Джерела

Джерелознавча база вивчення язичницького світогляду східних слов'ян VI - ХШ ст. має різноплановий характер і складається із чотирьох, за класифікацією автора, незалежних одна від одної груп джерел.

У першу чергу, на думку автора, потрібно відмітити іноземні джерела, які містять інформацію по багатьом аспектам існування давньослов'янського суспільства в дохристиянську епоху, у тому числі характеризують і духовне життя наших предків.

Особливо слід зазначити такі візантійські письмові джерела УКУЛ ст., як «Історія війн Юстиніана Прокопія Кесарійського (VI ст.) та «Стратег ікон» (кін. УІ- поч. УІІ ст.) візантійського імператора Маврикія. У даних пам'ятках згадуються давньослов'янські вірування й культи тої історичної епохи, яка передувала поділу слов'янського етносу на східні, південну й західну гілки й утворенню національних держав. Таким чином, повідомлення ранніх візантійських авторів можуть слугувати джерелом вивчення родових вірувань і культів [72, с.23-24], [46, с.94].

Не менш вагому інформацію містять і повідомлення візантійських авторів ІХ-Х ст. У даних джерелах найчастіше описуються звичаї й обряди представників східнослов'янського дружинного стану, і вони, таким чином, є для нас безцінним джерелом вивчення дружинної моделі східнослов'янського язичницького світогляду.

У творі Костянтина Багрянородного -Про управління імперією!, наприклад, міститься опис язичницьких обрядів, які здійснювали східнослов'янські дружинники й купці в X ст. на острові Хортиця [42, с. 49]. Лев Діакон у своїй -Історії в десяти книгах! досить докладно описав язичницькі обряди, які здійснювали східнослов'янські воїни під час однієї з війн з візантійцями [45, с.78-79].

Слід назвати також джерело візантійського походження, яке отримало назву у вітчизняній історіографії «Записки грецького топарха».

У другому й третьому уривках «Записок» розповідається про війну правителя, «царюючого до півночі від Дунаю», з «варварами», що жили по сусідству із Климатами, що належали грецькому топархові [452, с.356­357].

В сучасній історіографії існує досить авторитетна точка зору, відповідно до якої, спостереження візантійського чиновника відносяться до періоду війн князя Святослава з Візантією [25, с.193], [478, с. 112-115].

Між тим, Літаврін Г.Г. звернув увагу сучасних вчених на дослідження астронома Інституту астрономії РАН імені Штернберга Яхонтова К.К., згідно з якими у X ст. Сатурн на «початку Водолія», перебував у період з 15 грудня 991 р. по 15 січня 992 року [355, с.117-118, 122, 128]. На підставі даного факту, а також деяких інших, другорядних деталей подій, описаних у джерелі, більшість сучасних дослідників цілком обгрунтовано прийшли до висновку, що в «Записках» повідомляється про каральний похід Володимира на початку 90-х років X ст., на білих хорватів що повстали проти великокнязівської влади в період християнізації земель Західної Русі [355, с.117-118, 122, 128], [452, с.356­

Згідно з цілим рядом письмових джерел, на початку 90-х років X ст. в багатьох областях Київської Русі спалахнули потужні антихристиянські повстання. Головним центром повсталих стали землі білих хорватів, що мешкали на північ від Дунаю.

Великий науковий інтерес становлять для нас і повідомлення східних авторів ІХ - Х ст. Серед них потрібно відокремити пам'ятку посла багдадського каліфа Мухтандіра Ахмеда-Ібн-Фадлана - -Записки мандрівника!. Цей твір містить у собі детальний опис багатьох язичницьких звичаїв і обрядів східних слов'ян, які мандрівник спостерігав у столиці Волзької Булгарії. Автор був свідком ритуалу поховання східнослов'янського князя. Його враження й спостереження, які знаходимо в даному джерелі, містять коштовну інформацію щодо реконструкції язичницького світогляду представників східнослов'янської військової еліти [28, с. 82-116]. У географічному описі іншого арабського автора Х ст. Ібн-Русте (Ібн-Дасте) - «Книга дорогоцінних скарбів» також має місце цікавий опис язичницьких звичаїв представників східнослов'янської еліти [27, с. 260-270].

Деякі повідомлення, які стосуються язичницьких звичаїв, а також пов'язаних з ними світоглядних уявлень наших предків дохристиянської епохи й близьких до них західних і південних слов'ян містять у собі твори арабського географа й мандрівника Аль-Масуді -Золоті луги! і «Літописи часів». Дані Аль-Масуді є важливими з погляду зіставлення їх з відомостями інших відомих арабських авторів [2, с. 117-176], [332, с.79).

Особливий інтерес у світлі теми, що цікавить нас, викликає також твір IX ст. невідомого перського автора «Худуд-Ібн-Алам». На відміну від повідомлень інших східних авторів, що описують головним чином звичаї представників дружинного стану, перський анонім, що жив якийсь час серед в'ятичів, описав у своєму творі не тільки звичаї місцевої еліти, але й народні вірування й культи, що для нас особливо важливо [408, с.394- 396].

