2. Небесні світила.

Первісна людина рано зрозуміла, що сонце бу­ло головним двигуном і джерелом усього життя на землі, — воно давало тепло й світло, а без сонця на землю приходить ніч та зима, а з ними й смерть.

Так само обожувалося сонце і в нас, про що свід­чать наші стародавні пам’ятки. Єпископ XII в. Ки­рило Турівський, радіючи, у своєму Слові про по­ширення Християнства, додає: „Уже бо не нарекуть- ся богом стихіа, ні солнце, ні огнь”. Як саме звало­ся в нас божество сонця, встановити трудно, бо по різних місцях воно звалося не однаково. В Іпатієво- му Літопису під 1114 р. читаємо: „Солнце царь, сын Сварогов, еже єсть Дажьбог”, а інші пам'ятки бо-

^аИ. Срезневскій: Об обожсствленш со лина.

гам сонця звуть Сварога. Але окремого, міцно уста­леного бога з сонця в нас проте не створено, бо взагалі був перерваний розвій слов’янської мітоло- гії.

В „Слові о полку Ігореві” 1187-го року княгиня Ярославна зве сонце „Господином”, власне Госпо­дом. Воно може й дошкульно нашкодити людині своїм сильним вогненним промінням; так, Ярослав­на промовляє до нього, як до бога: „Чему, Госпо­дине, простре горячю лучю (проміння) на лади вої, в полі безводні жаждею їм лучі (луці, луки) сопряже, тугою їм тули затче?”

В українській народній поезії звичайно вжива­ється ще й тепер: сонце святе, чисте, сонце Боже, сонце праведне. В одній пісні співається: „І к сонеч­ку промовляє: поможи, боже, чоловіку!” (Метлйн- ський, 57), — так ніби сонце зветься богом. У Чу- бинського І ст. 93: „Сонечко ясне, ти святе,, ти пре­красне”. Сонце — це око Боже, або вид Божий. Щоб удався коровай, співають, щоб він був

як Бог милий, як день білий, як яснеє сонечко!

У коляді за столом сидять три товариші: ясний місячник, світлеє сонечко, сам Бог Небесний.

Здавна всі шанують сонце. Нечуй-Левицький подає: Жінка каже: „Не свічу волосом проти правед­ного сонця” (т. І. ст. 471, „Рус. письм”.). Так і в Цер­кві жінки стоять з покритою головою, — не світять волосом перед Богом.

Є відомості, що вдавнину сонцю приносили й жертви, напр. кур.

На ніч сонце йде спочивати й кладеться в море, звідки встає вранці викупане й свіже,.— така дум-

ка спершу постала, звичайно, в якогось примор­ського народу, а звідти поширилася й по інших на­родах. В гірських околицях вірили, що сонце кла­деться на ніч за гори.

Злі сили, демони, нападають на сонце, і закри­вають, а то частинно й поїдають його. Про таке власне вірування згадує вже Іпатіїв Літопис під 1065 роком (ст. 116): „Солнце премінися, не бисть світло, но аки місяць бисть, єго же невігласи глаго- лють: снідаєму сущю”; те саме й під 1115 роком. Ось тому з найдавнішого часу з а т ь м а вважалася вісником недоброго, ознакою незабарних нещасть, як це бачимо в „Слові” 1187-го року. В Іпатієвому Літопису під 1185-м роком описано, що коли князь Ігор побачив 1-го травня затьму сонця, то запитав­ся своїх бояр та дружини: „Что єсть знаменіє се?” І рекоша мужі: „Княже, се єсть не на добро знаме­ніє се”. Те саме подане і в Літопису Лаврентієвому, з додатком: „Страшно бі видіти человіком знаменье Божье”. Про напад злих сил на сонце свідчить і те­пер наша приказка: Зима літо з’їдає, хоч перед ним утікає (Плавюк, 138).

Знамення чи явища (дива) на небі — дивували ввесь народ, тому Літописці так часто говорять про них. Ось іще приклади з Іпатієвого Літопису. „Зна­менья бивають — каже літописець (1102 р.) — ово же на добро, ово же на зло”. „В се же літо (1091) бисть знаменье в сонці: погибе, мало ся єго оста... В се же літо земля стукну, мнозі слишаша... В се же літо волхв явися у Ростові і погибе” (ст. 150).

