Антропологічні уявлення східних слов'ян в системі родових вірувань та культів

Результати останніх археологічних відкриттів, зокрема дослідження великих язичницьких городищ-святилищ недвозначно засвідчили, що вже у дохристиянську епоху у східних слов'ян існувала складна культова атрибутика та великий комплекс язичницьких уявлень та вірувань.

Разом з тим, на відміну від християнства, що становило собою цілістну, стійку, закриту систему догматів і релігійних символів, східнослов'янське язичество було неоднорідною відкритою системою, у якій нове уживалось зі старим, постійно доповнювало його, утворюючи цілий ряд нашарувань.

Східнослов'янський язичницький світогляд, як свідчать наявні письмові джерела, не мав єдиної, устояної метафізичної структури. Він складався з декількох різних за часом виникнення й суспільному базису моделей, що змінювалися із часом і перепліталися між собою. Під впливом суспільно-економічних і політичних процесів, що відбуваються в східнослов'янському суспільстві змінювалися й світоглядні моделі сприйняття дійсності. Старі, родові анімістичні й тотемістичні культи поступово трансформувалися, перетворюючись на культи народних і дружинних божеств, поступово ускладнювалися міфи про сакральний світ богів і посмертне існування людини. При цьому виникнення нових світоглядних моделей зовсім не означало зникнення старих. Колишні родові вірування й культи не тільки продовжували існувати поряд з новими, притаманними новому суспільству, але і як показав час, виявилися навіть більш стійкими, ніж вірування епохи державності і частково збереглися майже до нашого часу.

Давньослов'янські язичеські вірування мають довгу історію, вони виникли, вочевидь ще в епоху індоєвропейської єдності, але простежити послідовно за їхнім розвитком практично неможливо. На нашу думку 40

аналіз еволюції східнослов‘янського світогляду можливо почати з IV століття н.е., тобто періода, до якого відносться перші письмові свідчення, які характеризують вірування та культи давніх слов'ян.

Згідно з археологічними даними у середині I тис. н.е., вже почалася епоха розкладу родових відносин у давніх слов'ян, але здійснювалася вона на різних теріторіях вкрай нерівномірно. Так, якщо в середньому Подніпров'ї цей процес завершився вже в IX ст., то в Північно-Східній Русі родові відносини продовжували панувати повною мірою і в середині XI ст. В деяких регіонах східнослов'янського світу родові вірування й культи продовжували повною мірою існувати у ранньохристиянську епоху.

На нашу думку, реконструкцію родових вірувань і культів варто починати з детального дослідження родових антропологічних уявлень наших предків, тобто найархаїчніших поглядів на місце й роль людини в структурі Всесвіту. Відповідно до писемних джерел та даних археології цей аспект світогляду наших предків родової епохи можливо проаналізувати, лише у зв'язку з уявленнями й віруваннями пов'язаних з первинною суспільною структурою - родом. Цілий ряд писемних джерел свідчить про те, що людина в ранньослов'янському суспільстві могла відчувати себе особистістю лише всередині своєї родової громади. Вигнанці зі свого роду у свідомості наших предків переставали існувати, поки їх не приймали в інший рід.

Не випадково, навіть в ранньохристиянську епоху «ізгої» - тобто люди, що втратили зв'язок зі своїми громадами, перебували поза тодішнім давньоруським законодавством. Принаймні, у давньоруських князівських уставах ХГ-ХП ст. не передбачалося ніяких покарань за злочини проти ізгоїв [125, с.357].

Усередині родової громади існувала нерівність, але вона, імовірно, носила не майновий, а статусний характер. Кожна людина у своєму родовому колективі повинна була проходити через певні вікові ініціації, і залежно від їхнього проходження вона отримувала й статус усередині родової громади.

У сучасній історіографії існує кілька визначень ритуального комплексу, що одержав назву «ініціації». Так, відповідно до одного з них, зокрема запропонованого Проппом В.Я. ініціації це язичницький ритуальний комплекс обрядів, пов'язаний із посвяченням підлітків у повноправні члени громади [444, с.78].

Подібним чином трактував «ініціації» й Байбурін А.К. На його думку головна ціль данних обрядів була у тому, щоб встановити символічний кордон між підлітком та дорослою людиною [162, с.62].

Разом з тим, як свідчать нявні фактологічні матеріали, у наших предків існували складні ритуальні комплекси, які символізували перехід людини з одного життєвого етапу до іншого, пов'язані не лише із символічним перетворенням підлітків на дорослих чоловіків, але й

посвяченням немовлят, дітей 6-7 років, весільні ініціації й т.д. Таким чином, на нашу думку більше відповідає реаліям досліджуваної доби визначення Токарєва С.О., відповідно до якого «ініціації» це всі ритуали й вірування, пов'язані з віковими обрядами посвячення [530, с.207].

Імовірно, першою ініціацією, через яку повинна була пройти людина, було посвячення немовлят, що символізувало перехід людської істоти зі світу мертвих до світу живих. Під час даного обряду, діти отримували ім'я якогось свого предка і його заступництво. До нашого часу не дійшли описи подібного язичницького ритуалу. Якісь неясні натяки містяться лише в Кормчій книзі XII ст., у якій згадується язичеське посвячення дітей вже в християнську епоху: «После крещения с чарованием некоим идолам служат и призывающее бесы в помощь себе и в оставления страдания, иже бо искони идолослужителями крещаемы... мечут детище своя на распути где крещение обретают» [98, с.1105-1106].

Особливий інтерес викликає в нас повідомлення про те, що діти у наших предків «искони идолослужителями крещаемы» але важко сказати, що означає фраза невідомого руського книжника про те, що під час посвячення ідолослужителі «мечут детище на распути», імовірно мова йде про якісь пережитки язичницьких традицій дохристиянської епохи.

Новонароджена дитина, як вірно зазначив Байбурін А.К., до проходження перших ініціаційних ритуалів рахувалася безособовою істотою, беззахисною, але й одночасно такою, що несе певну загрозу живим людям. З одного боку, вона була частиною «свого» Роду, з іншого, дитина прийшла з «зі світу померлих предків». Не випадково, навіть у XIX ст. в деяких областях України було прийнято робити пелюшки новонародженій дитині з одежі її дідів та прадідів [162, с.56-57].

До нашого часу в деяких областях слов'янського світу збереглися уявлення про новонароджених дітей, як про якихось нечистих істот, що перебували протягом сорока днів після народження одночасно й у реальному світі й у світі померлих. У сучасної обрядовості українців і болгар Буковини й Бессарабії, пов'язаної з народженням і доглядом за дитиною й породіллею простежується двоякий зміст. З одного боку, спеціальні обереги (червона нитка, предмети з металів, часник і т.д.) були покликані захистити немовля від зовнішніх ворожих сил, з іншого - охороняли навколишніх від шкідливого впливу самої дитини, яка після пологів нібито перебувала в стані переходу зі світу мертвих до світу живих. Підтвердженням існування таких уявлень у сучасних болгар і українців може слугувати строк носіння оберегів дитиною (40 діб), що знаходить аналогії у поховальній обрядовості, а також той факт, що червона нитка використовувалася як один із засобів запобігання впливу померлих [143, с.47].

Можливо, що навіть після прийняття християнства представники давньоруської військової еліти деякий час продовжували практикувати якісь язичницькі обряди, пов‘язані з ініціацією немовлят. Не випадково, давньоруські князі довгий час мали кілька імен - християнське, дане при 42

хрещенні і язичеське.

Майже до XVI ст. зберігся язичницький звичай організовувати спеціальний сімейний бенкет у випадку появи на світ дитини. Матері немовляти кожна людина, що приходила до неї в гості, зобов'язана була дати якийсь коштовний подарунок [331, с.205]. Цікаво, що навіть у XVI­XVII ст. кількість офіційних язичницьких особистих імен у деяких регіонах східнослов‘янського світу залишалося досить значним [569, с.34].

