4. Земля.

Земля — наша мати, вдна родить нам усе, що потрібне для життя, тому й шанування й обожуван­ня її (напр. у греків Гея) пішло з дуже давнього ча­су. Але в слов’ян земля окремою персоніфікованою богинею не стала, хоч і надзвичайно поважалася.

Невільно без потреби бити києм по землі, бо їй болить, і це гріх. На Духів день земля іменинниця, і не можна тоді нічого на ній робити, напр. кія стром­ляти в землю,’ бо їй болить. В нашому Іпатієвому Лі­тописові під 986 р. читаємо: „Аще ли земля єсть мати, почто плюєте на матерь свою?” Вираз „мати сира земля” широко скрізь відомий. Уже Іван Золо- тоустий IV в. зве землю матір’ю.

Землі треба конче давати спокій, і встановле­но, що від Введення до Благовіщення — Свято зем­лі: в ці дні Бог її благословляє, і вона будиться зо свого зимового сну, і будиться все, що в землі: жаби, гади й ін. По Благовіщенні вільно вже пора­тись біля землі. „Держімося землі, бо земля дер­жить нас”, — це стародавня наша приповідка, від­коли людина осіла на землі.

Земля здавна має в нас епітети шани: Божа, праведна, Свята. Наші єретики, т. зв. стригольни­ки (стрижії), в XIV віці навчали, щоб люди каялися Святій землі, а не Священикові. Земля буває найвір- нішим свідком, тому в Україні ще й тепер при най­вищій клятві, на доказ правди, їдять землю або ці­лують її: земля Свята, і не подарує тому, хто не дотримає слова. Тому й примівка часта: Хоч ти зем­лю їж, не повірю!

В разі кривди, земля може розступитися й по­глинути злого чи грішника, як поглинула вона Ко­рея, Дафана й Авірона (Числа 16. 31—33). Ще й те­пер у нас звичайне прокляття: „Бодай тебе земля поглинула!”. Великого грішника по смерті Свята земля може й не прийняти, і той тиняється по землі неприкаяний (непокаяний), а бувши похований — не.згниє. Звідси пішло й прокляття: „Бодай тебе Свята земля не прийняла!”

Земля, за народнім віруванням, покоїться на во­дах океану.

— в Псалтирі читаємо 24. 2:

„Заклав Бог землю на морях, і на річках її встановив”.

Пор. Молитва на Хрещення в Требнику: „Ти простерл єси Небо яко кожу, Ти утвердил єси зем­лю на водах”.

Уся наша космогбнія прийшла до нас го­ловно від греків, і вся переповнена легендами. „Шос- тоднів” Василія Великого (f 379 р.), коментар на шість день творення світу, повен легенд та чуд. Так само і візантійський письменник VI віку, родом з Олександрії, чернець Косма Індикоплевст у своїй „Християнській Топографії” писав, що світ чотиро- кутний і плоский, подібний до кімнати, в якій звід

— Небеса. Землю зо всіх сторін оточує океан, а,по тому боці жили наші Праотці до потопу. Сонце — це розтоплений круг, що постав з небуття четвер­того дня світотвору, і він освічує світ удень, а мі­сяць уночі. Заходячи, сонце ховається на заході за грушковату гору^[12].

Отож, за народніми віруваннями, земля поко­їться на водах океану, на трьох китах; коли ці кити рухаються, буває землетрус. В стародавній пам’ятці: „Бесіда трьох Святителів” читаємо, що земля пли- ває по великому морю, а тримається на 3 китах ве­ликих і на ЗО малих; ці останні закривають ЗО мор ських віконець, а кругом моря стоять залізні стов пи¹*.

В оповіданні Мефодія Патарського про Ноя все світній потоп пояснюється так: „Повелі Бог в мор ЗО китом от’іти от міст своїх, і поїде вода в си окон ци (морські) на землю.¹*. В „Повість града Ієруса лима” читаємо: „А рибам мать — кит риба велика? Как та риба кит взиграється і поідет во глубину морскую, тогда будет світу преставленіє”¹®.

Цікаво, що відгомін цього маємо і в Требнику, в „Молитві о храмині”: „Ти єси поставивий Небо, яко камару (комору, кімнату), трясий поднебесную от основаній, столпи же єя неподвижні”.

Взагалі народ наш мав свою космогонію, прос­ту й ясну, яка на все давала йому задовольняючу відповідь. Коли Бог захотів створити землю, то зле­тів з Сатанаїлом над море й послав його принести піску зо дна найглибшого океану.

Про це саме є й стародавня лемківська космо­гонічна колядка:

із Памятники отреченной литературы, т. П, ст. 436.

і« Там само, ст. 443.

їв А, Афанасьев: Позтическія воззрФнія славян на природу, т. II ст. 164.

¹⁸ А. Афанасьев. ст. 459—460. Пор. оповідання М. Коцюбинського: „Тіні забутих предків”.

