Становлення державних дружинних культів

Наприкінці X ст. суспільно - економічний розвиток у східних слов'ян проходив вкрай нерівномірно. У південних районах Київської Русі старі родові відносини остаточно розпалися, а родові селища майже повсюдно були замінені князівськими замками.

Старійшини, вірогідно, спиралися на родові вірування й культи для боротьби, як з місцевими князями, так і великокнязівською владою. Система родових ініціацій сприяла виникненню цілих армій високопрофесійних воїнів, яких використовувала периферійна знать для сепаратистських повстань проти Київських князів. Певну погрозу для центральної влади в Київській Русі становили також могутні жрецькі клани, які мали колосальний вплив на наших предків тієї епохи.

Значно посилити владу Київських князів могло б розповсюдження у народному середовищі культа дружинних богів, та зокрема надавання їм статуса державного пантеону. У такому випадку, Київ став би сакральним центром своєї держави, київський князь - верховним жерцем Київської Русі, а його намісники - головними служителями язичницького культу на переферії країни. Розповсюдити свою дружинну язичницьку модель вірувань та культів на всі східнослов'янські землі, вочевидь, вирішив у 980 році київський князь Володимир Святославич.

Так, «Повість временних літ» розповідає про першу релігійну реформу князя Володимира в такий спосіб: «И нача кн(я)жити Володимеръ в Кыеве единь, и постави кумиръ на холмъ внъ двора теремнаго: Перуна древяна, а глава ему серебряна, а усъ золоть, и Хорса, и Дажеб(о)га, и Стрибога, и Семарьгла, и Мокошь. И жряху имъ, наричюще а богы, и привожаху сыны своа и дщери и жряху бесом, и оскверняху землю требами своими.

Перша релігійна реформа князя Володимира не привернула великої уваги дослідників дореволюційного періоду. Більшість із них просто 176

констатувало факт будівництва нових храмів, попутно намагаючись трактувати функції божеств, зазначених у пантеоні. При цьому власне причини й суть проведеної реформи розглядалися лише мимохіть.

Так, Карамзін М.І., наприклад, дійшов висновку, що Володимир побудовою нового храму намагався загладити свою провину перед богами за вбивство брата [295, с.126]. На думку Іловайського С. реформа 980 року була зроблена на настійну вимогу язичників північної частини Русі, які привели Володимира до влади [283, с.79]. Трохи іншої точки зору

дотримувався Соловйов С.М. Згідно точки зору цього історика будівництво нового храму в Києві стало платою місцевому жрецтву за допомогу в оволодінні Києвом [501, с.167].

Голубінський Є.Є. доводив у «Історії руської церкви», що події 980 року не мали особливого змісту, нібито Володимир у Києві тільки замінив стару статую Перуна новою, а Добриня у Новгороді збудував Перуну ідол тому, що на початку кожного княжіння було прийнято ставити у великих містах нових ідолів [216, с.130].

Польський археолог Ловмянський Н. прийшов до висновку, що повідомлення про будівництво нового храму в Києві у 980 році в «Повісті временних літ» взагалі видумав автор літопису [617, 8.123].

Післяреволюційні дослідники побачили в язичницькій реформі князя Володимира 980 року спробу впорядкувати східнослов'янське язичництво, надати йому статус державної релігії. Ця релігія, на думку дослідників, повинна була консолідувати східних слов'ян і протистояти впливу християнства [534, с.69-70], [471, с.45], [179, с.45].

Трохи іншої точки зору дотримується Рапов О.М., який вважав, що ніякої релігійної реформи не було.

Із цією точкою зору не можна погодитися. По-перше, у літописі сказано про побудову як мінімум двох храмів після приходу Володимира до влади - у Києві й Новгороді (храми Перуна крім Києва й Новгорода знаходилися Полоцьку за рікою Полотою, у озера Волове коло старої Руси, в усті струмка Войе, недалеко від селища Терхипов) [272, с.235]. На думку Рибакова Б.О храм Перуна знаходився у Чернігові, недалеко від кургану Гульбище [471, с.273].

По-друге повторне дослідження новгородського святилища в Перині Сєдовим В.В. виявило цікаву деталь - язичницький храм був побудований на місці як мінімум трьох інших язичницьких капищ, зруйнованим у період здійснення першої релігійної реформи князя Володимира [487, с.105-107].

Рибаков Б.О., проаналізувавши дані розкопок старого Периньського святилища, звернув увагу сучасних дослідників на той факт, що структура даного святилища багато в чому аналогічна структурі язичницьких святилищ, присвячених богиням - рожаницям [472, с.397-399].

Є підстави припускати, що богині - рожаниці були одним із самих шанованих божеств у Північній Русі, і отже, повинні були мати досить впливовий клан жерців. Таким чином, спроба князя Володимира послабити їх позиції виглядає цілком закономірно. Це переконливо свідчить про те, що Володимир прагнув нав'язати новгородцям культ власного заступника, знищивши тут культ якихось місцевих божеств.

По-третє, слова літописця про те, що «И осквернися кровьми земля Руская й холмь тот» може означати, що ритуальне богослужіння в новому київському святилищі відрізнялося від служби в інших язичницьких храмах.

Таким чином, побудова нових храмів Володимиром в 980 році була частиною серйозної релігійної реформи, метою якої була консолідація східнослов'янського суспільства й ослаблення позицій місцевого сепаратизму.

Залишки язичницького святилища поставленого Володимиром в 980 році в Києві були досліджені археологічною експедицією Інституту археології АН УРСР 1975 року.

південь із прилягаючими до нього з півночі, сходу й півдня шістьома округленими симетричними виступами, на яких могли стояти постаменти шести літописних богів. Виступи нагадують пелюстки з новгородського святилища Перуна на Перині X ст. Будова точно орієнтована по сторонах світу, що є ознакою культових споруджень. Подібне спостерігаємо й у капищі VI - першої половини X в., чотирикутні виступи якого були звернені по сторонах світу.

У ямі-святилищі знайдене велика кількість костей тварин, в основному биків (91 відсотків всіх костей), що належали молодим і дорослим особинам. В жертовнику знайдені також кістки свиней, птахів і риб. Кістки тварин, виявлені в жертовнику, були акуратно розрубані, отже, м'ясо жертовних тварин розділяли на частини. Значний інтерес викликає знахідка в жертовнику уламків типової для X в. кераміки, а у верхньому шарі - бойової залізної сокири - символу грізного Перуна. На південно-заході від залишків капища перебувала сучасна йому округла яма діаметром до метра. У ямі відзначено близько 12 ямок від тонких дерев'яних кілочків, розміщених у певному порядку по краях ями й у центрі. Навколо культового споруди знайдені залишки ритуальних кострищ із перепаленими й обгорілими кістками, вугіллям і каменями, а також амулети й предмети 178

язичницького богослужіння. Таким є зображення - амулет з мамонтової кістки у вигляді двох сегментів місяця з отвором у верхній частині. Виявлені в порівняльній близькості від капища зазначені кострища є, мабуть, залишками трупоспалень і жертвоприносин. Спостереження над характером заповнення фундаментних ровів свідчать про те, що споруда було навмисно зруйнована наприкінці X ст.