Року 1161 було явище (диво) на місяці: „се­му же рекоша старші людиє: се благо єсть сіяково (таке) знамение, се преобразуєть княжу смерть, — еже і бисть” (ст.

Часто буває й з а т ь м а сонця чи місяця, — так само не на добро. Під 1105 р. подається, що „явися звізда з хвостом” (ст. 186). Затьма місяця в жидів завжди звіщає нещастя, твердить Талмуд (Сука 29а). Бож місяць — основа жидівського календаря. Така затьма все вказує долю Ізраїля.

Збірник XVIII ст. подає (л. 676), що „Бог воз- двизає звізду камизу (комету) на воздусі” тоді, коли „царство має перемінитися на запущения, або явиться рать зло погуби ая, або буде щось люте”.

Сонце в народа святе, праведне, і так його звуть і старші наші письменники, напр. Т. Шевченко, П. Куліш і ін. Великий князь Володимир Мономах (І 1054) у своїй „Науці дітям” навчає: „Щоб не за­стало вас сонце в постелі. Віддавши ранішню Похва­лу Богові, а потім сходячому сбнцеві, й побачивши сонце, прославте Бога з радістю!”

Як показує листування Кирила з Нифонтом дру­гої половини XII віку, у нас померлих ховали до за­ходу сонця, — щоб померлий і в останнє бачив сон­це.

Так само й з о р і святі та праведні. Зорі — це віконця до Неба („Лісова пісня”). П. Куліш у „Чор­ній Раді” 1857 р. подає: „Зорі — то людськії душі. Як засне грішне тіло, добрі душі, покинувши землю, зносяться до Господа Бога, купаються, обливають­ся у небесному світі, підслухають, що говорять на Небі Анголи... Як же часом покотиться по Небу й погасне ясна зоря, козак перехреститься і помо­литься за у со лигу душу” (ст. 129). „Віз — чумацька щаслива зоря” (ст 129). Він же пише: „На Небесах сияють вічно Божі мислі — зорі” (IV. 187).

„Зорі — то Янголи дивляться. У кожного є свій Янгол: то він і пильнує за душею, стереже її,

щоб, бува, що лихе не спіткало. Ото ж, як зірочка покотиться, то душа переставиться”, — так подає Панас Мирний в „Хіба ревуть воли”... (ст. 24, Львів).

П. Куліш у „Чорній Раді” подає (ст. 128—129), чого на місяці видно плями: „То ще як Каїн убив Авеля, то Бог назнаменував на місяці той гріх своєю рукою: Дивіться, каже, люди добрі: так як сей Каїн до віку вічного нестиме на плечах братнє тіло, так усякий душогубець носитиме до віку, до Суду, тяж­кий гріх свій”.

Гулак-Артемовський пише (ст. 426, Львів):

Пішов татусь в той край гожий, Де місяць і сонце

З світлиць Божих на світ Божий Дивляться в віконце.

„Під тихими вербами” Б. Грінченка 1907 року: „Зіньку, чи правда, що на місяці брат брата на ви­лах держить?” (Твори, вид. 1961 р., т. II ст. 346).

І взагалі, в народніх обрядах скрізь бачимо ос­татки солярного (соняшного) світогляду, і старо­давні вірування в небесні світила. В наших казках нерідко виступають ці космічні сили: сонце, місяць, зорі, а також: мороз, град, вітер і Ін.

Усі небесні світила, — це одна родина: сонце — жінка, місяць — чоловік, молодий, а зорі — то діт­ки, як то співається в наших колядках.

У стародавній Молитві на Хрещення читаємо (Требник): „Ти простерл єси Небо яко кожу, Ти Утвердил єси землю на водах”. Небо не одне, а ба­гато їх, напр. Іоаникій Галятовський твердить, що ^є И Неб („Ключ Розуміння” 1663 р. ст. 2226).

