3. Вогонь.

Сонце — то тепло й світло, а його проміння вогненні, цебто вогонь походить від сонця. Силу вогню люди пізнали дуже рано, і рано його обожи­ли, зробивши другим сином Сварога. Вогонь, віри­ли, був виявом соняшного бога на землі, послом Неба на землю.

Різні старші повір’я, а то й пам’ятки, ясно вка зують, що і в нас вогонь обожувався й його шану вали, як бога. Арабський письменник X віку Ібн Даста оповідає, що слов’яни були вогнепоклонни ками, бо поклонялися вогню. Кирило Турівський в X віці, як я вище подав, пише, що з прийняттям Хрис тиянства вірні не будуть уже звати вогонь богок

В „Слові Христолюбця" XI віку читаємо про наших предків, що вони „і вогневі моляться, зовуще его Сварожичем, моляться вогневі под овином" (клу­нею)^[10].

Домове вогнище, „очаг", береже щастя дому і всіх його членів, чому воно сильно шанувалося (пор. пенатів у римлян). В кінці земля згорить у вог­ні, і тоді буде кінець світові.

Не вільно плювати на вогонь, бо він Святий, а то на язиці висипле „вогник”. У гуцулів іще й те­пер говориться: „Огонь Святий метиться, як го не шінуїм”. Вогонь Святий, Божий, праведний, тому вдавнину ним робився різний Суд Божий, що перей­шло й до християнських часів, і було поширене за середніх ВІКІВ, бо вірили, що невинний не згорить на.· вогні. Звичайно підозрілу людину кидали в во­гонь, вірячи, що вогонь невинного не спалить. Це був „Суд Божий”. Таке уживання вогню відоме й те­пер у весільному ритуалі: на Волині, коли молода йде до Церкви на Вінчання, вона переходить через вогонь; і вогонь спалить дівчину, якщо вона вже втратила дівоцтво й обманює молодого (Вовк: Сту­дії, ст. 283). Звідси й наша приповідка: На злодію шапка горить.

При вогні не прийнято говорити непристойно­го, бо вогонь Святий. Не прийнято вимітати піч не­чистим віником. Запалюючи вогонь у печі, господи­ня хрестить його й ставить горщик води, — жертва вогню. Як засвітять лямпу — хрестяться всі.

Блискавка — це небесний вогонь, що його посилає бог чи то на кару людям, чи на відігнання злих сил, тому не можна гасити пожару від неї, хіба тільки... молоком. Вогонь своєю силою рівняється

з блискавкою: як ця проганяє злих духів, так про­ганяє їх і домашнє вогнище, очаг. Взагалі, вогонь Святий, — зужиті освячені речі тепер кидаються або в воду, або в вогонь; напр. шкаралущу від великод-. ніх крашанок можна палити в вогні, або кидати в річ ку. Так робили вдавнину й зо старими церковними книгами й речами, Церковним Посудом.

Грім, посланець Неба й вогню, має цілющу силу, тому як весною вперше гримить, треба спиною обпертися об дерево чи об іцо інше, і спина не бо­літиме до нового грому в наступному році. Ібн-Фад- лам свідчить, що слов’яни удар грому вважали за Суд Божий.

Коли Християнство заступило поганство, почи- тання вогню проте позосталося аж до нашого часу. Ще й сьогодні простолюддя хреститься при запалю­ванні ввечері лямпи чи взагалі світла, а грамотні ще й проказують: „Слава Тобі, показавшому нам Світ!” Вогонь має й благодійну силу, —йорданською свіч­кою підсмалюють волосся дітям, щоб були розумні, щасливі й не страхітливі. Взагалі, первісне пошану­вання вогню перейшло й на церковні свічки, напр. страсна або громнична (Стрітенська) свічка боро­нить від грому й подає здоров’я.

Вогонь частий ще й тепер у ритуальних наших обрядах, і має в них велику очищальну силу, чому через нього скакали в Купай лову ніч. Вогні Велико­го Четверга та Великодньої ночі — це очищення зем­лі від нечисти. В Святу ніч під Великдень у нас час­то кладуть великі вогні кругом Церкви, чим займа­ються головно парубки й нестарі чоловіки, — це очищення Громади від злого.

В весільному ритуалі вогонь і тепер частий, як очищальна сила.

Обох молодих на дорозі переводять через вогонь, а без цього молода ще не жінка, бо „не обсмалена”. По першій шлюбній ночі відбувається обряд „сма­лити молоду”: жінки за селом кладуть вогонь і ска­чуть через нього з молодою (Вовк: Студії, ст. 201, 241, 300).

Особливо велику силу має живий вогонь, цеб­то добутий через тертя дерева об дерево.

Вогонь був і символом плодючости, чому на весіллі вживаються свічки.

Відомі в нас і Прометеївські легенди, цебто опо­відання, як уперше постав вогонь на землі. В одному стародавньому апокрифі читаємо: „Како огнь за- чася? — Архангел Михаїл зазже огнь от зіница Гос­подня, і снесе на землю”¹¹. Так Прометея народня фантазія переробила в Архагола Михаїла.

А народня легенда розповідає таке. Одного ра­зу „розклав чорт велике багаття. Побачивши це, Бог послав до нього Архангела Гавриїла, щоб він до­був вогню. Заговорюючи чорта, Гавриїл всадив у во­гонь кінця своєї залізної палиці. Коли палиця роз­жеврілась, Архангел відійшов, але чорт зрозумів, у чдму річ, і кинувся його здоганяти, і вже був мало не здогнав. Тоді Бог сказав Гавриїлові: „Кинь па­лицю”. Архангел кинув, палиця вдарилася об ка­мінь, і з нього посипалися іскри. Так перейшов во­гонь до каменю, і люди навчилися здобувати його звідти, вдаряючи об камінь залізом” (Вовк: Студії, ст. 170).

Протилежно вогню в народньому віруванні е й Мороз, — це старезний дід, що все морозить сво­їм подихом. Він дуже лютий на тих, хто не кличе його на кутю в Святий Вечір, у вечір під Різдво, і ви­морожує їм збіжжя на полі. Щоб того не сталося, на кутю (різдвяний вечір) завжди кличуть: „Діду Мо­розе, діду Морозе, — йди до нас куті їсти!”

¹¹ Памятники отреченной литературы, т. II, ст. 145.

З - 9461