Коли не било знащада світа, Тогда не било Неба, ні землі, Ано лем било синєє море, А серед моря зелений явір. На явороньку три голубоньки, Три голубоньки радоньку радять, Радоньку радять, як світ сновати: То спустімося на дно моря, Та дістанемо дрібного піску, — Дрібний пісочок посіємо ми, Та нам ся стане чорна землиця. Та дістанемо золотий камінь, ■— Золотий камінь посіємо ми, Та нам ся стане ясне Небонько, Ясне Небонько, світле соненько, Світле соненько, ясен місячик, Ясен місячик, ясна зірниця, Ясна зірниця, дрібні звіздочки^[13].

На горах та холмах любили міститися боги, — тут їм приносили жертви, і ставили їхні боввани (ідоли), як то робив князь Володимир у Києві. В одному Слові Єпископ Кирило Турівський, письмен­ник другої половини XII віку, розповідає, що зці­лений Христом говорить жидам: „Чи ли на високия холми хощете м’я повести, іде же ви своя діти бі­сом закаласте?”

Людина бачила, що камінь мав велику силу, вагу й твердість, і тому він здавна став фетишем, предметом поклоніння. Звідси поставали камінні ба­би, в чудодійну силу яких вірили. На горах бували камінні вибоїни, а в них збиралася вода, дощова чи джерельна, і ця вода вважалася особливо цілю­щою. Земля багата (пор. приказку: „Будь багатий, як земля”), і не тільки тим, що родиться на ній, але й тим, що в ній в глибині переховується.

Але земельні скарби пильно охоронюються зміями та всякою нечистою силою, тому приступ до них дається не кожному, а тільки відунам. Праві да, в ніч під Купайла цвіте папороть, і хто дістане його цвіт, тому він розкриває земельні скарби. За­копані в землі скарби легче даються відшукати і в час від Великодня до Вшестя (Вознесения), — ін­шого часу їх не відшукати.

Свята земля, Святе й усе те, що вона родить. Всяка їжа в Україні сильно поважається й зветься Даром Божим, а як Дар Божий, мусить шануватися.

Найбільша клятва, як подано вище, — це клят­ва землею: при клятві землю цілують або їдять її. Пор. у Куліша IV. 285: „Аж землі сирої ззів, що ма­тір спалить”. У Нечуя-Левицького І. 471 („Рус. Письм”, Львів): „Я готова заприсягтись і землі ззіс- ти”. О. Кобилянська подає: „Крові невинного земля до себе ніколи не приймає” („Земля” 286).

В повісті „Під тихими вербами” 1901 р. Борис Грінченко оповідає: „Можна так ізробити: застука­ти його десь самого, і бити, аж поки заприсягнеться й земліз’їсть, що поступиться тією десятиною. Тоді вже гаразд буде: раз, боятиметься, щоб знову не бито, а друге: як заприсягнеться землі з’їсти, то такої присяги ніхто не зламає”. 405. „Запри­сягнеться перед Іконою і святою землею!” 408. „Тю на вас, дядьку! Чи нам землю їсти, чи що, прися­гаючись?” (щоб ви повірили). 355.

У повісті „Під тихими вербами” 1901 р. Борис Грінченко так описує землю за народніми звимая- ми:

„Земля жива, — вона все чує й знає. Усі грі­хи людські бачить і вгинається, як по ній грішник іде... А як якого, то й з ями викине мертвого. Як люди гарні до неї, вона радіє й пособляе їм, а як ні, то плаче й гнівається. Гнівається того, що її не ша­нують. Вона — наша мати, вона — свята! її цілувати треба, кланяючись... А в нас що роблять? — Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по ній”...

„Або, колись було, молодиця, як несе обід ора­чам, то вбереться, як на Великдень: візьме плахту гарну, розпустить намітку довгу, бо так треба до землі йти.

Є багато оповідань про всякі дорогоцінні ка­міння, а деякі з них і чудодійні. Напр. славний про­повідник XVII в. Іоаникій Ґалятовський у своєму „Ключі Розуміння” 1659 р. л. 495 подає: „Гаґаток (цебто янтар чи бурштин) боронить от ужа, бо его уж боїться, і утікаєт от него.”

Земля Свята, і не терпить пролиття крови, особ­ливо невинної (Пс. 105. 38), що буде пімщено (Бут­тя 9. 6). Пролиту на землю кров треба зараз же за­сипати землею (Лев. 17. 13, Втор. 12. 16, 24), щоб не побачило її сонце.

За народніми повір’ями землетруси віщу­ють нещастя. Так, Іпатіїв Літопис під 1295-им ро­ком розповідає: „Потрясеся земля по всей области Києвьской і по Києву: Церкви каменния і деревяния колебахуся, і всі людиє, видяще, от страха не мо- жаху стояти: овиі падаху ниции, інші же трепетаху. І молвяхуть друг ко другу: Сиі знамения не на доб­ро бивають, но на падение многим, і на кровопро­литье, і на мятеЖь мног в Руской Землі. Єже і сбисться”.