Вірування та культи пізніх язичників

Насильницька християнизація східнословянських земель, ціла низка антихистиянських повстань не могли не позначитися на світогляді наших пращурів даної епохи. В Київській Русі виникли дві великі релігійні громади.

формування власного світогляду, відмінного від дохристиянських моделей світосприйняття.

Структура світогляду представників язичеських громад Західної Русі кін. X - сер. XIII ст. добре простежується на прикладі композиції знайденого у 1848 р. у ріці Збруч чотиригранного двометрового кам'яного ідола. Невідомий давньоруський скульптор умовно розподілив статую ідола на три горизонтальних яруси, кожний з яких символізував один зі -світівІІ у свідомості наших предків.

Верхній ярус, що позначає «небесний світ», складається із чотирьох граней, на кожній з яких перебуває зображення чотирьох різних антропоморфних божеств. Два з них позначені жіночими статевими рисами. Одна з богинь тримає у руці ріг достатку, інша - невелике кільце. Третє божество позначається в композиції пам'ятки зображенням коня й зброї, що вказує на чоловічу стать і войовничий характер даної міфологічної істоти. Четверте антропоморфне зображення верхнього ярусу Збруцького ідола позначено солярною символікою. Середній ярус скульптури відзначений фігурами чотирьох антропоморфних надприродних істот - двох чоловічих божеств і двох жіночих.

Три грані нижнього ярусу Збруцького ідола займають зображення антропоморфного божества, яке згідно з композицією древньої пам'ятки мистецтва підтримує собою верхні яруси. Четверта грань не має ніяких зображень [482, с.266].

Вочевидь, Збруцький ідол сконцентрував у собі уявлення про структуру Всесвіту у свідомості язичників Західної Русі кін. X - сер. XIII ст. Враховуючи той факт, що статуя ідола була зроблена, на думку сучаних дослідників, приблизно у VI ст., можливо припустити, що пізні язичники успадкувати уявлення про структуру Всесвіту від своїх попередників язичників дохристиянської епохи.

У наш час встановлено, що Збруцький ідол стояв у святилищі Богіт. Відповідно до думки дослідників центральною, лицьовою частиною була грань із зображенням жіночої фігури з рогом достатку в правій руці [462, с.155]. Таким чином, можливо, що на самому почесному місці композиції Збруцького ідола зображені дві іпостасі Великої богині Матері - Мати й Дочка Рожаниці.

Переважна більшість жертвоприносин у язичеських городищах - святилищах кін. X - сер. XIII ст. були пов'язані із вшануванням предків -берегинь та їхніх антропоморфних уособлень - Рода й рожаниць. На це вказує звичай приношення жертв (у тому числі й людських) печам - одному з символів померлих предків та домашнього вогнища у яких випікали хліб на території давньоруських городищ - святилищ.

Так, поблизу жертовної площадки городища - святилища Звенігород археологи зафіксували оригінальну хлібну піч. Навколо її

були розкладені частини туш корів і сім коров'ячих черепів. Неподалік лежав кістяк чоловіка з відрубаною головою [460, с.56].

Піч східнослов'янського типу діаметром 1,4 м виявлена на території городища - святилища Богіт в одній з материкових стін довгого будинку в центрі святилища. У приміщенні знайдені уламки конічної миски, шматки ліпної жаровні із сильно обпаленими стінками, уламки великих горщиків Х-ХІ ст., кістки тварин й людей [463, с.97].

Зафіксована хлібна піч східнослов'янського типу також у насипі вала, який оточував третє городище святилище Збруцького центра Говда. Перед нею була влаштована жертовна площадка, на якій знайдені кістки людей, здебільшого дітей та уламки посуду ХІ- ХІІ ст. [526, с.117].

У свідомості наших предків язичницького й ранньохристиянського періодів печі, мабуть, вважалися оберегом. Сучасні археологи зафіксували в підлозі давньоруських будинків ями, зі спеціально заритими там фрагментами печей. Даний язичеський звичай був зафіксований дослідниками, зокрема, під час розкопок давньоруських поселень біля села Григор‘ївка, урочищах Попові поле, Ревутово, Підтополеве й Кут Канівського району Черкаської області.

заповнені великими шматками обпаленої глини від зруйнованих печей. У давньоруському будинкі урочища Підтополево, наприклад, знайдене поглиблення прямокутної форми, з залишками давньрусокої печі, яке знаходилося під дерев'яною підлогою. Саме житло загинуло від пожежі в середині ХІІ ст., тому обгорілі дерев'яні частини його конструкції законсервували деякі деталі інтер'єра житла. Яма із фрагментами печі розміщувалася на правій стороні житла між піччю й провідною стіною, під місцем розташування традиційного для українсько-білоруського житла дерев'яної підлоги. У будинку в урочищі Кут яма із фрагментами печі мала циліндричну форму й розміщалася майже в центрі житла. Велике поглиблення котловану житла в материк (один з кутів - на 1.4 м), характер його заповнення виключають можливість випадкової не пов'язаної із цим житлом, появи ями із частинами печі. Фрагменти печей у всіх випадках належали до зруйнованих печей. Це видно з характеру й розміру (досить значному) уламків, деякі з них мали поламану поверхню. Печі в згаданих будинках не мали слідів штучних ушкоджень [324, с.58].

