7. Форми побрання молодих.

Про форми побрання чоловіків і жінок Почат­ковий Літопис розповідає, що „поляне брачниє обичаї іміху: не хожаше жених по невісту, но при- хожаху (у Лавр. Літ.: привожаху) вечер, а заутра приношаху, что на ней вдадуче.

„А деревляне живяху звірьским образомь, живуще скотьски: і убиваху друг друга, ядуще все нечисто, і браченья (Лавр. Літ.: браки) в них не би­та, но умикаху у води дівица. А радимичі імя­ху: живяху в лісі, якоже всякий звірь, ядуще все не­чисто, і срамословье в них пред отці, і пред сноха­ми; і браці не биваху в них, но ігрища межю сели, і схожахуся на ігрища, на плясанья, і на вся бісовь- ския пісні, і ту умикаху жени себі, с нею же кто сві- щевашеся. Імяхуть же по дві і по три жени”.

Отже, Літопис розповідає, що в полян було вже відоме добровільне побрання, а в інших наших племен було т. зв. умикання, цебто хапання собі жі­нок. Умикання жінок було того часу відоме бага­тьом європейським народам, але в нас воно було тільки обрядове, і реального характеру не мало, ко­ли хапали на жінок тих, „с нею же кто свіщеваше- ся”, цебто вперше вмовлялися, а вже потім відбу­валася умйчка по згоді.

В глибшу давнину було ще й купно молодої, але Літопис про нього не говорить; він свідчить, що вранці приносили, „что на неї вдадуче”, — тро­хи неясне місце, але його можно розуміти й так: „що за нею (батьки молодої) давали”, цебто вже мова про посаг чи віно.

Арабський письменник X віку Ібрагім-Ібн-Якуб оповідає, що в слов’ян молодий дає батькові моло­дої дарунка, і „він о” в нас — це й був шлюбний дарунок. Слово „віно” виводять від „ціна” — спо­чатку ціна за жінку, пізніше шлюбний дарунок бать­кові чи самій молодій. Виводять слово „віно” й від „вінок”, — плата батькові за дівочий вінок моло­дої. Пізніше „віно” — це посаг молодої. В Азбуков­нику початку XVII віку читаємо на л. 916: „Віно, вЪйно-толк(уеться) написанеє, еже кто обручить се- б-Ь невЪсту и творить писанієм кр-Ьпость промеж себе, и то писаніє наричеться вЪйно”.

В нашому сучасному весільному обряді є ясні вказівки на стародавні способи побрання. Так, по­зосталося ще й досі відбивання, ніби „у м и к а н - н я” молодої весільним оточенням молодого, ото­чення молодої не хоче її віддати. Позостався й „6 к у п ” за молоду, звичайно, тільки обрядовий. що дається найближчому оточенню молодої або й парубкам її села чи кутка його. В самому слові „З а р у ч и н и” є натяк на згоду його. В самому слові бралися, коли догоджувались при продажу-куплі.

Таким чином, у нашому весільному обряді по­єдналися в залишках усі форми стародавнього па­рування, — і вільне побрання, і умичка, і купля. Взагалі вдавнину умичка й договір були в нас ра­зом, і так разом і відбилися в весільному ритуалі. У збірнику В. Плавюка 124 знаходимо стародавню приказку: Бери жінку з близька, а крадь здалека. Щодо умикання, то треба зазначити, що воно було широко знане й іншим народам.

Умичка відома і давнім народам юдеям, — як свідчить Біблія, веніяминівці хапали собі жінок на танцях у Шіло (Судді 21. 21).

Стародавню умичку в нас замінило ходіння же­ниха за дівчиною, а пізніше стали приводити дів­чину до жениха. Звідси в нас і в мові постали дві формі: узяти дівчину заміж і віддати дівчину заміж (Ключевський L 141—142).

Умичка за кн. Ярослава ще була, бо його Цер­ковний Устав згадує її, — забороняє її й накладає кару за неї.

Ще в давнину були в нас окремі організації мо­лоді, — це парубоцькі чи дівоцькі товариства, в яких гуртувалася молодь, що готувалася до побран- няя^[140]. З бігом часу товариства ці повиводилися, — полишилися тільки уламки їх, це досвітки й ін. Але розрізняємо: Вечорниці — збори хлопців і дів­чат увечері до півночі, а збори до світання — це д 6­світки (до світу). Такі збори в літі — це в у л и ц я.

Дослідники підкреслюють, ніби в нас у глибоку давнину було тимчасове вільне співжиття молоді ще до весілля, це шлюб на спробу, добре відомий і ін­ший народам^[141]. Остатки цього бачать у тому, що в разі потреби, молодого „в коморі” замінює стар­ший дружко й тепер (адельфогамія).

