Смисл знака

Під знаком у широкому сенсі слова розуміють певну частину реальності (певний об’єкт), що вказує на іншу можливу частину реа­льності, тобто певний денотат. Це просте на перший погляд визна­чення вимагає додаткових пояснень.

Далі, важливо пам’ятати, що той пласт реальності, на який вказує знак, насправді може й не бути при цьому реальністю. Крім того, сприйняття останнього як об’єкта, що заміщає деяку реаль­ність, якраз свідчить про те, що цієї реальності як такої в тій конкре­тній ситуації, в якій сприймається даний знак, узагалі не існує. Цей заміщений пласт реальності може існувати або не існувати, адже як факт дійсності він винесений за рамки ситуації безпосереднього сприймання знака, але оприявнюється в ньому як реальність суб’єктивна.

Наявність стійкої традиції у використанні знаків дозволяє говорити про словник знаків, що існують усередині соціокультур- ного простору.

Під знаком у вузькому розумінні мають на увазі тільки ті позначення, відмітною рисою яких є повна умовність, тобто мате­ріальна нейтральність щодо свого змісту; в протилежному випадку говорять про символ^[1]. Саме умовний знак має особливе значення в науці, адже, вивчаючи його, ми передусім вивчаємо слово, тобто наріжний камінь людської культури, а також інструмент для побу­дови знань про неї. Тому смисл слова буде у фокусі нашого аналізу в першу чергу.

У сучасній лінгвістичній і семантичній традиції смисловий, тобто змістовий, аспект слова іменується значенням. З цього по­гляду смисл і значення постають як синоніми. Водночас, як можна буде бачити далі, існують такі ракурси визначення знакового зміс­ту, в яких ці поняття розходяться. Поки ж ця відмінність для роз­гляду неістотна, і ми зосередимося на аналізі різних підходів до природи значення.

Одна з поширених дефініцій радянської філософії і лінгвісти­ки наголошувала, що слово має білатеральну природу: воно наван­тажене, з одного боку, матеріальною звуковою оболонкою, а з другого - ідеальним значенням [Степанов, 1971; Касевич, 1988]. І справді, сприймаючи деякий знак, ми здатні виділити в ньому мате­ріальний носій - неважливо, звуковий чи візуальний - і власне зміст, тобто значення. Але водночас приходить розуміння того, що якщо слово вже несе в собі значення, то мова вже сама по собі здатна мис­лити і відображати дійсність, що, звісно, є нонсенсом [Мальцев, 1969; Востоков, 1969].

Інша справа, що якщо ми здатні бачити в деякому матеріаль­ному об’єкті саме знак, то автоматично маємо на увазі, що цей об’єкт повинен щось означати, і саме в цьому розумінні знак “несе” значення. Що ж є те, на що вказує суб’єктові знак, або, іншими словами, яка природа значення? Дехто з лінгвістів і філософів до­тримується думки, що це ідеальний образ реальності, інші - що це і є сама реальність, точніше, певна її частина [Востоков, 1969].

Напевно, найбільш лаконічне і водночас переконливе рішен­ня цього питання запропонував німецький логік і філософ Г. Фреге, який уперше обґрунтовано розвів смисл знака, тобто його змістове навантаження, і денотат знака, тобто частину матеріальної дійснос­ті. Фреге проголосив, що зміст знака не вичерпується вказуванням на деякий клас об’єктів; важливий сам спосіб, у який це вказування робиться. “Знак як такий можна розглядати не лише у зв’язку з тим, що позначається, тобто з тим, що можна було б назвати дено­татом знака, а й у зв’язку з тим, що хотілося б назвати смислом знака; смисл знака - це те, що відображає спосіб представлення позначеного даним знаком” [Фреге, 1977, с. 182-183].

На прикладах, що стали класичними, Фреге показав, що один і той же денотат вербально може бути визначений по-різному.

У невеликій за обсягом статті Фреге вдалося показати, що іс­нує очевидний “‘зазор” між мовним значенням і об'єктом, тобто між образом дійсності, представленої в мові, і самою дійсністю. Причому виявилося, що мовне відображення дійсності - це не калька або дублікат останньої, а певний спосіб розуміння, що дає змогу її представити. І це цілком логічно, адже, як уже зазначалося, знак не може сам по собі представляти дійсність - має бути суб'єкт, здатний до його інтерпретації. Саме цей суб'єктивний у своїй основі спосіб розуміння і можна зіставити з поняттям смислу.

Утім, сам Фреге до суб'єктивності смислу ставився дуже обережно. Він говорив, що його треба відрізняти від так званого уявлення, тобто “внутрішнього образу”, який виникає у людини в результаті її взаємодії з об'єктом дійсності - денотатом. Смисл же лежить десь “між” денотатом і уявленням: з одного боку, він не збігається з об'єктом, а з другого - він не такий суб'єктивний, як уявлення [там само]. Тут річ у тім, що значення традиційно розгля­дають як щось об'єктивне за своїм змістом, на відміну від суб'єктивних індивідуальних образів (нагадаю, що поки поняття смислу і поняття значення не розводяться). Адже значення, будучи закріпленим у мові, має через це надіндивідуальний характер.