В 1951-1952 гг. новгородська археологічна експедиція, під керівництвом Сєдова В.В. зробила розкопки на Перині. Урочище Перинь перебуває поблизу устя Волхова неподалік озера Ільмень на невеликому плоскому пагорбі, який під час повинні перетворюється на острів. Тут відповідно до літопису Добриня в 980 році встановив храм Перуна. Розкопки велися в центрі цього пагорба. Центральну частину святилища становила піднята над навколишньою поверхнею горизонтальна площадка у вигляді правильного кола діаметром 21 м, оточена кільцевим ровом шириною до 7 м і глибинної більше 1 м. Точно в центрі кола розкопками виявлена яма від стовпа діаметром 0,6 м. Тут, на думку дослідників, стояла дерев'яна статуя Перуна, перед ідолом знаходився жертовник у вигляді кола, складений із брукових каменів.

Рів, що оточував культову площадку, становив у плані не просте кільце, а ободок у вигляді величезної квітки з вісьма пелюстками. Таку форму надавали йому вісім дугоподібних виступів, розташованих правильно й симетрично. У кожному такому виступі на дні рову під час язичницьких свят розпалювали ритуальне багаття, а в одному з них, східному, зверненому до Волхова, судячи з кількості вугіль і прокаленості материка, горів «невтушімий» вогонь. Рів, що оточував площадку з ідолом, подібно курганним пагорбам, на думку дослідників, мав ритуальне значення [482, с.261].

Аналіз результатів розкопок язичницьких святилищ, побудованих під час язичницької реформи 980 року дозволяє прибилизно реконструювати систему язичницького богослужіння, установлену князем Володимиром після приходу до влади. Згідно з археологічними даними новозбудовані язичницькі храми становили собою монументальні споруди у формі квітки із шістьома й вісьма пелюстками - виступами, в центрі яких горіли багаття з дубових колод. Язичницькі храми, відповідно до думки дослідників, розташовувалися під відкритим небом.

У храмах регулярно приносилися жертви, більшу частину яких становили, за даними остеологічного аналізу, проведеного в жертовнику київського храму свійські тварини (у переважній більшості велика рогата худоба).

Холодна зброя (особливо сокира), мабуть, у східних слов'ян була сакралізована та уважалися предків уособленням Перуна. Не випадково Святослав і його дружина при складанні мирного договору з візантійцями клялися на зброї. Зброя й золоті речі, згідно «Повісті временних років» замінили образ Перуна, ідол якого в той час знаходився у Києві.

В свідомості наших предків сокира, покладена в підставу кріпосних валів фортець мала охороняти їх від навал ворогів. Зокрема, подібні випадки зафіксовані археологами на Смоленщині й інших областях східнослов'янського миру [495, с.289]. Відомі випадки, коли бойова

сокира становила частину поховального інвентарю. У похованні №18 культурного шару ІХ-Х ст. давнього Києва був виявлений кістяк чоловіка коло правої ступні якого лежала сокира. Череп покійного був проломлений. Крім сокирки були зафіксовані також сагайдак зі стрілами [297, с.84].

Є підстави припускати, що жертви для заклання вибиралися за допомогою спеціального жереба. Під час розкопок київського святилища на південному заході від залишків капища перебувала сучасна йому округла яма діаметром до метра. У ямі відзначено близько 12 ямок від тонких дерев'яних кілочків, розміщених у певному порядку по краях ями й у центрі. Боровський Я.И. припустив, що яма з кілочками пов'язана з обрядом гадання - необхідною й найважливішою складовою частиною язичницького богослужіння слов'ян [179, с.51].

Гіпотеза Боровського Я.І. знаходить підтвердження в писемних джерелах. Так Костянтин Багрянородний, у своєму творі «Про управління імперією» стверджував, що наші предки під час

приношення жертв столітньому дубу (одному з образів Перуна) за допомогою жереба вирішували, кого з півнів зарізати, а кого

відпустити [42, с.49].

Згідно з «Повістю временних літ», в 983 році жерці аргументували необхідність приношення в жертву варяга-християнина тим, що «на нього впав жереб». До цього відповідно до джерела вони «метали жереб на отрока й дівицю» [59, с.80].

Цікаві дані містяться в новгородській билині «Садко». Відповідно до цього джерела головний герой - новгородський купець Садко зі своєю дружиною під час морського походу потрапив у шторм. Щоб не загинули всі учасники походу, новгородці вирішили за допомогою жереба вибрати одного зі свого числа в жертву морському цареві. Жереби відповідно до джерела становили собою дерев'яні дощечки з іменами учасників походу. Для виготовлення жеребів згідно билини використовували вербу, дуб і липу [5, с.462-465].

Звичай використання спеціальних жереб для рішення важливих проблем, мабуть, був широко розповсюджений як у слов'янському світі, так і взагалі серед індоєвропейських племен. Так, за даними Адама Бременского, язичники-варвари всі спірні питання, що відносяться до приватних справ, вирішували за допомогою спеціальних жеребів [1, с.10]. Автор «Життєпису Оттона Бамберзьского» затверджував, що слов'яни- язичники за допомогою метання дерев'яних жеребів передвіщали удачу морських битв або грабежу [19, с.358].

Згідно з «Хронікою» Титмара Мерзенбургзьского- слов'янські жерці, нашіптуючи якісь слова розкопували землю пальцями й по предметах, що зустрічаються, ворожили про майбутнє [138, с.102]. Чарівні кістки для гадань згадуються навіть у Домострої XVI ст. [16, с.22].

У свідомості язичників за допомогою жереба свою волю диктували боги й тому всі рішення прийняті даним шляхом беззастережно виконувалися. У північногерманских народів, навіть у християнську епоху, королі змушені були звертатися до язичницьких божеств і за допомогою жереба вирішувати де можливо побудувати християнську церкву.

Так, відповідно до Адама Бременського, шведський король Олаф проводив у Бирці загальні збори свого народу (generate placitum populi). Він повів збори так, що із взаємної згоди короля й народу, за жеребом і при сприятливій відповіді ідолів було вирішено заснувати там церкву й дозволити всім бажаючим хреститися [1, с.10].

Використовували спеціальні жереби для вибору жертв і сусіди слов'ян - прибалтійські народи - ести й ліви. В «Хроніці Генріха Латвійського» розповідається про те, як язичники - ести взяли у полон християнського проповідника, посадили його верхи на бика й вирішували за допомогою жереба, кого з них принести в жертву - «Жив у той час у Дорпате разом із братами-лицарями побратим їхній, священик Гартвик. Його посадовили на гладкого бика, тому що й сам він був не менш гладкий, вивели із замка й стали вирішувати жеребом, кого боги бажають обрати жертвою, священика або бика. І впав жереб на бика й негайно його вбили, а священикові, випливаючи з волі богів, зберегли життя, але нанесли велику рану, яка згодом була вилікувана [9, с. 103].

Особливий інтерес викликає проблема людських жертвоприносин у язичницьких храмах, побудованих князем Володимиром після приходу до влади. Натяк на існування даного звичаю має місце вже на початку опису релігійної реформи - «И жряху имъ, наричюще а богы, и привожаху сини своа и дщери и жряху бесом, и оскверняху землю требами своими. И осквернися кровьми земля Руская и холмъ тот» [59, с.77-78].