Відповідно до свідчень східнослов'янських етнографів наші предки навіть в ХІХ-ХХ ст., вважали, що земля з-під печі мала магічний зміст. ЇЇ зашивали у торбинку-ладанку, коли відправлялися в мандри, або при переїзді зі старого будинку цю землю переносили до нового [161, с.145].

Звертає на себе увагу також той факт, що досить часто в пізніх східнослов'янських городищах - святилищах залишки людей, принесених у жертву були посипані зерном, поблизу їх археологи 214

фіксували серпи. Прикладом щодо цього може послужити залишки жертвоприносин людей у критому храмі городища - святилища Звенігород. Спочатку на підлозі храму розпалювався вогонь, і розсипалися обгорілі хлібні зерна. На них були покладені два перехресні серпи, два людських черепи й верхня частина кістяка [462, с.56].

Аналогічні обряди відбувалися у святилищах Польщі кін.

Можливо, із символікою відродження був пов'язаний звичай, зафіксований на території пізніх східнослов'янських городищ - святилищ вбивати дітей під час поховання чоловіків літнього віку (60 - 70 років).

У городищі - святилищі Богіт Збруцького культового центру при розчищенні восьми поглиблень, заповнених дрібними каменями, знайдені кістки тварин, вугілля й дрібні уламки посуду X-XIII ст. У поглибленнях 4 і 8, розташованих у північній і південній частинах спорудження, виявлені поховання чоловіків у віці близько 60 років. Крім того, у поглибленні 8 на захід від поховання дорослої людини, вище, серед каменів, лежали кістки дітей у віці близько 2 років. Друге таке дитяче поховання виявлене на глибині 2 м. серед каменів. Судячи з кераміки, поховання були зроблені в XII ст. [463, с.91-92].

Людьми похилого віку, тіла яких поховані в пізніх східнослов'янських язичеських святилищах не були дружинники - воїни. По - перше, у ранньосередньовічній Русі воїни рідко доживали до віку 60 років. По-друге, кістяки даних чоловіків не мають ніяких слідів насильницьких ушкоджень (не загинули в боях). По - третє, у даних похованнях немає супровідного матеріалу, характерного для дружинних поховань (зброї, ладейних заклепок і т.п.).

У похованнях так званих дружинних могильників Гнєздово, Петрово, Тиміряєво, Шестовиць, некрополів древнього Києва, Ладоги, Чернігова дослідники досить часто разом із трупами воїнів - дружинників фіксують залишки молодих жінок. Звичай ховати маленьких дітей з залишками воїнів - дружинників у даних могильниках не був зафіксований [147, с.71].

Нічого не повідомляють про поховання маленьких дітей з померлими воїнами дружинниками й письмові джерела.

кремації своїх полеглих воїнів, руси втопили у водах Істра кілька немовлят і півнів [45, с.78].

Аналізуючи повідомлення Лева Діакона, потрібно враховувати той факт, що вбивство дітей збіглося за часом із хвилею язичеської реакції, яка почалася після смерті княгині Ольги. Крім того, у війську Святослава були жерці (без їхньої присутності князь і його дружинники не змогли б давати клятву візантійцям від імені язичницького бога Велеса). Таким чином, факт приношення в жертву грудних дітей, був, імовірно, пов'язаний зі звичаєм поховання жерців, які загинули в битві, а не професійних воїнів - дружинників.

Таким чином, і в східнослов'янських городищах святилищах кін. X - сер. XIII ст. швидше за все з маленькими дітьми (як основою майбутнього відродження) ховали служителів язичницького культу, які обслуговують святилища.

Цікаво, що поблизу подібних поховань літніх чоловіків у східнослов'янських городищах - святилищах дохристиянської епохи залишків дітей зафіксовано не було. Прикладом щодо цього може слугувати поховання в язичеському храмі села Зелена липа

Хотинського району Чернівецької області. У центрі язичницького храму було знайдене поховання сер. X ст. чоловіка 50-60 років. Кістяк лежав витягнутий на спині, зі складеними на груди руками, і був орієнтований головою на захід. Біля кістяка знайдені уламки посуду сер. X ст. Залишків дітей поблизу поховання дослідники не зафіксували [522, с.174].