Після появи праць німецького логіка стало прийнятим говорити про так званий семантичний трикутник, або трикутник Фреге (рис.). Однією вершиною цього трикутника є знак (ім'я), або, інакше, озна- чувальне. Друга вершина - це значення, що також іменується сигніфі­катом, змістом поняття, або означуваним.

До перипетій усередині семантичного трикутника сучасна лінгвістика додає ще два параметри, що визначають функціонуван­ня знака. Якщо відношення всередині трикутника Фреге характери­зують змістову віднесеність слова, то так звані парадигматичні і синтагматичні відношення характеризують його співвіднесеність з іншими словами. При цьому парадигматичні відношення визнача­ються зв'язком знака з іншими знаками як елементами певної сло­вникової множини, простіше кажучи - це зв'язок слова з іншими словами мови. Синтагматичні відношення визначаються зв'язком знака з іншими знаками всередині висловлювання, тобто це зв'язок слова зі словами всередині фрази або речення.

Рис. Семантичний трикутник, або трикутник Фреге

Дуальність синтагми і парадигми стала здобутком наукової лінгвістики після того, як згадуваний вище Соссюр розмежував мову і мовлення як два різні аспекти життя знаків. Парадигматичні зв’язки є зв’язками мовними і при цьому системними. Справді, словесне значення, як правило, вирізняє не окремий об’єкт, а пев­ний клас об’єктів, і якщо навіть ідеться про одиничний об’єкт, то його можна розглядати як клас, що складається з одного елемента. Класифікація ж завжди передбачає деяку системність. Тому будь- який мовний знак виділяє об’єкт не сам по собі, а в співвіднесенні з іншими об’єктами - серед них і на відміну від них. Синтагматичні ж зв’язки - це зв’язки мовленнєві і при цьому ланцюжкові, тобто це зв’язки всередині якоїсь послідовності.

Парадигматичні відношення визначаються номінативною функцією мовлення і мови. Традиційно їх зіставляють з асоціація­ми за схожістю, тому що і в тому, і в тому випадку групуються слова, що мають спільний смисловий елемент. Справді, якщо зна­чення належать до одного класу, то між ними має бути подібність за тими чи іншими ознаками, на підставі яких вони й будуть схо­жими.

Цікаво, що зазначені типи зв'язків, виділені суто теоретично в далекій від природознавства лінгвістиці, знайшли несподівані емпіричні кореляти в нейрології і психіатрії. Уперше на зв'язок синтагматичних і парадигматичних відношень з двома типами афа- тичних (мовних) розладів указав Р. Якобсон [Якобсон, 1990]. Нада­лі ці розлади були співвіднесені з локалізацією ушкоджень головного мозку [Лурия, 1998]. Так, у випадку ураження передніх ділянок мовних зон лівої півкулі порушується предикативна орга­нізація мовленнєвого акту: виникає явище так званого телеграфно­го стилю, коли фраза зводиться до називання предмета, не перетворюючись на розгорнуте висловлювання. Тут ідеться про порушення синтагматичної вербальної організації. Такого типу розлади можуть проявлятися також у тому, що хворі нездатні змі­нити форму слова або виділити його складові. У хворих з уражен­ням скроневих ділянок лівої півкулі спостерігається заповнення мови літеральними або вербальними парафазіями при відносному збереженні її інтонаційно-мелодійного ладу, тобто основна мов­леннєва проблема полягає тут у виборі слова. Ця ж проблема може проявлятися в тому, що у хворих з'являються утруднення в нази­ванні предмета, який визначається ними не прямо, а тільки опосе­редковано, через свої ознаки. У цьому випадку можна говорити про суто парадигматичні афатичні розлади.

Наведені дані свідчать про те, що синтагматичні і парадигма­тичні зв'язки належать не просто до формально-лінгвістичних ка­тегорій аналізу. Можливість порушення окремо кожного з них онтологізує їх як функції нейропсихічної активності мозку. Наяв­ність порушень окремо кожного із цих способів зв'язку свідчить про відносну незалежність їх функціонування як двох типів когні- тивних процесів, що беруть участь у мовленнєвій діяльності. При цьому різна локалізація цих функцій у корі фактично свідчить про їх відносно незалежний філогенетичний розвиток.

Озброєні уявленнями класичної лінгвістики про внутрішні і зовнішні відношення знака, спробуймо перейти до аналізу його змісту, тобто значення. Вище зазначалося, що існування останньо­го передбачає мовну класифікацію дійсності. Але для того щоб розсортувати ряд об'єктів, потрібні певні підстави, пов'язані з вла­стивостями цих об'єктів. Такий набір значущих для класифікації ознак часто стає основою для визначення значення в психології. Причому йдеться про визначення не лише як теоретичну дефініцію, а і як емпіричну процедуру. В її основі лежить спроба реконструю­вати значення на основі набору тих характеристик денотату, які йому надаються досліджуваними.