У вітчизняній історіографії існують точка зору, відповідно до якої наші предки в язичницький період не приносили людських жертв. Фраза літописця про приношення людей у жертву під 980 роком на думку деяких дослідників не відповідає дійсності та запозичена зі святого Пісьма [228, с.327].

З даною гіпотезою не можна погодитися. Повідомлення про приношення людей у жертву, подане літописцем під 980, знаходить підтвердження надалі в тексті «Повісті временних літ» - «Иде Володимеръ на Ятвягы, и побъдъ Ятвягы, и взя землю их. И прииде Кыеву, и творяще требу кумиромъ с людьми своими. И ръша старци и

боляре: «мещем жребьи на отрока и дъвицю; на него же падеть, того заръжемъ богомъ». И бяше Варягъ единъ, и бъ дворъ его, идеже есть церкви святыя Богородица, юже созда Володимеръ. Бъ же Варягъ тои пришелъ из Грекъ, и держаше втаинъ въру крестияньску; и бъ у него сынъ красенъ тъломъ и душею, и на сего паде жребии по зависти дияволъ. И ръша пришедше послании к нему, яко «паде жребии на сынъ твои, понеже бо изволиша его бозъ наши себъ, да створимъ требу богомъ». И рече Варягъ: «не суть бо бози, нь древо; днесь есть, а утро изъгниеть; не ядят бо бози, ни пиють, ни молвят, а сами дълани суть. Не дам сына своего бъсомъ». Они же, шедше, повъдаша людемъ; абие же онъ народ, вземше оружье, поидоша на нь и обоидоша дворъ около его. Оному же стоящу на сънех съ сыномъ своимъ, и ръша ему: «вдаи сына своего, да вдамы богомъ». Он же рече: «аще суть бозъ, то пошлют единаго бога и поимуть сынъ мои; а вы чему перетеребуете имъ. И абие онъ народъ кликнуша велиимъ гласомъ, и подъсъкоша съни под нима, и тако побиша я. И бяху бо тогда человъци невъгласи и погани» [59, с.80-81].

Дане джерело проливає світло на кілька важливих питань. По-перше, не може бути ніяких сумнівів в існуванні в добу правління Володимира практики людських жертвоприносин. Приношення людей у жертву в даному епізоді представлено як повсякденне явище, незвичайним представився авторові літопису лише факт відмови додержуватися вказівок служителів язичницького культу. По-друге, очевидний факт узурпації духовної влади князем Володимиром і його оточенням. Великий князь «мече жереби з людьми своїми - боярами й старцями», про професійних жерців літопис зовсім мовчить.

В тексті «Житія Федора й Іоанна» за списком Троїце-Сергієвої Лаври мають місце відомості, яких немає в «Повісті временних літ». Відповідно до даного джерела, варяг Федір не таємно сповідав християнську віру, як повідомляє літопис, а відкрито й при цьому «вопиялъ противу многобожия — за це -«идолопоклонники ненавидели его, а жрецы искали случая отомстить ему, не подвергая опасности свою честь» [23, с.44].

Таким чином, вибір сина Федора був далеко не випадковий, як це намагався представити автор «Повісті временних літ». Крім того, у трагедії, що розігралася в Києві в 983 році згідно «Житію» саму активну роль грали жерці. Вони прагнули помститися Федору за його висловлення, та зуміли вплинути на метання жереба таким чином, що вибір припав саме на його сина - «Собрание отличних людей кинули жребий, кому пролить кровь, но хитрые жрецы направили жертвенный нож на Иоанна сына Федорова. Немедленно посланы к нему нарочные, которые именем богов, князя и народа потребовали юного христианина» [23, с.45].

Показово, що в даному джерелі, як і в літописі, жереб кидали «відмінні люди», у яких угадуються літописні «бояри й старці», а не жерці. Професійні служителі культу представлені як інтригани, що 182 нацьковують на варягів - християн «відмінних людей» і населення Києва. Вони ж з'являються в ролі «посланців», що повідомляють Федору про те, що вибір богів упав на його сина, що також явно вказує на те, що професійні жерці в цей період займали підлегле положення стосовно оточення князя Володимира. Дану гіпотезу підтверджує й татищевський літопис. Відповідно до даного джерела саме «старійшини» посилали жерців в будинок до Федора, до них же нібито й повернулися жерці, з повідомленням про те, що варяг відмовляється принести в жертву свого сина - «И послали старейшины за тем отроком к отцу его просить, чтоб прислал сына. Посланные же сказали ему: «Поскольку пал жребий на сына твоего; таково соизволение богов, да сотворим им его в жертву» И сказал варяг... не дам сына моего бесам». Они же, пойдя, возвестили старейшинам» [517, с. 46-47].

В «Житії Федора й Іоанна» міститься й опис закінчення трагедії. Відповідно до даного джерела, варяга Федора вбили кияни, нацьковані жерцями, а Іоанн був принесений у жертву Перунові - Святый Феодор первый пал под ударами, святый Иоаннъ своею кровью обрызгал мерзкий истукан Перуна» [23, с.45].

Літопис Татищева В., подає дані, які значно доповнюють відомості «Повісті временних років» і «Житія Федора й Іоанна». Так, згідно з даним джерелом, кривавий епізод за участю варягів Федора й Іоанна був лише заключною частиною жертвоприносин на честь перемоги Володимира над ятвягами. Перед цим, відповідно до даного джерела в жертву була принесена безліч худоби й полонених [517, с. 46-47].

Таким чином, автор «Повісті временних літ», повідомляючи про факт побудови язичницького капища в Києві, обурювався не тим, що наші предки приносили в жертву тварин. Кияни приводили до жертовника своїх дітей, на яких упав жереб.

Повідомлення автора «Повісті временних літ» і деяких інших писемних джерелах підтверджуються даними археології. При розкопках Київського святилища навколо культового споруди були знайдені залишки ритуальних кострищ із перепаленими й обгорілими кістками людей, а також амулети й предмети язичницького богослужіння. На думку дослідників виявлені в порівняльній близькістки від капища зазначені кострища є, мабуть, залишками жертвоприносин [179, с. 52].

В цілому ж можливо дійти висновку, що після приходу до влади Володимира й здійснення їм язичницької реформи в результаті якої князь і його оточення зайняли вищі щаблі жрецької ієрархії, людські жертвоприносини прийняли регулярний характер.

Вочевидь, у кожному із племінних союзів, а можливо й племен, що входили до складу Київської Русі існував власний пантеон, язичницьких божеств, жерці яких надавали всіляку підтримку сепаратистській політиці місцевих князів. Все це самим негативним образом позначалося на стабільності існування східнослов'янської держави, створювало ґрунт для 183

виступів проти великокнязівської влади, послабляло обороноздатність держави.

Висування Перуна на перше місце в східнослов'янському пантеоні мало привести до підпорядкування всіх східнослов'янських служителів язичницького культу жерцям глави язичницького пантеону, тобто оточенню князя Володимира й самому великому князеві. Таким чином, була проведена сакралізація князівської влади, узаконювання походів князівської дружини проти сепаратистів і сусідів, обожнювання князівського права.

