4.1 Язичницькі громади в епоху християнізації

Реформа 980 року ніяк не сприяла консолідації східнослов'янського суспільства. Навпроти, насильницьке нав'язування непопулярних серед переважної більшості населення Київської Русі культів дружинних богів тільки підсилили сепаратистські виступи східнослов'янських племінних союзів проти великокнязівської влади.

Племінні старійшини й служителі язичницького культу цілком зберегли свою владу на периферії держави й проводили там свою, часто ворожу Володимирові політику. Існують свідчення того, що князь Володимир побоювався й не любив жерців. У сазі «Про Олафа Трюггвасона» повідомляється про те, що звичайно веселий і життєрадісний Володимир після своїх відвідувань язичницького храму ставав дратівливим і похмурим [473, с.34].

Християнство візантійського зразка повинно було значно підсилити владу самого князя усередині своєї держави й поставити поза законом язичницьких жерців, які підтримували головного опонента Володимира - родоплемінну знать на окраїнах держави.

Про прийняття християнства князем Володимиром і киянами писало багато дослідників. Більшість із них лише коментувало ( а іноді й просто повторювало) коротке пов ідомлення «Повісті временних літ» про ці події. Головна увага при цьому була зосереджена на уточненні дати й місця хрещення великого князя й населення столиці Русі. Дискусія по цьому питанню почалася більше ста років тому й триває дотепер. При цьому багато інших важливих аспектів даної проблеми, зокрема доля служителів язичницького культу та їхніх прибічників в епоху становлення християнства на східнослов‘янських землях, у наукових працях практично не розглядається.

Між тим, навіть обставини хрещення мешканців столиці Київської Русі нам практично невідомі. У вітчизняних літописах майже весь фактологічний матеріал замінений легендарними розповідями й вставками в стилі візантійської агіографії.

От як описує християнизацію мешканців Києва автор «Повісті временних літ»: «Володимир повелъ кумиры испроврещи, и ови иссъщи, и другыя огневи преда; Перуна же повелъ привязати коневи къ хвосту и влещи с горы по Бирицеву на Ручаи, и 12 мужа пристави бити жезлиемь... Плакахутся его невърнии людие, еще бо бяху не прияли святого крещениа. И привлекша и, вринуша и въ Днъпръ. И пристави Володимиръ, рекъ сице: «аще гдъ пристанеть, то отръваите и от брега, дондеже проидет порогы, охабитеся его». Посем же Володимиръ посла по 198

всему граду, глаголя: «аще кто не обрящется на ръцъ, богат, убогъ, или нищь, или работникъ, противенъ мнъ будет». Се слышавше людие, с радостью идяху, радующеся и глаголюще: «аще се бы было не добро, не бы сего князь и бояре прияли». Наутриа же изиде Володимиръ с попы цесарицины с корсуньскыми на Днъпръ, и снидеся бещисла людии, и влъзоша въ воду, и стояху инъ до шии, друзии же до персии, младыя же от брега, друзии же младенци держаще, свершении же бродяху; попове же стояще, молитвы творяху... Крестивъшемъ же ся людемъ, и идоша когождо в домы своя. И повелъ Володимир рубити церкви и поставляти по мъстомъ, идъже стояша кумиры; и постави церковь святого Василья на холмъ, идъже стояша кумиры Перунъ и прочии, идъже требы творяху князь и людие. И нача ставити по градом церкви и попы, и людие на крешение приводя по всъм градом и селомъ. И пославъ, нача отъимати у нарочитои чядъ дъти и давати на учение книжное; матери же чад сихъ плакахуся по нихъ, еще бо не бъ утвердилася въра, нь акы по мртвицех плакахуся» [59, с.62].

В літописній розповіді згадується лише факт знищення язичницьких ідолів і святилищ у місті Києві, при цьому автор зовсім не торкнувся теми опору язичницьких жерців і їхніх прихильників. Між тим, знищення язичницьких святинь завжди супроводжується

запеклими боями й вбивством служителів язичницького культу. Імовірно, багато реальних обставин хрещення населення Києва були викреслені з ранніх літописів більш пізніми переписувачами.

У відношенні Володимира до свого колишнього заступника явно простежується якась подвійність. З одного боку, після прийняття князем і його дружиною християнства, Перун ставав таким самим богомерзьким ідолом, що й інші язичницькі божества й повинен був бути знищений, але з іншої сторони він довгий час був заступником князя і його дружини, його культ насаджувався силою незадовго до прийняття християнства самим Володимиром. Великий князь вийшов зі скрутного стану не знищивши статую Перуна, як інших божеств, а випровадивши його зі своєї землі з пошаною. Імовірно, ритуал «проводів бога грому в загробний мир» мав і інший прихований зміст. Таким чином, князь Володимир демонстрував слабкість язичницьких богів, нездатність їх себе захистити, спростовуючи тим самим, пророкування язичницьких жерців про те, що повалене божество мало помститься кожному відступникові. Не випадково князь змусив привселюдно бити ідол Перуна киями.

