1. Наші початкові вірування.

Досліджуючи сьогочасні позахристиянські віру­вання українського народу, ми бачимо, що вони ду­же широкі й вироблені в певну систему. Проте які б широкі не були ці вірування, ми відразу помічаємо, що це тільки по розрізнювані уривки з вірувань пер­вісних, а їх давньої повної системи встановити тепер нема вже можливости.

Слов’янський народ у своїх віруваннях багато одержав іще з доби індоєвропейської, коли він жив більш-менш спільним життям зо всіма іншими на­родами, а про це виразно свідчить те, що в народніх віруваннях індоєвропейських народів іще й тепер чимало спільного. Ще більше спільного в первіс­ній вірі народів слов’янських, і тому виділити з ньо­го чисто українські вірування часто нема змоги, ^взагалі треба підкреслити, що досліджувати ста­родавні вірування, розвій чисто духового життя, тепер, по тисячі минулих роках, дуже трудно, в по­рівнянні, скажемо, з дослідом стародавнього релі­гійного культу (обрядів), що -дається нам значно легше.

Первісна людина широкими очима дивилася на все своє довкілля^[I], на все те, що її оточувало, від чого залежало все її життя, і що було сильнішим від неї. Кругом у природі були живі духи, що панували над певними своїми ділянками. А природу первісна людина знала досконало, — ліси, поля, річки, зві­рів, птахів, дерева, зілля і т. ін.

І легко поставали думки, як зробити так, щоб це сильніше не було на шкоду мені, як жити з ним у повній згоді. Це все, сильніше за людину, згодом стало мститися, як сила вища, як божество, з яким треба було скласти відповідні лояльні стосунки. Це й був уже зародок первісної релігії. Слово Р е л і- г і я, religio — зв’язок, звичайно, з божеством, від лат.

Очевидно, ми мали дохристиянську релігію, як мали її й інші народи. І зовсім правильно проф. О. Потебня твердив: „Занадто рано поховали в нас слов’янську мітологію: порівняння імен грецьких

з санскритськими показує, що вже перед розділом греків і індусів була розвинена релігія. Було б дивно, коли б слов’яни її не мали. Замовчування в наших літописців та інших, або поверхові згадування на- родніх вірувань пояснюються зневажливим відно­шенням монахів до цих вірувань. З відсутности да­них не можна робити тільки негативні висновки. Ад­же, коли б не заховалось „Слово о полку Ігореві”, можливо, що хтось би вивів з того, ніби в слов’ян не було народньої поезії”^[2].

Початкові вірування були найтісніше зв’язані з життям, — з природою свого довкілля, бо це ви­магалося своїм господарським побутом, — це були вірування натуралістичні, на природі побудовані. Людина хотіла бути зо своєю природою в найкра­щих стосунках, бо ясно бачила, що в усьому зале­жить від неї, і тому початкова релігія заснована бу­ла на боротьбі з своїм довкіллям за своє існуван­ня, власне на певному ставленні до цього довкілля, — до сонця, води, землі, дерев, і т. ін., а особливо до звірини. Первісна віра була віра практична, до­мова, господарська, необхідна людині на кожному кроці, бо була міцно пов’язана з її працею. Це була релігія реального життя, пізніш хліборобська, як частина життя людини, коли її віра й життя були нерозірвально пов’язані сотнями ниток.

Давня віра була вірою анімістичною (лат. animus — душа, живе), цебто людина вірила, що все кругом неї живе: почуває, розуміє, має свої ба­жання, бореться за своє існування, як усяка жива істота, а тому до природи первісна людина стави­лась, як до істоти живої. Культ природи стояв в ос­нові первісного релігійного світогляду, а релігія бу­ла одухотворенням усього довкілля.

По цьому людина стала все своє довкільне уосіблювати, очоловічувати, віра ставала антропо­морфічною (гр.

Анімістичний світогляд був основою всіх дав­ніх вірувань, глибоко просяк навіть розвій нашої мови, в якій позостався аж до сьогодні. Ми гово­римо: сонце сходить, заходить, сідає, ударив грім, буря виє, вітер свище, несе його, небесне світило, і сотні інших, — усё це вирази анімістичного світо­гляду, хоч ми тепер не віримо в їхній реальний зміст, а сприймаємо тільки як свій словарний фразеоло­гічний трафарет.