Як вірно помітив Анічков Є.В. Володимир, поставивши пантеон божеств різних племінних союзів, що входять до складу Київської Русі на чолі з Перуном «вне двора теремного» тим самим оголосив себе не лише главою жерців полянского племені, але й верховним жерцем всієї Київської Русі, створивши тим найперший загальнодержавний культ [152, с. 65]. Пізніше, схожу точку зору висловив Корш Ф.Є. [329, с. 2].

Ставши верховним жерцем, Володимир у народній свідомості успадкував і деякі риси язичницького божества. Народна пам'ять зберегла його прізвисько - «Червоне сонечко». Подібно до язичеських богів, Володимир у билинах увесь свій час проводить у бенкетах. «Повість временних літ» приписує князеві співжиття із сотнями жінок. Як і природні стихії, Володимир примхливий, непостійний, не тримає свого слова, але разом з тим він часто «обдаровує» своїх богатирів, пригощає на бенкетах народ. Володимир і в билинах, і в переказах - один із символів Русі, він позбавлений індивідуальних рис, якихось особливостей поведінку, характеру. Образ Володимира, узагальнений. В епосі від дійсно існуючої історичної особи залишилися лише ім'я, титул і високе положення голови держави [334, с. 133].

В свідомості людей язичницької епохи, люди які поєднували функції військового вождя й верховного жерця ймовірно мали надприродну силу асоціюючись із самим божеством. Їм приписували здатність викликати дощі, впливати на погоду, родючість землі, виліковувати від хвороб. Вже в християнську добу в «Слові про закон і благодать» митрополита Іларіона простежується образ князя Володимира як загробного судді, до якого звертаються із проханням керувати «богом даними йому людьми» [48, с.109]. Цей далеко не християнський мотив досить близький до текстів язичницьких клятв, у яких наші предки погоджувалися бути «раби в ці віка й будущии» у випадку порушенні договору.

В образі правителя-жерця Володимир з'являється й у деяких уривках «Повісті временних літ» Під 983 роком у даному джерелі ми наприклад знаходимо наступні рядки - «Пішов Володимир проти ятвягів, і переміг, і пішов до Києва, приносячись жертви кумирам з людьми своїми» [59, с.96]. Якщо вірити цьому джерелу, то жертвоприносинами на честь Перуна, що забезпечили на думку русичів вдалий похід керував саме Володимир.

Факт належності Володимира до жрецького стану побічно підтверджує й ісландська сага про Олафа Трюнгвасоне. Відповідно до цього джерела один з норманських найманців на ім'я Олаф супроводжував Володимира в язичницький храм, де той бував подовгу [473, с. 34].

У свідомості своїх співвітчизників Володимир залишилася чаклуном, що володіє надприродною силою навіть після прийняття християнства. Швидше за все, наші предки вірили, що подібно померлим язичеським жерцям, Володимир може після смерті перетворитися в шкідливого упиря. Із цієї причини, після кончини великого князя його виносили з палацу не через двері, як більшість інших померлих людей, а через спеціальний пролам у стіні - «уночі ж межю двема клътми проимаше помостъ» [59, с.96]. Майже до нашого часу зберігся звичай виймати одну з дощок з даху або ламати стінку у випадку смерті чаклуна або відьми в українців і росіян [267, с.345-346].

В епоху князя Володимира важливу ланку у жрецькій ієрархії грав його дядько Добриня. Виходячи з ряду літописних даних можна припустити, що йому в релігійне управління Володимир передав Новгород. Згідно з «Повістю временних літ» саме Добриня керував будівлею нового храму в урочище Перинь: «Володимир же посади Добрыню, уя своего, у Новъгородъ. И пришед Добрыня к Новугороду, постави кумира над рекою Волховомъ. И жряху йому людие новгородстии, акы бгу» [59, с.56].

Імовірно саме він здійснював контроль за функціонуванням нового капища. Після прийняття християнства Добриня особисто очолив розправу над ідолами язичницьких божеств. Цей вельможа був намісником Володимира в Новгороді. Можливо, що в обов‘язки намісника входили й функції голови релігійної громади цього міста.

Намісники великого київського князя в підвладних землях, а також воїни, що здійснювали адміністративну владу у великих містах цілком могли бути тими самими «старцями» з якими Володимир радився при рішенні релігійних питань. Не випадково в давньоруській мові терміни - «старець», «старійшина» близькі за змістом терміну «князь» - тобто воїн, наділений адміністративною владою. Свердлов М.Б. вважає, що «старці», «старійшини», «старости» це військова знать [479, с. 20].

У літописних розповідях про князя Володимира Святославича «старці» згадуються поряд з боярами в язичницький період при виборі жертв для богів, як радники князя в прийнятті християнства, нарешті, разом з єпископами при зміні покарань за злочини, при цьому «старці», як і єпископи, радили творити суд по старовині й стягувати вири [59, с.58, 74­75, 87].

Намісники різних областей давньослов'янського миру, а також знатні воїни - бояри разом із самим верховним князем на чолі становили раду, що вирішувала найважливіші питання, пов'язані з релігійним культом. Як свідчать письмові джерела, релігійну раду скликався у випадку воєнних

дій і за допомогою жереба визначав бажаних язичеським богам жертв. Про це свідчить «Повість временних літ» під 983 роком. Відповідно до цього джерела князь, бояри й «старці» після вдалого походу на ятвягів метали жереб, щоб він указав жертву бажану богам [59, с.80].

Воля релігійної радиздебільшого безмовно виконувалася. Саме це мав через автор «Повісті» коли обвинувачував наших предків - язичників у тому, що вони приводили до язичницького капища своїх дітей і приносили їх у жертву» [59, с.41].

Таким чином, після реформи 980 року давньоруські князі повинні були стати на чолі всього давньослов'янського язичницького жрецтва, спираючись при цьому на своїх намісників і дружинників. Разом з тим, окрім вищого керівництва даного прошарку давньоруських жерців повинні були існувати й рядові служителі культу, що утримували у порядку язичницькі храми, стежили за виконанням релігійних ритуалів, здійснювали гадання й т.п., тобто професійні жерці.

У порівняно пізньому Густинському літописи згадуються якісь «єреї» - жерці ідольські», що стежили за святилищем Перуна й каралися жорстоко, у випадку порушення жрецького уставу»[74, стб. 257]. Вочевидь, це й були рядові адепти бога - громовержця, що здійснювали свої щоденні функції.

Є підстави припускати, що жерці нових язичницьких храмів, встановлених Володимиром в 980 році мали свій спеціальний устав. У Густинському літописі, наприклад, подаються наступні дані «Ему же (Перуну - Авт.) яко богу жертву приношаху и огнь неугасающий с дубового древия непристанно паляху, аще ли бы случилося за нерадением служащего иерия когда ему огню угаснуть, такового иерия без всякой милости убивают» [74, стб. 257].

Цікаві дані повідомляються й в «Літописі» Димитра Ростовського - «И пред ним (Перуном - Авт.) огнь всегда горяше, аще же бы по нерадению жреческому случится огню угаснути, того ради оного жреца, аки врага богу смертию казняху [121, с.28].