В «Повісті временних літ», як і в інших давньоруських письмових джерелах, розповідається про «велику радість», «блаженство», «лікування» і т.п., які нібито охопили киян під час і після процедури хрещення. Зрозуміло, у місті, де була велика християнська громада,

факт хрещення великої кількості людей викликав радість у деяких мешканців міста, але більшість киян до процедури хрещення були язичниками й нову віру прийняли під страхом репресій з боку князя і його дружини. Про це переконливо свідчать слова князя Володимира з літописної розповіді - «аще кто не обрящется на ръцъ, богат, убогъ, или нищь, или работникъ, противенъ мнъ будет» [59, с.62]. До того ж,

трафаретна радість в даній розповіді ніяк не в'яжеться з кількаразовим згадуванням літописцем «плачів» мешканців Києва.

Дані «Повісті временних літ» істотно доповнює літопис Татищева В. При його складанні, імовірно, були використані джерела, що не дійшли до нашого часу. Відповідно до даного літопису, більшість киян не хотіла приймати християнство й «відкладали день за вдень міркуючи», деякі ж і «чути про це не хотіли».

Можливо, що одночасно зі зверненням у християнство мешканців Києва, проходили й публічні покарання тих, хто не хотів приймати нову віру або відкрито виступав проти християнства. Принаймні, в «Житії Михайла, першого митрополита Київського» за списком Києво- Печерської Лаври XVI ст. при описі хрещення киян знаходимо наступні рядки: «Михаил, непокоривых же, закостеневших в идололюбии и сих с оучительными словесы с любовию наказывати повелел, прочим же со страхом запрещати, дабы никтоже не прекословил слову Божию. Наипаче же равноапостольной Владимир смиренномудро и любезно, не яко властитель запрещая, но учительски моля всех и наказывая разумно» [21, с.272-273].

Що це були за «добрі покарання» догадатися неважко. Вочевидь, найбільш завзятих прихильників язичества привселюдно катували й страчували на ринкових площах.

На жаль, у вітчизняних писемних джерелах не представлені факти, які змогли б пролити світло на обставини хрещення інших поселень полянського ареалу. Згідно з археологічними даними, вже наприкінці X ст. в полянській землі повністю зникає трупоспалення. Домінуючим став звичай ховати померлих у ямах з орієнтацією голови на захід [482, с.110].

Це може означати, що більша частина населення, що залишилася в середньому Подніпров'ї наприкінці X ст. дійсно прийняла християнство. Можливо, що приблизно в цей період були хрещені й західні сусіди полян - древляни. Згідно з археологічними даними у древлян спалення небіжчиків повністю припинилося вже в X ст. [482, с.104-106].

Той факт, що багато обставин хрещення не дійшли до нашого часу, привів до виникнення досить розповсюдженої у вітчизняній історичній науці гіпотези, відповідно до якої хрещення в Києві й навколишніх землях пройшло легко й безболісно [337, с.216].

Тим часом, за археологічними даними наприкінці X ст. відбувся масовий вихід населення із середнього Подніпров'я в Галицькі ліси, що 200

повністю підтверджує повідомлення літопису Татищева В.

На думку сучасних дослідників Збруцький культовий центр наприкінці X ст. взяв на себе функції ліквідованих язичницьких святилищ Києва й інших місць, став своєрідним язичеським заповідником. Тут могли знаходити притулок переслідувані служителі язичницьких богів [526, с.117].

Можливо, що іншим напрямком втечі населення, яке не бажало приймати християнство із Середнього Подніпров'я було Суздальське Опілля. В місцевих курганах із трупопокладеннями ХІ-ХІІ ст. у великій кількості знайдені трьохбусенні скроневі кільця, характерні для поховань півдня Русі. Крім того, при розкопках декількох поселень кінця X - XI ст. поблизу давнього Володимира були виявлені археологами напівземляночні житла київського типу [482, с.190].

Поява київських людей наприкінці X ст. у Суздальському краї добре простежується на рівні топоніміки. Так річки навколо Володимира Заліського мають ті ж назви, що й навколо Києва - Почайна, Либідь, Рпень [210, с.9].

Можливо, що частина населення Середнього Подніпров'я осіла в східних районах Русі. Так, серед скарбів старої Рязані XI-XIII ст. виявлені персні із щитками, прикрашені черню й гравірованими зображеннями, характерні також для скарбів Києва й Середнього Подніпров'я. У цілому склад срібних прикрас зі старорязанських скарбів XI-XIII ст. ідентичний складу київських і чернігівських скарбів [241, с.204, 208].

Таким чином, прийняття християнства в Києві викликало неоднозначну реакцію серед населення. Певна частина киян під тиском князя Володимира і його дружини дійсно прийняла християнство, інша частина на чолі із служителями язичницького культу відправилася в малонаселені райони Галицького Пониззя, Суздальської та Рязанської землі й інші віддалені області східнослов'янського світу.