В давнину звичайно жінку брали з іншого роду (ексогамія), але це рано в нас змінилося, — стали брати з роду свого (ендогамія); ось чому й тепер навіть дошлюбний зв'язок дівчини з хлопцем з сво­го села не такий соромливий, як з чужим.

У нашого народу говориться, що Божий і люд­ський Закон наказує наділяти, чим є змога, своїх ді­тей, коли вони паруються. Крім слова „віно”, є в нас ще й слово „придане”, — що придається доньці на нове її господарство.

Богинею й богом супружжя в нас були Лада й Ладо. В глибоку давнину обряд по б рання відбу­вався біля води або під великим деревом; відгомо­ном цього було, може, зарядження Степана Разина (11671 р.), коли він позакривав церкви на Дону, вінчати молодих під вербою¹³. По брання молодих справлялося дуже бучно; Київський Митрополит Іоан II (т 1089 р.), свідчить, що в його пастві „по імають жени своя с плясаньем, і гуденьем, і плеска ньєм”. 1 так справді було: побрання справлял о сі гучно й весело (весело з підпитку), чому це по брання віддавна й одержало в нас назву „Весілля” Пізніш, десь у віці XVI, коли в Церкві молоді сталі присягати одне одному на досмертну вірність та лю бов, побрання стало зватися „III л ю б”, цебто при

сяга¹®. Є ще стародавній український термін „відда­ватися”, „віддавання”, „відданиця” (донька, що має заміж іти), що може свідчать про умичку; вони більше відомі тільки в західньоукраїнських гово­рах, і безумовно дохристиянського походження.

Часті вирази в нас:-віддати, взяти, брати (з до­данням „заміж” або без нього). У Бориса Грінчбнка: „Брат оддавав дочку”, „Сьогодні прийде дядь­ко, то я йому скажу, що тебе братиму” (Твори, вид. 1963 р. ст. 469, 500). Ці „оддавав”, „братиму” ще пахнуть умиканням.

Серед жінок багато було сміливих і відважних. Грецький історик оповідає, що в війську князя Свя­тослава (|972) було багато жінок, по-чоловічому одягнених і узброєних. У війні з греками вони зав­зято билися (Аркас 18).

Чесність дівчини („вінок”) глибоко бережеться в родині. Мало цього, за чесність дівчини заступа­ється і все парубоцтво села. Удавнину сильно роз­винене було т. зв. побратимство, — дівчина, особли­во сирота, обирала собі побратима-оборонця, і во­ни двоє присягали в Церкві на вірність їхньої друж­би. У Требнику є й Чин побратимства.

Коли дівчина провинилася й стала непутящою, її тяжко карали. ГІ. Мирний в оповіданні „Нечесна” (т. И. 365) подає: „Вона непутня виходила заміж. Пан і люди присудили обстригти її, обмазати дьогтем і обтикати пір’ям, — і так водили голу по селу”.

Насильне обстригання дівчини, що втратила вінка, сильно було поширене в Україні. Така дівчи­на звалася „с т р й г а” або „покритка”, бо їй

¹⁸ Див. мої студії: „Присяга молодих на Вінчанні" та „Стара форма присяги на Вінчанні, див. мою працю „Україн­ська Церква" 1942 р., т. 11, ст. 191—214. ще й заборонялося ходити з відкритим волоссям, вона обов’язана була покривати голову хусткою.

Коли про дівчину піде слава, що вона втратила вінка, то парубки вимастять ворота до її двору дьогтем чи смолою. Ів. Нечуй-Левицький в „Бур­лачці” 264 пише: „Уранці всі побачили, що панські ворота вимазані дьогтем, а на воротях стремить на палиці сніпок”.

Усе це, про велику публічну кару покритці від Громади й Церкви описує той же письменник до­кладно (т. І. 299—300, вид. „Руська письм.”, Львів).

Звичай водити публічно по селу дівчат чи жі­нок легкої поведінки частин був у старовину і в Европі (див. „Кармен” 28).

Коли дівчина вкрала що, то її так само стригли. Пор. у Т. Шевченка:

Була чутка, що стрижену

В Умані водили По улицях, — украла щось... 172.

А то бувало, що злодійку водили по селу з му­зиками („Микола Джеря” Нечуя-Левицького І. 44).

Українські жінки завжди цокотухи, люблять го­ворити без кінця та ще й з уживанням рухів рук. М. Вовчок т. П. 84 в одному реченні глибоко це опи­сала: „Цокотали дві молодиці, розходились і знов сходились, та все махали руками, наче горох моло­тили”.