Таким чином, у наших предків родової епохи існував особливий обрядовий комплекс, який символізував ініціацію переходу новонародженої дитини з світу мертвих до світу живих людей.

На жаль, всі інші стадії ініціації дітей у східних слов'ян становлять для нас абсолютну загадку. Разом з тим, факт існування подібних звичаїв у східних слов'ян дохристиянські епохи не викликає ніякого сумніву. Підліткові ініціації були лише завершальною стадією певних етапів навчання в спеціальних суспільних школах, у яких старійшини й літні воїни вчили дітей і підлітків виживати в навколишньому світі: обробляти землю, полювати, ловити рибу, володіти зброєю й т.п.

Не були щодо цього виключенням і давні слов'яни. Візантійські, германські й арабські автори відзначають той факт, що слов'янські юнаки добре володіли зброєю, прекрасно орієнтувалися як у лісі, так і степової місцевості.

На нашу думку, слід звернути увагу на той факт, що й автор «Стратегікона» і Прокопій Кессарійський повідомляють не про професійних воїнів-дружинників, а про чоловіків слов'янського племені взагалі.

Імовірно, у деяких слов'янських родових громадах навчали володіти зброєю не тільки хлопчиків, але й дівчат. Принаймні, деякі з візантійських авторів повідомляють про те, що в дружинах слов'ян було чимало воїнів- жінок. Так, Лев Діакон у своїй «Історії» при описі однієї із збройних сутичок візантійських воїнів з військом князя Святослава повідомив про те, що серед убитих русів виявилися й жінки - войовниці [45, с.78-79].

Вірогідно, починали вчити дітей у особливих лісових школах у віці п'яти - десяти років. Початок навчання відзначався спеціальним язичеським святом - «постригом», який символізував посвячення хлопчика божеству - предкові. На честь даної події громада організовувала ритуальні бенкети. Згадки про ритуальні бенкети на честь хлопчиків зі знатних польських сімей знаходимо в декількох польських легендах з «Хроніки Мартіна Галла». Відповідно до першої з легенд, якийсь польський князь на ім'я Попіл мав двох синів і, за язичеським звичаєм, підготував до їхнього постригу великий бенкет, на який запросив родичів та друзів. На бенкет прийшли два чужоземці, яких не тільки не запросили взяти участь у святкуванні, але навіть грубо відігнали від входу до замку. Вони ж, згодом жорстоко помстилися кривдникам [8, с.5].

У чужоземців, імовірно, польські хроністи перетворили язичницьких жерців, які відповідно до звичаю, повинні були бути присутніми на бенкеті. Вірогідно, після закінчення бенкету саме вони повинні були забрати дітей до лісу й виховувати у спеціальних лісових школах, але були ображені й вигнані із замка. Скривджені «іноземці», відповідно до джерела, прийшли в гості до простої людини, що також зі своїми родичами відзначала постриг свого сина. Тут їх зустріли з пошаною й «гості» благословили хазяїна і його потомство, а князя, що вигнав їх, прокляли. Далі в «Хроніці» розповідається про загибель Попіла і його родини й піднесенні роду простої людини, яка проявила гостинність по відношенню до «іноземців» [8, с.5].

Імовірно, легенда потрапила до Хроніки з язичницьких літописів, у яких вона повинна була служити застереженням для тих, хто насмілився б образити служителів язичницького культу. Великий інтерес викликає той факт, що родичі дітей князя й сина простого селянина відзначали постриг одночасно. Навчання всіх дітей, можливо, у майбутньому повинні були проводити ті самі жерці. Можливо, що в даній легенді збереглися відгомони древніх родових звичаїв, згідно з якими всі діти родового поселення повинні навчатися одночасно в одній віковій групі.

Далі у «Хрониці» подаються дані про постриг сина польського князя Земомисла - Мешка: «І от, коли наблизилася сьома річниця його народження, батько хлопчика зібрав, за загальноприйнятим звичаєм, інших князів і влаштував на честь свята пишне частування; під час святкування він, пам'ятаючи, однак про своє велике горе (сліпоту хлопчика), важко зітхав. А всі інші в цей час раділи й, за звичаєм, ляскали в долоні, і особливо зросла радість тоді, коли стало відомо, що сліпий хлопчик прозрів» [8, с.8].

У дану легенду був внесений християнський мотив про «чудесне прозріння» майбутнього хрестителя Польщі, але основа легенди, безсумнівно, язичницька. Особливий інтерес викликає той факт, що в джерелі зазначений вік постригу хлопчика - сім років.

Зрозуміло, звичаї військової польської еліти суттєво відрізнялися від простонародних східнослов'янських обрядів, але загальна язичницька основа цих сюжетів, пов'язана з дитячими ініціаціями, не викликає ніякого сумніву. У східних слов'ян майже до нашого часу зберігся обрядовий комплекс під назвою «постріг». Після традиційної стрижки волосся дитини 5-7 років ще донедавна було прийнято влаштовувати родинний бенкет, який носив явний обрядовий характер. Наприклад, в Україні після першого постригу хлопчика пекли «великий» пиріг, який розламували над головою дитини з побажанням «щастя і долі» (Харківськая, Чернігівська обл.). В деяких областях Россії та Білорусії окрім великого пирога пекли ще й маленькі пиріжки, перший з яких також розламували над головою дитини, «щоб ніколи не хворіла та росла велика». У віці від п'яти до семи років в деяких областях України, Росії й Білорусії робили «посвячення» дівчини у прялі: в урочистій обстановці вона випрядала першу нитку, яку потім спалювали, а золу від спаленої нитки дівчинка повинна була прковтнути, щоб стати хорошою господинею [162, с.60].

Стрижка волосся віддавна пов'язувалася з освяченням, тобто духовним перетворенням або ініціацією. Той факт, що даний обряд сприймався в якосткі «симптому» перетворення, можна пояснити стародавнім уявленням про таємничий зв'язок між людиною, яка пережила ініціацію, і новонародженою дитиною [600, с.32].

З іншого боку, голова дитини, позбавлена волосся, символізувала також статус людини усередині Роду. Постриг, вочевидь, був однією з останніх сходинок в ритуалі прийняття дитини до сакрального Роду. Після ритуала постригу вона отримувала найнижчий статус усередині своєї громади, що й символізувала її голова, позбавлена волосся. Не випадково, довге волосся (особливо борода) були одним з символів мудрості та влади у східних слов'ян [547, с.166-175].

Відгомони східнослов'янських язичницької традиції навчання дітей в громадських школах простежуються в деяких східнослов'янських билинах. Зокрема, у билині «Волхв Всеславич» розповідається про те, як головного героя в п'ять років відправили вчитися «премудростям»:

В тапоры поучился Вольх ко премудростям:

А и первой мудрости учился —

Обвертоватца ясным соколом,

Ко другои-та мудрости учился он, Вольх,—

Обвертоватца серым волком,

Ко третеи-та мудрости учился Волх —

Обвертоватца гнедым туром — золотыя рога [5, с.58].

Схожий сюжет знаходимо в іншій давньоруській билині - «Вольга». У даному джерелі також розповідається про те, як головного героя в п'ять років відправляють «вчитися» -

И рос Вольга Буславлевич до пяти годков...

И пошол Вольга сударь Буславлевич

Обучаться всяких хитростей-мудростей,

Всяких языков он разных [5, с.91].