Набагато більше відомо щодо християнізації іншого великого східнослов'янського міста - Новгорода. Новгородські літописи повідомляють про хрещення Новгорода наступне - «В лъто 6497 крестися Володимири и вся земля Руская; и поставиша в Киевъ митрополита, а Новуграду архиепископа, а по иными градомъ епископы и попы и диаконы; и бысть радость всюду. И прииде къ Новуграду архиепископъ Аким Корсунянинъ, и требища разруши, и Перуна посъче, и повелъ влещи въ Волхов; и поверзъше ужи, влечаху его по калу, биюще жезлъемъ; и заповъда никому же нигдъ же не прияти. И иде новгородец рано на ръку, хотя горънци вести в город; сице Перунъ приплы къ берви, и отрину и шистомъ: «ты, рече, Перунице, досыти еси пилъ и ялъ, а нынъ поплови прочь»; и плы съ свъта окошьное» [51, с.207].

Як видно, при описі процедури прийняття християнства в Новгороді, автори новгородських літописів використовували той самий шаблон, що й «Повісті временних літ» при описі прийняття християнства жителями Києва. У даному джерелі також повідомляється про знищення язичницьких ідолів, вигнанні й нарузі над ідолом Перуна й повністю відсутні які-небудь згадування невдоволення з боку мешканців Новгорода із приводу знищення їхніх святинь. У даному уривку навіть міститься натяк на підтримку діям новгородського архієпископа з боку якогось новгородця, що відштовхнув ідол Перуна від берега. Можливо, що якби в розпорядження вчених не потрапила Іоакимовський літопис, то багато хто б вважав, що хрещення в Новгороді пройшло мирно й безболісно.

Дещо інший опис тієї ж події приводить Іоакимовський літопис - «В Новеграде людие, уведавше еже Добрыня идет крестити я, учиниша вече и закляшася вси не пустити во град и не дати идолы опровергнути. И егда приидохом, они, разметавше мост великий, изыдоша со оружием, и асче Добрыня пресчением и лагодными словы увесчевая их, обаче они ни слышати хотяху и вывесше два порока великие со множеством камения, поставиша на мосту, яко на сусчие враги своя. Высший же над жрецы славян Богомил, сладкоречиа ради наречен Соловей, вельми претя люду покоритися. Мы же стояхом на торговой стране, ходихом по торжисчам и улицам, учахом люди, елико можахом. Но гиблюсчим в нечестии слово крестное, яко апостол рек, явися безумием и обманом. И тако пребихом два дни, неколико сот крестя. Тогда тысецкий новгородский Угоняй, ездя всюду, вопил: «Лучше нам помрети, неже боги наша дати на поругание». Народ же оныя страны, разевирепев, дом Добрынин разориша, имение разграбиша, жену и неких от сродник его избиша. Тысецкий же Владимиров Путята, яко муж смысленный и храбрый, уготовав лодиа, избрав от ростовцев 500 муж, носчию перевезеся выше града на ону страну и вшед во град, никому же пострегшу, вси бо видевши чаяху своих воев быти. Он же дошед до двора Угоняева, онаго и других предних мужей ят и абие посла к Добрыне за реку. Людие же страны оные, услышавше сие, собрашася до 5000, оступиша Путяту, и бысть междо ими сеча зла. Некия шедше церковь Преображения господня разметаша и домы христиан грабляху. Даже на разевитании Добрыня со всеми сусчими при нем приспе и повеле у брега некие домы зажесчи, чим люди паче устрашени бывше, бежаху огнь тушити; и абие преста сечь, тогда преднии мужи, пришедше к Добрыне, просиша мира.

Добрыня же, собра вой, запрети грабление и абие идолы сокруши, деревяннии сожгоша, а каменнии, изломав, в реку вергоша; и бысть нечестивым печаль велика. Мужи и жены, видевше тое, с воплем великим и слезами просясче за ня, яко за сусчие их боги. Добрыня же, насмехаяся, им весча: «Что, безумнии, сожалеете о тех, которые себя оборонить не могут, кую пользу вы от них чаять можете». И посла всюду, объявляя, чтоб шли ко кресчени Воробей же посадник, сын Стоянов, иже при Владимире воспит и бе вельми сладкоречив, сей иде на торжисче и паче всех увесчевал. Идоша мнози, а не хотясчих креститися воини влачаху и кресча мужи выше моста, а жены ниже моста. Тогда мнозии некресчен поведаху о себе кресчеными быти; того ради повелехом всем кре ченым кресты деревянни, ово медяны и каперовы, сие видит греческое оловянны испорчено на выю возлагати, а иже тс не имут, не верити и крестити; и абие разметанную церковь па сооружихом. И тако крестя, Путята иде ко Киеву. Сего для люд поносят новгородцев: Путята крести мечем, а Добрыня огнем [516, с.59-60].

Відомості Іоакимовського літопису важко переоцінити. У даному джерелі представлена реальна інформація, яка проливає світло на процес християнізації східних слов'ян, як у Новгороді, так і в цілому в Київській Русі. Дружинники Володимира зустріли запеклий опір з боку більшості населення Новгорода. При цьому у джерелі чітко вказується й організатор збройного виступу проти князівської влади - верховний жрець східних слов'ян - Богоміл Соловей. Показово, що а ні в Новгородському літописі, а ні в повідомленні Іоакима немає згадки «радісті» новгородців із приводу зміни віросповідання. Навпаки, в уривку з Іоакимовського літопису повідомляється про те, що дружинники Добрині хапали мешканців Новгорода і хрестили їх силою. Увесь процес, відповідно до джерела, супроводжувався «криком і слізьми». В цілому же релігійна реформа в Новгороді за словами автора літопису викликала у новгородців «сум великий».