Таким чином, Володимир, поставивши в 980 році нові язичницькі храми в Києві й Новгороді на чолі зі своїм заступником - Перуном тим самим прийняв сан верховного жерця й спробував підкорити всіх язичницьких жерців своєї владі. На місцях релігійними громадами повинні були керувати князівські намісники й управителі із числа дружинників князя. В жрецькій системі бога Перуна існували й професійні служителі культу, але вони займали підлегле положення стосовно князя і його дружинників.

Встановивши загальнодержавний культ, Володимир повинен був подбати про фінансування нової язичницької церкви. На думку Щапова Я.М. в язичницьку епоху існувала та ж система фінансування храмів, що була уведена князем Володимиром після введення християнства, тобто 1/10 частина особистих доходів великого князя [589, с.250]. Гіпотеза 186

Щапова Я.М. дуже ймовірна, але, на жаль, ніяких прямих вказівок відносно даної проблеми в писемних джерелах не виявлено. Історичної ж паралелі, на які посилається дослідник, дуже суперечливі.

Так, наприклад, у деяких західнослов'янських областях Х-ХІ ст. язичницькі храми справді утримувалися за рахунок спеціальних податків. Мешканці острова Рюген за даними Саксона Граматика сплачували на утримання храму Ретра спеціальний податок (по одній монеті з людини) [140, 8. 288 -289]. Крім того, на користь цього ж храму йшла 1/3 частина військової здобичі [140, 8. 288 -289]. Гемольд підтверджує дані Саксона Граматика про пожертвування рунами військового здобичі на зміст храму. Крім того, він повідомляє про те, що на користь храму Святовида стягувався також податок з купців, що скуповують на острові рибу [139, 8. 14-15]. Пожертвування на храм у Ретрі платили й інші, підвладні рунам слов'янські племена [139, 8. 225].

Про приношення в жертву своїм богам певної частини військової здобичі лютичами повідомляє Титмар Мерзенбургський [138, 8. 1489].

Автор життєпису Оттона Бамбергського стверджує, що язичницький храм у Щецині утримувався за рахунок 1/10 частини награбованих багатств [19, с.355].

Таким чином, у західних слов'ян на користь язичницьких храмів ішла певна частина військової здобичі. Регулярні податки з населення й торговельних операцій існували лише в руян, але до моменту їхньої фіксації західними хроністами на острові Рюген склалася теократична держава на чолі з жерцем - правителем. Не про що подібне у інших слов'янських народів не повідомляється. Навпаки, дану гіпотезу побічно спростовує повідомлення Адама Бременського. Розповідаючи про події, що відбувалися в Скандинавії після прийняття християнства він раптово повідомляє інформацію відносно всіх народів прибалтійського регіону - «Варвари дотепер не чули про десятину, або не бажають неї платити, їх примушують сплачувати за те, що вони звикли одержувати даром - за хрещення, посвячення вівтарів і посвящання в церковні посади [1, с.483].

Разом з тим, в деякі вітчизняні письмові джерела містять неясні натяки на те, що й деякі східнослов'янські язичницькі святилища одержували постійне утримання за рахунок відсотків від прибутку із князівських маєтків, торговельних операцій і т.д. Так, в «Уставі князя Святослава Ярославовича» знаходимо наступне: «Князь Святослав сказал: устав, бывший прежде нас в Руси от прадед и от дед наших, имати пискупом десятину от даний, и от вир, и от продаж, что входит в княж двор всего" [59, с.85].

Дідом князя Святослава Ярославича був хреститель Русі Володимир, а прадідами князі язичники Ігор і Святослав, які відповідно до даного повідомлення й платили десятину «пискупам». Великий інтерес викликає також уривок з «Житія митрополита Михайла» за списком XVI ст. Киево - Печерської лаври. Так, у даному джерелі невідомий автор, описуючи

хрещення мешканців Києва, раптом зненацька повідомляє: «Владимир дары, что прежде идолам шли святым церквям давати завещал» [21, с.274].

З огляду на той факт, що в Київській Русі дохристиянського періоду не було значної кількости дорогоцінних металів, можна припустити, що якщо податок на утримання язичницьких храмів і існував, то він носив натуральний характер. Східнослов'янські князі збирали данину в підвладні їм землях у вигляді хутр - «кун», худоби й т.п. В свідомості наших предків терміни «багатство», «худоба» були рівнозначні терміну «гроші». Швидше за все, на утримання язичницьких храмів ішла певна частина обов'язкових пожертвувань язичеським божествам. Аналіз остеологічного матеріалу, проведений на місці так званого «Перунова пагорба» археологами в 1975 році показав там наявність великої кількости кісток тварин. При цьому явно простежується роздроблення кісток на частини (порції). Даний факт наводить на думку, що туші тварин принесених у жертву, розподілялися жерцями на частини [179, с.50]. Можливо, що частина цих туш жерці залишали на потреби храму й задоволення своїх потреб.

У цілому, же можна зробити висновок, що в наш час не уявляється можливим установити чи ввів Володимир у ході релігійної реформи 980 рік регулярний податок на зміст східнослов'янської язичницької церкви. Разом з тим, не підлягає ніякому сумніву той факт, що представники язичницького культу одержували платню за свої послуги й, можливо, мали право розпоряджатися частиною, принесених у жертву язичеським богам туш тварин.

У вітчизняній історіографії в наш час існує кілька думок щодо принципів, якими керувався князь Володимир, підбираючи язичницькі божества для свого пантеону. Відповідно до однієї з них шість божеств, представлених у пантеоні Володимира це глави пантеонів шести літописних східнослов'янських племен [471, с.657].

Інша точка зору полягає в тому, що Володимир склав свій пантеон з божеств різних народів і племен, що входять до складу Київської Русі [152, с.327, 341], [206, с.24]. Дана гіпотеза була прийнята й багатьма

радянськими дослідниками [368, с.317], [226, с.387], [182, с.132].

Існує думка, що різні божества пантеону Володимира представляли різні функції громадського життя східнослов'янської держави [337, с.216].

Аналізуючи пантеон, поставлений князем Володимиром в 980 році, на нашу думку, потрібно звернули увагу на той факт, що в ньому не представлене одне з самих авторитетних східнослов'янських божеств - Велес. Між тим, письмові джерела свідчать про те, що в східнослов'янському дружинному середовищі Велеса вшановували не меньше ніж Перуна.

Так, наприклад, показовим виступає той факт, що воїни - дружиники клялися Велесом при складанні мирних договорів з візантійцями. 188

Вочевидь, дане божество пам'ятали професійні воїни навіть у XI ст. Про це свідчить, зокрема той факт, що Велес згадується у дружинному епосі «Слово о полку Ігоревім». Різні дослідники висловлювали різні точки зору на цей факт. Так, Рапов О.М. висловив припущення, відповідно до якого ідол Велес не був представлений у пантеоні Володимира тому, що новий київський храм був призначений для потреб не простих людей, а представників еліти [452, с.36].

