6. Стан жінки у давнину.

Суспільний стан жінки в слов’ян взагалі, і в наших предків зокрема®, не стояв на низькому рів­ні, як то було звичайним тоді в багатьох народів. На обов’язку жінки знаходився дім, — нагляд і виховання дітей, виготовлення їжі й одежі для всієї родини, чому вона й звалася в нас здавна почесним ім’ям „д р у ж й н а”, від слова „друг” — товариш, а „товариш” — довірений при товарі, цебто маєтку, худобі (пізніше — пастух).

Моральний стан жінки стояв у нас дуже висо­ко, — пам’ятки наші не знають навіть слідів якогось стадного співжиття з жінкою чи поліандрії (много- мужжя). Якогось снохацтва (життя батька з неві­сткою), звичайного ще й тепер серед російського простонароддя, в нас ніколи не було, про що свід­чить ще Початковий Літопис (див. нижче, ст. 357).

Чужинні історики: візантійці, араби, німці по- зоставили нам багато свідчень, що слов’янські жін­ки були дуже вірні своїм чоловікам, — усі вони ди­вуються такій вірності й відданості, бо в них того не було. Імператор візантійський Маврикій у VI віці свідчить про слов’ян: „Жінки їхні чесні понад люд­ську можливість” (Стратегія XI. 5).

Це ж саме твердить значно пізніше Диякон Павло Алепський, що з своїм батьком, Антіохій- ським Патріярхом Макарієм двічі переїздив Укра­їну в 1654 році. Він описує киянок: „Жінки прода­ють на красивих базарах і в гарних крамницях усе необхідне з матерії, соболів і т. ін. Вони нарядно зодягнені, але зайняті своїм ділом, і ніхто не кидає

⁹ Див. про це: Шульгин: О состояніи женщиньї в Россіи до Петра Великого, 1850 р. — Добряков: Рус­ская женщина в домонгольскій період. 1864 р.

на них нечемних поглядів’’^[138]. Зрада жінки була в на­ших предків явищем надзвичайним, за що зрадни­цю й зрадника, як свідчить Титмар про західніх сло­в’ян, тяжко карали.

Високу чесність українських дівчат підкреслює й француз Боплан у своєму описові України 1650 р.

Як то було і в інших народів, паном родини був чоловік, і жінка була його правною власністю. Від жінки вимагалася повна покора й відданість своєму чоловікові, і звідси постав звичай, щоб жінка йшла за своїм чоловіком в разі його смерті, але йшла до­бровільно. Цей звичай палення чи забивання жінки при Похороні її чоловіка широко відомий також ба­гатьом іншим індо-європейським народам, і в нас він практикувався ще в IX—X віках, про що маємо немало різних свідчень. Маврикій подає: „Слов’ян­ські жінки чесні понад людську можливість, так що більшість їх не вважають можливим пережити смерть свого чоловіка, а тому добровільно задушують себе, бо для них вдовине життя — то вже не життя” (Стратегія, XI 5. Див. ст. 247.

Арабський історик Масуд і свідчить це саме про Русь: „Як помре в них чоловік, то його жінку па­лять живою; як помре жінка, чоловіка не палять; як умре неоженений, то його женять по смерті. Жінки хочуть бути спаленими, щоб увійти в Рай (зо сво­їми чоловіками). Це робиться І в індійців, тільки в них (русів?) палять лише тоді, як вона сама того хоче”.

Палення жінки виходило з вірування, що люди по смерті й далі живуть, отже жінка й на тому світі конче потрібна своєму чоловікові. Проте є багато фактів твердити, що палення жінки при похороні її чоловіка в нас було добровільним. Але в скорому часі, підо впливом Християнства, палення жінок припинилося, і сам погляд на них, як на чоловікову власність, також змінився й став анахронізмом, і вже в кінці XII віку бачимо таку вірну й дружню су- пружу пару, як князь Ігор та його Ярославна, як по­казує „Слово о полку Ігоревім” (хоч вона була вже другою жінкою). Про палення жінок див. ще вище розділ IX, ст. 245—247.

Жінка підлягала чоловікові й корилася йому. З глибокої давнини був у нас обряд на Весіллі, щоб молода по Вінчанні роззувала свого молодого на знак віддання й покори йому. В Іпатієвому Літопи­су (під 1128 р.) розповідається, що княжна Полоць­ка Рогніда Рогволодівна не хотіла виходити заміж за князя Володимира й сказала: „Не хочю розу ти робичичя!” (бо кн.