Звичайно, для первісної людини ці вирази були зв’язані з його віруваннями, більше того — поста­ли з них^[3]. Анімізм і антропоморфізм — це основні риси дохристиянського вірування: усе кругом живе, як і люди, усе народжується й помирає. Риси ці пе­режили довгі століття, і живі в нас іще й тепер у наших піснях, казках, загадках, приказках, у мові тощо. У народніх творах небесні світила, дерева, рослини, квіти, річки, звірі, каміння, вітри і т. ін., — усе було живе й очоловічене, і дохристиянській людині це не була проста метафора, як це сприй­маємо тепер, — це була для неї релігійна правда.

Для прикладу згадаймо наше „Слово о полку

Ігореві”, пам’ятку 1187-го року, з якого бачимо, що світогляд його автора був чисто анімістичний, — уся природа в „Слові” жива, горю людини тут спів­чувають і квітки, і дерева, і птахи, і людина тут го­ворить з природою, як з живою істотою, пор. плач — голосіння Ярославни.

Ось трохи виписок із „Слова”: „Стязі глаго- лять... Солнце ему тьмою путь заступило, ночь, стогнучи ему грозою, птиць убудила. Свист звірин воста близь”... Коли русичі були побиті, то „Туга ізійшла по Русской Землі. Ничить трава жалощами, а древо з Тугою к землі приклонилось”.

Так само, коли року 1093-го втопився в річці Стугні юнак князь Ростислав, а мати голосила по синові, то „униша (засмутилися) цвіти жалобою, і дерево ся з Тугою к землі приклонилося”... „До­нець рече: Княже Ігорю... Ігор рече: О Донче!”... „Дон тя, княже, кличеть і зоветь князі на побіду”. „Кричать теліги вполуночі, мов, — лебеді розпу- джені”. Ігореві, коли він утікав з полону, „дятли тектом путь к ріці кажуть”. Як бачимо, природа жи­ва і в повному контакті з людиною.

Найрізніші уосіблення й одухотворення широко відомі в нашій (та й світовій) поетичній мові, — тут уся природа жива, і в цілому світі ще й тепер це вважається найвищим поетичним стилем. Звідки це постало? Безумовно, це йде з дохристиянських часів, чого доказом служить „Слово” 1187-го року, написане таким власне стилем. І цікаво, що всім та­кий стиль подобається, і всі його добре розуміють і відчувають серцем, як сон літньої ночі...

Дохристиянська наша релігія — це звичайна ре­лігія кожного первісного народу. Таку природну господарську релігію ми бачимо не тільки в себе, але і в інших народів усього світу, бо однакові умо­вкни життя викликують і однакові вірування. Під

словом „вірування” я розумію їх усіх разом, цілий комплекс їх, а не тільки самі вірування про богів (стисла релігія).

Старі вірування були істотні для людини, охоп­лювали все її життя, і такими позосталися й далі, і при Християнстві, загубивши тільки старих богів, та й то не всіх. Зводити дохристиянські вірування до самого тільки фольклору, календаря, медицини, до самої етнографії, як це в нас часто робили й роб­лять, ніяк не можна, бо реальні факти говорять про зовсім інше: дохристиянські вірування були й по­зосталися, як істотні вірування. Старі вірування, крім цього, часто перетворювалися в найрізніші повір’я, міти та в легенди, але все в такі, в яких ці вірування виходять занадто видними. Взагалі, маємо багато різних стародавніх оповідань, які просто виясню­ють довколишний світ і всі природні явища.

Звичайно, стародавня поганська віра не мала якоїсь послідовної глибокої системи, не мала якихсь своїх непохитних догматів, а тому з бігом часу лег­ко змінювалася, як змінювалася й географічно, по різних місцевостях. Але головне в ній трималося незмінно: природа жива, нею керують різні боги, що шкодять або допомагають людині, але шкідли­вих богів можна вмилостивити.