Важливою деталлю в даних джерелах є перетворення головних героїв на тотемних тварин. Подібний сюжет, можливо, є відгомоном язичницьких обрядів прийняття хлопчиків до складу роду, сакральним засновником та головою якого часто вважався тотемний звір - тур, ведмідь, хижий птах і т.д. Обряд посвячення проводили старійшини - жерці, одягнені в шкіри тотемного звіра, при цьому, імовірно, і самих дітей одягали у звірині шкіри. Жерці або старійшини розповідали новоспеченим родичам сакральні таємниці, родові міфи й т.д. Таким чином, останні й «перетворювалися» на звірів.

Як вірно зазначив Байбурін А.К., діти під час подібних обрядів повинні були знайомилися з нормами та правилами свого роду, які ніби - то передавали їм особисто тотемістичні предки [162, с.8].

Можливо, що процедура «посвячення» або «другого народження» хлопчика в члени сакрального роду, з якої починався процес навчання хлопчика в древніх слов'ян, була аналогічною до тої, яку майже до нашого часу практикують деякі племена Австралії й Африки. У Південній Африці, наприклад, дітей, звичайно у віці біля п'яти років, віднімають у матері й відводять або несуть у ліс. Тут батько формально відрікається від дитини, повідомляючи всім, що відтепер останній помер для нього. Потім убивають вола й кров'ю тварини обмазують чоло дитини, шия ж його обкладається салом, а руки покриваються шматком шкіри вбитого вола [561, с.246-247].

Пережитки даних обрядів простежуються й у східнослов'янському фольклорі. Так, у цілому ряді східнослов'янських чарівних казок розповідається про те, як маленький герой (героїня) потрапляє до казкового зачарованого лісу й там зустрічається з надприродними істотами (бабою Ягою, відьмою, Морозко й т.д.). Якщо герой (або героїня) поводяться належним чином, то казкова істота обдаровує дитину, правда деяких дітей чудовиська з'їдають. Опис «чарівного будинку» у даних казках дуже нагадує опис давньослов'янських язичницьких святилищ. Так, житло баби - Яги або казкової відьми звичайно оточено огорожею з тичин, на яких просунуті черепи людей і тварин [444, с. 152].

За даними археології, східнослов'янські храми були звичайно оточені ритуальною огорожею (найчастіше дерев'яною), по периметрі якої дослідники часто фіксують черепи тварин і людей, а також їхні фрагменти [459, с.51].

Дані археологічних розкопок підтверджує й повідомлення іноземних авторів. Так, в «Історії» Лева Діакона» розповідається про те, як воїни князя Святослава, порубавши мечами й сокирами одного зі знатних візантійських воїнів, насадили його голову на спис і, прийнявши його за імператора, хвасталися, що вбили володаря Візантії подібно жертовній тварині [45, с.28].

Коли один з візантійських царів на ім'я Нікіфор потрапив у полон до болгар, то місцевий слов'янський князь відітнув йому голову й повісив на кілька днів на кіл, а потім, здерши шкіру від кістки окував її сріблом з середини, та повелів пити з неї всім за здоров'я один одного [604, с.336].

Згідно з «Записками мандрівника» Ібн-Фадлана східнослов'янське святилище в Булгарі становило собою площадку з ідолами в центрі, оточену тичинами із просунутими на них черепами жертовних тварин. Східнослов'янські купці, які приносили жертви ідолам, надягали череп жертовної тварини на одну з тичин навколо огорожі [28, с.95].

Інша важлива деталь у східнослов'янських казках, у яких описується випробування дітей, це спроба «засмажити» героїв казковою істотою. Так, відьма або баба Яга, звичайно намагається засунути дітей у піч і засмажити там. Герой казки, як правило, «обманює» казкову істоту й залишається живим.

Довгий час вважали, що дана деталь - плід народної фантазії, але фольклорні дані зненацька одержали підтвердження з боку археологічних джерел. Так, у результаті розкопок східнослов'янських городищ-святилищ на території нинішньої Західної України були знайдені ритуальні печі усередині так званих «довгих будинків», у яких наші предки організовували суспільні бенкети. У даних печах випікали ритуальний хліб для жертвоприносин, а також їх, імовірно, використовували для обрядів, пов'язаних з ініціацією дітей. Так, поблизу цих печей зафіксували кістки дітей віком 5-10 років. Швидше за все, це залишки тих, хто не пройшов випробування. Так, на одному з капищ язичницького городища - святилища Богіт відбувалися людські жертвоприношення, у тому числі дитячі. Знайдено кістки більш ніж 30 розчленованих дитячих кістяків, складені в ями. Із цими жертвами пов'язана ритуальна хлібна піч у глиняній стіні приміщення [462, с.155-156].

Після випробувань, діти, імовірно, одержували статус підлітків. Жерці та літні воїни організовували з проміж тих, хто пройшов випробування вікову групу для навчання у спеціальних громадських школах.

Таким чином, у древніх слов'ян, так само, як і у багатьох інших індоєвропейських народів існував складний ритуальний комплекс навчання дітей. Початок навчання дітей відзначався ритуальним бенкетом - постригом, який організовувала громада (родичи дитини). Після «пострига» та спеціального випробування дитини, новачок одержував статус підлітка й починав навчатися в громадській школі в групі своїх однолітків. Обряди виконувалися в спеціальних місцях - язичницьких святилищах служителями язичницького культу. Дітей, які не пройшли випробування на початку навчання, жерці приносили в жертву померлим предкам.

Закінчення процесу навчання в громадській школі також повинне було відзначатися традиційним випробуванням - ініціацією посвячення у воїни, після проходження якої підліток одержував статус повноправного члена громади. На жаль, у писемних джерелах не міститься абсолютно ніякої інформації відносно даної проблеми. Неясні відгомони древнього язичницького звичаю ініціації підлітків знаходимо лише в давньоруських билинах. Так, в одній з них, із назвою «Волхв Всеславьїч» розповідається про те, як головний герой досягнув п'ятнадцятирічного віку, «зібрав дружину хоробру» і відправився з нею воювати з «індійським царем»:

А и будет Вольх пятнадцать лет,

Стал себе Вольх он дружину прибирать,

Сам он, Вольх, в пятнадцать лет,

И вся ево дружина по пятнадцати лет [5, с.58-59].

Схожим чином, описує початок подвигів билинного богатиря й інша давньоруська билина - «Вольга»:

И рос Вольга Буславлевич

А прожил шестнадцать лет,

Собирал дружину себе добрую,

И тридцать богатырей без единаго,

Сам становился тридцатыим [5, с. 90 - 91].

Звертає на себе увагу той факт, що всі «дружинники» Волхва Всеславича, які нібито повинні відправитися з ними «на війну», тобто пройти якесь випробування, підлітки одного віку. Швидше за все, у билинах містяться відгомони древніх ініціацій посвячення підлітків одного роду або племені у воїни. Всі випробування, таким чином, можливо, проводилися усередині вікових груп.

Язичницький сюжет, відповідно до якого герой повинен пройти через певні випробування, перш ніж одружитися й стати повноправним членом громади (одержати спадщину або зайняти престол батька-царя) становить основу всіх східнослов'янських чарівних казок. У всіх цих казках зберігається загальна схема - головний герой потрапляє до зачарованого будинку (хатинка на курьячих ніжках баби Яги, житло чаклуна й т.п.), де одержує кілька мудрих рад або чарівних помічників, потім спускається до «іншого» світу, перемагає казкове чудовисько, повертається до реального світу з дівчиною з «чужого світу» і вступає з нею в шлюб [444, с.172-201].

Опис «чарівного будинку», куди потрапляє підліток в цілому подібний до опису «житла відьми» з казок про випробування дітей. Імовірно, обряди ініціації підлітків проходили в тих самих священних місцях, що й посвячення дітей. Крім того, викликає інтерес той факт, що коли в чарівних казках підліток, «проданий своїм батьком» якому-небудь чарівникові потрапляє до свого «хазяїна», то звичайно вітає його як «хрещеного». Можливо, що обряди посвячення підлітка проводять ті ж жерці, що й попередні ініціації.