Певну наукову цінність становлять також повідомлення інших східних авторів кінця I тис.

Існує точка зору, відповідно до якої дані східних авторів кінця I тис. н.е. відображають не традиційні східнослов'янські язичницькі канони, а вірування й обряди місцевої еліти, зокрема слов'янського дружинного прошарку, у складі якоїго було багато іноземців. Це нібито дає підстави стверджувати, що русичі, яких згадували Ібн-Фадлан, Аль-Масуді й інші автори не були власне слов'янами [402, с.371].

Однак, нормани, як вірно зазначив Петрухін В.Я. в ІХ - Х ст. не становили собою в Київській Русі ізольованої групи. Вони, як правило, дотримувалися східнослов'янських вірувань: клялися слов'янськими богами, ховали своїх мерців на спільних із місцевими мешканцями цвинтарях з урахуванням місцевих звичаїв, у їхніх похованнях брали участь слов'яни. І, навпаки, при похованнях слов'янських дружинників одержали поширення норманські поховальні звичаї [420, с.205].

Таким чином, дані східних авторів ІХ - Х ст. становлять для нас вагомий інтерес, оскільки містять інформацію, що характеризує язичницькі звичаї й пов'язані з ними вірування східнослов'янської військової (частково торговельної) еліти в цілому, а не тільки вузької групи іноземних найманців.

В окрему підгрупу, на думку автора, варто виділити дані германських, скандинавських і західнослов'янських авторів Х - ХУІІ ст., які містять інформацію, що характеризує язичество балтійських і західних слов'ян, які мають спільне походження з дохристиянською релігією наших предків.

Мова йде в першу чергу про такі джерела як «Слов'янська хроніка» Гемольда [139], «Хроніки архієпископів Гамбурзької церкви» Адама Бременського [1], «Слов'янська хроніка» Титмара Мерзенбургзьского [138], «Діяння Данів» Саксона Граматика [140], «Життєписи Оттона Бамберзьского» ченця Бруно [19], «Чеські хроніки» Козьми Празького [41], а також польські «Хроніки Мартіна Галла, Яна Длугоша, «Велика Хроніка про Польщу, Русь і їхніх сусідів». З огляду на той факт, що язичницькі вірування й культи балтійських і західних слов'ян мають загальне походження з аналогічними віруваннями наших предків, ці джерела мають певну цінність.

Крім того, у деяких з даних джерел повідомляється історична інформація, що має відношення до духовного життя власне східних слов'ян. Так, у «Великій Хрониці про Польщу, Русь і їхніх сусідів» згадуються громади русів - язичників середини XI ст. [6, с.105].

Певний інтерес у світлі теми, що цікавить нас, викликають скандинавські саги, що часто містять унікальний матеріал, який характеризує різні аспекти східнослов'янського язичницького світогляду. Довгий час дані пам'ятники скандинавської культури вважалися художніми творами, які не мають історичної цінності [609, с. 342 - 346].

Увага до проблеми наукової вірогідності скандинавських саг була знову притягнута на початку 70-х років, коли в Інституті історії СРСР АН СРСР і цілому ряді інших наукових установ з ініціативи Пашуто В.Т. були розроблені методологічні основи використання даних джерел у наукових дослідженнях. Скандинавські саги були визнані важливою групою древніх письмових джерел, що містять історичні дані, які стосуються політичної, соціально-економічної й, що для нас особливо важливо, духовної історії народів Київської Русі [473, с.423], [417, с.254-263], [563, с.90], [246, с.284]. [245, с.15].

Разом з тим, радянські вчені справедливо вказували у своїх дослідженнях на слабкі сторони скандинавських саг у якості джерел дослідження минулого східнослов'янських народів. Так, на їхню думку, автори саг, описуючи свою (скандинавську) історію й приділяють увагу тільки подіям в рамках їхньої концепції історії (та тим, що відповідають вимогам жанру саги), не зосереджуючись на подіях, що виходили за рамки головної сюжетної лінії. Давньоруська історія в сагах згадується лише мимохідь і не становить самостійного інтересу для автора. Необхідні відомості здебільшого сюжетно не обумовлені. Характер інформації саг визначається особливою авторською установкою, зтикетністю й стереотипністю оповідання, хронологічним розривом між подією і часом запису розповіді про нього, відсутністю впорядкованої системи літочислення [385, с.50], [244, с.137].

Вочевидь, що все це знижує вірогідність відомостей з саг і вимагає обов'язкового урахування. Разом з тим, при загальновідомій

нечисленності письмових джерел, що характеризують духовне життя східних слов'ян IX-XI ст. повідомлення давньоскандинавських саг мають істотне значення.