Ця давня дохристиянська віра звичайно зветь- тя поганством. Слово „поганий” латинське (paganus), спочатку визначало тільки мешканець nara — pagus, села, „селянин”. Бо Християнство ши­рилося найперше по великих містах, а села, паґи, позоставалися при своїй старій вірі, тому скоро сло­во „селяинин — paganus” стало одночасно визнача­ти й неохрещеного, цебто нехристиянина, а ще піз­ніше — кепський, недобрий. Слово „поганин”, „по­ганий” часто вживається вже в наших найперших писаних пам'ятках XI віку, і завжди визначає нехрис-

тиянина, нехриста, якої б віри він не був. У „Слої о полку Ігореві” 1187-го року поганами звуться тіль ки половці, плем’я нехрещеме, і слово це стосуєтьс до них з погордою. Значення „поганий" як нехрис тиянин постало дуже рано, десь іще за Імператор римського Констанція (337-361), і вжите вже в ак ті 368 року⁴. Кожен не грек чи не римлянин, що го ворив іншою мовою, звався варваром; наше ста ре я з й ч н и к; а що варвари звичайно були не охре щен і, тому скоро „язичник” стало визначати нехрис тиянина. Значно пізніше постало в нас іще слові „невір а”, — хто не вірує в правдивого Бога, не християнин зокрема, бусурман (татарин) чи бузу І вір.

В Іпатієвому Літопису „поганська Русь” (ст. 34 під 995 р.) — це Русь неохрещена.

Давня віра в слов’ян не встигла розвинутися в закінчену повну систему, бо прийшло Християн­ство й спинило цей розвій, хоч відразу й не вбило його. Ось тому ми звичайно бачимо в усьому тільки більші чи менші уривки стародавніх вірувань, а не розвинену релігійну систему.

Давні Літописи показують нам, що слов’янські племена, наші предки, не були однаковими, щодо своєї культури, а це значить, мали деякі різниці і в своїх віруваннях. Звичайно, головне в вірі всіх слов'ян, — анімітизм, анімізм та антропоморфізм, — було спільне й однакове, але речі другорядні, а також обряди, могли бути й трохи відмінними, чому й божества їх часом різнилися й мали інше ім’я. Народні вірування все розвивалися в міру розвитку народиьої культури, у міру розвитку суспільних та господарських форм життя, але головна основа ві-

⁴Д.

2-9461

ри, — природопоклонство, позоставалася, як під­валина, як догмат ЇЇ.

Як свідчить наш Початковий Літопис, різні пле­мена наших предків жили трохи відмінним життям. Поляни були „кроткі й тихі”, мали установлений шлюб, забороняли братися з кровною ріднею (ексо- гамІя). Навпаки, деревляни „живяху звірьским образом, живуши скотьски, і убиваху друг друга, ядуще все нечисто, і браченья в них не биша, но уми- каху у води дівица” (за Іпат. Літоп. ст. 7). Так само було і в радимичів, сіверян, в’ятичів, а жінок вони мали й по кільки. Поляни були вже землероби, а інші жили ще вловами, бортництвом (бджільниц­твом), звіроловством, риболовством і т. ін. Тому й релігійні вірування різних слов’янських племен не були цілком однакові, — у полян, скажемо, вони бу­ли значно більше розвинені й чеснотні, як у наро­дів лісових.

Перше віра була в конкретні предмети, — це конкретний антропоморфізм, а пізніш розвинулася й віра в саму ідею цих предметів, в їх духа. Звичай­но, поділити дохристиянські вірування нашого на­роду на якісь точні часові доби майже неможливо, бо підставового для цього матеріялу не маємо.

Але все вказує, що об’єктом релігійного поша­нування в нас, як і в слов’ян взагалі, було все силь­ніше від людини в довкільній природі, все, від чо­го людина залежала в своєму щоденному житті, а найперше в житті господарському: небесні світила, цебто сонце, місяць і зорі, природні стихії: вогонь, вода, земля, повітря, а також світи рослинний, зві- ринний, мінеральний і ін.

Наш Початковий Літопис часто подає про по­ганське життя наших предків. Напр.: Князь Володи­мир запровадив у Києві ідолів, „і оскверняху Зем­лю требами, і осквернися требами Земля Русская”

(Іпат. Літ. під 980 р. ст. 52). В І Новгородському Лі­тописові, в оповіданні про Кия, Щека й Хорива, про полян подається: „Бяху же погане, жруще (прино- сячи жертви) озером, і кладезем, і рощенієм (рос линам), якоже прочий погани”. Те саме подає і Лаврентіїв Літопис під 986 роком: „По дьяволю наученю ови рощениєм, кладязем і рікам жряху”.