Особливе місце посідав цей підхід у когнітивній психології. Тут утворення понять розглядали як деяку раціональну діяльність, а знаходження системи ознак, за якими вони визначаються, - як відповідь при вирішенні інтелектуальної задачі [Брунер, 1977].

У рамках радянської психології вперше на взаємо- пов'язаність значення і процесів категоризації вказав Л. Виготсь- кий: “Для того щоб передати якесь переживання або зміст свідомості іншій людині, немає іншого шляху, окрім віднесення передаваного змісту до відомого класу. Таким чином виявляється, що спілкування неодмінно передбачає узагальнення і розвиток сло­весного значення” [Выготский, 1982, с. 19]. Звідси випливає відоме визначення значення як одиниці спілкування й узагальнення.

Виділення значення на основі набору ознак набуло особливо­го розвитку в психології завдяки здобуткам емпіричної психосема­нтики і в першу чергу - методу семантичного диференціала. В основі цього підходу лежить класична психологічна методика - асоціативний експеримент. Вона має чимало модифікацій, за одні­єю з яких випробуваний називає або виписує ряд асоціацій на за­пропонований йому стимул. Якщо досліджується природа значе­ння, то цим стимулом є певне слово, зміст якого потім реконструю­ється на основі отриманих в експерименті вербальних реакцій.

Ідея полягала в тому, щоб визначити значення через ряд суб'єктивно близьких до нього значень. Адже, як уже зазначалося вище, мова - це система, і будь-яке значення можна встановити тільки всередині цієї системи. Слід зауважити, що спосіб виділення значення на основі ряду асоціацій - суто психологічний, а не логіч­ний: ідеться про суб’єктивну вписаність значення всередині систе­ми, а не про строге його визначення. Водночас вважається, що за характером асоціацій можна відтворити семантичний склад слова- стимулу [Петренко, 1989]. Ця думка якраз і спирається на розумін­ня значення як набору відмітних ознак. Передбачається, що асоціа­ції і слово-стимул мають хоча б одну спільну семантичну ознаку. Тоді, збираючи всю множину можливих асоціацій, ми тим самим маємо можливість отримати і весь набір ознак.

Один з варіантів асоціативного експерименту полягає в тому, що на слова-асоціації накладаються обмеження: скажімо, це мо­жуть бути тільки прикметники, або, у більш загальному випадку, словосполучення предикативного характеру. Випробуваним у та­кому експерименті пропонується записати всі прикметники (або словосполучення), за допомогою яких може бути охарактеризова­ний семантичний об’єкт. У результаті набирається цілий масив ознак, що стосуються значення стимульного слова.

Але отримані в такий спосіб характеристики можуть бути більш або менш вираженими, а значить випробувані можуть оціни­ти міру цієї вираженості. Тож до процедури асоціативного експе­рименту додається процедура так званого суб’єктивного шкалювання. Вона полягає в тому, що випробувані не просто опи­сують об’єкт за допомогою ряду характеристик, а й оцінюють міру вираженості тієї або тієї характеристики. У результаті будь-яке значення може бути зіставлене з рядом чисельно виражених ознак. Отриманий числовий масив піддається математичній обробці, мета якої - виділення так званих головних факторів, які “стоять” за се­мантично представленими характеристиками. Це дає змогу усунути синонімічність ознак і виявити шкали, що не зводяться одна до одної, за якими й здійснюється суб’єктивне оцінювання об’єкта. Останній, таким чином, може бути розміщений у просторі лінійно незалежних факторів, тобто таких факторів, кожен з яких є само­стійним параметром оцінювання, не пов’язаний з іншими і не похі­дний від них.

Виявилось, що отримані для різних об’єктів і для різних груп випробуваних фактори тяжіють до інваріантної структури “оцінка - сила - активність”. Тобто, якщо проводити процедуру семантич­ного диференціала на різному стимульному матеріалі і на різних вибірках, то виявлена в результаті картина буде відносно незмін­ною, і в обрахованій факторній структурі швидше за все прояв­ляться саме ці три параметри. Це дало можливість побудувати спільний простір оцінювання для різних об’єктів, який зазвичай позначається як EPA (від “Emotion - Potency - Activity”). Завдяки цій особливості семантичний диференціал і дістав свою назву, оскільки, розміщуючи значення в спільному просторі, ми отримує­мо можливість для їх порівняння, тобто для диференціації значень одне щодо одного.

