Політична соціалізація та її напрямки

У сучасній політології зв’язки між людиною й політикою най­повніше розкриває поняття «політична соціалізація». Американ­ський соціолог Ф. Гіддінс і французький соціопсихолог Г. Тард, які ввели це поняття наприкінці XIX ст., тлумачили його як «процес розвитку соціальної природи людини», «формування особистості під впливом соціального середовища».

На рубежі 50—60-х років XX ст. за аналогією з цим поняттям американські соціологи й політологи сформулювали визначення «політичної соціалізації», яке розглядає процес засвоєння індиві­дом упродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспіль­ства, до якого він належить.

В американських підручниках зазначається, що політична со­ціалізація — це «процес, завдяки якому індивід засвоює політич­ну культуру суспільства, основні політичні поняття, свої права та обов’язки щодо уряду та набуває уявлень про структуру й меха­нізм політичної системи». Вадою цього визначення є те, що в ньому особистість розглядається як пасивний об’єкт виховання й навчання.

Точнішим є визначення Є. Шестопал (Росія), яка справедливо вважає, що поняття «політична соціалізація» є ширшим, ніж по­літичне виховання або просвіта, оскільки охоплює не тільки ціле­спрямований чи стихійний вплив політики на особистість, а й особисту політичну активність.

Процес політичної соціалізації має на меті:

— прищеплення членам суспільства, особливо молоді, основ­них елементів політичної культури й свідомості;

— створення сприятливих умов для накопичення членами суспіль­ства політичного досвіду, якого потребує політична діяльність;

— якісне перетворення відповідних елементів політичної

культури як необхідної умови суспільних змін.

Для адекватного усвідомлення основ політичної соціалізації слід зважати на такі моменти: по-перше, процес політичної соці­алізації триває безперервно впродовж усього життя індивіда; по- друге, з накопиченням соціально-політичного досвіду постійно видозмінюється або закріплюється відповідними позиціями в ді­яльності людини.

Політична соціалізація може набувати форм відвертого чи прихованого передавання досвіду. Вона відверта, якщо присут­ня безпосередня передача інформації, почуттів або цінностей. Прихована форма — це передавання неполітичних настанов, які опосередковано впливають на політичні відносини, рі­шення, поведінку.

Процес політичної соціалізації має історичний характер, що ви­значається специфікою цивілізаційного розвитку, зрілістю соціаль­но-політичних сил, особливостями політичної системи, а також своєрідністю сприймання всіх цих чинників кожним індивідом. Слід звернути увагу й на те, що політична соціалізація, керована державними органами та партіями, має яскраво виражену класову, політичну спрямованість. Моральні, естетичні та етичні складові політичної соціалізації державою формуються менш успішно. Проте без них значно ускладнюється процес формування «полі­тичної людини» з розвиненими громадянськими якостями.

Важливим чинником політичної соціалізації є зовнішньополі­тичний вектор держави, визначення тих зовнішніх зразків групо­вої та індивідуальної діяльності, що довели свою ефективність. У такому контексті Україні варто й надалі орієнтуватися на країни Заходу, у яких держава функціонує в інтересах більшості за чіт­кими правилами, а життєві стандарти та рівень захищеності лю­дини є одними з найкращих.

Політична соціалізація виконує низку функцій. Головними з них є:

— інформаційна. Процес залучення людини до складного світу політики приречений на неефективність або повний провал без передачі знань про владу й політику, політичний устрій держави, форми та способи політичної участі (у вибо­рах, референдумах, суспільних акціях, у діяльності політичних партій, громадських організацій тощо);

— ціннісно-орієнтаційна.

— установчо-нормативна. Вона спрямовується на вироблення в особи певних настанов на сприйняття й споживання політичної інформації, певного ставлення до політичних подій та явищ, діяль­ності інших осіб у царині політики. Крім того, формується влас­ний стиль політичної поведінки.

Громадянське становлення, заохочення людини до участі в політиці має стадійний характер. Воно розпочинається у віці 3— 4 років, коли через сім’ю, засоби масової інформації, найближче оточення дитина отримує перші знання про політику. На етапі первісної соціалізації діти отримують різні уявлення про «правиль­ну» чи «неправильну» поведінку та вчинки. Під впливом настроїв і поглядів, що панують у сім’ї, часто закладаються політичні но­рми й цінності, які мають неабияку стійкість та впливають на людину впродовж життя. Тому масштабні перетворення соціаль­но-політичних відносин у суспільстві потребують певних змін у моделі сімейних відносин.