У монографічному дослідженні використовувалися так звані «вікінгзьські й лицарські саги» - тобто, види саг, що містять опис подорожей відомих скандинавських і західноєвропейських воїнів. Серед них «Сага про Олафа Трюггвасона» «Сага про Одда сина Офейга», «Сага про Стурлауга Працьовитого», «Сага про Эймунда» [473, с.12-39], [89], [88], [136].

У цілому значущість іноземних писемних джерел у світлі теми, що цікавить нас, не піддається ніякому сумніву. На відміну від вітчизняних писемних пам'яток культури, джерела іноземного походження не піддавалися багатовіковим фальсифікаціям, коректуванням переписувачів на догоду тим або іншим представникам державної влади.

Другу велику групу писемних джерел становлять східнослов'янські пам'ятки ХІ - XVII ст., які включають інформацію, що характеризує язичницькі вірування й культи східних слов'ян. Інформація, що міститься в даних писемних документах, більш уривчаста й фрагментарна ніж у попередній групі, але вона характеризує не дружинні, а традиційні народні вірування, що для нас особливо важливо. Разом з тим необхідно враховувати той факт, що на відміну від повідомлень іноземних авторів, вітчизняні письмові джерела складалися в ранньохристиянський період, тобто в епоху, коли слов'янське язичество вже втратило своє домінуюче положення й відчуло на собі значний вплив нової релігії.

Найбільш вагомими для нас є літописні пам'ятники ХІ - XIV ст., насамперед, «Повість временних літ». Автор даного літопису використав у своєму творі найрізноманітніші джерела, у тому числі історичні пісні,

перекази, легенди язичницької епохи. Вони становлять собою виключну цінність при реконструкції язичницького світогляду східних слов‘ян.

В сучасній історичній науці існують кілька гіпотез, щодо походження цих джерел. Деякі з дослідників, зокрема Лихачов Д.С. бачать в них усний народний фольклор, який розвивався незалежно від літописання, і став одним з джерел «Повісті временних літ» та інших літописів [361, с.45].

Згідно з точкою зору інших вчених, зокрема Рибакова Б.О., автор «Повісті» та інші літописці мали у своєму розпорядженні язичницькі літописи і використовували їх при написанні своїх праць [471, с.23-25].

Точка зору Рибакова Б.О. в останній час знайшла побічні підтвердження з боку археологічних джерел. Так, археологи зафіксували в різних областях східнослов‘янського світу пам‘ятки матеріальної культури, які належали простому населенню у дохристиянську епоху з надписами на давньослов‘янській мові [154, с.19]. Грамотність простого населення в Київській Русі язичницької епохи свідчить про існування у наших предків дохристиянської епохи певних центрів просвіти, в яких могли вести й ранні літописи, тексти яких не дійшли до нашого часу. Таким чином, при написанні «Повісті временних літ» могли використовуватися й дохристиянські літописи.

Використовували автори «Повісті временних літ» й іноземні джерела, які певною мірою містять в собі відомості, корисні при реконструкції східнослов‘янського язичницького світогляду - тексти договорів київських князів з візантійцями, візантійські хроніки зі східнослов‘янськими глосами і т.п. Певну цінність становлять також і описи подій ранньохристиянської епохи - напів'язичницькі ритуали князівських бенкетів і поховань представників східнослов‘янської еліти кінця Х - ХІІ ст., повчання проти народних двоєвірних звичаїв. У «Повісті» міститься також хроніка історичних подій, пов'язані з історією слов'янського язичництва (релігійні реформи князя Володимира Святославича, повідомлення про повстання волхвів у XI ст. і т.п.) [59, с. 15, 25, 29-30, 35, 52, 56, 80].

Крім «Повісті временних літ» відомості щодо язичницьких уявлень східних слов'ян знаходимо й у так званих «обласних літописах» - Київському, Новгородському, Суздальському, Галицько-Волинському, Тверському літописних зводах [73, -стб. 277-278, 314], [74, стб. 334-335], [79, стб. 28-31, 131-132, 268-270], [82, стб. 494].

На думку вітчизняних дослідників XIX - поч. XXI ст. східнослов‘янські літописи становили собою великі, складні за походженням та структурою зводи, які складалися протягом багатьох століть різними літописцями [361, с.10]; [257, с.], [335, с.4-18], [535,

с.135].

Безсумнівно, давньоруські літописці пристосовувалися до певних політичних реалій свого часу, мали свої мирські страсті й мирські 30

інтереси. Навіть самі автори літописів неодноразово заявляють про свою тенденційність та певну політичну цілеспрямованість своїх трудів. Цей факт не міг не позначитися на якості давньоруських літописів як історичних джерел. Разом з тим, давньоруські літописи залишаються в наш час головним джерелом дослідження східнослов‘янського язичницького світогляду.