Першим випробуванням підлітка, відповідно до казкових сюжетів є спілкування з бабою Ягою - казковою істотою, що звичайно охороняє вхід до царства мертвих. Саме ім'я істоти вказує на те, що воно являє собою демонізований образ померлого предка. Баба Яга насамперед «баба», тобто предок, прабабка й саме тому вона найчастіше обдаровує свого нащадка, полегшує його подальшу подорож. Випробування, швидше за все, починалося у святилищах, у яких шанувалися померлі предки - Род і рожаниці.

Згідно археологічним даним, ранньослов‘янські святилища звичайно були присвячені померлим предкам. У центрі таких святилищ, невеликих за розмірами, археологи іноді фіксують ідолів з обличчями літніх людей (як чоловіків, так і жінок) [309, с.85-87].

Даний факт знаходить підтвердження у слов'янському глосі до «Слова Григорія Богослова про ідолів». Невідомий давньоруський книжник відзначив у своєму творі, що наші предки в додержавний період «клали треби Роду й рожаницам прежде Перуна, бога их» [152, с.385]. Саме в таких святилищах, швидше за все й проходили обряди ініціації підлітків.

Пропп В.Я. звернув увагу на той факт, що уся поведінка головного героя казок у житлі баби Яги строго регламентована. Всі герої відповідають однаково на однакові питання господарки «хатинки на курячих ніжках» і, зрештою, остання втрачає свою агресивність та допомагає своєму гостеві. На думку дослідника, підліток, відправляючись на випробування, вивчав певні язичницькі молитви, які оберігали його від негативного впливу «іншого світу» і допомагали отриманню підтримки з боку померлих предків [444, с.79].

Незважаючи на той факт, що Баба-Яга, у цілому доброзичливий персонаж, вона спочатку намагається зжерти героя й тільки ключові фрази рятують його від загибелі. Даний факт означає, що випробування вважалося в наших предків небезпечним і не всі підлітки мали змогу його пройти. Тих, хто не пройшов випробування, імовірно, приносили у жертву мертвим предкам (вони пожирали героя). Підтвердженням даної гіпотези служать залишки людей на території ранньослов‘янських язичницьких храмів, значну частину яких становлять кістки молодих людей [309, с.85­89].

Не випадково, у цілому ряді слов'янських мов слова, близькі до терміна «Яга», означають «жах», «смерть» і т.п. Так, у болгарській мові «еда» означає «мука», «катування», чеське «иеда» - «смерть, небезпека» [556, с.542].

Подальше випробування підлітків повинне було символізувати подорож героя до загробного світу і повернення його назад вже в статусі дорослого члена громади. Випробуваний нібито помирав у якості підлітка та народжувався вже у статусі дорослої людини. Шлях до загробного світу проходив крізь двері язичницького храму, присвяченого померлому предкові. У язичницькій свідомості наших предків язичницький храм був нібито будинком божества, він одночасно існував у реальному й сакральному світі. Символічним кордоном слугувала огорожа святилища.

На жаль, встановити в наш час, через які конкретно випробування проходили підлітки не уявляється можливим. У свідомості древніх людей катування, яким піддавався підліток це зовсім не покарання, а неминучий засіб, завдяки якому він досягає свого призначення - перетворення в більш «ефективну істоту». Ініціація повинна була привести до блага - переродженню випробуваного, підвищенню його статусу усередині громади. По загальному визнанню, увесь життєвий шлях первісної людини був нелегким і кожний новий крок у його становищі завжди окупається лише ціною страждання [600, с.74].

У деяких відсталих племен Австралії, Океанії й Африки майже до XIX ст. збереглися звичаї посвячення підлітків у воїни повною мірою. Підліткам, які проходили випробування припікали тіло вогнем, відрубували пальці і т.ін. [561, с.85-87].

Можливо, що подібні жорстокі звичаї існували й у наших предків. Пропп В.Я. звернув увагу дослідників на два сюжети зі східнослов'янського фольклору, у яких явно простежується стародавній звичай ініціативних випробувань підлітків - пожирання головного героя й розчленовування його тіла. Підліток, який проходив випробування, вочевидь, піддавався ритуальній смерті, під час ініціативного обряду. Старійшини - жерці, одягнені у звірячі шкіри всіляко мучили неофіта й фінальною частиною випробування ставало ритуальне «розчленовування» або «пожирання» неофіта з наступним його «відродженням» [444, с.302].

Таким чином, можливо, що перш ніж отримати статус повноправного члена громади, людина повинна була пройти цілий ряд вікових ініціацій. Тільки після цього він мав змогу одружитися.

Комплекс шлюбних звичаїв і обрядів у наших предків був досить багатоплановим та складним і в писемних джерелах майже не знайшов відбиття. Давньоруські літописці лише мимохіть згадують про «скотячі» шлюбні язичницькі звичаї, абсолютно не описуючи їх.

Так, автор «Повісті временних літ» описав шлюбні звичаї древніх слов'ян у такий спосіб - «И браков у них не бывало, но устраивались игрища между селами, и сходились на эти игрища, на пляски и на всякие бесовские песни и здесь умыкали себе жен, по сговору с ними; имели же по две и по три жены» [59, с. 12].

Шлюб у східних слов'ян дохристиянської доби, як видно з вищенаведеного джерела здійснювався у двох формах - у формі купівлі - продажу (по змові) і у формі викрадення нареченої (умикання у води). Наречених обирали собі на ігрищах «між селами», а потім родичі домовлялися про викуп.

Складно встановити під час яких саме язичницьких свят молоді люди обирали собі наречених. Відповідно до народної традиції, весілля звичайно влаштовували восени, після збору врожаю й ігрища, таким чином, на яких юнаки, що пройшли всі вікові ініціації обирали собі наречених, мали бути пов'язані із шануванням Роду й рожаниць, яких наші предки вшановували звичайно у середині осені.

У християнські часи самим підходящим часом для весіль наші предки вважали свято Покрова Пресвятої Богородиці, яке відзначалося на початку жовтня. До нашого часу дійшли численні дівочі ритуальні пісні - звертання до Діви Марії із проханням дарувати їм нареченого. Так, наприклад, 1-го жовтня, коли святкується Покров пресвятої Богородиці в Росії ще на початку XX сторіччя незаміжні дівчата співали: «Покров- пресвятая Богородица! покрой мою победную голову жемчужным кокошником, золотым подзатыльником». Або «Мать-Покров! покрой землю снежком, меня молоду женишком». У Білорусії дівчата ще на початку XX ст.. ставили свічі перед іконою Божої Матері й прохали: «святой Покров! покрыв землю и воду, покрый и меня молоду!» [157, с.116], [234, с.99].

У свідомості наших предків Пресвята Діва Марія асоціювалася з Дівою - Рожаницею і, цілком можливо, що християнське свято Покрова Святої Богородиці заслонило собою язичницькі ігрища на честь померлих предків - Рода й рожаниць, на яких молоді люди й вибирали собі наречених.

Цікаво, що в повчаннях проти язичництва звичайно засудження шлюбних звичаїв наших предків безпосередньо передують звинувачення в шануванні Рода й рожаниць. Вочевидь, що автори даних джерел бачили певний зв'язок між даними двома ритуальними комплексами. На користь даної гіпотези свідчить і той факт, що ідоли Рода (зокрема Збруцький ідол) звичайно зображувалися у вигляді фалоса - головного символу шлюбних відносин.