Інваріантність виділених факторів свідчить про універсаль­ний характер їх прояву в суб’єктивних репрезентаціях. Звісно, різні об’єкти навколишньої дійсності можуть мати свої особливі параме­три оцінювання, проте класичний набір факторів можна вважати репрезентативним у межах різних денотативних сфер. Це означає, що отримані шкали мають неспецифічний (поліденотативний) ха­рактер, вони не залежать від природи оцінюваного об’єкта. Тобто існує така собі суб’єктивна “нечуттєвість” до специфічних ознак різних об’єктів на певному рівні відображення: об’єкти різної при­роди можуть бути визначені поза їхніми денотативними характери­стиками. Крім того, спільність факторів для різних об’єктів означає, що напрям оцінювання в даному випадку заданий не об’єктом. Специфічні ознаки останнього на певному рівні не ви­кликають інтересу. Метод семантичного диференціала, таким чи­ном, виявив неспецифічну реакцію, яка лежить у глибині суб’єктивного сприйняття значення. Його шкали, котрі на відміну від специфічних денотативних характеристик іноді називають ко­нотативними, відображають не так ті критерії, за якими об’єктивно виділяється значення, як параметри, важливі для суб’єктивного сприйняття.

Те, що в результаті процедури емпіричної реконструкції зна­чення було отримано суб’єктивне ставлення до об’єкта, пояснюєть­ся в першу чергу особливостями методу збирання даних, тобто асоціативного експерименту: все-таки слова-асоціації задають суб’єктивно-психологічну, а не понятійно-логічну близькість зна­чень. Зокрема, ознаки об’єкта, за допомогою яких його характери­зують випробувані, у рамках процедури семантичного диференціа­ла зовсім не зобов’язані бути об’єктивними відмітними ознаками цього об’єкта, - по суті, це просто суб’єктивна реакція на нього. Проте залишається відкритим запитання: чому така реакція відтво­рює не об’єктивні ознаки, а суб’єктивне ставлення? Це досить ціка­во з огляду на те, що значення традиційно розглядають як засіб і результат усвідомленого ставлення людини до світу. Усвідомле- ність же передбачає здатність бачити об’єкт безвідносно до індиві­дуальних мотивів і потреб, тобто таким, яким він є сам по собі, об’єктивно [А. Н. Леонтьев, 1975]. Значення як соціально-історич­ний феномен, що усталився в мові, своєю суттю надситуативне і лежить поза конкретними індивідуальними ставленнями. Тому засвоєне значення завжди відділяє об’єкт від суб’єкта, а суб’єкта - від ситуації. І в той же час вільний опис значення через множину ознак знову повертає йому цю пристрасність. Як це пояснити?

Для цього необхідно повернутися до психологічного статусу функціонування значення. Будучи соціально-історичним феноме­ном у плані філогенезу, у своєму актуальному існуванні значення можливе тільки як аспект суб’єктивного відображення дійсності. Функціонуючи в індивідуальній свідомості і утворюючи тканину цієї свідомості [А. Н. Леонтьев 1975; Петренко, 1989], значення не відокремлюване від цілісності психічного життя, а значить і моти­вів, потреб, ставлень. В. Вілюнас вважає, що емоційне переживан­ня є онтологічною передумовою існування психічного образу, будучи конкретно-суб’єктивним підґрунтям існування відображу­ваного в ньому змісту [Вилюнас, 1989]. Дійсно, психічне як спосіб відображення дійсності зі свого внутрішнього боку, тобто як те, що її відображає, є суб’єктивним за своїм сутнісним визначенням. То­му якщо я навіть і знаю об’єкт як “сам по собі”, то водночас він існує і як об’єкт “для мене”. Цю діалектику об’єктивного і суб’єктивного в змісті слова О. М. Леонтьєв відтворив у термінах “значення”-“смисл” [А. Н. Леонтьев, 1975; 1981], і тут уперше ці два терміни розведено.

Важливо усвідомлювати, що об’єктивність, або, точніше, об’єктивованість значення, не властива йому від початку. Це той статус, який може досягатися в процесі розвитку суб’єктивного відображення дійсності при символічному опосередкуванні.

Виготський виділяє кілька стадій розвитку значення в онто­генезі [Выготский, 1982]. На першій із них у значенні відображу­ється ще не оформлене до кінця синкретичне зчеплення об’єктів, які в досвіді індивіда виявилися ситуативно пов’язаними між со­бою. Тут суб’єктивне ще не відокремлене від об’єктивного, і зв’язок вражень і думок приймається за зв’язок речей. На другій стадії, стадії комплексного мислення, групування предметів здійс­нюється вже на підставі їхніх об’єктивних, чи, краще сказати, об’єктних, властивостей. Тут ідеться не про абстрактний, а про суто конкретний, речовий зв’язок між конкретними ж предметами. Для комплексу характерна наявність неусталених зв’язків: об’єкт, включений до комплексу, може співвідноситися з ним на підставі не однакових і фіксованих, а різних ознак. Скажімо, один об’єкт може бути туди включений тому, що він відповідає за формою, інший - тому, що відповідає за кольором і т. ін. І тільки на пізні­ших стадіях формується значення, виділене на основі абстрактних усталених ознак. Тому, як зауважує Виготський, слова дитини мо­жуть збігатися із словами дорослого у своїй предметній віднесено- сті і при цьому не збігатися у своєму значенні - вони можуть вказувати на одну і ту саму річ по-різному. Це те саме, про що пи­сав Фреге: спільність денотату не означає спільність значень.