Певне наукове значення мають і відносно пізні вітчизняні писемні пам'ятки ХУІ-ХУІІ ст. Їхні автори часто використовували у своїх творах вітчизняні унікальні писемні пам'ятки культури, що не дійшли до нашого часу. Чимало матеріалів, що характеризують різні аспекти східнослов'янського язичницького світогляду вони почерпнули також з невідомих у наш час іноземних джерел і включили їх у свої дослідження. Маються на увазі в першу чергу такі джерела, як «Синопсис» Інокентія Гізеля, «Літопис» Дмитра Ростовського, «Сказання про побудову града Ярославля», Радзивілівський, Воскресенський, Ніконовський,

Густинський й інші літописи.

Так, у «Синопсисі» Інокентія Гізеля й Густинському літописі повідомляються подробиці східнослов'янського язичницького культу, відсутні в більш ранніх писемних джерелах, зокрема фрагменти жрецького уставу, деталі культу народних божеств - Коляди, Лади, Купали [74, с. 257], [36, с. 5],

Однак при використанні матеріалів пізніх вітчизняних писемних пам'яток необхідно враховувати той факт, що їхні автори не завжди критично ставилися до використаних у своїх творах історичних пам‘яток, нерідко включаючи у свої праці відверті фальсифікації.

У даному монографічному дослідженні використовувалися також джерела, зібрані відомим російським ученим XVIII ст. Татіщєвим В.М. Їм був знайдений, наприклад, і включений до складу «Історії Російської» славнозвісний Іоакимовський літопис, що повідомляє багато деталей язичницьких вірувань і культів на різних етапах існування

східнослов'янської етнокультурної спільності, а також, дуже важливі звістки, що характеризують обставини хрещення наших предків, і

виникнення пізніх східнослов'янських язичницьких громад.

У вітчизняній історіографії донині не існує єдиної точки зору щодо істинності як всіх унікальних джерел, представлених в «Історії Російської» у цілому, так і Іоакимовського літопису зокрема.

Так, деякі дослідники повністю довіряють відомостям, опублікованим Татищевим В., інші навпроти, бачать у них лише набір фальшивок, складених ним самим [217, с.62], [602, с.40-56], [144, с. 5-27], [353, с.247-257], [338, с.53-63].

Особливо активно «підробленість» Іоакимовського літопису намагається довести відомий сучасний історик Толочко О.П., який присвятив цій ідеї свою монографію, безліч статей і навіть докторську дисертацію [537, 196-205]. Незважаючи на ґрунтовне вивчення предмету

свого дослідження й фундаментальні знання автора в області давньоруської історії, Толочко О.П. так і не зміг представити у своїх творах жодного зрозумілого доказу «злого наміру» Татищева В. й, цілком заслужено, викликав критику у свою адресу з боку колег - істориків - дослідників Древньої Русі [327, с.171-185].

Існує досить авторитетна точка зору, відповідно до якої, Іоакимовський літопис це дійсно досить пізня компіляція, що містить, втім, фрагменти, які мають давнє походження. До такого висновку прийшов, зокрема Брайчевський М.Ю. [182, с.66].

Філологічний аналіз унікальних текстів, представлених Татищевим В. у цілому, і, зокрема, деяких фрагментів Іоакимовського літопису свідчить про їхнє древнє походження й виняткову наукову цінність [582, с.183-187].

Багато деталей Іоакимовського літопису знайшли підтвердження з боку археологічних джерел. Зокрема, під час сучасних археологічних розкопок виявлені сліди великої пожежі в Новгороді останньої чверті X ст., причому саме там, куди вказують зазначені в Іоакимовському літопису дані [602, с.54-56].

Крім того, унікальні дані про масову втечу населення з Середнього Подніпров'я в період християнізації в «ліси й пустелі», запозичені В.Татищевим при складанні свого «Літопису» з якихось древніх джерел, також знайшли блискуче підтвердження з боку даних археології. У наш час виявлені й досліджені пізні городища святилища, у яких наприкінці XI ст. знайшли собі притулок ті, хто не бажав приймати нову віру [462, с.153-157].

Таким чином, фрагменти Іоакимовського літопису й інші джерела, опубліковані Татищевим В. становлять безсумнівну цінність у плані реконструкції еволюції східнослов'янського язичницького світогляду.

Слід зазначити також такі давньоруські писемні пам'ятки культури, як «Житія святих», «Слова» і «Повчання» проти язичництва ХІ - XVI ст., у яких східнослов'янські релігійні діячі засуджували народні звичаї і обряди у тодішньому суспільстві. З вітчизняних богословських праць раннього середньовіччя, що включають у себе інформацію щодо язичницького світогляду наших предків ранньохристиянської епохи, потрібно назвати «Слово якогось Христолюбця» [152, с. 374 - 380]

невідомого автора, «Сказання про святих мучеників Бориса й Гліба» літописця Нестора [96], «Слово про закон та благодать» Митрополита Іларіона [48, с. 106 - 122], «Слово на Фоміну неділю» та «Слово про душу і тіло» Кирила Турівського [103, стб. 355 - 357], [39, с. 183 - 202], «Слово про маловір'я» Серапіона Володимирського [118, с. 13], «Житія святих» ченця Києво-Печерської Лаври Полікарпа, які ввійшли до складу Києво- Печерського Патерика [38] «Житіє Федора й Іоанна» [23] (та «Житіє першого руського митрополита Михайла» [21, 270 - 278] невідомих

авторів і багато інших ранньохристиянських джерел. До складу даних 32

пам'яток випадково потрапили оригінальні відомості, що характеризують східнослов'янські язичницькі вірування й культи ранньохристиянської доби.