Кам'яні фалічні ідоли Рода виявлені як в західноукраїнських землях, так і в північній частині східнослов'янських земель - по берегам річок Шексна й Себеж. Це надзвичайно спрощені скульптури, що дають лише загальну форму й ледь намічену личину. Характерною ознакою є шапка. Сутність таких ідолів, на думку багатьох вітчизняних дослідників була пов'язана з ідеєю народження, життя, урожаю, шлюбу [255, с.85-87], [292, с.16].

Крім великих кам'яних фалічних ідолів, що стояли у язичницьких капищах, існували маленькі домашні, виготовлені з дерева, але теж

антропоморфні. Вони були одним з головних атрибутів язичницького весільного обряду й теж виконували функцію символу плідності, впливу на народження нового життя [472, с.36, 39, 41].

Під час шлюбних бенкетів, за свідченням автора «Слова якогось Христолюбца», наші предки, клали до відер й чанів зображення людини у формі фалоса а потім пили з даних відер воду й хмільні напої [109, с.374­375]. Можливо, що дані обряди повинні були сприяти посиленню плодоносної сили нареченого й нареченої. Невідомий давньоруський книжник, автор східнослов'янського глосу до «Слова Григорія Богослова про ідолів» підтверджує дані попереднього автора, доповнюючи його повідомлення деякими подробицями. Так, відповідно до даного джерела, крім фігурки фалоса, у відра клали також часник [152, с.385].

Подібний звичай описується також у давньоруському глосі до твору XVI ст. «Про Левіотику». Зокрема, у тексті даного твору знаходимо: «Крестьяне позвашиеся на брак не подобает плескати и плясати с фалом» [90, с.31-32].

На користь гіпотези про зв'язок язичницьких божеств Рода й рожаниць зі шлюбом свідчать і дані етимології. Так, у давньоруській мові існує безліч термінів, похідних від слова «рід», що означають споріднення - «рідня, родич, рідний» і т.д. [235, с.566].

Таким чином, можливо, що «ігрища», про які повідомляє автор «Повісті временних літ», описуючи шлюбні звичаї наших предків, влаштовувалися на честь Рода й рожаниць - антропорфних уособлень предків - берегинь. На цих ігрищах збиралася молодь із різних родів (ті молоді люди, які вже пройшли вікові ініціації) і обирали собі супутника життя.

Наступним етапом у шлюбному ритуальному комплексі була процедура викупу нареченої - (у сучасних народних традиціях вона одержала назву сватання). Автор «Повісті временних літ» звинувачує деякі східнослов'янські племена у тому, що відповідно до їхніх звичаїв, наречений сам купує собі дружину без посередників, ставлячи їм у приклад полян, у яких було прийнято платити викуп родичами нареченого, які приводили потім уже куплену дівчину в будинок до майбутнього чоловіка.

Чим більш заможним був наречений, тим солідніший повинен був бути й викуп. Арабський автор Аль-Масуді у своєму творі «Літописи часів» стверджує, наприклад, що древні слов'яни платили викуп за наречених вівцями й короваями із хлібом [332, с.79].

Аль - Бекрі повідомляє, що у древніх слов'ян було прийнято, щоб наречений платив батькові своєї майбутньої дружини весільний подарунок, за словами даного автора досить значний [31, с. 50-51].

Давньоруські князі передавали у якості викупу за наречену її родичам іноді юрби невільників і, навіть, цілі міста. Князь Володимир, наприклад, одружившись на візантійській принцесі Ганні дав грекам у 52

викуп - «вено» місто Корсунь [74, стб.80]. Ярослав, видавши сестру за польського короля Казимира, одержав від нього в «вено» вісімсот невільників [74, стб.108].

Власне шлюбні свята мало відрізнялися від інших подібних обрядів. Улаштовувався хмільний бенкет, на якому була присутня безліч гостей (можливо, всі повноправні члени громади). На бенкеті завжди знаходилися скоморохи (гудці й перегудниці), які повинні були веселити присутніх. Бенкет супроводжувався ритуальними піснями й танцями. Принаймні так розповідає автор «Слова якогось Христолюбца» - «И егда же у кого их будет брак, творят с бубны и с сопели, пляски и с многими чудесы бесовскими» [152, с. 374-375].

Схожим чином описує весільні звичаї вже у ранньохристиянську добу й Кирило Турівський. У його «Слові про мудрість» джерелі - XIII ст., наприклад, сказано: «бесстыдная словеса и плясание, еже в пиру и на свадьбах, и еже басни бают и в гусли гудуть [102, стб.371].

Крім купівлі-продажу існувала й інша форма шлюбу у східних слов'ян язичницької епохи. Так, згідно «Повісті временних літ», іноді молоді люди «умыкали» собі наречених «у води». Звичай викрадення жінок існував в різних варіантах у багатьох народів даної епохи. У давнину жінка вважалася майном чоловіка й часто ставала військовим трофеєм. Особливо часто практикувалося «умикання» жінок представниками тих родів, землі яких межували із землями інших народів. Неслов'янським народам не прийнято було платити викуп, тим більше, що й слов'янські дівчата часто ставали бранками чужоземців.

У східнослов'янському фольклорі існує цікавий сюжет, відповідно до якого герой казки краде одяг дівчини, що купається, і остання змушена погодитися одружитися з викрадачем. Можливо, що в даному сюжеті знайшов відбиття даний язичницький звичай викрадення дівчат під час їхнього купання [444, с.123].

Шлюбні ініціації мали різне символічне значення для дівчат і хлопців, які вступали у шлюб. Для дівчат вступ до шлюбу означав перехід до чужого роду. Вони символічно помирали усередині свого роду (який втрачав робітницю) і народжувалися усередині чужого, вже в статусі дорослої жінки. Не випадково, наші предки в давнину раділи народженню хлопчика, і відчували розчарування у випадку, якщо на світ з'являлася дівчинка. У важкі роки в древніх слов'ян мала місце практика вбивства новонароджених дівчат [19, с.341].

Символічне сприйняття смерті й шлюбу для жінок як аналогії смерті та відродження в «чужому світі» - характерна риса стародавнього світогляду, яка збереглася в народній свідомості майже до нашого часу. Так, у деяких районах сучасної України й Білорусії ще на початку XX ст. під час весільної церемонії імітували удушення нареченої. У північній Росії у той самий період часу наречений спалював жмут волосся нареченої, імітуючи її кремацію [171, с.46].

Парубок, що вступав до шлюбу, у свідомості наших предків, залишався усередині свого роду, і статус його істотно підвищувався. Він приводив до свого роду нову робітницю. Для нього відкривалася перспектива батьківства, тобто він сприяв посиленню свого роду. Імовірно, тільки після вступу до шлюбу парубок міг стати повноправним членом громади й брати участь у засіданні родової ради.

З різних джерел ми довідуємося про те, що у наших предків дохристиянської епохи чоловік мав змогу мати кілька дружин. Так, автор «Повісті временних літ» недвозначно заявляє про те, що деякі зі слов'ян- язичників мали дві або навіть три дружини [59, с.8]. Подібну інформацію повідомляє щодо слов'ян Помор'я автор «Життєпису» Оттона Бамберзьского [19, с.342].

Із часом в новій родині з'являлися діти й онуки, чоловік і дружина перетворювалися на літніх людей, тобто досягали самого почесного положення у громаді. Літні людини, як жінки, так і чоловіки, у силу свого віку вважалися в наших предків уособленням мудрісті й нібито отримували надприродну силу. У недалекому майбутньому вони повинні були перетворитися на доброзичливих духів - берегинь. Не випадково, у давньоруській мові терміни «старець», «старий» уважалися близькими до термінів «мудрець», «чарівник». Великий інтерес становлять також слова - «дід», «баба», які наші предки сприймали як синоніми слова «берегиня».

