Смисл життя і діяльності

Смислові трансформації, пов’язані з переходом до свідомості як “ вищої стадії розвитку психіки”, О. М. Леонтьев розглядає в контексті розвитку колективної трудової діяльності [А.

Формування свідомості, таким чином, пов’язується, з одного боку, з усвідомленням людиною смислу власних дій усередині складноорганізованої діяльності, а з другого - з необхідністю опе­рування образом у процесі виготовлення знарядь праці. Усвідом­лення смислу дій тут визначається розумінням відношення того, на що спрямована діяльність, до того, навіщо це потрібно індивідові, тобто конкретного способу задоволення його потреб.

Те, на що спрямована діяльність, або її предмет, Леонтьєв зі­ставляє з категорією мети цієї діяльності [А. Н. Леонтьев, 1975]. Конкретний спосіб задоволення потреб, або ж - опредметнена по­треба, є мотивом цієї діяльності, тобто тим, заради чого ця діяль­ність, зрештою, і здійснюється. Таким чином, смисл у цьому випа­дку можна означити як усвідомлення причетності мети діяльності до її мотиву, іншими словами - це суб’єктивна значущість цієї ме­ти, відкрита індивідові.

Раніше було сказано про інше визначення смислу в межах дія- льнісної парадигми - як суб’єктивного аспекту значення, як “значення для мене”. Ці два підходи узгоджуються таким чином. Річ у тім, що в значеннях Леонтьєв бачив закріплені в мові суспільно вироблені спо­соби діяльності і в рамках логічної конфігурації останньої співвідно­сив їх з категорією мети. Тому суб’єктивний бік значення - смисл - це водночас і суб’єктивний бік предмета діяльності - її мети, тобто її суб’єктивна значущість. В обох випадках ідеться про співвіднесення деякого предмета з індивідуальними мотивами.

Представлена категоріальна конструкція була б цілком логі­чною, якби не те принципове розрізнення мотивів і цілей, що якраз і становить стрижень самої теорії діяльності. Адже, згідно з Леон- тьєвим, мета для індивіда є завжди усвідомленою. Справді, у межах складноутвореної колективної діяльності її предмет для окремого індивіда, як уже зазначалося, не пов’язаний з безпосереднім задо­воленням потреб, у ньому немає “нічого особистого” і, таким чи­ном, його відображення реалізується об’єктивно, неупереджено. Увесь суб’єктивний аспект цього відображення заданий смислом і представлений саме в ньому. І якщо мета діяльності відповідає значенню, то смисл, за Леонтьєвим, співвідноситься з її мотивом. Останній же, навпаки, спочатку є неусвідомленим, його усвідом­лення стає вже вторинним явищем. Тоді, здавалося б, і смисл теж має бути неусвідомленим. Але, згідно з усією вищерозглянутою логікою становлення свідомості, це неможливо, адже там ідеться якраз про свідоме співвіднесення власних дій індивіда з діями ко­лективними, що і визначається як усвідомленість смислу.

Звісно, діяльнісна парадигма в психології є не єдиною, яка передбачає можливість існування неусвідомлених мотивів, що не збігаються за своїм змістом зі свідомими інтерпретаціями власної поведінки. Широке коло феноменів, що підтверджують такий стан речей, розглядає психоаналіз. Але там ідеться про мотиви, які суперечать моральним нормам особистості і взагалі тим заборонам, які містяться в її ‘‘Над-Я”, і внаслідок цього витісняються в несвідоме. Леонтьєв же підкреслює, що усвідомлення мотиву - завжди вторинне явище, і що той спочатку завжди відокремлений від свідомих цілей, тобто спочатку завжди неусвідомлений. Водночас сама поява свідомості, за цією теорією, передбачає співвіднесення індивідуальної мети та індивідуального мотиву, пов’язаного з колективним характером досягнення результату. То чи міг бути відпочатку неусвідомленим мотив тієї колективної діяльності, в якій з’явився первинний розподіл функцій між її учасниками?