Окремо потрібно згадати яскраву пам'ятку XII ст. - «Слово о полку Ігоревім», що становить собою унікальне східнослов'янське джерело світського походження. Автором даного твору, на думку багатьох сучасних дослідників була високоосвічена людина, добре обізнана у вітчизняній історії та народній міфології [273, с. 123], [360, с. 297].

На відміну від літописів, які освітлюють лише певний контингент фактів (події, пов‘язані з життям представників східнослов‘янської еліти, голодом, війнами та епідеміями), у даному джерелі можливо знайти подробиці багатьох історичних подій, відсутніх у інших письмових джерелах, і, що для нас особливо важливо, описи язичницьких обрядів та уявлень, тексти стародавніх слав та плачів. Автор неодноразово згадував у своєму творі з певними дорогоцінними коментарями імена кількох східнослов‘янських язичницьких божеств.

В останній час побачила світ певна кількість публікацій, у яких деякі дослідники намагаються довести, що «Слово о полку ІгоревімІІ» це фальсифікація XIX ст. Головним аргументом на користь своєї гіпотези дані вчені висувають той факт, що нібито фальсифікатор, який склав дану літературну пам‘ятку використовував у якості взірця давньогрецький або західноєвропейський епос - «Іліаду» Гомера, «Пісню про Нибелунгів» або «Пісню про Роланда». Між тим, як вірно зазначив Ліхачев Д.С., всі ці твори були складені для прославлення певних подвигів представників військової еліти в військовому середовищі і, отже, мають спільні між собою риси. Але це ніякою мірою не означає, що всі ці пам‘ятки творчого мистецтва були або написані однією людиною, або сфальсифіковані [360, с.301-309].

Літописці й церковні діячі раннього середньовіччя у своїй боротьбі зі слов'янським язичеством зверталися до творчої спадщини раннього християнства. Богословські пам'ятки даного типу перекладалися на старослов'янську мову й доповнювалися своїми власними вставками (глосами), які повинні були полегшити їхнє сприйняття в народному середовищі, пристосувати їх до нових умов. Ці вставки в деяких випадках містять у собі унікальну інформацію, що характеризує слов'янське язичество. Типовим прикладом щодо цього може стати таке джерело як —Слово про ідолівІІ (ХІ ст.). Цей документ становить собою скорочений варіант —Слово на БогоявленняІІ візантійського ортодокса Григорія

Богослова. У своїх коментарях вітчизняний перекладач не тільки описав важливі східнослов'янські язичницькі обряди, але й окреслив еволюцію всієї системи слов'янського язичницького світогляду [152, с.385].

Крім зазначеного вище джерела в дослідженні використовувалися також тексти з аналогічних пам'ятників - —Слово святого Діонісія про жаліючих! [56], «Слово Святого Іонна Златоуста про те, як перші

язичники вірували в ідолів» [152, с. 89-90], «Слово Єфрема Сирина про повернення на язичницькі справи» [99, стб. 30-36] та інші. У них містяться цікаві відомості щодо язичницьких вірувань і культів.

Певну інформацію щодо давньослов'янських вірувань містять в собі апокрифічні твори ХІІ - ХІ ст. Більша частина цих пам'яток склалася в давній Болгарії на ґрунті синкретизму візантійського православ'я й місцевого південнослов‘янського язичництва, і тому вони містять деякі важливі елементи язичницьких уявлень, близьких до східнослов'янських [541, с.56], [540, с.68-98].

Слід назвати, у першу чергу такі стародавні твори, як «Бесіда трьох святителів» [3, с. 262-266], «Ходіння Богородиці по муках» [130, с.282­290] та інші. Схожі відомості містять у собі давньослов'янські глоси до візантійських апокрифічних творів - «З потаєних книг про піднесенні Єноха Праведного» [30, с. 266-275] і «Одкровення Варуха, коли посланий був до нього ангел Рафаїл по велінню господньому у святий град на Сіон- Гору й коли плакалися плакання Іерусалимові» [53, с. 267-282].

Потрібно назвати також вітчизняний апокрифічний твір -Послання новгородського архієпископа Василя до тверського єпископа Феодора про райІІ - джерело ХІ ст. У даному творі описується напів'язичницька - напівхристиянська модель світоуяви східних слов'ян раннього середньовіччя [61, стб.268-270].