З даною точкою зору не можна погодитися. Князь Володимир і його оточення були зацікавлені в тому, щоб як можна більше число їхніх підданих визнало реформоване язичництво. Саме для цього новий язичницьких храм будували за межами «двору теремного» і представили в новому пантеоні божеств різних племен і народів, що проживають у Київській Русі.

Анічков Є.В. висловив припущення, відповідно до якого Володимир не представив ідол бога Велеса у своєму пантеоні з тієї причини, що Велес вже стояв на Подолі й дублювати його в пантеоні не було ценсу [152, с.67]. Між тим, великий київський князь не просто побудував нове святилище, він установив державний культ. Не представивши Велеса у своєму пантеоні, Володимир тим самим відсторонив від державної влади його служителів - волхвів.

Культ Велеса, як видно з тексту мирних договорів київських князів Олега й Святослава був поряд з культом Перуна державним культом. Таким чином, і служителі бога Велеса - волхви повинні були стати самою авторитетною групою східнослов'янського жрецтва.

Можливо, що, не представивши Велеса у своєму загальнодержавному пантеоні, Володимир спробував тим самим позбавити жерців цього божества впливу на соціально-економічне й політичне життя своєї держави. Можливо, що саме після релігійної реформи рада з бояр (найбільш впливових дружинників) і старців (представників адміністративної влади) при князі Володимирі замінила традиційне давньоруське віче, на якому жерці даного божества традиційно головували зі своїми князями.

Вітчизняні дослідники якось не звернули ніякої уваги на той факт, що Володимир, захопивши владу, взагалі відмовився від такого інституту влади як загальнонародне віче. Тим часом, письмові джерела свідчать про те, що наші предки протягом багатьох століть всі найважливіші питання свого громадського життя вирішували на загальнонародних зборах.

Так, за даними Костянтина Багрянородного, повідомленими їм у монументальній праці «Про керування імперією» східнослов‘янські князі, і зокрема, князь Аскольд, вирішували всі найважливіші державні питання на вічі, керуючи зборами разом зі жерцями та старійшинами. Візантійський імператор на початку свого повідомлення, яке описує події, пов'язані із прийняттям християнства частиною русів в 60-х роках IX ст. подає унікальні факти - «Володар того народу, скликавши збори підданих і

головуючи зі старцями, які через довгу звичку довше інших піддані язичництву міркуючи про свою віру й віру християн дарма призивав всіх нову віру прийняти» [42, с.211].

Особливий інтерес у світлі теми, що цікавить нас, викликає той факт, що відповідно до даного джерела східнослов'янські князі, що правили у Києві до Володимира вирішували важливі питання на всенародному вічі, «головуючи зі старцями більше інших прихильних язичництву», тобто жерцями.

Цікаву інформацію знаходимо також у Лаврентьєвському літописі під 1176 р. У даному джерелі Володимирський хроніст, розповівши, як у завзятій боротьбі зі старшими містами Ростовим і Суздалем молодше місто Володимир узяло гору, повідомляє драгоцінну фразу: «Новгородци бо изначала и Смолняне, и Кыяне, и Полочане, и вся власти якож на думу на веча сходятся; на что же старейший сдумають, на томь же пригороди стануть» [73, стб.377-378].

Згадки про нараду київських князів зі служителями язичницького культу знаходять своє місце навіть у східнослов'янському фольклорі. Наприклад, у давньоруській билині «Добриня й змій» розповідається про те, як князь Володимир радився з «князями - боярами», «сильними руськими могутніми богатирями» і «волхвами - кудесниками» [5, с. 184].

Присутність жерців на всенародних зборах було обов'язковим у всіх індоєвропейських народів - древніх германців, кельтів, балтійських народів. Можливо, що в наших предків дохристиянського періоду право бути присутнім на загальнонародних зборах мали жерці Велеса - волхви. Ім'я давньослов'янського божества «Велес» близько до терміна «vet» - «віче», «рада» [277, с. 69-71].

Згідно з археологічними даними так звані «довгі будинки», у яких наші предки вирішували найважливіші питання свого внутрішнього й зовнішнього життя, сусідили з язичеськими храмами. У тих самих «довгих будинках», проводили язичницькі торжества, ритуал яких був строго регламентований і проводився під наглядом жерців [522, с.167]. Цілком імовірно, що й на вічових зборах служителі язичницького культу грали не останню роль.

Давньослов'янські джерела свідчать про те, що волхви часто використовували віче як інструмент для досягнення своїх цілей. Згідно з «Іоакимовським» літописом саме «головний над всіма волхвами» - Богомил Соловей зібрав віче в Новгороді для того щоб протистояти майбутній хвилі християнізації [516, с.59]. Майже через сто років вже в 1071 році в тому самому Новгороді язичницький жрець-волхв збирає народ вже для вигнання місцевого єпископа [59, с.92].

В 1068 році після всенародного віче кияни вигнали свого князя Ізяслава, звільнили з темниці й визнали своїм повелителем князя - волхва Всеслава. При цьому, віче згідно з «Повістю временних літ» відбулося на тору, тобто місці, де в язичницькі часи стояв ідол Велеса. Переворот у 190

Києві, що відбувся в 1068 році був на руку прихильникам язичницьких вірувань і відбувся, швидше за все, при активній підтримці язичницьких жерців-волхвів. Доказом цього твердження може служити факт майже одночасного виступу волхвів у Новгороді й Суздальській землі після зникнення Всеслава з Києва.

Ідоли Велеса - заступника торгівлі в наших предків стояли звичайно у великих містах на торговельних площах. Імовірно, на цих же площах традиційно й збиралося загальнонародне віче.

Таким чином, відсторонення від влади Володимиром найбільш впливової групи східнослов'янського жрецтва - служителів Велеса було пов'язане зі спробою замінити традиційний інститут загальнонародного віче на раду з найближчих сподвижників Володимира - бояр - дружинників і старців - адміністраторів.

У пантеоні Володимира не були представлені також Род-Сварог, богині рожаниці, а також народні божества - уособлення сонця. І це закономірно всі ці божества були символами епохи переходу від родового ладу до класового суспільства. Вони були патронами родових ініціацій, що породжували цілі армії непідконтрольних великому київському князеві професійних воїнів, заступниками влади родових старійшин і впливових жрецьких кланів, ворожих великокнязівській владі.

Великий інтерес викликає також той факт, що до дружинного пантеону князя Володимира потрапили Макош та Даждьбог, яких вшановували не лише професійні воїни, а й прості землероби. Можливо, що цей факт був пов'язаний з тим, що жрецькі клани цих богів були не такими впливовими як, наприклад волхви Велеса, та Володимир не бачив в них особливої загрози. До того ж, на нашу думку, слід взяти до уваги той факт, що топоніми, похідні від імен Макоші та Даждьбога фіксуються здебільшого у Північній Русі [597, с.131-134]. Таким чином, вплив

служителів культу даних божеств на Київ повинен був бути на думку Володимира не значним.

Можливо, що дружинний пантеон, на думку авторів реформи, мав стати свого роду моделлю дружинного макрокосмосу. Боги - воїни - Перун й Хорс, вочевидь, повинні були символізувати собою верхній, небесний світ. Стрибог - володарь упирів та Семаргл - синтетична істота - берегиня могли, на думку Володимира стати символом нижнього, підземного світу.