Розвиток значення в онтогенезі безпосередньо пов’язаний з процесами формування у дитини здатності до узагальнення. В. Давидов зазначає, що у дітей дошкільного віку узагальнення реалізується на основі безпосереднього сприймання, а у дітей молодшого шкільного віку - на основі уявлень. В обох цих випадках узагальнення відбувається на підставі зовнішніх ознак об’єктів, за якими дитина орієнтується, виконуючи предметні дії, а не шляхом виділення істотних зв’язків. У старшому шкільному віці узагальнення також іще спирається на сприйняття й уявлення, але воно вже пов’язане з виділенням внутрішніх зв’язків об’єктів і ґрунтується на розумовому системному аналізі навколишньої дійсності [Давыдов, 1972].

Але й у дорослої людини категоріальне узагальнення зовсім не обов’язково базується на виділенні істотних і системних ознак об’єктів. О. Лурія досліджував способи класифікації об’єктів, хара­ктерні для людей, що живуть в умовах “елементарної соціально- економічної практики” і не здобули навіть початкової освіти [Лу­рия, 1998]. Вони демонстрували спосіб класифікації предметів, який є швидше предметно-практичним, а не абстрактно-логічним. Але ж і мовні значення є культурним набутком, який формувався упродовж дуже тривалого історичного періоду і більшою своєю частиною закорінений у часи, дуже далекі від масового поширення писемності. Отож стає зрозумілим, що процес виділення значення не повністю витканий з логічних силогізмів, тим більше далеко не завжди значення проходить шлях до рівня відрефлексованого по­няття, в якому критерії виділення денотативно! сфери є усвідомле­ними і раціональними. Тому цілком зрозуміло й те, що система значень не обов’язково відображає об’єктивну класифікацію пред­метів і явищ дійсності, а ознаки, за якими робиться ця класифіка­ція, також не обов’язково відтворюють істотні і регулярні зв’язки цих предметів та явищ. Це підтверджують і лінгвістичні дослі­дження, які показують, що категоріальні класифікації світу, пред­ставлені в мові, відображають швидше практичний досвід взаємодії із цим світом, а не його абстрактні системні зв’язки [Лакофф, 1988]. Тому наявність у змісті нібито об’єктивного і позаіндивідуа- льного значення, яке формує саму тканину свідомості, суб’єктивно- оцінних параметрів категоризації дійсності є цілком зрозумілою.

Загалом виділення значення на основі відмітних ознак - ме­тодологічно підступна процедура, і не дивно, що в результаті побу­дови семантичних просторів зникає “денотативність”, тобто те, що насправді утворює тканину і сутнісну основу змісту знака - адже той вказує на певний пласт реальності, певну об’єктивність. Річ у тім, що виділення об’єктів за наданими їм характеристиками фак­тично можливе тільки при первинному “припущенні” денотативної сфери, усередині якої виділяються ці об’єкти. Адже ознаки тому й відмітні, що вони вирізняють об’єкти всередині певного наперед заданого класу. Скажімо, за ознакою розміру ми можемо відрізнити слона від слоненяти, але розмір здатний конкретизувати об’єкт, тільки якщо ми заздалегідь розуміємо, що йдеться саме про слонів. Тобто виділення значення на підставі ряду характеристик можливе тільки за умови врахування певних початкових пресупозицій (при­пущень), що маються на увазі. Причому їх очевидність може ви­явитися цілком ілюзорною. Наприклад, ознака розміру для розрізнення слона і слоненяти перестане працювати, якщо виявить­ся, що існують ще й карликові слони.

Далі, існують ситуації оперування значенням, коли наявність пресупозицій залишається неначе за кадром. Два типи таких ситуа­цій розглядає Виготський [Выготский, 1982]. Перша стосується діалогу або полілогу суб’єктів про наперед відомий їм предмет, що мається на увазі. Друга стосується внутрішньої мови, де предмет думки наперед відомий за визначенням, адже ми завжди знаємо, про що думаємо. В обох випадках спостерігається тенденція до зростання предикативності в мовленні - зовнішньому або внутріш­ньому, підмет при цьому часто не зазначають. Якщо він пропуска­ється постійно, то його функції перебирає на себе предикат. Предмет при цьому починають називати за відмітними ознаками (наприклад, чехівські Товстий і Тонкий). Такий мовний зворот зветься метонімією. Вважається, що відмітні ознаки денотату якраз і кладуться в основу його найменування [Гак, 1971]. Утім, це не єдиний спосіб породження нового позначення. Якісно відмінним від метонімії способом творення найменування є метафоричний зворот, але про це трохи згодом.

