Слов’янське життя. Незгода.

Довго слов’яни жили окремими родами, які не єдналися в більшу племінну організацію. Взага­лі, державне почуття наших предків було дуже кво­ле, і розвивалося помалу. Над усе слов’яни любили особисту волю, а це не давало їм змоги єднати- си в великі суспільні організації й родило поміж ними незгоду та ворожнечу.

Про слов’янську незгоду однодушно свід­чать письменники і візантійські, і арабські. Візан­тійський імператор Маврикій (582—601), у своєму підручникові військової справи „Стратегіка” пише, що слов’яни не мають між собою згоди, що вони вперті й не хотять підлягати одній думці. „Вони не визнають загальної влади й завжди в’їсться між со­бою”. Маврикій воював з південними слов’янами, тому добре їх знав і радить: „У слов’ян багато цар-

ків, які між собою в незгоді. Але не зашкодить де­яких з них, особливо прикордонних, перетягати на свій бік оговорами або подарками, і вже аж по­тім нападати на інших. Бо інакше, зачавши воюва­ти зо всіма, можно довести їх до об’єднання або й до монархії”.

Про те саме свідчить і другий візантійський письменник, уже XI віку, Прокопій у своїй праці „Про війну з готами”, хоч пише головно про пів­денних слов’ян: „Народ цей не управляється однією людиною, але здавна живе в демократії. Тому про все, що для них добре чи зле, вони радяться разом. Вони завжди ненадійні й незговірливі в 'перемовах, бо коли постають протилежні думки, то вони або ні на що не погоджуються, або згода одних зараз таки порушується незгодою других, усі один одно­му протирічать, і ніхто не хоче уступити один од­ному”.

Арабський письменник X віку Ібн-Якуб так са­мо свідчить, що „слов’яни — відважний та войов­ничий народ, і ніхто в світі не дорівнявся б їм си­лою, коли б їхні численні роди не були такі поріз­нені та відокремлені”².

3.