Таким чином, поява в дружинному пантеоні Володимира Макоші та Даждьбога виглядає цілком закономірною. По перше, дані фантастичні антропоморфні істоти, повязані в свідомості наших предків з подачою блага, земними джерелами води та плодючостю землі, повинні були стати своєрідними посередниками між середнім світом людей та світами інших богів, та особленнями середнього, людського світу. По-друге, залучення до дружинного пантеону Макоші та Даждьбога, які мали великий авторитет у народному середивищі, повинно було полегшити розповсюдження нового, реформованого язичництва.

Крім того, божества, зібрані Володимиром на Перуновому пагорбі, можливо були підібрані також за принципом «заміщення». Боги - воїни Перун і Хорс замінили архаїчного Першобога Рода-Сварога, Даждьбог повинен був дублювати народних божеств - уособлень частин року, богиня плодючості землі Макош - рожаниць. Стрибог повинен був стати символом старих упирів, а один із синтетичних тотемів дух -берегиня Семаргл за задумом Володимира змусив змусити забути про Велеса.

Таким чином, заснувавши новий державний пантеон, Володимир зробив спробу остаточно оформити особливу дружинну модель східнословянської язичницької світоуяви, надати новому дружинному пантеону статус державної релігії. Деяких з народних божеств, зокрема Макош та Даждьбога, Володимир включив до свого пантеону, намагаючись збільшити його популярність у народному середовищі. Інших народних богів - Рода-Сварога, рожаниць та богів-уособлень частин року Володимир не включив до державного пантеону, намагаючись таким чином послабити владу родових старійшин та найвпливовіших жрецьких кланів, влада яких була пов'язана з культом даних богів.

До державного пантеону не потрапив також і Велес, однаково популярний у всьому східнослов'янському суспільстві. На нашу думку, проігнорувавши Велеса при складанні державного пантеону, Володимир тим самим відсторонив його служителів волхвів від жержавної влади та відмовився від народного віча, на якому традиційно відігравали значну роль служителі Велеса.

Згідно з «Повістю временних літ» реформа князя Володимира викликала протидію в декількох регіонах його держави. Найпершим походом князя Володимира після релігійної реформи 980 року став похід на поляків, що закінчився захопленням цілого ряду червеньских міст - У рік 6489. Пішов Володимир на поляків і захопив міста їх, Перемышль, Червень і інші міста, які й донині під Руссю [59, с.42].

Напрямок походу Володимира, на нашу думку, цілком закономірний. Саме наприкінці X ст. в Галицькій Русі утворилися великі городища - святилища з поселеннями, які тяжіли до них. Багато дослідників відносять їхнє утворення до 988-989 років, тобто до часу прийняття християнства, але наприкінці 80-их років, згідно «Повісті временних літ» середнє Подніпров'я збезлюдило і князь Володимир був змушений заселяти свої південні кордони кривичами, новгородськими словенами, чуддю й навіть кочовиками. Це означає, що в той час міста - святилища вже існували й прийняли значну кількість населення. Швидше за все, їхнє будівництво почалося набагато раніше, можливо в період першої релігійної реформи князя Володимира. У галицких лісах знайшли своє пристановище служителі язичницького культу і їхніх прихильники, які не прийняли нововведень князя Володимира. Істотний відтік населення на спірні території викликав невдоволення великого князя й спровокував похід Володимира на польську територію.

Іншим напрямком князівських походів стала Північно-Східна Русь - регіон, де через кілька років відбувся самий запеклий опір християнізації. - У тому ж році переміг Володимир і в‘ятичів і поклав на них данину:

«В том же году победил Владимир и вятичей и возложил на них дань...В год 6490. Поднялись вятичи войною, и пошел на них Владимир и победил их вторично. В год 6492. Пошел Владимир на радимичей. Был у него воевода Волчий Хвост; и послал Владимир Волчьего Хвоста Вперед себя, и встретил тот радимичей на реке Пищане и победил их. Оттого и дразнят русские радимичей: «Пищанцы волчьего хвоста бегают». [59, с.77-78].

Повстання східнослов'янських племінних союзів проти великокнязівської влади традиційно припадають на періоди громадянських воєн, загострення зовнішньополітичної обстановки або голоду. Але вітчизняні літописи не повідомляють не про які катаклізми в житті східнослов'янського суспільства 80-их років X ст. Володимир упевнено почував себе на київському престолі й міг дозволити собі робити походи на своїх сусідів - ятвягів і поляків. Таким чином, єдиною причиною ряду повстань у Північно-Східній Русі могла стати релігійна реформа князя Володимира 980 року.

На користь даного твердження побічно свідчить і поява наприкінці X ст. кількох язичницьких храмів, схожих з язичеськими святилищами поставленими під час язичницької реформи в Києві й Новгороді. Зокрема, язичеське святилище в Ходосевичах (землі радимичів) нагадувало мікромодель Периньского храму й, на думку дослідників, було побудовано наприкінці X ст. - Воно було розташоване на березі озера Святе, в землі радимичів, на окраїні поселення другої половини I тис. н.е., на мисі піщаної дюни, що витягнулася уздовж краю озера. Саме святилище датується кінцем X - початком XI ст. Його центральну частину становила горизонтальна, кругла в плані площадка діаметром 7 м, оточена канавкою шириною 0,4 м. В центрі площадки відкрита яма від дерев'яного стовпа- ідола. У кільцевій канавці, вочевидь, стояв невисокий частокіл, що обгороджував площадку; з ідолом. Із чотирьох сторін на відстані до 2 м від краю площадки були серповидні в плані коритоподібні поглиблення, орієнтовані по сторонах світла. Під час язичницьких ритуалів в них горіло багаття (західний край святилища підмитий водами озера, тому розкопками зафіксовані лише три серповидні ями з нішами). На думку дослідників це було святилище Перуна [482, с.262].

Цілком можливо, що цей храм був побудований під тиском дружинників Володимира після того, як воєвода Вовчий хвіст придушив повстання в землі радимичів. Подібні святилища утворилися приблизно в той же час на Псковщині, Прип'ятському Полісся й ряді інших місць [482, с.261].

Як побічно свідчать археологічні дані, незважаючи на всі зусилля князя Володимира і його дружинників культ їхнього небесного патрона Перуна не одержав великого поширення в східнослов'янських землях. Так, наприклад, амулети сокирки - символи Перуна були зафіксовані лише в археологічному шарі великих міст або військових поселень, тобто там, де була сильна влада великого князя. Відомі випадки фіксації археологами подібних знахідок у містах та військових поселеннях півдня - в Середньму Подніпров'ї, півночі - у Білоозері, на заході - у Полоцькій землі й на сході - території Володимирсько-Суздальській Русі. На периферії ж - у невеликих поселеннях і могильниках жодного подібного символу археологи не виявили [482, с.48-49].

На думку Брайчевського М.Ю. головною причиною невдачі релігійної реформи князя Володимира 980 року було те, що він поставив на чолі язичницького пантеону не Даждьбога - головного бога полян, а новгородсько - ладозьского Перуна [182, с.132].