Можливо, що даний звичай став результатом посилення жорсткості язичницького культу після хвилі християнізації на східнослов'янських землях на початку другого тис. н.е.

Є підстави припускати, що дітей у пізніх східнослов'янських городищах - святилищах приносили також у жертву язичеським богам. У свідомості наших предків даної епохи, імовірно, діти були одним із символів відродження й приносилися в жертву божествам - Роду й рожаницям - уособленням померлих предків і родючості землі.

Гіпотеза Русановою І.П. та Тимощука Б.О. про те, що в даному язичеському капищі приносили в жертву дітей первістків не витримує ніякої критики [462, с.155]. Громади селян, які обслуговують інтереси Збруцького культового центру не змогли б існувати, якби

додержувалися даного звичаю.

Східні слов'яни - язичники даної епохи вели нескінченні війни як із дружинами східнослов'янських князів і православним духівництвом, так і польськими королями, що також активно насаджують 216

християнство. Язичники не тільки оборонялися, але й самі робили набіги на землі християн, убиваючи чоловіків та уводячи в полон жінок з дітьми. Швидше за все, із числа цих дітей і вибиралися жертви язичеським богам.

Звичай приношення у жертву померлим предкам дітей як символа відродження й родючості землі існував у наших предків ще у праслов'янську епоху. Так, у городище Бабина гора із зарубинецьким культурним шаром знайдене масове поховання дитячих черепів без ритуального інвентарю. Городище перебувало в лісостеповій зоні, по сусідству з войовничими сарматськими племенами. Дослідники відзначають, що на Бабиній горі частокіл спалили сармати, тому що при дослідженні валів і ровів знайдені залізні трилопатеві черешкові кінцівки стріл - головна зброя сарматів I в. до н.е. - I в. н.е. [371, с.108­109].

Візантійський автор VI ст. Псевдо-Кесарий стверджує у своєму творі «Відповіді на питання», що древні слов'яни у важкі для них часи вбивали за спільною трапезою дітей, розбиваючи їх об камені, подібно до мишей [70, с.254].

Імовірно, наші предки приносили померлим предкам - Роду й рожаницям у жертву дітей, у важкі періоди існування громади, щоб умилостивити їх і попросити допомоги в боротьбі із зовнішніми ворогами або голодом.

Дитяче жертвопринесення вважалося кращим засобом

умилостивити богів у ранньосередньовічний період не тільки у свідомості язичників, але й серед новоспечених християн. Так, при розкопках християнського храму в літописному Васил‘єві, археологи виявили саркофаг, що складався з окремих кам'яних плит. У ньому лежала дерев'яна труна з залишками поховання чоловіка віком 30 -40 років. Біля кісток, що лежали у неанатомічному порядку, знайдені обгорілі зерна гороху, перепалені кістки, уламки глиняного посуду XII ст. Крім того, були також зафіксовані з південної стороні два контрфорси, у фундамент яких замурували живцем дітей віком до двох років [551, с.212].

Вочевидь, бажаючи зберегти християнський храм (який дав тріщину) мешканці Васильєва зробили язичеський обряд - замурували живцем у фундамент будинку двох дітей.

Християнські автори - сучасники пізніх східнослов'янських городищ-святилищ добре знали про жертвоприносини дітей і згадували про них у своїх проповідях. Так, Кирило Турівський у своїй проповіді «На Фоміну неділю» писав: "Отселе бо не приемлеть ад треби, заколаемых отцы младенецъ, на смерть почесты преста бо

идолослужение и пагубное бесовское насилие" [152, с.238].

Інший східнослов'янський автор, (поч. XII ст.), перекладаючи грецьке джерело «Слово Грігорія Богослова про ідолів» та намаючись зробити його більш зрозумілим для співвітчизників раптом замінив фразу у першоджерелі про приношення у жертву грецькій богині Г екаті іноземців на фразу про «Таверская деторезанья идолом от первенець». У подальшому тексті перекладу він пов'язує культ античної Гекати з культом давньословянських Макоші та Діви «Лаконьская требищьная кровь, просвяжаемая ранами, нею же мажуть Екатию богыню (оне же Деву славят) и Мокошь чтут» [264, с.44].

Як вірно помітив Рибаков Б.О., автор «Слова Григорія про те, як перші погани кланялися ідолом», поставив поруч ритуальне вбивство дітей і культ страшної хтонічної Гекати оточеної «страшними й похмурими примарами» і душами померлих [471, с.361].

Коментуючи слово Григорія, давньоруський автор додав до виписки про Гекату доповнення із власне місцевих реалій: «Діву і Мокошь чтуть». Дуже важливим є те, що давньоруський автор пов‘язав традиції приношення людей у жертву богині Гекаті з традицією дитячих жертвоприносин східнослов‘янським богиням - Діві та Макоші.