Повідомлення автора Іоакимовському літопису знаходить підтвердження з боку археологічних даних. Зараз встановлено, що в період з 989 по 990 рік у різних частинах Новгорода були дві великих пожежі, які знищили кілька вулиць і безліч житлових і господарських будівель [602, с.43].

В Іоакимовському літописі не повідомляється про пожежу під час кривавого конфлікту дружинників Добрині з повсталими

новгородцями, але в даному джерелі розпподвідається про погром, що влаштували язичники в християнському кварталі міста й руйнування християнських церков. Подібні акції часто супроводжуються підпалами. Крім того, згідно з тим самим джерелом після того, як новгородці припинили опір, дружинники Добрині почали грабежі, під час яких цілком могли вбивати хазяїв і палити їхні будинки. Можливо,

що пожежа і послужила причиною того, що Добриня заборонив грабувати мешканців міста.

На жаль, в жодному з писемних джерел не повідомляється про долю служителів язичницького культу давнього Новгорода після хрещення його мешканців. Разом з тим, літопис Іоакима не подає інформації й про репресії проти повсталих. Це можливо свідчить про те, що жерці не були вбиті дружинниками після захоплення міста. Швидше за все, як і незадовго до того в Києві, більша частина служителів язичницького культу покинула місто і пішла зі своїми прихильниками в «ліси й пустелі».

Не повідомлюють письмові джерела про долю служителів язичницького культу також і інших населених пунктів новгородських словен. Імовірно, населення більшості з них були християнізовані приблизно в той самий час, що і мешканці Новгорода. Згідно з археологічними даними, наприкінці X ст. припинило своє існування більшість словенських язичницьких храмів. Прикладом тому може послужити Ладозьке святилище, навмисно зруйноване в останній чверті X ст. [249, с.55]. В даний період перестали здійснювати поховання в

Ладозьких сопках [250, с.57].

Наприкінці X початку XI ст. відбувся масовий перехід новгородських словен від обряду трупоспалення до трупопокладення в ґрунтових ямах, що відповідає християнській обрядовості [482, с.172]. На початку XI ст. відбувся перехід від трупоспалень до трупопокладень і в сусідів словен - псковських кривичів [482, с.166].

Таким чином, Володимирові і його прихильникам вдалося християнізувати мешканців Новгорода й навколишніх земель.

Хрещення новгородців супроводжувалося кривавими зіткненнями між представниками великокнязівської дружини й місцевими мешканцями. Більша частина служителів язичницького культу давнього Новгорода й навколишніх земель покинула місто, частина залишилася й затаїлася.

Про хрещення інших районів Київської Русі «Повість временних літ» не повідомляє майже ніякої інформації. Автор літопису лише обмежився загальною фразою - «И осветился Владимир сам, и сыны его, и земля его» [59, с.62].

Швидше за все, той факт, що дане повідомлення подається відразу після розповіді про хрещення киян «і всієї землі» означає, що Володимир направив своїх синів у різні регіони своєї держави з метою прискорення розповсюдження християнства у своїх вотчинах. Дана гіпотеза знаходить підтвердження в декількох писемних джерелах.

Так, в «Житії Костянтина Муромського» - джерелі приблизно XVI ст. повідомляється про те, син Володимира Гліб, одержавши благословення від свого батька Володимира, «поиде... ко граду Мурому и став под градом, и в Муроме граде неверные люди многие исполчишася и укрепишася, и стояв под градом Муромом и отыде. И невернии людие 204

князю Глебу не здашася, и благоверный князь Глеб тех неверних людей не одолев, от града Мурома отиде 12 поприщ и жит ту... в предел ех муромских два лета» [20, с. 100-101].

Ярослав, інший син Володимира, одержавши в управління Ростов і навколишні землі, згідно з «Сказанням про побудову града Ярославля» також воював з місцевими язичниками. Недалеко від Ростова перебувало селище «Ведмежий кут», де жили язичники, що грабували проїзних купців і просто подорожан. Князь, згідно із «Сказанням», двічі зі своєю дружиною, єпископом і священнослужителями приходив у це поселення, розбив повсталих у бою, вбив ведмедя, якого язичники нацькували на нього, але змусити мешканців хреститися довгий час не міг. Поблизу селища впертих язичників було побудоване нове місто із християнським храмом святого Іллі, яке назвали на честь князя Ярославлем, але й це не допомогло, розбійники однаково поклонялися Велесові [95, с.7-8].

Князям Ярославу, його брату Борису й духівництву, що перебувало при них, довелося вести боротьбу з язичництвом і в самому Ростові, де місцеве населення поклонялося ідолові бога Велеса - «Чюдский конець поклоняшася идолу камену Велеса» Місцевому просвітителеві Авраамію, вочевидь, вже при князі Ярославі вдалося знищити ідол, побудувати християнський монастир і хрестити частину місцевих мешканців - «Не по мнозе же времени всех и приведе к Христу богоразумием, и крестишася от мала до велика, и начаша ходити на славословие божие и на всенощное и жены, и отроци...».