Наші давні пам’ятки нерідко вказують, чому саме поклонялися слов’янські племена взагалі, або й ми. Так, письменник другої половини ХП-го віку Єпископ Кирило Турівський (І по 1182 р.) у сво­їй проповіді на Фомину неділю радіє, що його вірні по прийнятті Християнства не будуть уже звати бо­гами „стихіа, ні солнце, ні огнь, ні істочници, ні дре­веса”, — це перераховання того, чому за його ча­су ще поклонялись. В апокрифічному творі „Хожде- ніє Богородици по мукам” XII віку читаємо, що в пеклі на першому місці мучаться безбожники, що не вірували в правдивого Бога, а те, що нам Бог „на роботу сотворив, то они все боги прозваша: солнце і місяць, землю і воду, звірі і гади”. Давнє Слово Св. Кирила „О злых духах”, список XV віку, подає: „Не нарицайте себі бога на землі, ні в ріках, ні в студенцах (криницях), ні в птицах, ні на воздусі, ні в солнці, ні в луні (місяці), ні в камені”.

Цікаво, що навіть у XVI віці, року 1534-го Архи­епископ Новгородський Макарій пише до царя Іва­на Грозного, що його паства „обичая держахуся от древних прародителей. Суть же сквернив мол- бища їх ліс, і каменіє, і ріки, і блата, істочники, і го­ри, і холми, сонце, і місяц, і звізди, і озера, і просто ріщи — всей тварі поклоняхуся, яко Богу, і чтяху, І жертву приношаху кровную бісом: воли, овци, ¹ всяк скот, птиц”^[8]. Не наше життя він описує, але певне трохи близьке й нам.

Аналіз сучасних простонародних вірувань пока­зує, що багато з того, що було вдавнину, позоста- лося й тепер, при Християнстві, тільки підчищене ним. Ці давні вірування були для людини її філософ­ською системою, і давали їй можливість розуміти довкільний світ, бо ці вірування відповідали на всі запити його духа.

На саму істоту поганства вже вдавнину було два головних погляди. За одним поглядом божки — це біси, і це диявол нахиляє людей до поганства. А коли божки — то біси, то невільно навіть імен їх згадувати, бо так навчало Святе Письмо: „Не згадуй­те ймення їхніх богів” (Іс. Пав. 23. 7), „Я їхніх імен не носитиму в устах своїх” (Пс. 15. 4). Ось через це наші книжники спочатку вперто замовчували іме­на наших дохристиянських божків, і взагалі нічого докладніше про них не писали. „Слова” (проповіді) не раз твердять, що про поганство „ерам” і гово­рити*. Акад. А. Шахматов твердить, що в нашому найдавнішому Літопису спочатку не було Імен дав­ніх божків, — їх названо пізніше¹, коли з ними роз­почалася вже сильніша боротьба.

Другий погляд на поганство зовсім інший. Бож­ки — це тільки ідоли, це ніщо (пор. 1 Кор. 10. 19), а саме поганство люди виявляють у тому, що вірять у природу, в саму твар (твориво), а не в Творця, і служать цій тварі (пор. Рим. 1. 21—32). І так на­вчали й Отці Церкви. Правда, обидва ці головні по­гляди на поганство взяті з Святого Письма. При цьо­му другому погляді можна вже було називати бож­ків по іменах.

А що робити з ідолами та взагалі з поганством^ наші давні книжники добре знали, бо Книга Повто-

« Е. Аничков, ст. 107.

⁷ Разысканы, ст. 139, 555, 561.

рення Закону виразно навчала про це: „Жертівники їхні порозбивайте, а їхні стовпи поламайте, святі де­рева їхні постинайте, а бовванів їхніх попаліте в вог ні” (7. 5, 12. 2—3). Так, власне, й робили в нас Зі раз по прийнятті Християнства.

у „Слові о полку Ігореві” 1187-го року пров< дений ще один погляд на наших давніх божків: ц не біси, не ідоли, але наші предки, люди — їхн онуки: „Погибашеть жизнь Дажьбожа внука”, „Вста ла Обида в силах Дажьбожа внука”, „Бояне, Ве лесов внуче”. Це для нас дуже важливе: давні бог не біси, і злилися вже з нами, як наші предки. Вза галі, в „Слові” ані єдиним слівцем не ображено на ших стародавніх вірувань, хоч автор його був хрис­тиянин.