Таким чином, головним об'єктом шанування серед язичників ранньохристиянської епохи як і раніше, залишалися предки-берегині та народні божества Род і рожаниці - божества родючості землі.

Разом з тим, у пізніх язичеських громадах язичницький культ стає значно жорсткішим, на що вказує велика кількість залишків людей (у тому числі й дітей), принесених у жертву богам, зафіксована археологами в жертовниках пізніх язичеських святилищ, а також виникнення жорстокого звичаю вбивства дітей під час поховання служителів язичницького культу, який не мав широкого поширення в дохристиянську епоху.

Серед божеств, особливо шанованих східнослов'янськими язичниками з кін. X - по сер. XIII ст. особливе місце, вочевидь, займало якесь божество, зв'язане зі скотарством. Можливо, що це був Велес - скотячий бог.

Прямих вказівок на те, що язичеські громади, які знаходилися на території нинішньої Західної України - у Подністров'ї й Прикарпатті вшановували Велеса в цей час немає. Разом з тим, у тих районах Північно-Східної Русі, де також перебували значні язичницькі громади домінував культ саме даного божества.

Так, у поселенні язичників Ведмежий кут існувало капище Велеса [95, с.7-8]. Велеса, згідно «Житію Авраамія Ростовського» почитала і язичеська громада Ростова [22, с.224]. В XI ст. служителі Велеса - волхви були добре відомі в Києві, Новгороді. Саме вони змогли організовувати повстання в Новгороді, Ростові, Суздальській і Бєлозерській землях. Можливо, що полоцькі волхви були причетні до державного перевороту в Києві 1068 року [73, стб.174], [74, стб.174-175].

Воскресенський й Софієвський літописи повідомляють про те, що в 1071 році волхв - адепт Велеса призивав до повстання мешканців Києва від імені п'яти язичеських божеств: «Приде Волхв прельщеный бесом, и пришед в Киев, говоря яко пришле от пяти богов» [76, стб.178], [82, стб. 126].

Даний факт свідчить по-перше, про існування на

східнослов'янських землях на той час якогось жрецького союзу, який поєднував служителів п'яти язичеських божеств і їхніх прихильників. По-друге можливо припустити, що саме волхви - служителі Велеса очолювали цей союз.

Є підстави припустити, що й західні язичеські громади Київської Русі вшановували дане божество. Так, якесь хтонічне божество - мешканець, підземного світу, яке підтримує реальний і небесний світи було зображено на трьох гранях Збруцького ідола, який знаходився у городищі святилищі Х-ХІІІ ст. Богіт. Згідно даним археології, Богіт і сусідні городища - святилища Звенігород і Говда відвідували прочани із всіх районів східнослов'янського світу. Таким чином, і божества, зображені на Збручскому ідолі повинні були шануватися всіма східнослов'янськими язичеськими громадами того часу.

Цілком можливо, що нижнє божество, зображене на Збруцькому ідолі було літописним Велесом. На користь даної гіпотези свідчить факт існування на території пізніх городищ-святилищ, звичаю приносити в жертву якомусь хтонічному підземному божеству в жертву черепів свійських тварин й людей.

Так, у Звенігороді на дні жертовної ями № 3 в один ряд були покладені розрубані частини корів, (черепа, хребці з ребрами, таз, стегновоі кістки) і лежали разом чотири нижні щелепи, імовірно, це символізували цілих тварин. У цій же ямі перебував череп і кістяк підлітка, який лежав у скорченому вигляді на правому боці [460, с.55].

Черепа свійських тварина і їхні фрагменти виявлені у великих кількостях у жертовних ямах городища - святилища Богіт. Так, наприклад, у центрі одного з місцевих довгих будинків були виявлені череп коня, щелепи свині й корови, уламки посуду ХІІ-ХІІІ ст. [526, с.115].

Звичай приношення в жертву черепів тварин і людей якомусь підземному божеству зафіксовано дослідниками в пізніх язичеських святилищах західних слов'ян.

Так, у культурному шарі городища - святилища Гросс-Раден були виявлені скупчення різноманітних речей і предметів ІХ-ХІІ ст., з людськими кістками й черепами [460, с.52].

Недалеко від Волина у Польщі в ямі знайдені два людських черепи, кістки тварин і фрагменти посуду. В одному з поглиблень на городищі Аркони були знайдені 8 черепів дорослих чоловіків, кістки тварин, уламки посуду, кінцівки стріл і ніж. Все поглиблення було перекрито кам'яною вимосткою [460, с.55].

Череп коня, корови, свині або людини вважалися вмістищем «кісткової» душі й, на думку наших предків, вона продовжувала існувати в якомусь кістковому «антисвіті», очікуючи повернення в реальний світ [319, с.61-73].