Отже, відмітні ознаки здатні “замінити” об'єкт і бути його репрезентантом, тільки якщо відома предметна сфера, з якої цей об'єкт вибирається. І якщо ми намагаємося визначати значення через ознаки, то повинні пам'ятати, що це може бути коректним тільки після попереднього визначення пресупозицій (наприклад, класичне наукове визначення виду всередині заданого роду). Вод­ночас процес такого визначення теоретично може йти в нескінчен­ність, а практично рано чи пізно упирається в деяку аксіоматичну “очевидність”. Як тільки ця “очевидність” стає “само-собойною”, ознаки починають перебирати на себе функції підмета і репрезен­тувати сам об'єкт.

Вище було з'ясовано, що значення є аспектом суб'єктивного відображення реальності, або, як часто говорять філософи, “ідеаль­ним образом предмета”, або ж “образом, що існує в голові людини” [Нарский, 1969; Востоков, 1969]. Але чим, власне, є цей ідеальний образ, що звично “розмістився” в нашій голові? З огляду на психо­фізичну проблему ми розуміємо, що, строго кажучи, ніякого образу в голові немає - йому не місце поряд з нейронами, судинами і т. ін. Саме за метафоричні “ідеї” і “образи” критикують так званий мен- талістський погляд біхевіористи. Відкидаючи такого роду ідеаліс­тичні конструкти, вони розробляли теорію значення в межах поняття диспозиції, тобто схильності до певних реакцій. їхня логіка цілком зрозуміла: “Якщо ми дотримуємося матеріалістичних по­глядів, то повинні постулювати матеріальні події для значення, а потім досліджувати теоретичні наслідки з цього постулату” [Osgood, 1953, p. 681]. Такою матеріальною подією для біхевіорис- тів, як відомо, є спостережувана поведінка, тому розв’язання будь- якої психологічної проблеми для них можливе тільки в термінах зовнішньої дії або реакції. Але пояснювати поведінку людини поза конструктами її внутрішнього світу, тобто образами і переживан­нями, дуже складно, і позитивістськи налаштовані психологи зму­шені вводити так звані проміжні змінні, щоб розімкнути безпосередність зв’язку “стимул - реакція”. Але тут постає нове запитання: який онтологічний статус цих змінних і, зокрема, що таке власне “диспозиція”? Чим вона краща за “образ”?

Виходитимемо з того, що строгий науковий аналіз можливий і поза біхевіоризмом. Проте поняття ‘‘ідеальний образ” вимагає свого уточнення. Важливо пам’ятати, що це процес і результат суб’єктивного відображення, а не фотографічний знімок дійсності, який висить десь у повітрі і сам по собі має онтологічний статус. Повною мірою це стосується і значення: значення - це не річ, а процес, як помітив О. О. Леонтьєв [А. А. Леонтьев, 1971]. Він вва­жає, що семантичні ознаки значення можна розглядати як критерії вибору слова з довготривалої пам’яті. О. Шмельов зауважує, що порядок пошуку і перевірки ознак задає їх ієрархію в структурі значення. При цьому будь-яке значення є алгоритмом лише частко­вої категоризації [Шмелев, 1983]. Це означає, що значення ніколи не буває застиглим відбитком з реальності, його межі завжди мають відкритий характер, а зміст довизначається залежно від ситуації.

З останнім твердженням перегукується теорія Л. Заде, в якій значення розглядається в категорії нечітких множин [Заде, 1976]. І справді, константність значення досить ілюзорна, що можна помі­тити, коли звернутися до будь-якого тлумачного або білінгвістич­ного словника: одне слово розкривається через різні значення або смислові відтінки залежно від ситуації або характеру його вживан­ня. І йдеться не про омоніми - не про різні значення всередині од­ного знака, а швидше про багатовимірність і навіть нечіткість денотативної сфери, яка визначається даним знаком і відповідає даному значенню.

З приводу проблеми багатозначності слова існують різні ду­мки [Левицкий, 1971]. Згідно з однією з них між окремими значен­нями багатозначного слова існують ієрархічні відношення. Водночас відомо, що в пам’яті людини не можуть бути дискретно зафіксовані всі варіанти значень з її словникового запасу [Брудный, 1971]. Тож було зроблено припущення, що існує певне загальне, стрижневе значення, а інші значення слова є його варіантами. Але більше поширена думка, що стрижнем є не окреме значення, а се­мантичні елементи, спільні для всіх значень багатозначного слова [Гак, 1971; Шмелев, 1983]. Тобто йдеться про певний семантичний базис, який довизначається залежно від ситуації вживання слова, формуючи його багатозначність. Ми знову повертаємося до того, що значення отримує визначеність тільки всередині певного кон­тексту, певної денотативної сфери, у межах яких воно застосову­ється. Крім того, є свідчення, що цей семантичний базис багатозначного слова взагалі не має свого власного денотату, тобто основа полісемічних слів під кутом зору суб’єктивної представле- ності існує без референції до конкретних об’єктів [Ушакова, Бело­ва, Валуева, 2010].