Цей стародавній звичай по зостався й досі в на­шому весільному ритуалі: перед першою подруж­ньою постіллю молода роззуває молодого, а він її б'є халявою, — таке роззування відоме й іншим на­родам. Перед тим, як поїзд з молодою вирушає з своєї хати до молодого, молодий тричі б’є свою молоду батогом, промовляючи: „Кидай батькові но­рови, а бери мої!”, — це також звичай, відомий ба­гатьом іншим народам. Це підкреслювало, що па­ном у домі має бути чоловік, а не жінка, бо „Біда тому дворові, де корова наказує волові” (Плавюк 15).

Биття жінки чоловіком відоме з давнього часу, але в формі науки, бо час тоді був такий. Чоловік, що любить свою жінку, часом може й побити її, а звідси пішли й наші поговірки: Б’є, бо любить, або: Жінка небита, як коса неклепана, чи: Жінка не­бита, як хата невкрита. Підкреслюю тут, що зви­чайним виразом для любові в нашій мові є „жалу­вати”: Він її жалує, цебто сильно любить.

Основою цього було біблійне: „Кого Господь любить, того і карає!” (Пр. 3. 12).

Одноженства, як правної інституції, в нас не бу­ло, та воно було фактичним у простого народу, осо­бливо в полян. Але в людей багатих та в князів було многоженство, бо вони могли утримувати собі й кілька жінок. Арабський письменник Ібн-Якуб опо­відає, що слов'янські князі мали по 20 і більше жі­нок, і ніби замикали їх. Та й наш Початковий Літо­пис подає, що сіверяни й інші наші племена мали по кілька жінок.

Цей же Літопис подає, що князь Володимир, крім п’ятьох правних жінок, мав іще 800 налож­ниць, а за Літописом Никоновим аж 1100: у Вишго- роді 300, у Віл городі 300, у Родні 300 і на Бересто­вім 200, але глибший дослід показує, що це були бранки-рабині на продаж“. Коли ж Володимир охрестився, то зараз покинув усіх своїх жінок, крім однієї грецької царівни Анни.

^Iтільки Християнство принесло нам правове одноженство, але многоженство фактично трима­лося ще довгий час.

^II Див. мою праию „Українська Церква" 1942 р. т. І ет. реження: Перша жінка від Бога, друга від людей, а третя від дідька (Плавюк 126).

Про якесь релігійне обмеження жіночих прав давні пам’ятки не згадують, бо їх певне й не було; скажемо, напр., у фіннів жінкам заборонялося ди­витися на богів.

Діти шлюбні й нешлюбні мали однакові права, а навіть право на княжий уділ; сам князь Володи­мир був „робичичь”, — син рабині, нешлюбний син князя Святослава від рабині Малуші з Любеча над Дніпром. Старе наше право скоро зрівняло жінку в правах з чоловіком, і, скажемо, за вбивство жін­ки чоловік платив стільки ж, як і за вбивство кож­ного іншого. Жінка в нас стояла безпосередньо по чоловікові, і по смерті його вона правно ставала го­ловою своєї родини. Вдова в нас була завжди поважана й правно підтримувана, а в пізніших піс­нях була опоетизована.

Із свідчень вищезгаданого Київського Митро­полита Іоана II знаємо, що вже за його часу можли­ві були „розпусти”, — „розводи” цебто розв’язан­ня шлюбів, а це вказує на правне забезпечення й жінки. Правда, на розведену дивилися в нас дуже підозріло, звідки й значення слова „розпуст а”.

Взагалі ж дослідники підкреслюють, що стано­вище української жінки в суспільстві було високе й шановане^[139]; навпаки, становище жінки, напр., у сусідній Московії, було невідрадне. Хв. Вовк так про це пише (Студії 236): „В Великоросії весільні пісні мають назву „плачів”, „вытье”. І справді, вони не що інше, як „оплакування” молодої, наче б вона була вже мертва. І це не тільки ритуальна розпу­ка, — це цілком реальний жаль, що походить з пов­ної свідомости того дійсного становища, яке зай­має великоруська жінка в родині. В піснях говорить­ся про те, як її битиме чоловік, як її білі плечі бу­дуть позначені слідами батога; то як вона буде при­мушена задовольняти примхи свого пана, самого свекра („снохацтво”). І єдине, чого просить моло­да в Господа Бога, — дати їй потрібні сили витри­мати „рабство таке гнітюче й тяжке”...

Про форми стародавнього в нас співжиття чо­ловіків та жінок маємо звістку, яку подає нам По­чатковий (Іпатіїв) Літопис: „Поляне своїх отець обичай імяху тих і кроток, і стидініє к снохам своїм, і к сестрам, і к матерем своїм, і снохи к све- кровам своїм, і к деверем велико стидініє імуще”. Отже, кровного співжиття (ендогамія) в нас не бу­ло, а це показує на високий ступінь родинного ста­ну, і жінку собі брали звичайно з іншого роду.