15. Елліністична філософія: етична проблематика у філософії стоїків, епікурейців, скептиків та кініків.

Засновник школи стоїків Зенон вчив, що досягнення внутрішньої свободи є слідування долі та обов’язку, природного життя. Він використав ідеї Геракліта, Аристотеля та деяких кініків.

Стоїками були Сенека, великий римський сановник і багач, Епіктет - спершу раб, а потім жебрак та вільноотпущенник, а також римський імператор Марк Аврелій.

Сенека відомий як автор багатьох творів, присвячених етичним проблемам, найвідоміший з них – «Листи до Луциллія». Сенека писав: «Коли людина не знає, до якої пристані вона тримає шлях, для неї жоден вітер не буде попутним», «Коли ми відкладаємо життя, воно минає», «Нерозумно будувати плани на все життя, не будучи паном навіть завтрашнього дня», «Після смерті все припиняється, навіть вона сама», «Безглуздо помирати через страх перед смертю», «Живий той, хто багатьом приносить користь; живий той, хто сам собі корисний. А хто ховається і застигає в нерухомості, для того будинок - наче труна. Можеш хоч накреслити коло порога його ім'я на мармурі: адже вони померли раніше смерті. »

Епіктет сам нічого не писав, але його думки зафіксував його учень: «Доля – похмура в'язниця для тіла і зло для душі.

Марк Аврелій, якого Енгельс назвав дядьком християнства, є автором знаменитих роздумів «До себе самого» - ознайомившись із цим твором, можна помітити, що, дійсно, стоїчне вчення багато в чому нагадує віровчення християнства, але і відрізняється відсутністю віри в потойбічне життя. Так Марк Аврелій вчив: «Звернись у самого себе», «Людина має боятися не смерті, а ніколи не почати жити», «Живи так, ніби ти зараз повинен попрощатися з життям, наче час, залишене тобі, є несподіваний подарунок».

Засновником школи епікуреїзму був Епікур, що синтезував вчення попередників: досократиків про архе та гераклітівське вчення про постійно мінливий світ, вчення Аристотеля та атомізм Демокрита. Покликанням філософії Епікур вважав створення вчення про те, як людина може дійти щастя. Він вважав, що шлях до щастя лежить через заняття філософією, закликав не відкладати філософію в юності та не залишати її в старості: ніхто не може бути недозрілим або перезрілим для здоров’я душі. Критерієм щастя є міра задоволення, яка поділяється на три види: природні та необхідні для життя; природні, але такі, що не є необхідними для життя, а також такі, що не є необхідними для життя та не є природними. Слід прагнути перших, та сторонитись останніх. Кінцева ціль життя – атараксія, усунення страждання та внутрішнього занепокоєння, як того вчили скептики. Атараксія, за Епікуром, досягається через позбавлення страху смерті, обмеження потреб, помірність в насолодах, самовідсторонення від суспільних та державних справ. Тобто можна бачити різницю етики індивідуального щастя Епікура з одного боку, та Сократа й Платона, які були ангажованими політикою та суспільними проблемами, – з іншого.

Натурфілософія Епікура пов’язана з його етикою. За Демокрітом, атоми в порожнечі рухаються згідно зовнішньої причини, а за Епікуром, атоми вільно відхиляються від прямої, та рухаються по кривій.

Скептики (від грец. «скепсис» – дослідження) – стримувались від кінцевого судження про світ та людину, про можливість пізнання, тобто ідеалом скептиків була афазія (від грец. ἀ- — негативна частка та θάζιρ — прояв, висловлювання).

Засновник скептицизму Піррон – вважав, що ми не можемо знати природу речей, тому нам слід стримувались від запитування про істинність. Наслідком такого відношення має стати «атараксія» (від грец. αηαπαξία — «холоднокровність, спокій, незворушність»). Особливим станом розуму має бути «епохе» - стримування від суджень, коли нічого не стверджується та нічого не заперечується, що є протилежним стану сумніву, сум’яття та невпевненості.

Піррон вчив, що оточують людину речі абсолютно не пізнавані; заперечував об'єктивне існування добра і зла, не вірив у можливість раціонального обґрунтування моральних норм. Таким чином, стримання від питань будови Всесвіту має етичний висновок про ідеал практичної поведінки, атараксію.

В основі всіх суджень скептицизму лежали три знамениті запитання з трьома відповідями:

1. Якими є усі речі ? — Не більше такими, ніж будь-якими іншими.

2. Що можна сказати про такі речі ? — Краще не казати нічого, утримуючись від суджень.

3. Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? — Зберігати самовладність (автаркію).

Кініки (від грец. κῠνικοί, κύυν - собака) – послідовники Сократа, один з яких, Антисфен, на поч. 4 століття до н. е. заснував свою школу, продовжуючи вчення свого наставника. Він стверджував, що найкраще життя є не просто природність, позбавлення від зовнішніх умовностей, в свободі від привласнення безкорисного, але навіть що для того, щоб досягти блага, треба жити, як собака.

Основні ідеї кінізму такі: аскесіс (ἄζκηζιρ) – здібність до самозречення та перенесення труднощів; апедевсія (ἀπαιδεςζία) – спроможність до звільнення від релігійних та культурних догм; автаркія (αὐηάπκεια) – здатність до самообмеження та незалежного існування, яка проявлялась у відмові від сім’ї та держави.

Особливо відомим був учень Антисфена Діоген Синопський, що поводився як маргінал, який епатував публіку, але не заради її приниження, а задля демонстрації власного етичного вчення. В елліністичну епоху кінізм стає засобом самозаспокоєння для багатьох греків, що відчували себе приниженими зовнішніми обставинами. Голодні, обірвані, кініки мешкали в залишених хатах, пустих піфосах, ходили з міста у міста з єдиною сумкою за плечима, проповідуючи автаркію.