Володарем померлих людей і тварин у підземному світі вважався в східних слов'ян Велес. Від нього нібито залежала родючість землі, здоров'я й благополуччя тварин і людей. Таким чином, цілком можливо, що одним із самих шанованих божеств у городищах - святилищах західної України, як і північно-східної Русі був «скотячий» бог Велес.

Важливу роль у пантеоні східнослов'янських язичеських громад грали також старі родові культи берегинь - сонця й вогню. На тильній стороні верхнього ярусу Збруцького ідола зображене чоловіче божество, на одязі якого можна розгледіти знак сонця - коло із шістьома променями усередині. Деякі сучасні дослідники

інтерпретують його як божество сонця [462, с.153].

Гіпотезу про вшанування сонця в пізніх язичеських городищах святилищах підтверджує й той факт, що більшість з них розташовані на високих місцях, звернених убік сонця, що всходить. Прикладом щодо цього може виступити городище - святилище Х-ХІІ ст., відкрите археологами поблизу селища Кулишівка Сокирнянського району Чернівецької області [522, с.167].

Крім того, на території городищ-святилищ кін. Х - сер. ХІІІ ст. знайдена значна кількість скляних браслетів - символів сонця й відродження. Зокрема уламки скляних браслетів у великій кількості зафіксовані дослідниками на території городища - святилища Звенігород [459, с.54].

Незвичайний скляний браслет був знайдений при разкопках житла служителя язичницького городища - святилища Богіт. Він настільки малий - (діаметр 4 см.), що не міг служити прикрасою навіть дитячої руці. На думку сучасних дослідників це був спеціальний культовий предмет, який слугував символом сонця. Уламки скляних браслетів у величезній кількості перебувають на капищах інших пізніх городищ- святилищ [526, с.154].

Таким чином, не випадково, невідомий автор ХІІ ст. східнослов'янської вставки до апокрифічного твору «Ходіння Богородиці по муках» обвинувачує своїх співвітчизників - язичників у тому, що вони «сонце» на бога звернули [511, с.170].

Досить виразно простежується в пізніх східнослов'янських городищах - святилищах культ вогню, як якоїсь охоронної й очисної стихії. Найбільш священна частина пізніх городищ - святилищ оточена валами й ровами. На вершинах валів і на дні ровів горіли вогні, і в деяких місцях на площадках-вівтарях були покладені кістки жертв. Вали святилищ, як правило, мають пласку вершину або сходинку на схилі, де горіли вогні. Їхні рови неглибокі, із плоским дном, на якому також багаторазово розпалювалися багаття, поміщені часто на спеціально влаштованих кам'яних вимостках. Тут перебували, імовірно, «палаючі жертовники». У багаття кидали м'ясо жертовних тварин і фрагменти спеціально розбитого посуду [522, с.172].

Зокрема, на валах і ровах Кулишівського святилища були обладнані спеціальні місця, де розпалювали ритуальний вогонь. Язичеський храм у городищі - святилищі в с. Рудники Снятинського району Івано- Франківської області був оточений ровом, у якому на кам'яних вимостках багаторазово розпалювався вогонь [522, с.167-169].

Вшановували, вочевидь, язичеські громади кін. X - сер. XIII ст. і духів водних джерел - вілл. Про це свідчить наявність у пізніх городищах святилищах священних колодязів, вибитих у скелях.

Так, при розкопках городища - святилища Богіт поруч із одним з довгих будинків зберігався колодязь прямокутної в плані форми (3,2X3,2 м). Він був вибитий у скелі, його сучасна глибина 3,8 м. Інший колодязь зроблений у скелі, перебуває на самому городищі біля головного вала. Його розміри 2,6X1,4 м, глибина 5 м. Час спорудження колодязів поки встановити не вдалося. Подібні колодязі, вибиті в скелях (що вимагало величезних зусиль), відкриті на багатьох святилищах. Наприклад, на святилище Зелена Липа він досягає глибини 14,5 м. Всі ці колодязі не доходять до рівня води й, вочевидь, використовувалися в ритуальних цілях [463, с.96-97].

Вочевидь, подібні ритуальні спорудження були пов'язані із шануванням вил - русалок і використовувалися для обрядів «викликання дощу».

Крім родових та традиційних народних культів божеств родючості (Рода й рожаниць), підземного божества Велеса - скотячого бога, духів сонця, вогню й водних джерел при аналізі матеріалів, отриманих при розкопках пізніх східнослов'янських городищ - святилищ виразно проглядаються культи войовничих божеств - заступників дружинників і князівської влади.

Деякі городища - святилища за своєю формою нагадують святилища Перуна. Так, при розкопках городища - святилища Богіт, дослідники виявили вісім коритоподібних і овальних у плані поглиблень діаметрами 3»5 м. й 40 см. від рівня навколишнього ґрунту, подібним восьми виїмкам - пелюсткам Периньського святилища в Новгороді й шести пелюсткам Київського святилища, побудованих Володимиром [463, с.90].