Політичне виховання дітей триває в школі, період перебуван­ня в якій є вторинною політичною соціалізацією. За цей час ди­тина вивчає основні, загальновизнані в суспільстві цінності й по­гляди, набуває початкового досвіду соціальної практики, особли­во через участь у діяльності дитячих організацій.

Наступний етап політичної соціалізації доцільно пов’язувати з періодом життя від 16—18 до 40 років. У 16-річному віці молода людина отримує паспорт, а з 18 — юридичне право на участь у політичній діяльності. Завдяки навчанню та роботі вона здобуває більш глибокі знання про суспільство та політику.

Політична соціалізація триває й з досягненням людиною зрілого віку (40—60 років). На її політичну поведінку значною мірою впли­вають життєвий досвід, наявність дорослих дітей, сталість поглядів. Проте і в цей період особа вдосконалюється в політиці, точніше й глибше оцінює суспільно-політичні події, завдяки чому можуть вносити корективи в свої політичні погляди й поведінку.

На процес політичної соціалізації впливають і стихійні чинни­ки — війни, революції, політичні та економічні кризи. Якщо по­літична система перебуває в стані кризи, відбуваються порушен­ня і серйозні збої у процесі політичної соціалізації. Формуються неповні, деформовані уявлення про суспільство, які набувають стійкого характеру. Це можна простежити на прикладі тих країн, які тривалий час існують і розвиваються в умовах конфлікту або переживають серйозну системну кризу. Люди втрачають систему орієнтирів, не мають можливості навчитися стійкій політичній поведінці. У суспільстві виникає ситуація «гри без правил», що порушує його інтеграцію та стабільність. У разі нездатності вла­ди розв’язати нагальні політичні та інші проблеми в суспільстві виникають опозиційні сили, які пропонують громаді інші варіан­ти політичної соціалізації.

Найглибшою та найнебезпечнішою є криза в духовній сфері. Занепад духовності є додатковим стимулятором втрати громадя­нами, особливо молоддю, політичних і соціальних орієнтирів. На перебіг і результати політичної соціалізації негативно впливають безвідповідальність державних органів, поширення злочинності, корупція тощо.

Деструктивним явищем процесу політичної соціалізації є збе­реження й навіть поглиблення розриву між лідерами (елітою) та широкими верствами населення. Еліта доволі часто створює си­туацію штучної непрозорості влади, обмежується формальними повідомленнями про прийняті рішення, не докладає реальних зу­силь до розвитку місцевого самоврядування, громадянського су­спільства.

Не залишаються поза увагою людей демонстративний спосіб життя, неприхована зверхність деяких представників еліти, їхня корпоративність, наявність так званих «мажорів». Критикуючи та осуджуючи такі прояви, людина, зі свого боку, також включаєть­ся в процес збільшення соціально-політичної дистанції між со­бою та владою.

Відчуваючи незахищеність і байдужість держави, людина до­волі часто змушена вибирати життєву стратегію політичної пасив­ності, її починають влаштовувати примітивні форми політичної свідомості, засновані на міфах, чутках, популістських гаслах.

Отже, розглядаючи проблему політичної соціалізації, необ­хідно враховувати: вік та індивідуальні особливості кожної лю­дини; соціальне середовище, у якому безпосередньо відбувається процес соціалізації; офіційну політику влади; суспільно-полі­тичні партії та організації; особливості й рівень розвитку полі­тичної культури та субкультур.

Різні механізми передачі культурних традицій і норм у певних політичних системах дають змогу вирізнити такі типи політичної соціалізації:

1) гармонійний, який відбиває психологічно комфортну взає­модію людини та інститутів влади, раціональне й шанобливе став­лення індивіда до правопорядку, держави, адекватне усвідомлен­ня ним своїх громадянських обов’язків;

2) гегемоністський, який означає негативне ставлення людини до будь-яких соціально-політичних систем, крім «своєї»;

3) плюралістичний, який свідчить про визнання людиною рівно­правності з іншими громадянами, їхніми правами й свободами, здат­ність у виправданих ситуаціях змінювати свої політич’,^: вподобання та переходити на нові позиції, до нових ціннісних орієнтацій;

4) конфліктний, що формується на основі боротьби, протистоян­ня соціальних груп і спрощує політичну участь до збереження лояль­ності щодо «своїх» й боротьби щодо політичних супротивників.