Однак незабаром почалася язичницька реакція - «множество зла подъят от неверних, они же хотяще разорити святыню, и съжещи хотяще...» [22, с.224-225]. Першим ростовським єпископам Федору й Іларіону довелося спішно покинути Ростовську область [22, с.224-225].

Як видно з вищенаведених джерел сини Володимира, що одержали в управління віддалені області Київської Русі, дійсно прагнули навернути до християнства населення підвладних їм територій, але зіткнулися з більшими труднощами, ніж князь Володимир і його воєводи при хрещенні Києва й Новгорода. Так Ярослав, наприклад, не насмілився хрестити мешканців «ведмежого кута» в насильницький спосіб, як, наприклад, це робив у Новгороді Добриня. Замість цього, він «увесчевал» язичників, намагався скомпрометувати бога Велеса й т.д. Це не дивно. Позиції язичництва в той час у даному регіоні були надзвичайно сильні.

Таким чином, хрещення Київської Русі було процесом складним і розтягнулося на століття. Наприкінці X ст. збереглися регіони, де східнослов'янські жерці зберегли владу й продовжували здійснювати свої функції. Швидше за все, саме в ці області бігли і язичницькі священнослужителі зі своїми прихильниками з тих областей Русі, які вже піддалися християнізації.

Аналіз даних археології дозволяє припустити місце розташування заповідників язичництва в східнослов'янських землях. Головним притулком служителів язичницького культу та їхньої пастви, вочевидь, стали лісисті райони Волині, східної Галичини й Наддністрянщини, де збереглася значна кількість міст - святилищ. Другим за значимістю залишалася Північна та Північно-Східна Русь - області Полоцького Подвіння, Ярославського Поволжя, Ростовська земля й землі в‘ятичів. Особливий інтерес викликають деякі області полоцьких кривичів - околиці Мінська, Вітебська й Друцька, у яких взагалі не зафіксовано жодного трупопокладення Х-ХІ ст. [146, с.227].

Як свідчать відомі у наш час письмові джерела й дані археології після хвилі християнізації, що прокотилася по східнослов'янських землях у кінці X - початку XI ст. у Київській Русі збереглися язичеські святилища різних типів. У деяких східнослов'янських регіонах, особливо малонаселених лісистих районах західної Русі, землях в'ятичів і областях, де проживало змішане слов'яно - фінно-угорське населення, збереглися великі городища - святилища, куди сходилося населення прилеглої округи, міські язичеські капища й невеликі святилища, шановані населенням одного невеликого селища.

Прикладом невеликого святилища, яке обслуговувало інтереси однієї громади може послужити поселення Ведмежий кут, населення якого до середини XI ст. відмовлялося приймати християнство. У «Сказанні про побудову міста Ярославля» описуються подробиці релігійного життя язичників невеликої округи. Так, відповідно до даного джерела, недалеко від Ростова, де перебувала резиденція великокнязівського намісника, на берегах Волги й Которослі «бысть селище, рекомое Медвежий угол, в нем же населенцы — человецы поганыя веры — языцы, зли сущи». Язичники займалися скотарством, а також грабували тих, хто пересувався по шляхах та вшановували Велеса: «Идол, ему же кланястася сии, бысть Волос, сиречь скотий бог. И сей Волос, в нем бес живя, яко и страх многи твори, стояше среди логовины, нарицаемой Волосовой, отселе же и скотий на пажити изгоняше. Сему же многоказненному идолу и керметь створена бысть и волхов вдан, а сей неугасимый огнь Волосу держа и жертвенная ему кури. Тако когда прииде первый спут скотия на пажити, Волхов закла ему тельца и телицу, в обычное же время, от диких зверей жертвенное сожига, а в неких больных — и от человек. Сей волхв, яко пестун диавола, мудрствуя силою исконного врага, по исходищу воскурению жертвеннаго разумева и вся тайная и глагола словеса приключившимся ту человецем, яко словеса сего Волоса. И вельми почтен бысть сей волхв у языцев. Но люто и истязуем бываше, егда огнь у Волоса преста: волхва по тем же дне и часе реши кермети, и по жребию избра иного, а сей закла волхва и, ражже огнь, сожига в сем труп его, яко жертву точию дьяволу возвеселити сего грозна бога. Тако исконный враг рода человеческаго омрачи сердца человеков, и тако сии человеци жиша мнози леты» [95, с.7-8].

Як видно з даного джерела, частина язичників використовувала для своїх релігійних потреб невеликі святилища, які утримував в належному стані виборний жрець - волхв. У жертву язичеським богам, як і в дохристиянський період, приносили продукти харчування, худобу й, зрідка, людей.

Зберігалися, імовірно, довгий час язичеські громади, представники яких явно або таємно, залежно від поточної ситуації, продовжували поклонятися язичеським божествам і в багатьох великих східнослов'янських містах. Ці громади підбурювали місцеве населення проти християнського духівництва, брали активну участь у всіх антихристиянських повстаннях у Київській Русі.