Крім того, при розкопках пізніх східнослов'янських городищ - святилищ фіксується зброя, у тому числі й сокири - символи Перуна. Про шанування язичеськими громадами Західної Русі наприкінці кін. X

- сер. XIII ст. божеств - заступників воїнів і князівської влади свідчить і зображення воїна на одній із граней верхнього ярусу Збруцького ідола. Божество зображене у вигляді чоловічої фігури зі злегка вигнутою шаблею на поясі. Такого роду шаблі були поширені в IX-XI ст. Поруч - зображення коня.

Таким чином, в період становлення християнства на східнослов'янських землях найбільшою пошаною серед пізніх язичників як і раніше користувалися ті ж народні божества - уособлення померлих предків і родючості (Рід, рожаниці, Велес) і духи- берегині, які символізували природні стихії - сонце, вогонь, воду, збереглися і уявлення про структуру Всесвіту.

Разом з тим, світогляд пізніх язичників після християнізації Русі піддався певній трансформації. До традиційних вже родових культів духів-берегинь та народних божеств додалися культи дружинних богів, які також знайшли своє поважне місце у пантеоні вцілілих язичників. До того ж, не піддається ніякому сумніву, що на тлі довгого військового протистояння язичницький культ в пізніх

східнослов‘янських громадах став більш жорстким.

Насильницька християнізація, яка супроводжувалася наругою над язичеськими святинями, вигнанням (а можливо й убивством служителів язичницького культу) привела до істотної зміни східних слов'ян - язичників і на своїх колишніх співвітчизників - християн. Християни, а особливо християнське духівництво стали сприйматися як головні вороги пізніх язичників. І це було досить закономірним. Князівські дружини й християнське духівництво не давали спокою вцілілим язичеським громадам. Вони повсюдно переслідували їх, руйнували їхні селища і язичеські святилища, а людей, які, відмовившись від прийняття християнства, із Середнього Подніпров'я й інших християнізованих областей східнослов‘янського світу бігли до Північно- Східної Русі, Подністров'я й Г алицьку землю, силоміць повертали назад і насильно хрестили. При цьому новоспечені християни часто не церемонилися зі своїми співвітчизниками - язичниками, уважаючи, що вбивство, грабіж або насильство над язичниками не є злочином перед богом і навіть завгодно йому.

Надзвичайно важливими у світлі досліджуваної теми представляються «Записки - грецького топарха» - джерело, автором яких був візантійський військовий, якого випадково став свідком карльного походу Володимира проти язичників у Наддністрянщину. У даному джерелі розповідається про війну правителя, «який царював на півночі від Дунаю», з «варварами», які жили по сусідству із Кліматами в устя Дністра приблизно в грудні - січні 991-992 років. Візантійський військовий був уражений не тільки нічим не обгрунтованою жорстокістю князівських дружинників, які вбивали жінок і дітей, але й тим фактом, що воїни Володимира винищували не іноземців, а власних 222

підданих: «Адже вони не знали якогось почуття пощади до найближчих, і без якого-небудь міркування або справедливого рішення вони ухвалили не припиняти вбивства і прагнули у зло й збиток собі зробити землю свою горезвісною здобиччю місян. Адже загинула колишня їх безпристрасність і справедливість: раніше вшановували найбільше трофеї, вони були чесніші і міста й народи добровільно приєднувалися до них. Тепер же, навпроти, виникла в них несправедливість і непомірність стосовно підданих, вони вирішили перетворити в рабство й знищити підвладні їм міста замість того, щоб піклуватися про їх і з користю управляти ними... Адже вони зробили безлюдними більше десяти міст, сіл же було зовсім розорене не менш п'ятисот, і взагалі, все сусіднє й близьке до них як би бурію було охоплено, ні в чому не винні виявилися у владі рук і мечів» [25, с.193].

Подібним чином насаджувалося християнство й серед слов'ян Помор'я. Так, один із князів балтійських слов'ян на ім'я Яромир, прийнявши католицтво, став насаджувати серед свого народу християнство такими методами, що навіть пресвітер Гемольд назвав його диким і лютим: «Виконуючи справу апостола, він залучив цей народ до християнства з дикою й звірячою люттю, будучи від природи жорстоким» [139, 8.15-17].

Як видно з даного джерела, громади слов'ян - язичників перебували в стані постійної війни зі своїми співвітчизниками - християнами. І ця війна, вочевидь ніколи не припинялася. Особливо складним було положення язичеських громад у західних районах Русі, де язичники змушені були відбиватися не тільки від східнослов'янських князівських дружин і православного духівництва, але й протистояти польській владі й католицьким проповідникам.