Є. Вятр (Польща) розрізняє п’ять принципово відмінних за ставленням до політики типів особистості: активісти, компетент­ні спостерігачі, компетентні критики, пасивні громадяни, аполі­тичні й відчужені.

Активісти. Це особи, позиція яких стосовно політики та вла­ди є активною й навіть наступальною. Вони не обов’язково схва­люють чи підтримують існуючу владу. Впевнені в тому, що влада є важливою цінністю, благом, а тому самі активно прагнуть до неї. Цікавляться політичними проблемами та інформовані про них. При цьому ступінь поінформованості може бути різним, за­лежно від рис індивіда (скажімо, від рівня його загальної освіти) та ознак системи (приміром, від ступеня ознайомлення всього су­спільства з важливою політичною інформацією).

Компетентні спостерігачі. Так називають людей, які цікав­ляться політикою, розуміють її значення, але не бажають брати в ній участі. Здебільшого це спричинено впливом якихось вагомих для людини аргументів (наприклад, вони можуть стати членами політичного керівництва тоді, коли їхня вітчизна в небезпеці, але повернутися до інших занять, яким віддають перевагу, після того, як загроза минула). Такий тип людей часто зустрічається серед учених, письменників.

Компетентні критики. Відрізняються від спостерігачів своїм категорично негативним ставленням до здійснення влади чи до політики загалом, їхній інтерес до політики тісно пов’язаний са­ме з відразою до політичної діяльності. Компетентні критики ін­формовані про політику саме завдяки своїй негативній позиції.

Пасивні громадяни. До влади ставляться негативно або ней­трально й не цікавляться політичними справами, хоча іноді добре про них поінформовані. Інформованість цих людей найчастіше ґрунтується на тому, що як громадяни вони вважають своїм обов’язком бути обізнаними з політичними проблемами. По суті, це аполітичні громадяни країни, хоч і не відчужені.

Аполітичні й відчужені. Тип людей, які категорично не бе­руть участі в політиці, не цікавляться політикою й мало про неї знають. Вони переконують себе, що живуть за межами політич­ної системи. Для них політична соціалізація — це процес не стільки надбання, скільки втрати певних політичних якостей.

До основних чинників, які впливають на результати політич­ної соціалізації, належать характер і тип державного ладу, полі­тичний режим, політичні інститути, партії, організації, рухи, а також неполітичні фактори: сім’я, формальні й неформальні гру­пи, навчальні заклади, виробничі колективи, культура, засоби ма­сової інформації, національні традиції. Сукупність вказаних фак­торів називають агентами політичної соціалізації.

Визнаючи важливий вплив, який прямо чи опосередковано чинить соціальне середовище на процес залучення людини до політики, слід пам’ятати про роль у цьому процесі людської ін­дивідуальності, зокрема таких її якостей, як упевненість у собі, компетентність, віра у власні сили. Іншими словами, важливим є не лише імпульс, що надходить до конкретного індивіда, а й від­повідь на нього — зворотний імпульс. Отже, політична соціалі­зація охоплює два діалектично пов’язані «зустрічні» процеси.

Таким чином, посиленню ролі особи в політиці служить сис­тема соціалізації, яка здатна: створити умови для того, щоб інди­від посів належне місце у сфері політики з урахуванням прита­манних йому здібностей; гарантувати основні права й свободи особи; використати інноваційний потенціал тих людей, які є най­більш здібними й свідомо орієнтованими на служіння суспільст­ву; забезпечити якість публічної інформації про суспільні проб­леми, передумови та обставини політичних рішень, що ухва­люються, а також соціальні наслідки здійснюваних дій.

Результатом високої якості публічної інформації є ефективний вплив суспільної думки на рішення й дії влади. Достатній (зрі­лий) рівень політичної соціалізації індивідів — це передумова високого рівня розвитку суспільних відносин та їх стабільності.

3.