Особливу підгрупу писемних джерел, використаних у даному монографічному дослідженні, становлять пам'ятники східнослов'янського древнього права: князівські устави й судебники, складені за візантійським зразком давньоруські Кормчі книги й Новоконони, тексти постанов церковних соборів і судних грамот і т.д. Часто в подібних писемних джерелах автори бичували народні марновірства, мимоволі повідомляючи при цьому дорогоцінні деталі язичницьких обрядів і вірувань, що зберігалися в народному середовищі багато століть після прийняття християнства (Грамота новгородского князя Всеволода новгородскому владыке или Софийскому собору [11, с. 380-383], Домострой XVI ст. [16], «Правила Кирилла - Митрополита Русского» [71, стб. 391-392], Славянская Кормчая книга XII ст. [98, с. 1068-1108], Русская жизнь XVI по Стоглаву. Материалы московского Стоглавого собора [84, с. 232-302].

Справжньою скарбницею у світлі вивчення давньослов'янського народного язичницького світогляду можна назвати, наприклад, давньослов'янську Кормчу книгу XII ст., виявлену в одному з російських монастирів і видану Качановським В.В. у 1806 році. У даному джерелі можна знайти докладні описи найрізноманітніших народних язичницьких обрядів, крім того, у ній міститься інформація щодо діяльності

збережених у ранньохристиянський період професійних служителів язичницького культу [98, с. 1105-1106].

Таким чином, письмова складова джерельної бази вивчення язичницького східнослов'янського світогляду дохристиянської епохи має 34

складну й різнобічну структуру. Разом з тим, ця група становить собою найбільш значну й змістовну частину джерел, використовуваних автором даного монографічного дослідження.

До другої групи використаних джерел потрібно віднести матеріали розкопок східнослов‘янських археологічних пам‘яток УІ-ХІІІ ст. Аналіз археологічних джерел здійснювався відповідно до статей, монографій і звітів, присвячених археологічним розкопкам східнослов'янських поселень, поховань та святилищ язичницької епохи й раннього середньовіччя.

Археологічні джерела не викликають підозр у фальсифікації. До того ж, вони часто дозволяють реконструювати такі деталі релігійного та громадського життя східних слов‘ян УІ-ХІІІ ст., які практично не освітлені у письмових та інших джерелах. Вони часто дають відповідь на питання про зовнішню сторону давньослов'янського побуту й, що особливо важливо, культу, описуючи символіку язичеських предметів і святилищ. Так, наприклад, за допомогою розкопок східнослов‘янських язичницьких храмів та навколишніх поселень-супутників кін. X - пер. пол. ХІІІ ст., можливо дізнатися дорогоцінні подробиці з громадського та релігійного життя східнослов‘янських язичницьких громад у останній період їхнього існування, які практично відсутні у письмових джерелах.

Разом з тим, при використанні археологічних джерел слід брати до уваги той факт, що дослідники не завжди можуть чітко ідентифікувати етнічний компонент тих чи інших археологічних пам‘яток, що певним чином ускладнює використання даних археології при реконструкції язичницького світогляду східних слов‘ян.

Так, до нашого часу не існує єдиної точки зору відносно етнічного походження черняхівської археологічної культури. На думку Барана В.Д., наприклад, носіями черняхівської культури були південно -германські племена [166, с.44-51]. Сєдов В.В. прийшов до висновку, що

засновниками черняхівської культури стали племена балтів [486, с. 52-53]. Схожої точки зору дотримувався й Симонович Е.О. [513, с. 64-68].

Рішуче виступали на захист гіпотези про слов‘янське походження черняхівської культури такі радянські дослідники, як Винокур І.С., Приходнюк О.М., Третьяков П.М., Ляпушкін І.І. [200, с. 237], [543, с. 54], [367, с.12-27].

Разом з тим, всі східнослов‘янські дослідники згодні з тим, що носії черняхівської археологічної культури в майбутньому злилися з носіями власне східнослов‘янських археологічних культур і, отже, певним чином вплинули на становлення східнослов‘янського язичницького світогляду. На думку автора даного монографічного дослідження, матеріали розкопок черняхівської археологічної культури можливо використати у якості одного з джерел реконструкції східнослов‘янського світогляду додержавної, родової епохи.

Крім матеріалів черняхівської археологічної культури певні розбіжності у етнічній ідентифікації у сучасних археологів викликають також матеріали розкопок окраїнних районів Київської Русі (земель Подоння, Північної й Північно-Східної Русі). В цих регіонах колишньої Русі відбувся процес асиміляції прибулих східних слов‘ян з місцевими фінно-угорськими та балтійськими племенами [250, с.15-28].

Вочевидь, вірування та культи східнослов‘янських племен, які мешкали на окраїнах східнослов‘янського світу, також суттєво вплинули на складні процеси становлення східнослов‘янського язичницького світогляду. Таким чином, матеріали розкопок Північно-Східної, Північної Русі та Подоння можливо використовувати при реконструкції еволюції східнослов‘янського язичницького світогляду.