Селища - супутники городищ - святилищ, які утворилися наприкінці X ст. будувалися часто в малопридатній для проживання лісистій (іноді болотистій) місцевості. Ґрунт у тих землях, де знайшли свій притулок громади язичників, був неродючим, кам'янистим. Крім того, у самих пізніх городищах - святилищах проживало набагато більше священнослужителів, ніж було необхідно для здійснення релігійних функцій. Все це свідчить про те, що й жерці і їхня паства після втечі до «лісів й пустель» мали потребу в їжі й інших необхідних їм речах.

Вочевидь, східнослов'янські служителі язичницького культу та їхня паства після християнізації східнослов'янських земель опинилися в досить складних матеріальних умовах. Недавні співвітчизники, які входили до складу «роду руського», але прийняли християнство сталі у свідомості язичників відступниками, чужинцями й, як наслідок, ворогами. Вони, на думку східних слов'ян - язичників, були співучасниками образи язичеських богів, які вимагали, щоб їхні шанувальники мстили за їхні образи. Таким чином, убивства, грабежі,

відведення в полон співвітчизників - християн у свідомості східних слов'ян - язичників стало повсякденною справою, бажаною ображеним богам.

В «Повісті временних літ» повідомляється про те, що після хрещення східнослов‘янських земель «сильно умножились разбои, и сказали епископы Владимиру: «Вот умножились разбойники; почему не

наказываешь их?» Он же ответил: «Боюсь греха». Они же сказали ему: «Ты поставлен богом для наказания злым, а добрым на милость. Следует тебе наказывать разбойников, но по проверке». Владимир же отверг виры и начал наказывать разбойников, и сказали епископы и старцы: «Войн много у нас; если бы была у нас вира, то пошла бы она на оружие и на коней». И сказал Владимир: «Пусть так». И жил Владимир по заветам отца и деда» [59, с.65]. В «Сказанні про побудову града Ярославля» також розповідається про те, що мешканці Ведмежого кута були розбійники й грабували своїх сусідів.

Гнів богів, на думку наших предків-язичників можна було змити лише людською кров'ю. Так, Титмар Мерзенбургзьский характеризуючи вірування слов'ян - язичників XI ст. відзначив, що відповідно до їхніх уявлень «самий великий гнів богів зм'якшується кров'ю людей» [138, 8.482].

Інший германський хроніст Гемольд, характеризуючи вірування й культи сучасних йому слов'ян - язичників, стверджував, що особливу радість язичеським слов'янським божествам доставляє приношення в жертву християн: «коли жрець, за вказівкою гадань, повідомляє про свято на честь богів, збираються чоловіки й жінки з дітьми й приносять богам своїм жертви волами й вівцями, а багато хто й людьми - християнами, кров яких, як запевняють вони, доставляє особливу насолоду їхнім богам». Зокрема, щороку християн приносили в жертву Святовиду - божеству слов'ян острова Рюген: «Серед безлічі

слов'янських божеств головним є Святовид, бог землі райської, тому що він - самий переконливий у відповідях. Поруч із ним всіх інших вони немов би напівбогами почитають. Тому на знак особливої поваги вони мають звичай щорічно приносити йому в жертву людину - християнина, на яку вкаже жереб. Важко описати, які муки вони християнам заподіювали, коли виривали в них внутрішності й навертали на кіл, розпинали їх на хрестах, знущаючись із цього символу нашої віри. Самих великих, на їхню думку, злочинців вони присуджують до розп'яття на хресті; тих же, яких залишають собі, щоб їх потім за гроші викупили, такими катуваннями мучать і в таких ланцюгах і оковах тримають, що незнаючий ледь і уявити собі може» [139, 8.12-13].

Особливу ворожість служителів язичницького культу і їхньої пастви викликали представники християнського духівництва - головні натхненники християнізації. Саме вони організовували каральні 224

експедиції на землі язичників, нацьковували на них християнське населення. При цьому вони часто проявляли необгрунтовану жорстокість. Так, при описі карального походу першого

християнського митрополита Київської Русі Михайла в Північно- Східну Русь 992 року, автор Ніконовського літопису зненацька дає йому наступну характеристику - «Бысть же сей митрополит учителей зело, и премудр премного, и житием велик и крепок зело, родом сирин, тих убо бе, и кроток, и смирен, и милостив премного; иногда же страшен и свиреп, егда время требоваше» [78, с.57].

Можна припустити, що автор даного літопису використовував у своїй праці джерела, які не дійшли до нашого часу, у яких містяться описи «подвигів» митрополита Михайла. Злочини останнього були, мабуть, були досить значними навіть для тої жорстокої епохи, якщо християнський літописець назвав митрополита Михайла страшним і лютим.