Вищесказане є конкретною психологічною демонстрацією доволі вільних відношень усередині семантичного трикутника: значення як психічний процес не є однозначно детермінованим ані словом, яким воно позначається, ані денотатом, з яким воно спів­відноситься. Це, зокрема, означає, що в процесуальному плані зна­чення є відносно незалежним від знака: ми не завжди маємо напоготові слово, щоб точно виразити той смисл, про який намага­ємося сказати. Іноді ми просто забуваємо потрібний термін, а то й узагалі не можемо підшукати потрібні слова для втілення змісту думок або почуттів. І навпаки, часом смисл того чи іншого терміна ми можемо відтворити лише приблизно, з тією чи іншою мірою точності застосовуючи його до більш-менш чітко окресленої пред­метної сфери. Тобто в психологічному плані значення характеризу­ється тією або іншою мірою визначеності щодо реальності, яка репрезентується.

Видається цікавим зіставити ці міркування з діалектикою сми­слу і значення, як її висвітлено в класичній праці Виготського “Мис­лення і мовлення”. Якщо на її початку центральним конструктом обрано саме значення, яке розглядається як одиниця і спілкування, і узагальнення, то під кінець змістові акценти переносяться вже на смисл, а осмислене слово постає як мікрокосм людської свідомості в цілому [Выготский, 1982]. Виготський розуміє, що, незважаючи на важливість словесного опосередкування для формування когнітив- них узагальнень, сама думка не зводиться до вербального вираження і ніколи не вичерпується ним. Крім того, закони її формування відрі­зняються від законів мовленнєвої діяльності. Розуміння від початку симультанне (і, можна сказати, синтетичне), воно розгортається від цілого до частини. Те, що в думці було нероздільним, у мовленні розгортається послідовно, сукцесивно, причому від частини до ціло­го. Для того щоб розкрити цей суб’єктивний аспект мислення, що не зводиться до словесного значення, хоча й опосередковується ним, Виготський і вводить поняття смислу.

Категорія смислу, введена таким чином, якраз і відображає процесуальний бік функціонування значення, про який ішлося ви­ще. Це пояснює і відносну незалежність останнього від слова: ро­зуміння якогось предмета може формуватися і поза знаковим опосередкуванням. Крім того, континуальність і плинність психіч­ного процесу, що стоять за суб’єктивним відображенням дійсності, лише з тією чи іншою мірою адекватності можуть бути трансльо­вані дискретною та константною знаковою системою, і недарма говорять, що думка, виражена в слові, є хибою. Як зазначає Вигот­ський, смисл - це щось не до кінця визначене і нечітко розмежова­не: “смисли неначе вливаються один в одного і неначе впливають один на одного так, що попередні начебто містяться в наступному або його модифікують” [там само, с. 349]. Вище йшлося якраз про неповну визначеність і розмитість значення.

Так само і розуміння слова не є однозначно детермінованим певним знаком, а, будучи психічним процесом, може мати ту чи іншу міру повноти і визначеності та відображати той чи інший рі­вень обізнаності щодо репрезентованого денотату. Тут стає наоч­ною також і залежність розуміння знакового змісту від суб’єктивного погляду, оскільки це розуміння безпосередньо пов’язане з індивідуальним досвідом. Вище вже зазначалося, що способи розуміння денотату (тобто значення слова) у дитини і до­рослої людини відрізнятимуться. Але так само вони можуть відріз­нятися у дорослих людей із різним рівнем або характером обізнаності щодо позначеного предмета. Лурія вважав, що саме ця індивідуальність поглядів, яка забарвлює соціально погоджений знаковий зміст, і пов’язана з поняттям смислу [Лурия, 1998].

Отож, розглядаючи значення як процес відображення, ми знову виходимо на категорію смислу, яка виражає реальний акт оперування знаком в індивідуальній свідомості. Смисл і значення відбивають тут діалектику внутрішнього психічного процесу і зов­нішнього об’єктивованого результату. Цю ж діалектику було вияв­лено і в емпіричних дослідженнях розумових процесів, зокрема під час вирішення логічних задач. Тут ідеться про згорнуте, не- диз’юнктивне розуміння і послідовне раціональне обґрунтування. Так, А. Брушлинський описував взаємозв’язок інтуїтивного аспек­ту мислення, коли рішення просто стає очевидним, тобто безпосе­редньо даним, для випробуваного, і логічного аспекту, опосередкованого розгорнутим виведенням із використанням сило­гізмів [Мислення..., 1982]. Було показано, що, з одного боку, мис­лення неможливе без такого опосередкування, з другого - не вичерпується ним. Іноді відкриття відбувається інсайтом як інтуї­тивно отриманий результат, для якого шукається об’єктивне обґру­нтування; іноді ж логічне обґрунтування здійснюється разом з відкриттям і невідривно від нього. І в тому, і в другому випадку мислення розглядається як недиз’юнктивний психічний процес, що належить суб’єктові і має особистісне забарвлення. Логічний же висновок, включений у мислення, за визначенням є диз’юнктивним і неупередженим.