Так, згідно з «Житієм Авраамія Ростовського» вже в християнізованому Ростові «Чудський куток» продовжував

поклонятися богові Велесу» [22, с.224].

Про те, що в Новгороді ще кілька століть продовжували таємно відзначати язичеські свята свідчить одна з новгородських берестяних грамот орієнтовно сер. XIII ст. (грамота №225). Зокрема, у даному джерелі знаходимо наступне: - «Слуга нагадує своєму господарю, про те, що для свята Велеса необхідно подбати про хутра (ємності для вина) [468, с.305].

Як видно з даного джерела майже до сер. XIII ст. в Новгороді існувало святилище Велеса, якого вшановувала громада язичників, і жерці даного божества-волхви, які повинні були виступати головними розпорядниками язичеських торжеств.

Можливо, що таємна громада язичників існувала навіть у Києві. Принаймні, київських волхвів - служителів Велеса середини XI ст. згадує «Житіє Спиридона Проскурника й Олімпія Іконика» [38, с.174].

Поряд з невеликими периферійними капищами та таємними міськими святилищами, збереглися й великі городища - святилища - релігійні центри цілих областей Київської Русі. Можливо, що одним з таких великих сакральних центрів у землі в'ятичів залишався Дідовськ - городище - святилище, присвячене Дідові - Роду. Згідно з Лаврентьєвським літописом, ще в середині XII ст. у даному сакральному місці засідало загальне віче в'ятичів.

Особливий інтерес серед пізніх східнослов'янських городищ - святилищ викликає Збруцький культовий центр, який на думку сучасних дослідників, виник наприкінці X в. і, прийнявши на себе функції ліквідованих язичеських святилищ Києва й інших великих східнослов'янських міст, став своєрідним язичеським заповідником. Тут могли знаходити притулок служителі язичеських богів, що перебувають на вищих щаблях жрецької ієрархії [526, с.117].

Всі три городища-святилища мають схожу структуру. Вони розділені усередині валом на дві частини, що мають, на думку дослідників, різне призначення. Одна з них одержала умовну назву

«сакральної». На ній перебували капища з ідолом (каппю) і жертовником. Друга частина городищ-святилищ одержала назву «суспільної». На ній перебували так звані «довгі будинки» - «требища», де проводилися збори, бенкети й зберігалося майно святилищ. На суспільній частині городищ-святилищ розташовувалися й житла

священнослужителів [526, с.111].

На відміну від звичайних житлових будинків, досліджених у навколишніх поселеннях, ці житла були менш упорядженими й холодними через поглибленість у кам'янистий материк. Крім того, вони перебували на незручному для життя крутому схилі, біля нього немає культурних нашарувань. Поблизу даних жител немає ніяких слідів господарсько-виробничих будівель, тоді як дома у поселеннях входили до складу садиб і біля них розташовувалися наземні й поглиблені господарські будівлі й ремісничі майстерні. На думку дослідників, мешканці жител, розташованих на суспільній площадці святилищ, не господарювали і їхня діяльність була пов'язана з обслуговуванням святилища, вони були служителями культу - жерцями [526, с.115-116].

Одночасно із появою святилищ Богіт й Звенігород наприкінці X - початку XI ст. навколо них виникли поселення рядових язичників, які пішли в ліси й створили тут свою колонію. Поселення явно тяжіли до городищ-святилищ, займали їхні безпосередні околиці, мало зручні для життя - схили пагорбів, вилучені від джерел питної води.

Так, поселення Замчище, яке примикало до святилища Звенігород, було розташовано на високому плато, і його жителям доводилося ходити за водою по крутому схилі гори. Прикладом щодо цього може послужити садиба хлібороба, до складу якої входили звичайні для сільських пам'ятників напівземлянки з пічами-кам'янками (одна з них датується першою половиною XI ст., друга - кінцем XI ст.), дві наземні будівлі зі стінами стовпової конструкції, які могли використовуватися для утримання худоби, і велика наземна будівля із двома господарськими ямами в середині (комора). На садибі знайдений жорнов й залізний серп. Поруч із поселенням перебувало орне поле, кордони якого визначаються за скупченням каміння, прибраного з його поверхні. Крім будинків на теріторії поселення досліджені також дві ремісничі майстерні [526, с.118-119].

За головними ознаками (розташуванні на високому плато поруч із городищем, наявності орного поля й садиб хліборобів і ремісників) поселення Замчище, відповідно до соціальної типології можна класифікувати як селище - супутник городищ. На думку дослідників, воно було складовою частиною святилища й мешканці поселення зобов'язані були забезпечувати жерців, які жили в культовому центрі всім необхідним (продуктами харчування, ремісничими виробами), виконувати інші повинності [526, с.118-119].

