Слов'янська гостинність.

За слов’янськими віруваннями кожен, хто при­ходить у хату, стає під охорону родинного бога, а тому заборонялося таких людей кривдити. Скрив­дити гостя — це скривдити родинного бога.

Тарас Шевченко в своїй поемі 1845 р. „Наймич­ка" подає, що невістка Катерина помила ноги своїй збілованій подорожній, наймичці Ганні, —тут відгук стародавньої гостинности.

Багато найрізніших чужих письменників опові­дають про слов’янську гостинність. Імператор Маврикій (VI в.) пише так: „Слов’яни сердечні до чу­жинців, гостять їх у себе, і дружньо проводять їх з місця на місце, куди їм треба. А коли через не­дбальство господаря стане гостеві яка кривда, то проти такого господаря озброюється його сусід, бо кривда для чужинця, то безчестя для всіх”.

Так само пише про слов’ян і Лев Філософ у X віці. Ібн-Русте в X віці оповідає про русів, що вони шанують чужинців і ласкаво з ними поводяться, а коли ті вдаються під їхню опіку, боронять їх від усякої пригоди^[137].

Про те саме оповідають і західні сусіди. Так, історик XII ст. Гельмольд сильно вихвалює гостин­ність балтійських слов’ян. Він „довідався сам на со­бі, про що давніше тільки чув з оповідань, що нема народу привітливішого від слов’ян через їх гостин­ність. Вони, запрошуючи гостя, суперничають один з одним, так що подорожній ніколи не просить у них прийняття сам. А. коли станеться, що хтось про­жене подорожнього й не Прийме його, то вважають за справедливе спалити хату й майно такого госпо­даря, і всі одноголосно звуть його безчесним, під­лим і вартим усякої наруги”. Цей же письменник свідчить, що в слов’ян дозволялося навіть украсти, щоб добре прийняти гостя, і така крадіжка не вва­жалася за сором.

Інший письменник розповідає: „Кожен госпо­дар має навіть окремий дім, чепурний та чистий, призначений для гостей. Тут завжди стоїть стіл з різними напоями та стравами, з них одні здіймають­ся, знов інші ставляться. Чекаючи гостей, страви накривають чистою скатертиною, і хто б не захотів погостювати, чужий чи свій, його ведуть до столу, де все готове”.

Два місіонери, що побували в Балтійських сло­в’ян, у місті Велегощ, розповідають, що „їх прий­няла з честю жінка начальника міста, смиренно по­мила їм ноги, приготовила їжу й подала смачні стра­ви. Вони дивувалися, як це в царстві диявола (ці слов’яни були тоді неохрещені) вони бачать таку покору та гостинність”.

Про Поморських слов’ян історик XI віку Адам Бременський пише: „Нема народу гостиннішого й* ласкавішого від них”. Згадаймо врешті, що про те саме в українського народу свідчать і наші старо­давні пам’ятки. Так, великий князь Київський Воло­димир Мономах (у 1125 р.) у своїй „Науці дітям” навчає: „І боле же чините гость (купець), откуду же к вам придеть, іли прост, іли добр, іли сол (посол), — ті бо; мимоходячи, прославять человіка по всім землям” (Лавр. Літ. 237).

Гостинність в українського народу ввійшла в прислів’я; у нас кажуть: „Гість у хату — Бог (пер­ше: бог) у хату”. Слово „гість — гость” широко- розгалужене в нашій мові: гість, гостювати, гостити, гостинний, гостинець, угощати й т. ін. Купці напо- чатку, як чужинці, також у нас були гостями, звідки й стародавня назва їх „гость” (пор. лат. hostis), а биті дороги, якими їздили вони, „гостинець”. Купле­не в купця ще й досі зветься „гостинець”, коли во­но кому дарується, — може пам’ять про стародавні дарунки купців — гостей за гостину."Трохи пізніш були й доми, призначені вже для гостей-купців, — вони звалися гостиницями. Доми для гостей, де їх і лікували, пізніше були названі „госпиталями”, звід­ки й наше „шпиталь”. Кімната гостинна чи вітальня позосталася й до сьогодні.

Стародавні звичаї про гостя й гостинність по- зосталися в нас ще й досі, і свято додержуються.

Коли гість увійде до хати при їді, його конче запрошукГгь до столу.‘Просимо до столу! (до обіду, до вечері), на що гість відповідає: їжте (обідайте, вечеряйте)’здорові! Звичаєвий закон наказує гости­ти гостя, чим хата багата. Коли ж прийняття свят­кове, наперед призначене, страви мусять бути ба­гатші, а буденна їжа не дається. Щирість до гостя треба показати не тільки ласкавою мовою, але й всім тим, що ставиться й кладеться на стіл.

А гості, коли їдять, мусять їсти без поспіху й відтягатися з їдою, і за кожною стравою чекати господаревого припрошення, чому господар обо- в’язаний до всього припрошувати гостя. Коли го­стина святкова, парадна, діти за стіл не сідають, так само й господарі: господиня подає їжу й припро­шує до неї жінок, а господар — припрошує чолов^ ків. Нечемно гостеві щобудь брати зо столу самому без припрошення.

Кожного гостя, коли він попрощався, господа­рі виводять аж на двір, а то й за ворота.

Про гостя правдиво пише П. Куліш у своїх „Оповіданнях” 61: „Попереду нагодуй чоловіка, а тоді вже й розпитуй його”.

Хто в небезпеці сховається в Храмі і візьметься за Престол, той стає божим гостем, і він не може бути ані забитий, ані відданий. І ця звичка, добре відома в Старому Заповіті (3 Цар. І. 50, 51), перей­шла й на Християнські Храми, як а з й л ь. Це пра­во захисту.