На думку автора даного монографічного дослідження, слід взяти до уваги також той факт, що культова атрибутика так званих дружинних язичницьких святилищ, а також ритуал поховань небіжчиків, що займали поважне місце в східнослов'янській ієрархії, істотно відрізнялися від того, який домінував на більшій частині східнослов'янської території. На території даних культових пам'ятників дослідники фіксують складні археологічні конструкції, багатий поховальний інвентар, у тому числі й речі норманського походження [396, с.54], [173, с. 101-102].

Спираючись на цей факт деякі сучасні дослідники стверджують, що дружинні святилища у великих східнослов'янських містах і багаті поховання з дружинних могильників Гнєздово, Ярославля, Тіміряєво, Ладоги належать лише норманським найманцям [302, с.112].

Разом з тим, як помітив у свій час Бліфельд Д.І., наявність декількох норманських речей на території древнього пам'ятника, ще не означає що його можливо включити до норманських пам'яток [173, с.101­102]. Тієї ж точки зору дотримується й Жарнов Ю.Е. [259, с.82].

На думку автора, і східнослов'янські язичницькі святилища у великих містах, і так звані дружинні поховання - це пам'ятки носіїв східнослов'янської військової еліти, більшість якої становили дружинники місцевого походження. Певні відмінності між ритуалом поховання так званих -простихІІ членів східнослов'янських громад і знатних воїнів- дружинників можливо пояснити ідеологічними зрушеннями, які мали місце в східнослов'янському суспільстві кінця I тис. н.е.

Таким чином, матеріали розкопок поселень, могильників та язичницьких святилищ різних регіонів східнослов‘янського світу становлять собою одне з найбільш важливих та змістовних джерел реконструкції еволюції східнослов‘янського язичницького світогляду.

Третю групу джерел становлять етнографічні матеріали, тобто залишкові форми древніх язичницьких східнослов'янських обрядів і звичаїв, зафіксовані дослідниками у ХУІІІ-ХХ ст., у яких знайшли своє відображення народні архаїчні уявлення про світоустрій, сакральний світ богів та духів і т.п. (опис народних хрестинних, весільних і поховальних 36

обрядів, звичаїв, пов'язаних з аграрною й захисною магією, символікою відродження й т.п.). Світоглядна основа народних вірувань XVIII - XX ст. сформувалася під впливом багатьох ідеологічних факторів протягом віків, і тому ретроспектива язичницького світогляду повною мірою в наш час лише на ґрунті етнографічних даних не можлива. От чому, не дивлячись на величезний фактологічний матеріал, зібраний дослідниками - етнографами протягом більше ніж трьох століть, дана група джерел за своєю науковою значущісті істотно поступається двом попереднім.

До четвертої групи джерел потрібно віднести дані східнослов'янського фольклору. Фольклористика дає можливість пізнати слов'янську язичеську духовну культуру, переломлену через казки, билини, перекази, легенди, народні духовні вірші, обрядові пісні й тексти, сакральні заклинання.

В різні періоди вітчизняної історії дослідники по різному відносилися до можливості використання народного фольклору у якості джерела дослідження давньоруської духовної культури. Так, наприклад, представники міфологічної школи розглядали народний фольклор як втілення древніх язичницьких міфів; відповідно завдання дослідника бачили у в тому, щоб відновити ці міфи, витягти їх з -під пізніших нашарувань і перекручувань [160, с. 21 - 75], [185, с. 1 - 12].

Представники міфологічної школи не мали чіткої методології використання фольклорних текстів у своїх творах, не враховували їхню специфіку, походження та різновиди. Так, наприклад Афанасьєв О.Г., бачив у билинах християнізований язичницький епос [160, с. 21-30]. Не дивно, що деякі дослідники даного наукового напрямку прирівнювали до східнослов‘янських богів фольклорних героїв - Іллю Муромця, Микиту Селяновича і ін.

Зі становленням історико-релігійної школи надмірне захоплення фольклорними текстами змінилося надкритичним ставленням до них. Так Соболєв П.Г., зокрема, писав в одному зі своїх творів, що фольклорні сюжети взагалі не мають ніякого наукового значення й потрібні лише для того, щоб перенести увагу читачів з реального світу в світ ідеальний, казковий [498, с.85].

Інші представники історико-релігійної школи намагалися знайти у давньоруських билинах та інших фольклорних джерелах лише деталі конкретних історичних подій, ігноруючи їхню світоглядну складову. Так, Сперанський М.М. повідомляє у своїй «Истории русской словесности»: "Ми, аналізуючи билину, намагаємося вгадати той історичний факт, що лежить у її основі, й, відправляючись від цього припущення, доводимо єдність сюжету билини с якоюсь відомою нам подією" [502, с.85].