Цікаво, що речі, принесені в жертву богам і залишені у язичницьких храмах - скляні браслети, золоті й срібні ювелірні прикраси, зброя, знаряддя праці, побутові предмети належали до виробів не тільки сільських, але й міських ремісників [526, с.118-119]. Можливо, що під час свят на святилища приходили мешканці із широкої округи, у тому числі й городяни-таємні прихильники язичеської релігії

Найбільш священна частина Звенігорода, як і в Богіті, була оточена валами й ровами. На вершинах валів і на дні ровів горіли вогні, і в деяких місцях на площадках-вівтарях були покладені речі. Вали в трьох місцях прорізані проходами, до яких вели шляхи, вимощені камінням. Шляхи починалися коло підніжжя городищ й вели крізь свячені джерела води нагору, до капищ. По дорогах проходили врочисті обрядові процесії, а на шляху їхнього проходження розташовувалися жертовні приміщення й довгі суспільні будинки. Релігійні церемонії проходили під керівництвом і при особистій участі жерців. Їхні житла були розташовані в особливої частини городища, відділеної від капищ валом. Роль жерців, вочевидь, не обмежувалася релігійною діяльністю.

Звенігород був розташований у центрі великого слов'янського поселення Х-ХІІ ст., мешканці якого поряд із землеробством займалися й ремеслом. Між тим, до нашого часу не виявлено ніяких ознак адміністративного центра. Можна припустити, що таким центром було саме святилище. Таким чином в руках жерців, які володіли авторитетом і багатством, було зосереджено місцеве адміністративне управління. Їхня влада поширювалася не тільки на городища - святилища, але й на населення навколишніх селищ, які разом склади маленькій окремий язичницькій світ.

Можливо, що Збруцький культовий центр становив собою невелику теократичну державу, керовану жерцями, подібну до тої, яка існувала в середньовічний період у поморських слов'ян - мешканців острова Рюген. Відповідно до повідомлень германського хроніста Гемольда: «рани були кровожерливим плем'ям, яке жило в серці моря і було віддане понад усяку міру ідолопоклонству. Вони змушували околишні народи приносити данину їхньому храму. Управляв руянами не князь, а верховний жрець. Військо своє вони направляли, туди, куди вказувало їм гадання, а здобувши перемогу, золото й срібло відносили до скарбниці бога свого, інше ж ділили між собою» [139, 8.100].

Згідно з даними археології культовий центр на Збручі, як і храм Ретра на острові Рюген, був широко відомий у слов'янських землях. Сюди приходили язичники з території полабських слов'ян, мазовшан, хорват, волинян, дреговичів, у тому числі мешканці великих міст. Про це дуже переконливо свідчать знахідки відповідних речей, які приносили до храмів люди різних суспільних станів та земель. Святилища на Збручі відвідували й представники панівних класів, які приносили в дарунок богам срібні й золоті речі, наприклад, колти - прикраси знатних жінок, мечі й шпори, які належали привілейованим особам. Серед прочан були навіть християни, що залишили на капищах натільні хрести й іконку, можливо й священики, яким належали розкішні хрести - знколпиони й кадило [463, с.156-157].

Особливий інтерес викликає існування певного зв'язку між східнослов'янськими й польськими городищами - святилищами. Можливо, що наші предки - язичники були пов'язані також і з язичеськими громадами поморських слов'ян. Про це свідчить фіксація на території східнослов'янських городищ-святилищ предметів, які походять із західнослов'янського Помор'я.

Існування в жерців Збруцького культового центру верховного жерця - правителя й певної устояної ієрархії побічно підтверджуються даними археології. Так, встановлено, що після утворення Збруцького релігійного центру наприкінці X ст. вищі жерці оселилися в місті - святилищі Звенігород, більша ж частина служителів язичницького культу обрали для життя інші міста святилища - Богіт і Говда.

Житло верховного жерця розташовувалося окремо від жител інших представників вищого жрецтва в західній частині суспільної половини міста - святилища Звенігород, у східній частині перебували житла інших представників вищого жрецтва. Звенігород більш активно відвідувався прочанами, ніж інші святилища Збруцького центра. Крім того, кількість будинків на суспільній частині святилищ Богіт і Говда, де перебувало всього кілька капищ і довгих будинків, було набагато більшим ніж на святилищі Звенігород, де перебувало чотири капища й більше десяти довгих будинків загального користування [526, с.117­118].

Всі дані факти свідчать про те, що жерці, які мешкали в місті- святилище Звенігород перебували в більше комфортних умовах і, імовірно, займали більше високе місце в жрецькій олігархії.

Крім жерців - правителів, парафіян і мешканців околишніх селищ, можливо, що в Збруцькому культовому центрі знаходилися і раби, яких використовували на найважчих роботах і приносили в жертву язичеським богам. Рабів, імовірно, приводили з військових походів, а також і купували у християн. Так, в «Великій Хроніці про Польщу, Русь і їхніх сусідів ХІ-ХІІІ ст.» розповідається про те, як в XII ст. після битви одного з польських королів з галицькими князями, безліч знатних поляків потрапило у полон і було продано русам - язичникам, де вони «самим жалюгідним чином закінчили своє життя» [6, с.105].