Місяць скрізь шанувався, бож це нічне Боже око. І навіть і тепер, хто побачить його вперше (но-

вика), той конче мусить перехреститися, щоб щас­тило ввесь місяць. А хто побачить новика з лівої руки, та ще з порожніми кишенями, тому не пове­деться, і треба вміючи відплюватися. Гори й доли­ни, які бачимо на місяці, з найдавнішого часу по­родили багато різних легенд, з них у нас найчасті­ша: це побилися два брати, й один тримає другого на вилах (Чубинський, І. 7), або — це Каїн Авеля забив. ·

Денннця чи порання зоря та зоря вечерова,

— це сонцеві сестри красуні. А з о р і — це сонцеві та місяцеві діти, або пізніше — Божі очі. Кожна лю­дина має на Небі свою зірку, і коли вона народжу­ється, Бог її запалює, а коли вмирає, з Неба котить­ся й зірка її. Молошний шлях — це чумацький шлях, дорога на Крим і далі на Єрусалим.

Вдавнину були різні курси космографії, науки про світ, що залюбки читалися в середні віки, — вони й сіяли всякі легендарні знання про небесні світила.

Усі наші давні свята мали соняшний характер,

— були так чи йнакше пов’язані з сонцем, чому й врочисто святкувалися. В ніч на Івана Купайла (з 23 на 24. червня), в інших місцях на Великдень, сонце, сходячи, грає: то опускається за· обрій, то знову підіймається, „жениться й танцює”, кажуть в наро­ді.

В святковому ритуалі було багато соняшних емблем. Можливо, що цим є й т. зв. „к а л а т а”, яку хапають хлопці й дівчата на Андрея. Білий кінь завжди був емблемою сонця, що біжить по Небу, чому шанування його позостається й до сьогодні. Яйце — джерело зародження, як і сонце, чому

воно з глибокої давнини стало емблемою сонця й шанувалося. Великоднє червоне яйце (крашанка) набуло особливо великої пошани, — ним „котили­ся” й гуляли „навбитки”, проти чого сильно висту­пала Церква ще в ХУІІ-му віці. При гаданнях і за­говорах часто вживається яйця, як речі ритуальної: ним викочують хворобу, пристріт, чи вроки (навро­чене).

Коли сонце заходило, його провожали сумом і страхом, чи воно ж напевно ще вийде; захід став недобрим місцем, місцем вічної темряви й адом. На­впаки, місце, звідки вранці виходило сонце, схід — це блаженна сторона, де вічна весна, вічне світло й тепло. Це Рай, це Ірій. Тут, на Сході, живуть"! по­мерлі, рахмани чи брамани. Хтю молиться богам, має молитися на Схід, а особливо вранці, бо раніш­нє сонце, добре викупане й виспане, завжди милос­тиве.

Схід — сторона землі, де сонце сходить, цеб­то, де починається життя. Бог-сонце був у глибокій пошані, — на Схід усі народи молились. Пошану Сходу ще з глибокої давнини прийняла Християн­ська Церква. Святий Отець і Учитель Церкви Васи- лій Великий (329—378), доводячи необхідність Пе­реданий, коли про що не свідчить Св. Писання, уже писав про Схід: „У Молитві треба звертатися на Схід, — яке Писання навчило нас про це?”* Див.

Треба дбати, щоб сходяче сонце не застало нас сплячими. Князь Володимир Мономах (! 1125 р.) навчає своїх дітей: „Солнцю восходящю, і узрівше солнце, і прославити Бога с радостью, і рече: Про-

*.М. Помазанскій: Православное Догматическое Еогословіе, 1963 рік, ст. 9.

світи очі мої, Христе Боже, і дал мі єси світ Твой красний’’⁰. Звичайно, тут уже старе з новим.

Арабський письменник X віку Масуді описує якогось поганського храма, і каже, що в ньому в сте­лі була дірка, щоб бачити перші проміння сходя­чого сонця. Різні заговори, заклинання й молитви звичайно проказували, звернені обличчям на Схід. І тепер Храми в нас будуть Вівтарем неодмінно на Схід, і моляться так само на Схід, але вже з іншим поясненням: до Єрусалиму, до Христа. Коли молять­ся на дворі, й є сонце, то звертаються до нього, бо воно святе. Як сонце сходить, гуцули й тепер ра­дісно вітають його: здіймають шапку, звертаються на Схід і низько вклоняються.