З даною точкою зору не можна погодитися. Немає ніяких даних про те, що ідол Даждьбога стояв у Києві до 980 року. Аналіз топоніміки свідчить про те, що дане божество було не настільки популярно на півдні Русі як Велес або навіть Перун.

Можливо, що реформа 980 року викликала протидію населення Київської Русі не тому, що на чолі пантеону не поставили Даждьбога, а тому, що населенню грубою силою нав‘язували незрозумілі, чужі вірування та культи. Крім того, повстання провокували професійні служителі язичницького культу, які були поставлені в підлегле положення стосовно великого київського князя і його оточення. Найбільш впливовий жрецький клан бога Велеса зовсім був відсторонений від центральної влади. Народне віче, у якому традиційно відігравали велику роль волхви - жерці Велеса, було замінено на раду дружинників і адміністраторів при князі Володимирі.

Таким чином, в середині першого тис. н.е. в східнослов‘янських землях одночасно з процессом розкладу родових відносин сутєво ускладнилася поховальна обрядовість та система язичницького богослужіння, що значною мірою відбилося на світогляді східних слов'ян. На грунті стародавньої родової системи світояви виникла нова народна світоглядна модель.

«Свій» світ для наших предків вийшов за кордони родових поселень. «Своїми» для східних слов'ян стали не тльки сородичі, а всі ті, хто входив в загальні численні, ієрархічно супідрядні спільності, починаючи від «слов'янства» у цілому й союзів племен і закінчуючи більш дрібними їхніми підрозділами.

Одночасно із трансформацією уявлень про рід, як «суспільно - економічне співтовариство», у давньослов'янському суспільстві змінилася й структура міфологічних уявлень. Колишні родові берегині почали набувати антропоморфних рис й із заступників окремих громад перетворилися на божеств слов'янських племен, племінних союзів, а згодом і всього «Роду руського».

На всій східнослов'янській території виникли стійкі культи антропоморфних чоловічих божеств - Рода - праотця всіх богів і людей - заступника східних слов'ян, Сварога - небесного двійника Рода, бога- коваля, батька сонця, Сварожича - одного з уособлення родинного вогню.

У другій половині першого тис. н.е. одержали антропоморфне втілення й жіночі доброзичливі духи - берегині. Саме з цього періоду у наших предків чітко простежується культ декількох жіночих божеств, називаних нашими предками рожаницями: богині праматері - Баби, матері - Лади й юної дівчини Діви. Всі вони персоніфікували певні етапи існування жінок усередині родових громад.

Одночасно з появою - антропоморфних уособлень колишніх предків - берегинь і природних стихій у другій половині першого тис. н.е. з'явилися й аграрні божества - символи частин року, що персоніфікували собою, подібно до богинь - рожаниць, також певні етапи в житті людини.

Сакральний світ в уяві східних слов'ян в другій половині першого тис. н.е. розподілився на небесний та підземний світи - місця перебування богів та душ померлих людей. Сакральні світи стали вважати одночасно «своїми та чужими світами», місцем перебування, своїх небіжчиків- берегинь та богів-покровителів й чужих богів та мерців - упирів.

Володарем підземного світу та судьєю померлих вважали бога Велеса, культ якого поширився на всій східнослов'янській теріторії в другій половині першого тис. н.е., одночасно з культом інших народних божеств.

Одночасно з ускладненням поховальної обрядовості та системи язичницького богослужіння у східних слов'ян виник досить впливовий соціальний прошарок служителів язичницького культу. В язичницькій свідомості наших предків вони стали сприйматися як посередники між світом людей та сакральним світом богів.

Східнословянські жерці утримували у порядку священні місця - гаї, святилища і язичницькі храми, регламентували землеробські роботи (установлювали строки сівби, збору врожаю й т.д.) і ритуали (весільні, похоронні й поминальні обряди), лікували наших предків, пророкували майбутнє.

Самою авторитетною групою східнослов'янських жерців були волхви - жерці бога Велеса. Волхви мали свою ієрархію й досить жорсткий устав. Служителі Велеса стежили за святилищами свого божества, регламентували поховальні й поминальні обряди.

Великим авторитетом у наших предків користувалися також чарівники - професійні служителі язичницького культу, чиєю спеціалізацією було забезпечення належних природних умов (у першу чергу регулювання опадів) а також належної родючості землі. Чарівники у свідомості наших предків мали можливість впливати на особисте життя й здоров'я людей.

Певну значиму роль у структурі східнослов'янського язичницького жрецтва грали служителі культу неслов'янських народів, що входили до складу Київської Русі. Жерці й шамани финно-угорских племен - кудесники значно впливали не лише на свідомість одноплемінників, але й серед східних слов'ян.

В загальній структурі служителів східнослов'янського

язичницького культу немаловажну роль грали скоморохи - бродячі музиканти, співаки, танцюристи, біснуваті, поводирі ведмедів, поети - сказителі. Скоморохи були невід'ємною частиною народних язичницьких ритуалів і свят майже до XVIII ст.

Починаючи з другої половини I тис. н.е. почала формуватися особлива дружинна модель світоглядних уявлень, яка знайшла своє відбиття у відмінній від традиційних канонів поховальній обрядовості, уявленнях про посмертне існування людини, особливому пантеоні богів - патронів князівської влади.

В середовищі східнослов‘янської військової еліти сформувалося уявлення про те, що в загробному світі існування людини майже не відрізняється від його життя в реальному.

Головними посередниками між світом людей та сакральним світом у середовищі східнослов‘янської військової еліти вважалися не професійні служителі язичницького культу, а князі, та близькі до них бояре. Давньоруські князі й бояри були вищими жерцями бога Перуна - патрона князівської влади й відігравали значну роль у системі східнослов'янського жрецтва.

Певної трансформації у свідомості представників східнослов'янської військової еліти піддалася й ієрархія язичницьких божеств. Місце прабатька богів і людей Рода-Сварога зайняв Перун - заступник дружинного стану й уособлення князівської влади, культ якого був тісно пов'язан з князівським правом.

Поважне місце серед дружинних богів зайняли також Хорс - небесний воїн, прабатько полян та древлян, захісник людей від нечистої сили, Даждьбог - уособлення добра та сонця, символи чужого ворожого світу Чорнобог й Стрибог, богиня жінок, водних джерел, плодючості землі та була Макош, провідник в царство мертвих Симаргл.

Дружинна модель світоуяви існувала довгий час ізольовано від більшості населення Київської Русі серед мешканців великих міст та військових поселень, значну частину яких становили професійні воїни- дружинники.

Наприкінці X ст. князь Володимир зробив спробу надати пантеону східнослов‘янських дружинних богів статус держаної релігії і, тим самим, нав‘язати більшій частині населення дружинну модель світогляду. Це, на його думку, повинно було посилити владу Київських князів та сприяти консолідації східнослов‘янського суспільства. Повністю замінити традиційні родову та народну на дружинну моделі світоуяви Володимир 196

не зміг, але і абсолютно невдалої релігійну реформу 980 року назвати не можна. Володимир, відсторонивши від влади найбільш впливову групу східнослов'янського жрецтва й підкоривши собі інших жерців, істотно усталив свою владу й створив передумови для майбутнього прийняття християнства.

4.