Ситуація змінилася лише у радянські часи. Дослідники вітчизняного фольклору в той час провели кропітку роботу з дослідження та упорядкування фольклорних текстів. Була вироблена спеціальна методологія використання фольклорних текстів у якості джерел

реконструкції стародавніх звичаїв, вірувань та культів. Радянські вчені при дослідженні фольклорних джерел намагалися виявити яким явищам (а не подіям) історичного минулого відповідає фольклорне джерело та в якій мірі воно його дійсно обумовлює й викликає. Іншими словами, їхньою ціллю стало виявлення першоджерел билини, легенди або чарівної казки в історичній дійсності.

Так, зокрема, Рибаков Б.О. співставив у своїх творах сюжети деяких давньоруських билин з зображеннями на пам‘ятках матеріальної культури та даними письмових джерел й переконливо довів, що фольклорні тексти іноді містять в собі описи історичних подій і навіть фрагменти язичницьких міфів [472, с.372-401].

Радянські фольклористи Пропп В.Я., Померанцева Є.В., Мелетинський Е.М. за допомогою структурного методу змогли виявити та регламентувати головні сюжети східнослов‘янських билин, казок та народних пісень. Деякі з цих сюжетів, на думку цих дослідників становлять собою відголоски стародавніх вірувань та обрядів [444], [445], [430], [383].

Велику роль в дослідженні східнослов‘янських фольклорних джерел зіграли представники сучасної структурно-семіотичної школи. Представники даного наукового напрямку дотримуються тезису про те, що «дослідження фольклорних джерел, зокрема давньоруських билин, може лише тоді привести до стійких висновків, коли дослідники будуть дотримуватися порівняльного методу дослідження, та шляхом старанного співставлений різних варіантів джерела зі спорідненими пам‘ятками інших народів та вони виявлять пізні нашарування, анулюють історичні нарости та відновлять архаїчну основу джерела» [280, с.109-129].

Сучасні дослідники вітчизняного фольклору наголошують, що при використанні фольклорних джерел слід взяти до уваги й той факт, що це художні твори зі своєю складною специфікою. Вони мають різні за часом та походженням культурні нашарування. У фольклорних текстах іноді під описом реальних подій ховаються церемоніали, священні тексти, описи звичаїв та плачі. Деякі сюжети мають іноземне, чужорідне походження і не можуть бути використані при реконструкції древнього східнослов‘янського світогляду. У народних билинах, казках та легендах викривлені часові та просторові виміри [224, с.23-27].

Разом з тим, досить значна частина цих фольклорних текстів містить у собі відгомони стародавніх міфів, описи язичницьких вірувань, звичаїв та обрядів і можуть бути використані при загальній реконструкції східнослов'янського язичницького світогляду.

Таким чином, у дослідженні була використана різнобічна джерельна база, що складається із чотирьох різних незалежних одна від одніої груп джерел.

Історіографічний і джерелознавчий аналіз матеріалу в контексті поставленої в даному монографічному дослідженні проблеми дозволяє 38

дійти висновку про те, що в науці дотепер не існує концептуально- цілісної системи уявлень про еволюцію східнослов'янського язичницького світогляду протягом УІ-ХІІІ ст. Разом з тим, наявні письмові джерела, великий корпус археологічних, фольклорних і етнографічних матеріалів дозволяють певною мірою реконструювати динамічний розвиток світоглядних язичницьких уявлень наших предків дохристиянської й ранньохристиянської епох і тим самим заповнити цей пробіл у вивченні східнослов'янського архаїчного світогляду.

Джерельна база дослідження архаїчного світогляду наших предків останнім часом була істотно збільшена за рахунок новітніх археологічних досліджень. Зокрема, були відкриті великі городища - святилища на території нинішньої західної України, істотно збільшилася база досліджень язичницьких храмів і могильників. Результати цих досліджень були використані у своїх вузькоспеціальних узагальнюючих роботах лише вченими істориками й археологами.

Використання результатів останніх археологічних відкриттів в історіософському дослідженні еволюції східнослов'янського язичницького світогляду дозволить розглянути ті аспекти даної теми, які до цього часу не розглядалися дослідниками. Зокрема, висунути гіпотезу про існування в наших предків дохристиянської епоху одночасно трьох моделей язичницького світогляду - старої родової, яка продовжувала існувати в деяких регіонах східнослов'янського світу майже до сер. ХІ ст., генетично пов'язаної з нею традиційної, народної, що утворилася в народному середовищі в середині І тисячоріччя н.е. у результаті трансформації соціально-економічних відносин, і дружинної, яка існувала в уяві представників східнослов'янської військової еліти, розширити тимчасові границі дослідження до кінця ХІІІ ст., поставити проблему впливу служителів язичницького культу на світоглядні уявлення наших предків.

Таким чином, історіографічний аналіз матеріалу в контексті поставленої в даному монографічному дослідженні проблеми дозволяє зробити висновок про те, що в науці дотепер не існує концептуально - цілісної системи уявлень про еволюцію світогляду східних слов'ян- язичників ІХ-ХІІІ ст.