Для нас це питання важливе не тільки з погляду правильного розуміння тих процесів, які знайшли своє відображення в теорії Леонтьєва. За цим питанням криються дві лінії розуміння смислу, одночасно представлені в цьому підході і не завжди розведені між собою. З одного боку, смисл є доповненням до значення (чи його аспектом), що відтворює відношення певного об’єкта до актуальних мотивів і потреб індивіда. Якщо мотив діяльності залишається неусвідомленим, то цілком логічно, що пов’язаний із ним смисл також мав би бути неусвідомлюваним.

Отож чи може мотив діяльності, що є частиною колективної співпраці (а відтак і пов’язаний з ним смисл), бути неусвідомленим? На це запитання може бути дана позитивна відповідь, якщо згадати, що колективна діяльність - це не просто раціональний розподіл фу­нкцій між її учасниками, це ще, і можливо в першу чергу, складні соціальні стосунки і взаємовпливи. Провідній ролі суспільства і со­ціальної взаємодії у формуванні свідомості і вищих психічних функ­цій приділено чимало уваги в психологічній літературі, і ряд наукових напрямів засновано на розкритті саме цієї ролі (культурно- історична теорія, інтеракціонізм та ін.), тому немає сенсу зупинятися на цьому детально. Я тільки хочу зауважити, що мотив, який може змусити індивіда робити щось таке, що безпосередньо не задоволь­няє його потреб, у колективі швидше за все пов’язаний зі значущим Іншим. Саме він може ставити цілі і завдання ієрархічно підпоряд­кованому йому індивідові, він може і навчати їх виконання. Звісно, функція значущого Іншого може бути інтеріоризована, і тоді індивід сам стає об’єктом впливу для себе ж, переймаючи ролі оточення щодо себе. Так народжується вольова функція, яка полягає в тому, що індивід здатний спрямовувати свої дії незалежно від того, чи співвідносяться вони з актуальними мотивами і потребами. Але для нас наразі важливо те, що саме внутрішньосоціальний вплив дає змогу розвести мотиви і цілі індивіда так, що мотив при цьому може залишатися неусвідомленим, адже тут він змістовно не пов’язаний з метою, на яку спрямовані дії індивіда. Його спонукальна функція полягає в значущості Іншого, а не в кінцевому результаті складно­підрядної діяльності, тому для мотиву не обов’язково бути усвідом­леним, щоб спрямовувати всю суспільну роботу.

Побічно це відбито і в теорії Леонтьєва, який вважав, що вся діяльність людини підпорядкована соціальним зв’язкам і відноси­нам. Крім того, він зіставляє свідомі цілі з відображенням дійсності на рівні значень, за якими стоять суспільно вироблені способи дій. Саме функціонування індивідуальної свідомості, за Леонтьєвим, можливе тому, що воно спирається на значення, які заломлюють для індивіда об’єкти незалежно від їх відношення до його потреб і мотивів. Тож постановка і формування цілей виявляються опосере­дкованими соціальними зв’язками і структурами.

Отже, суспільні відносини здатні формувати ту дивну систе­му складної людської діяльності, в якій її мотиви спочатку є не- усвідомленими. Незалежно від того, чи нав’язані вони ззовні, чи інтеріоризовані, але без їх усвідомлення таку діяльність навряд чи можна назвати вільною. Тобто соціалізація і колективна діяльність, з одного боку, сприяють формуванню свідомості через відокрем­лення цільової активності від предмета потреби і тим самим спри­яють формуванню суб’єктності в індивіда, а з другого боку, навпаки - відділяють діяльність індивіда від усвідомлення її внут­рішніх причин, залишаючи їх у несвідомому, і відбирають в індиві­да суб’єктність, переносячи її в загальносоціальне поле. Така пояснювальна схема, звісно, дещо відрізняється від тієї, яку запро- понував Леонтьев і яку він блискуче розробив у межах марксистсь­кої парадигми. Водночас послідовний аналіз його теорії примушує бачити за інтеріоризованими соціальними відносинами не лише усвідомлювані, а й неусвідомлювані чинники поведінки - ту сис­тему латентного примусу і влади, яка може бути пов'язана, зокре­ма, і з функціонуванням знакових систем (що стало предметом аналізу вже в межах соціально-конструкціоністських підходів).