Сакральну частину городищ - святилищ оточували культові рови. За межами цих ровів з їхньої зовнішньої сторони археологи часто фіксують западини будинків. Так, у городищі - святилищі Богіт у західній стороні сакральної частини на пологому схилі гори 10 западин оточують саме священне місце - капище. Зі східної сторони п'ять западин оточують площадку перед в'їздом на городище. Одна із цих западин була розкопана й виявилася котлованом звичайної слов'янської напівземлянки розмірами 3х3 м. Житло опалювалося піччю-кам'янкою. Уздовж однієї з його сторін, де звичайно в слов'янських житлах перебували нари, був залишений кам'яний материковий останець, що міг бути обшитий деревом і служити місцем для спання. Житла простих язичників розташовувалися звичайно за межами городищ - святилищ, на території городищ - супутників. Будинки служителів язичницького культу перебували, за даними археології, в суспільній частині городищ - святилищ. Таким чином, розташування всіх цих западин - жител уздовж культового рову на незручні для життя схилах дозволяє припустити, що вони призначалися для спеціальної сторожі, яка охороняла святилище [463, с.97].

Про існування в пізніх слов'янських городищах-святилищах спеціальних воїнів, які охороняли сакральну частину святилища, повідомляють германські хроністи. Так, за словами Тітмара Мерзенбургзьского, місто - святилище полабських слов'ян Ретра охоронялося спеціальною вартою з місцевих воїнів [138, s.483].

Після язичеської реакції кінця 60 - поч. 70-их років XII ст. значно посилився тиск християнського духівництва й князівської адміністрації на східнослов'янських язичників. Згідно з даними археології в другій половині XII ст. більша частина наддністрянських язичеських святилищ припинили своє існування [460, с.53].

Вцілілі язичницькі святилища потроху занепадали. Так, вже в середині XII ст. були залишені житла служителів язичницького культу в городищах - святилищах Збруцького культового центру, стало завмирати життя в навколишніх поселеннях. Все ж таки до середини XIII ст. язичники відвідували святилища й робили тут культові обряди, продовжували функціонувати й довгі суспільні будинки на городищах. Остаточно язичники Західної Русі залишили свої останні святилища в середині XIII ст., імовірно побоюючись монгольської навали [462, с.155]. Схожі процеси спостерігалися й у північно-східних і північних районах Русі.

У вітчизняній науці дотепер залишається нез'ясованим. Куди ж пішли язичники, після того як залишили свої останні святилища в східнослов'янських землях? Можливо, що служителі язичницького культу і їхня паства втекли до своїх сусідів - язичників балтійських і фінно- угорських народів, які ще протягом кількох століть успішно протистояли всім спробам християнського духівництва поширити нову віру на їхніх землях.

Є підстави припускати, наприклад, що частина язичників після християнізації Східної Русі відправилася в Пермську землю. Так, один із православних просвітителів Стефан Пермський вже в XV ст. застав у тутешніх землях «невернии человецьі и еще некрещени соуще,

собравшеся мнози, и от них овии соуть руськи волсви, а друзии — кудесници, инии же — чаротворцы и прочий старци их, йже стояху за веру свою и за пошлину Пермьскиа земля, иже хотяху разъвращати веру христьанскую» [24, с.127].

Таким чином, християнизація Русі була дуже складним та довготривалим процесом. В деяких східнослов'янських місцевостях релігійна політика Володимира викликала навіть збройний опір. Певна частина східнослов'янського суспільства не спийняла християнство та на чолі зі служителями язичницького культу мігрувала у малонаселені лісисті райони Західної, Північної та Північно-Східної Русі.

Служителі язичницького культу та їхні прихильники у період становлення християнства змогли зберегти певну частину своїх

язичеських святилищ у багатьох великих містах і поселеннях Русі, а також створити у малонаселеному Г алицькому Пониззі свою

теократичну державу, на території якої знайшли притулок вищі служителі язичницького культу на чолі із правителем жерцем. Держава - святилище шанувалася не тільки жителями округи, але й всіма східнослов'янськими язичеськими громадами, а також можливо язичниками Польщі й поморянами.

Збруцький культовий центр становив собою теократичну державу, керовану служителями язичницького культу, на чолі з верховним жерцем. Жерцям підкорялися мешканці околишніх поселень, а також раби, яких приводили з походів або купували в сусідів - християн.

Увесь комплекс, мав дуже складну структуру й значну величину. Язичеські культи, що відправлялися у святилищах Збруцького культового центра, були досить розвинені й складні. Тут перебували спеціальні місця для жертвоприносин, горіли ритуальні вогні, у довгих будинках відбувалися бенкети, вироблялися поховання померлих, якісь обряди були зв'язані й з колодязями, вибитими в скелях. Усередині городищ - святилищ перебували також і професійні воїни - сторожа, яка, імовірно, грала роль збройних сил язичеської держави.

Починаючи з другої половини XII ст. під тиском християнського духівництва та дружин східнослов'янських князів громади піздніх язичників стали занепадати. Збручцький культовий центр остаточно припинив своє існування в середині XIII ст. Останні східнослов'янські жерці та їхня паства, вірогідно, мігрували на землі своїх сусідів - язичників балтійських та фіноугорських народів.

4.2.