Під словом «діди» наші предки розуміли не тільки людей похилого віку, але й померлих предків, родичів, незалежно від їхнього віку й статі, а також назву присвячених померлим предкам календарних поминок. Так, про померлу людину в багатьох областях східнослов‘янського світу ще недавно казали, що вона «гуляє з дідами». При цьому, за народними повір'ями, предки завжди незримо спостерігають за своїми нащадками.

Ще на початку XX ст. в Україні та Білорусі казали, що «діди-прадіди в землі лежать, із землі всяке слово чують». Дідом, дідусем у народі іноді називали не тільки покійних предків, але й різних представників нечистої сили. Так, дідом могли називати знахаря або чаклуна; дідусем іменували домовика; лісовим або водяним дідом величали водяного [494, с.226-227].

Близьким до слова «берегиня» були слова «баба» - «бабка», «бабуся», якими в слов'ян називали жінку, старшу в роді, родині, а іноді також лікарку, знахарку, повитуху (російське «бабничать», «бабить» - «приймати пологи «лікувати, займатися знахарством, ворожити», «обаять»- «обворожити», «Ьа]ап» - «чарівник, волхв»; польське «Ьа]ас» означає - «розповідати казки», «бальство» - «ворожіння» [157, с.196-197].

Крім цього, слово «баба» у слов'ян часто використовувалося для позначення жіночих міфологічних персонажів, а також окремих днів, атмосферних і астрономічних об'єктів і деяких ритуальних предметів. «Баба» у народній традиції була персонажем і об'єктом жнивного обряду, різних ігор, ритуальних дій; словами «баба» і «дід» традиційно позначалися померлі предки й персонажі нечистої сили. Даним терміном 54

у народній традиції могли позначати й смертну жінку, так чи інакше зв'язану з надприродними силами, тобто відьму, знахарку, ворожку, чаклунку [494, с.43].

Велецька Н.Н. у своїй монографії «Языческая символика славянских архаических ритуалов» спробувала довести, що в наших предків дохристиянської епохи існував жорстокий звичай убивства літніх людей і знущань над ними [192, с.238].

Але в даному творі вона не приводить жодного переконливого доказу своєї гіпотези. Головною доказовою базою дослідниці стали народні звичаї й обряди слов'янських народів ХІХ-ХХ ст., які самі по собі не можуть бути використані для реконструкції дохристиянської обрядовості без належного підтвердження писемних джерел. Спроба Велецької Н.Н. використати для доказів своєї теорії фрагменти «Повісті временних літ», у яких повідомляється про вбивство жінок під час повстань волхвів у Північно-Східній Русі XI ст. досить невдала. Так, дослідниця, наприклад, процитувала уривок з «Повісті временних літ» під 1024 роком: «Бывши бо единою скудости в Ростовской области, встаста два волхъва от Ярославля, глаголюща, яко «Ве свеве, кто обилие держит». И поидоста по Волзе. Кде приидучи в погост, ту же нарекоста лучьшие жены, глаголюща, яко «Си жито держит, а си медъ, а си рыбы, а си скору». И привожаху к ним сестры своя, матере и жены своя. Они же в мечте прорезавше за плечемь, вынимаста любо жито, любо рыбу, и убивашета многы жены»» і зробила із цього висновок, що в літописі описується характерний для східних слов'ян звичай під час голоду й епідемій убивати жінок похилого віку [192, с.74-77].

Але автор літопису жодного разу не повідомлює про те, що вбивали саме літніх жінок. Навпаки, слова літописця, про те, що мешканці Ростова й околишніх земель приводили до жерців для жертвоприносин жінок різного віку - матерів, дружин, сестер. Брат міг привести до волхва тільки незаміжню сестру, тобто молоду дівчину, замужньою розпоряджався її чоловік. До того ж, жертвами волхвів, як видно з вищенаведеного джерела були й родички чоловіків - воїнів, що супроводжують волхвів, наприклад, дочка міцного чоловіка - воїна ніяк не могла бути літньою жінкою.

Про звичаї жорстокого поводження давніх слов'ян із своїми літніми родичами не повідомляють а ні вітчизняні літописці, а ні арабські й візантійські автори, а ні германські місіонери. Якщо серед давньослов'янської військової еліти існував звичай убивства вдів під час поховань чоловіків, то про це писали арабські, візантійські, германські й східнослов'янські автори. Навпаки, аналіз писемних джерел, даних етнографії й філології свідчить про те, що літні люди у наших предків користувалися великою повагою.

Згідно з даними Козьми Празького люди похилого віку обирали зі свого середовища ватажка племені - старійшину. Він повинен був прожити довге життя та відзначатися і високими моральними якостями.

Старійшини вирішували всі спірні питання усередині своїх володінь, були першими суддями й прокурорами. Їхнє рішення, вважалося обов'язковим до виконання й виконувалося беззаперечно [41, с.3-4]. У давньоруській мові термін «старійшина» означає «старший у роді», «знаючий», «мудрий» [235, с.621-622].

Можливо, що злочинців присуджених до страти старійшини приносили у жертву Роду й рожаницям. У жертовниках ранніх слов'янських святилищ, присвячених даним язичеським божествам дослідниками зафіксовані залишки людей різного віку [309, с.84-89].

Є певні підстави припускати, що спочатку старійшини були верховними жерцями у своїх володіннях. Так, наприклад, якийсь легендарний «старий ватажок» який уперше привів древніх слов'ян на територію нинішньої Чехії, згідно з даними Козьми Празького, особисто керував жертвоприносинами померлим предкам, називаних у джерелі «пенатами». Інший легендарний чеський правитель - старійшина - Крок уважався в одноплемінників «віщим», тобто таким, що має надприродні здібності. За радою до нього зверталися, відповідно до джерела, люди із сусідніх племен. Дочки Крока також мали пряме відношення до язичницького культу [41, с.4-7].

Релігійні обряди здійснювалися в спеціальних місцях (священних гаях і біля джерел), а також у родових святилищах. Не випадково Прокопій Кесарійський повідомляє у своєму творі про те, що сучасні йому слов'яни почитали гаї, річки, гори [72, с.3-4].

Схожу інформацію подає й автор Новгородського першого літопису, описуючи вірування полян за часів князя Кия - «И бяху же поляне; жруще озером и кладязем и рощением, яко же прочии погани» [51, стб. 105]. Згідно з даними «Хроніки Козьми Празького» предки древніх чехів, у дану епоху приносили жертви померлим предкам, яких автор називає пенатами, у священних гаях і коло річок [41, с.2].

В наш час досліджені й ранні слов'янські святилища. Вони становили собою невеликі за розмірами округлі або прямокутні (орієнтованими кутами строго по сторонах світу) за формою площадки. У центрі святилищ звичайно розташовувалися антропоморфні кам'яні ідоли з обличчями літніх людей і жертовники. Розташовувалися вони звичайно усередині родових поселень (або на їхній окраїні) і старійшини цілком могли здійснювати контроль за їхнім функціонуванням. На думку дослідників дані святилища призначалися для потреб не усього племені, а однієї родової громади [309, с.84-89].

Прикладом такого східнослов'янського святилища, розташованого на окраїні родового поселення й обслуговуючого релігійні потреби однієї родової громади може слугувати язичеське капище УІ-УІІ ст. в урочище Гнилий Кут на окраїні м. Городок на Поділлі. Святилище складалося із прямокутної площадки (2,3Х1,5 м), обкладеної невеликим плоским камінням, і круглого кострища, розташованого в поглибленні біля 56

східного краю площадки. Серед залишків багаття виявлені обпалені кістки тварин і фрагменти глиняного посуду [482, с.262-263].