Повідомлення Ніконовського літопису знаходить підтвердження також в «Житії Михайла першого митрополита Київського» за списком Києво-Печерської Лаври XVI ст. Відповідно до даного джерела, митрополит Михайло, прийшовши з київською дружиною у Ростовську землю «учи тамо люди веровати в единого Бога и наказаша их изрядно».

Схожим образом, описує «навчання» першого київського митрополита «Житіє» і в інших східнослов'янських містах - «непокоривых же, затвердевших в идолопоклонении сурово

наказывал». Самого митрополита автор житія характеризує в такий спосіб - «бысть же сеи миторополит Михаил вельми оучителен и мудростью доволен, но строг и грозен, егда время требо ваше» [21, с.271­273].

Таким чином, не дивно, що язичники у свою чергу проявляли

жорстокість стосовно служителів язичницького культу, які потрапляли до них у полон. В «Посланні єпископа Семена Полікарпові»,

наприклад, розповідається про те, що язичники міста Ростова довго знущалися над місцевим єпископом Леонтієм, перш ніж позбавити його життя ««много мучивше, убиша» [38, с.102].

Проповідника Кукшу, що згідно «Житію священомученика Кукши й Пимона Постника» проповідував у в'ятичів, язичники «во многих муках усекли с учеником своим» [38, с.110-111].

Можливо, що процедура казні представників християнського духівництва в язичеських святилищах східних слов'ян кінця Х-ХІІІ ст. була аналогічною тій, якої дотримувалися поморські слов'яни, при розправі над представниками католицького духівництва й місцевої військової еліти, які потрапляли до них у полон. Германські хроністи з великим обуренням подають дані про те, що при вбивстві представників католицького духівництва язичники піддають катуванням і при цьому опоганюють християнські символи.

Так, слов'яни Мекленбурга піднявши у 1001 році повстання, відповідно до повідомлень Гемольда перебили всіх місцевих християн, а священиків залишили на наругу. Головний з них у цьому місті мав ім'я Оддар. Разом з іншими він був відданий наступній карі: розрізавши залізом шкіру на голові у формі хреста, розкрили, таким чином, у нього мозок, потім зв'язали йому руки за спиною й так водили по всіх слов'янських містах, доки він не помер [139, 8.23].

Голову високопоставленого ворога поморські слов'яни найчастіше відрубували й, потім, зберігали у своїх язичеських храмах. Гемольд, наприклад, повідомляючи про повстання Мекленбургзьских слов'ян в 1056 році, описав убивство місцевого католицького єпископа в такий спосіб: «Єпископові Іоаннові, старцеві, схопленому з іншими

християнами в Магнополі, тобто в Микилинбурзі, життя, було збережене для торжества язичників. За свою прихильність Христу він був побитий ціпками, потім його водили на наругу по всіх слов'янських містах, а коли неможливо було змусити його відректися від імені Христа, варвари відрубали йому руки й ноги, тіло викинули на дорогу, голову ж відітнули й, застромивши на спис, принесли її в жертву богові своєму Редегасту в знак перемоги. Все це відбувалося в столиці слов'ян, Ретрі, у четверті іди листопада». Правителеві Гамбурга, графові Готфріду, який викликав особливу ворожість слов'ян - у 1110 році язичники відрубали голову, щоб покласти її як особливо коштовний трофей до свого храму [139, 8.29, 38].

Подібне робили з високопоставленими ворогами - католицьким духівництвом і воїнами - лицарями й сусіди слов'ян - представники язичеських громад балтійських і фінно-угорських народів. Так, у 1203 році, під час одного з антихристиянських повстань балтійського племені лівів мешканці Гольма схопили свого священика Іоанна, відрубали йому голову, і віднесли в хащу, а тіло порізали на шматки [9, с.43].

Таким чином, можливо припустити, що численні черепи й розчленовані кістяки людей, зафіксовані археологами на території пізніх східнослов'янських городищ - святилищ це залишки представників християнського духівництва й князівської адміністрації, яких взяли у полон і принесли в жертву в місцевих святилищах.

Діти, залишки яких знайдені в тих самих святилищах, швидше за все, були взяті у полон під час набігів язичників на християнські поселення. Германські хроніки зі смаком описують жорстокість поморських слов'ян і інших прибалтійських народів Х-ХІІІ ст., які під час антихристиянських повстань приносили в жертву полонених дітей. Але в жодному з письмовому джерел не повідомляється про те, що язичники приносили в жертву язичеським богам дітей своїх громад.

Таким чином, в епоху християнизації світогляд східних слов'ян - язичників піддався певній трансформації. Співвітчизники - християни стали сприйматися язичниками як, чужаки, носії небезпеки. Головних ворогів представники язичницької громади бачили у представниках християнського духівництва.

4.3.