Хреститися на схід сонця міцно увійшло в віру­вання багатьох народів. Напр.: „Перехрестився на схід сонця” (І. Багряний: „Тигролови” і. 157). „Ізоль- да обернула обличчя на схід і помолилась Богу” („Тристан і Ізольда”, переклад М. Рильського, ст, 140). „Чинячи Намаз (Молитву), татари обличчям повертаються на схід (Н. Рибак: Переяславська Рада, ст. 227, вид. 1948 р.).

Старовірський Збірник XVIII ст. (з моєї бібліо­теки) на л. 46 подає: „Аще ли чернець на востокъ помочится — (йому кара) поклоновъ 300 і 6, дней і нощей". Це подається як Правило 7-ме Анкирсько- го Собора 314—315 років, але в офіційному Збірни­кові цього Правила нема.

В весільному ритуалі сонце й тепер грає помітну ролю, бо й сам цей обряд тісно зв’язаний з соняш- ним культом. У весільних піснях часто звертаються до сонця, місяця й зірок, а фігурками сонця й міся­ця, „шишками”, оздоблюють коровай. Молода, за­прошуючи гостей на весілля, йде „посолонь”, в на-

⁰ Полное собрлніе русских ЛЬтописей, т. 1, ст. 102.

прямі сонця (пор. обходження Церкви також „по­солонь”, по сонцю, як було вдавнину). Можливо, що й персні в весільному обряді зв’язані з сонцем, — синонім тепла та плодовитости, а не фаллічности, як дехто вияснює (Вовк: Студії, 269). Так само в ве­сільному ритуалі шанується'й місяця: місяць і ве- черова зоря — це символ молодого та молодої.

Вдавнину сонцеві приносили жертву, про що розповім далі, ст. 161—172.

Комети завжди віщують нещастя, і люди бо­ялися їх з найдавнішого часу, про що в Літописах маємо багато записів. Так, Іпатіїв Літопис під 1265 р. розповідає: „Явися звіз да на во сто ці хвостатая, об­разом страшним, іспущающе от себе лучі великі. От видіння же сен звІзди страх обья вся чоловіки і ужасть. Хитреці же, смотр ївше, такс рекоша: Мя- тежь велик будеть в земли. Но Бог спасе Своєю Во­лею, і не бисть ничтоже”.

Так само й криваві зорі — лиховісна ознака, як про це свідчить „Слово о полку Ігореві”. В Іпа- тієвому Літопису під 1102 р. читаємо: „Бисть пла- меньє на Небеси, місяця генваря 29, — аки пожарная зоря, і бисть тако світ всю нощь, аки от луни полни світящеся”.

По небесних світилах часто гадали, і взагалі вони реагують на події на землі; пор. у „Слові о пол­ку Ігореві”: „Другого дня вельми рано кривавії зо­рі світ повідають”.

Сонце — святе й праведне, тому не можна драз- нити його злими подіями. І нечиста сила діє зви­чайно вночі, коли нема сонця. Сонце не терпить кро­ви, і карає вбивця, коли він проллє кров-на його виду. Взагалі сонце не повинно бачити крови: „Люд­ська крівця не водиця, розливати не годиться”, — каже приповідка.

У нас є багато стародавніх легендарних опові­дань, що невинно пролита кров, та ще за сонця, кличе собі в свідки щобудь, те, що було під час убивства, і забиті виявляють про злочин цими ре­чами. Напр. часті оповідання про чудесну дудку з ка­лини, що виросла на могилі забитого й видає вбив­ця; це світовий мотив. Рудченко наводить казку І ч. 79, де за свідка стає перекотиполе, і Квітка-Ос- нов’яненко обробив це в новелу „Перекотиполе”. Часом невинно вбиті дають знати при допомозі сво­їх речей, позоставлених удома: вони міняються, або покриваються кров’ю.

Із усіх чотирьох сторін землі найбільше шану­ється Схід, — сторона де сонце сходить, сторона, куди всі моляться, див, ще ст. 27.

Про небесні світила в українській фразеології позосталося багато' антропоморфічного, а це вказує на наші стародавні вірування, напр.: сонце сходить, народився місяць, дивляться зорі й т. ін.