Смерть у свідомості наших предків язичницької епохи становила собою не остаточне зникнення людської особистості, а лише чергову трансформацію, перетворення літньої людини на доброзичливого стосовно своїх нащадків духа - берегиню. Ранньослов‘янські поховальні звичаї в наш час майже невідомі. Письмові джерела не містять щодо даної проблеми взагалі ніякої інформації.

Згідно з даними археології самою ранньою давньослов'янською формою поховання у східних слов'ян були ґрунтові могильники. Померлих людей найчастіше ховали за обрядом кремації (на стороні від місця поховання). Спалені кістки поміщали в глиняні горщики або накривали горщиком, переверненим догори дном. Поховання практично без інвентарні. У Подністров'ї відомі ранньослов‘янські безкурганні могильники із трупопокладеннями (із західною орієнтацією), покриті кам'яними плитами [482, с.18, 126-128], [443, с.76-77], [545, с.98]. Подібна картина спостерігалася й у слов'ян Помор'я - лютичів і ободритів [209, с.327], [565, с.343].

У деяких похованнях Черняхівської археологічної культури дослідники зафіксували шматки ладану (комплекси, поховань Бережани й Курники), що дозволяє припустити, що в цей проміжок часу існував ритуал, поховання, пов'язаний з палінням ароматичних речовин. Дослідниками зафіксовані поховання (правда, дуже нечисленні), у яких ями відрізняються великими розмірами, іноді - складною конструкцією. Вони звичайно розташовані в центрі могильника. Іноді в таких могилах фіксується деякий інвентар. Можливо, що даний факт свідчить про високе суспільне становище похованих тут небіжчиків. В жодному такому похованні не зафіксовані залишки зброї, що, можливо, свідчить про те, що знатні небіжчики були не воїнами, а жерцями-старійшинами [308, с.132].

В поховальній обрядовості першої половини першого тис. н.е., як вірно зазначив Петрухів В.Я. відбилося уявлення про близкість сакрального світу до світу живих. За допомогою кремації померлого ізолюють від світу живих людей, але, похований недалеко від родового поселення в безкурганному родовому могильнику, він залишається коло своїх нащадків, захищаючи їх від негативного впливу «чужих небіжчиків» [420, с.199].

Саме поховання повинно було постановити крапку в життєвому шлясі людини, але на думку наших предків, смерть не була закінченням існування людини, з часом вона могла повернутися до життя у вигляді немовляти усередині своєї родової громади.

Таким чином, знаходить повне підтвердження висновок Поповича М.В. про те, що для східних словян-язичників було притаманне уявлення про циклічність та вічність буття [435, с.128]. На нашу думку до

заключения Поповича М.В. слід додати, що вічне існування усередині сакральної громади повинні були отримати, на думку наших предків, лише успішні люди, тобто ті, хто пройшов крізь всі ініціаційні випробування та етапи людського існування й свідомо вибрали шлях дотримання всіх родових норм. Ті ж, хто самовільно залишав свій рід, порушив родові заборони, або просто з якихось причин не міг пройти крізь всі необхідні життєві випробування втрачали право на вічне життя та майбутнє відродження.

Так, великий інтерес у світлі теми, що нас цікавить, викликає проблема родових заборон - табу в східних слов'ян язичницької епохи. Автор, «Повісті временних літ», характеризує, наприклад, звичаї давніх слов'ян VI ст. в такий спосіб: «Поляне бо своихъ отецъ обычаи имаху тихъ и кротококъ и стьіденьє къ снохамъ своимъ и къ сестрамъ и къ матеремъ своимъ и снохы къ свекровамъ своимъ и къ деверемъ велико стьіденьє имуще. и брачныи обычаи имеаху не хожаше женихъ по невесту но привожаху вечеръ а заоутра приношаху что на неи вдадуче а Деревляни живяху зверьскымъ образомъ. живуще скотьскы и оубиваху другъ друга едуще все нечисто и браченье в нихъ не быша но оумыкаху оу воды двица. Радимичи и Вятичи и Северо одинъ обычаи имяху живяху в лесе яко же всякыи зверъ и ядуще все нечисто и срамословьє в нихъ предъ оцами и пред снохами и бьраци не бываху в нихъ но игрища межю селы и схожахуся на игрища на плясанье и на вся бесовьскыя песни и ту оумыкаху жены собе с неюже кто свещеваше имяхуже по две и по три жены» [59 с.12].

Літописець, що описує шлюбні звичаї східних слов'ян - язичників власне обвинувачує більшість своїх співвітчизників (крім полян) не в тому, що вони практикують язичницькі форми шлюбів, а в порушенні цілого ряду язичницьких табу - відсутності «соромливості» родичів один перед одним, вбивствах усередині родової громади, порушенні харчових заборон. Благополуччя ж кожної окремої людини і роду в цілому, на думку наших предків зберігалося лише у випадку чіткого дотримання всіх родових норм та ритуалів [162, с. 11].

У порушенні ж родових табу, східні слов'яни язичницької епохи бачили, таким чином, намагання зазіхнути на благополуччя роду, спробу зруйнувати усю космологічну структуру буття тодішньої людини.

Таким чином, данне джерело вводить нас до дуже важливої області східнослов'янських язичницьких вірувань - уявленнях про язичницькі табу у свідомості наших предків.

Найтяжким гріхом, на думку автора літопису, було порушення статевих табу - відсутність «стидіння» у древлян, сіверян й в'ятичів перед кревними родичами іншої статті, а також невістки перед свекром і зятя перед тещею. Всі ці «скотинячі» звичаї, відповідно до джерела, були відсутні у «лагідних» полян, (які також, відповідно до джерела в той час також були язичниками) а, отже, останні строго дотримували заборон на статеві відносини між родичами.

Імовірно, літописець згустив фарби, коли повідомив про те, що вищенаведені язичницькі табу повсюдно порушувалися у всіх інших областях східнослов'янського світу. Швидше за все, всі східні слов'яни мали подібні звичаї, і язичницькі табу порушувалися лише в одиничних випадках.

Вірогідно, будь-які статеві відносини між «родичами», тобто людьми, що входять до однієї родової громади прирівнювалися до інцесту й каралися смертю й ритуальним вигнанням із сакрального «Роду». Не випадково герої слов'янських казок знаходять собі наречених не у своїй землі, а в «тридесятому царстві», що починається відразу за границями родового селища, тобто на території сусідніх родових громад.

У «Літописці Переяславському» міститься інформація, яка свідчить про те, що в східних слов'ян каралися громадським осудом навіть ті дівчата, які втрачали незайманість під час язичницьких грищ. Так, у даному джерелі знаходимо наступне: «и собирающиеся многие на игрища межи сел, и ту слегахуся, рищюще на плясаниа, и от плясаниа познаваху — которая жена или девица до младых похотение имать, и от очного взозрения, и от обнажения мышца, и от ручных показаниа, и от прьстнеи перст возлагания на пръсты чюжая, таж потом целованиа с лобзанием, и плоти с сердцем ражегшися слагахуся, а другых, поругавше, метааху на насмеание до смерти» [55, с.117].

Як видно з даного джерела, вступити у статевий зв'язок під час ігрищ для дівчини означало страшну ганьбу. Вона ставала об'єктом загального «насміяня» і знущань, які приводили до смерті нещасної. Можливо, ганьбою себе покривали все дівчата, що вступили в статевий зв'язок до вступу у шлюб. Не випадково, Маврикій Стратег у своєму творі стверджував, що слов'янські жінки вважалися в тодішньому світі зразком порядності - «Жінки їх цнотливі й дуже люблять своїх чоловіків, і якщо останні помруть, то вони шукають собі заспокоєння у власній смерті й добровільно вбивають самі себе, не будучи в силах переносити самітності» [46, с.96]. Порядність слов'янських жінок відзначає й Аль - Бекрі, повідомлюючи, що слов'янські жінки, вступивши до шлюбу, не зраджують своїх чоловіків [31, с.56]. Крім статевих заборон літописці згадують також такі родові табу, як убивство усередині родової громади, «срамослів'я» і харчові заборони.