У всякому разі, якщо усвідомлення мотиву діяльності в гене­тичному плані є вторинним явищем, то можна припустити, що і смисл, який відображає відношення об'єкта до мотиву, може бути не завжди усвідомленим.

Поряд з проблемою усвідомленості постає також онтологічна проблема статусу діяльнісного смислу. Скажімо, Д. О. Леонтьєв вважає, що цю категорію слід розглядати в трьох площинах. По- перше, це життєвий смисл, який визначається об'єктивною характе­ристикою ролі об'єктів або дій суб'єкта в контексті його життя. По­друге, це особистісний смисл, що є формою пізнання суб'єктом його життєвих смислів. І, нарешті, це смислові структури особистості, які забезпечують регуляцію життєдіяльності суб'єкта відповідно до “логіки життєвої необхідності”. Таким чином, суб'єктивний “особи­стісний смисл” у рамках цієї концепції є результатом пізнання об'єктивно існуючого ‘‘життєвого смислу” [Д. А. Леонтьев, 1999]. Але якщо ролі об'єктів і явищ дійсності задані в житті індивіда об'єктивно, незалежно від його суб'єктивних оцінок і суб'єктного вибору, які мають вторинний характер, то це означає повний детер­мінізм як владу зовнішніх обставин і ніякої свободи волі - це “логіка життєвої необхідності” без усякої діалектики. По суті, йдеться про повернення до класичної схеми “стимул - реакція”, адже обставини тут уже містять усі причини для становлення смислових утворень, які є підґрунтям життєдіяльності. Як би там не було, маємо ще одну концепцію існування позасуб'єктного смислу, тепер уже на підставі об'єктивно-матеріалістичних позицій.

Незбіжність мотивів і цілей актуалізує питання усвідомлення людиною справжніх причин своєї поведінки. Представники леонть- євської школи називали рефлексію такого роду “вирішенням задачі на смисл”. Як і всяка рефлексивна діяльність, вона вимагає відсто­ронення від безпосереднього потоку активності, виходу за його ме­жі. Для цього людина має співвідносити те, що відбувається, із більш широким контекстом. Як вважають Б. Зейгарник і Б. Братусь, смислові утворення народжуються, коли співвідносять менше з бі­льшим, а саме - мотив менш загальний із пов’язаним з ним більш загальним [Зейгарник, 1980]. Причому таке співвіднесення буде тим складнішим, чим загальнішу діяльність ми розглядатимемо, а найбільшу складність становитиме питання про смисл життя [Бра­тусь, 1981]. Адже, щоб відповісти на нього, треба визначити кон­текст ширший і більш значущий, ніж власне буття у світі.

В екзистенційній психології “задачу на смисл” розглядають як одну із стрижневих теоретичних і терапевтичних проблем. І хо­ча цей напрям за своїми цілями і підходами значною мірою відда­лений від діяльнісної парадигми, але в пункті вирішення питання про смисл вони перетинаються на методичному рівні. Можливість вирішення зазначеної задачі В. Франкл також убачав у розмиканні людської екзистенції в зовнішнє поле, що він називав самотрансце- нденцією людського існування: “За цим поняттям стоїть той факт, що людське буття завжди орієнтоване зовні на щось, що не є ним самим, на щось або на когось...” [Франкл, 1990, с. 30]. Але в цьому ж пункті проявляється і кардинальна розбіжність двох підходів. Якщо для Леонтьєва будь-яка людська діяльність чітко обумовлена тріадою: мета-мотив-потреба, то, за Франклом, діяльність стає до­стеменно людською тільки тоді, коли вона вивищується над влас- ною обумовленістю, а значить і над власними потребами.

Слід сказати, що смисл для Франкла - це не просто смисл людського життя або смисл людського вчинку, хоча він завжди безпосередньо пов’язаний з людською життєдіяльністю. Смисл - це ще й характеристика ситуації, тому він завжди між суб’єктом і об’єктом. Причому в будь-якої ситуації є тільки один смисл - і це її істинний смисл. Тому франклівський смисл певною мірою об’єктивний; як зауважує сам дослідник, “смисл об’єктивний що­найменше остільки, оскільки його можна “знайти”, але не можна “дати” [там само, с. 117].