Вочевидь, у древніх слов'ян існували певні норми поводження стосовно людей похилого віку й гостей. Серед родових табу, згадуваних літописцем, упоминається образа людей похилого віку. Цікаво, що й пресвітер Гемольд, описуючи звичаї одного з поморських племен, повідомляє наступне: «Руянам притаманна повною мірою гостинність, і батькам вони роблять належну повагу. Серед них ніде не знайти жодного нужденного або жебрака похилого віку, тому, що негайно ж, як тільки хто-небудь із них слабшає через хворобу або постаріє від віку, його довіряють турботам кого-небудь зі спадкоємців, щоб той з усією

людяністю його підтримував. Тому що гостинність і піклування про батьків займають у слов'ян перше місце серед чеснот» [139, с. 17].

Таким чином, образа літньої людини або гостя у древніх слов'ян уважалося великим злочином. Важким гріхом уважалося також залишити без поховання людину, яка померла у поважному віці та не порушувала язичницьких табу. У польських хроніках розповідається про якогось князя на ім'я Помпиліус другий, який наказав убити своїх близьких родичів (дядьків) і викинути їхні тіла в ліс. Душі вбитих, нібито, перетворилися на мишей і зжерли лютого князя і його родину [6, с. 62].

Крім того, що людина, що порушила родове табу підлягала знищенню, і її залишки також ставали табу, і не підлягали традиційному похованню. У східних слов'ян язичницької й ранньохристиянської епохи існував звичай «вигнання» святотатця із сакрального роду, що полягало у тому, що тіло людини, яка порушила язичеське табу не ховали на громадських могильниках і цвинтарях, а викидали в ліс або воду (болото, ріку, озеро). Позбавлений традиційного поховання святотатець міг у такому випадку перетворитися у звіра або рослину. До нашого часу дійшла древня східнослов'янська легенда про брата й сестру, що вступили в статевий зв'язок і перетворилися на квітку «Іван і Мар'я» [330, с. 232].

Вочевидь, у легенді знайшли відбиття реальні випадки вбивства молодих людей, які порушили статеві табу в язичницьку епоху. Можливо, що подібним чином карали й тих, хто порушив інші родові звичаї, наприклад, зробили вбивство усередині родової громади. До нашого часу дійшли численні легенди про перетворення на рослини трупів батьковбивць і братовбивць [330, с.232].

Втрачали права на традиційне поховання, як свідчать численні письмові, археологічні й етнографічні джерела не тільки святотатці, що порушили родові звичаї, але й самогубці, а також ті, хто вмер не «своєю смертю» або залишив реальний світ до вступу в шлюб.

Стосовно всіх цих небіжчиків наші предки використовували спеціальні поховальні обряди, що символізували «вигнання з роду». Тіла небіжчиків даних категорій залишали на перехресті доріг, кидали в болота, балки, у воду або вішали на деревах. Найчастіше таких небіжчиків просто завозили в ліс і закладали галузями, звідси й виник термін «заложні небіжчики» [269, с. 62].

На думку наших предків, тіла даних людей не можна було ховати у землі, тому що вважалося, що остання однаково «їх не прийме». Порушення даного табу у свідомості східних слов'ян-язичників загрожувало стихійними лихами, посухою й неврожаєм.

Незважаючи на сильний тиск з боку православної церкви, що пропагувала загальну рівність всіх померлих християн, східні слов'яни й після релігійної реформи 988-989 ст. продовжували викопувати «підозрілих» мерців з могил, спалювати їх, вивозити в ліс або кидати у воду. Скарги на «сколочення» померлих з могил мають місце в багатьох 60

писемних джерелах ХІ - XVI ст. Так, наприклад, суворе покарання за викопування небіжчиків з поховань передбачалося в «Уставі князя Володимира» і «Уставі князя Ярослава» - джерелах ХІ-ХІІ ст. [17, с.23, 89].

Про існування подібної практики серед сільського населення Київської Русі ХІІ ст. свідчить і «Грамота новгородського князя Всеволода новгородському владиці або Софійського собору» [11, с.382].

У Слові митрополита Серапіона Володимирського «Про маловір'я» - джерелі ХІІІ ст. автор з великим обуренням пише, що його паства «заповедает кто буде удавлєника или утопленника погреб, нє погубите люди вигребите...» [118, с.13].

Про неможливість боротьби християнської церкви проти віри в «заложних мерців» свідчить і той факт, що вона змушена була йти на деякі вчинки. Щодо декількох категорій мерців уводилися істотні обмеження в поховальних обрядах. Наприклад, у Новгородському першому літописі повідомляеться про один цікавий випадок. Так, відповідно до даного джерела в 1145 році під час повені недалеко від Новгорода потонули два попи. Цікаво, що новгородський єпископ заборонив служителям місцевих церков співати над тілами загиблих: «В лъто 6653 [1145]. утопоста два попи, и не да епископъ над ними пъти» [51, с.107].

Таким чином, у свідомості наших предків родової доби людина становила собою вічну й невід'емну частину сакрального Роду. Існування людини відбувалося у вигляді своерідного замкнутого кола, усередині якого відбувався нескінченний рух людини від одного етапу існування до іншого. Народження дитини символізувало перехід людини з світу мертвих до світу живих, і відзначалося спеціальним обрядовим комплексом - посвяченням немовляти. Наступний етап існування особистості - період навчання в громадських школах починався у віці п'яти - семи років, відзначався обрядовим комплексом - постригом. По закінченню навчання в громадських школах підлітки повинні були пройти спеціальні випробування - ініціації посвячення в дорослі члени громади, після проходженні яких вони одержували право на одруження.

Супутника життя наші предки родової епохи знаходили собі на початку осені під час міжродових ігрищ, присвячених померлим предкам. Шлюб здійснювався у двох формах у вигляді купівлі-продажу й умикання наречених. Після вступу до шлюбу молоді люди одержували новий статус повноправного члена громади, для них починався черговий етап існування усередині сакрального Роду. Останній, самий почесний період у житті наших предків родової епохи наступав тоді, коли вони досягали літнього віку, обзаводилися онуками й правнуками. У літній людині наші предки бачили майбутнього берегиню - заступника Роду й тому літні люди користувалися великою пошаною у наших предків. Літні люди очолювали раду громади, з їхнього середовища вибирали старійшин, які користувалися всією повнотою адміністративної й духовної влади усередині своїх володінь.

Смерть людини сприймалася нашими предками як перехід людини з світу живих людей у сакральну частину Роду. Померлий родич - берегиня, відповідно до язичницьких уявлень наших предків родової епохи нікуди не зникав, а продовжував існувати поруч зі своїми живими родичами, роблячи їм усіляке заступництво й захищаючи від чужих небіжчиків - «упирів». Предок - берегиня міг повернутися в коло живих свого Роду у вигляді новонародженої дітини. Таким чином, вічне сакральне коло людського буття замикалося.

Страшним покаранням у свідомості давніх слов'ян родової епохи вважалося ритуальне вигнання померлої людини з Роду, яке здійснювали наші предки за порушення родових заборон і інші злочини проти Роду. Провинених у такий спосіб людей у родову епоху позбавляли не тільки життя, але й традиційного поховання, прирікаючи їх, таким чином, відповідно до тодішніх загальноприйнятих уявлень, на вічні муки та неприкаяне скитання.

2.2.