Тут Брушлинський розвиває ідеї С. Рубінштейна, згідно з якими формула силогізму виражає не хід процесу мислення, а ті умови, котрі повинен задовольняти результат цього процесу [Руби­нштейн, 1958].

Нерефлексований аспект розумової діяльності досліджував також О. Тихомиров, якому належить відкриття феномена так зва­ного емоційного передрішення [Тихомиров, 1998]. У процесі ви­вчення шахової гри було виявлено, що один і той самий елемент ситуації може поставати для випробуваного в різній якості - зале­жно від етапу обмірковування завдання. Цю специфіку бачення ситуації дослідник назвав невербальним операціональним смислом. “Невербальним” - тому що рефлексія й озвучування цих смислів виникали не одразу і не завжди. Смисли передують інсайту вирі­шення, який надалі піддається оцінці і перевірці. Причому ще до появи відповіді виникали різкі зміни ШГР (шкірно-гальванічної реакції), пов’язаної з неусвідомлюваною емоційною реакцією.

Дослідження Тихомирова дають змогу доповнити те, що мав на увазі під смислом Виготський, тобто невербальний аспект мис­лення, тим, чим наділяв це поняття Леонтьев, а саме - живим зв’язком з емоційно-оцінним аспектом психіки. Водночас емоція тут не є індикатором відповідності ситуації потребам і мотивам, адже запропоновані випробовуваним завдання відповідали тільки короткостроковим цілям. Емоція в даному випадку слугувала суто когнітивним інтенціям, являючи собою оцінку відповідності набу­тих зв’язків правильному вирішенню. У будь-якому разі смисл може бути зіставлений з тим аспектом формування думки, який не зводиться до вербального висновку, до дискретних понятійних форм вираження думки і, зокрема, не вкладається в схему логічно­го силогізму.

Звісно, це не означає, що процес мислення у своєму розвитку не пов’язаний з логікою. Ідеться про те, що в онтологічному плані він є чимось більшим, ніж раціональність, або ж чимось іншим. Зрозуміло, що логічні зв’язки так чи інакше вплітаються в тканину, а значить і процес вирішення. Логіка - це інструмент мислення і разом з тим критерій оцінювання результату. Водночас психічне підґрунтя цього процесу не є дискретним та аналітичним. Це та синтетика зв’язків, яка не є від початку усвідомлюваною та знаково опосередкованою і яка не зводиться до фіксованого та свідомо ві­дображуваного поняття. І при словесному, і при логіко-силогістич- ному опосередкуванні думки яскраво проявляється її процесуаль­но-психічний характер, який не може бути зведений до диз’юнктив­них форм. Водночас саме ці опосередковуючі компоненти дозволяють, по-перше, розвинути симультанний і подекуди ще не­ясний її зміст, по-друге - видобути його назовні, що дає можливість не просто донести його до інших, а й поставитися до нього самому суб’єктові, що забезпечує рефлексію та об’єктивацію цього змісту.

Ми розглянули діалектику значень і смислів у мовленнєвому вираженні думки. Не менш цікавою психологічною проблемою видається зворотне завдання - процес розуміння мовлення. Вище вже зазначалося, що більшість слів мовного тезауруса багатозначні. Тим більше неоднозначним може бути цілий вербальний вираз - невипадково такою складною є проблема автоматичного перекладу з однієї мови на іншу. Текст, пропущений через електронний пере­кладач, зазвичай буває абсурдним, тому що програма “‘не знає”, який з можливих варіантів значень треба вибрати. Як же відбува­ється декодування слів і виділення потрібних значень у процесі сприймання мови в міжсуб’єктному спілкуванні? З усіх можливих значень слова ми вибираємо ті, які роблять осмисленим ціле повід­омлення. Тут ми потрапляємо в замкнене коло: для того щоб зро­зуміти значення окремого слова, треба розуміти зміст цілого вислову або тексту; але зміст вислову і тексту сам базується на розумінні смислу окремих слів. Отримана суперечність називається проблемою герменевтичного кола.

Психологічні дослідження міжособової комунікації свідчать про те, що декодування реципієнтом мовного повідомлення відбу­вається шляхом послідовного висунення і перевірки гіпотез. Цей процес спрямований на знаходження серед безлічі значень релева- нтних варіантів і звичайно є згорнутим та неусвідомлюваним. Про­відним чинником відбору при цьому стає контекст [Краусс, 1988].

Що цікаво, класики філософської герменевтики на основі ін­туїції (це традиційний метод у межах даного напрямку) прийшли до схожого способу вирішення проблеми герменевтичного кола в контексті взаємодії цілого і частини, окремого твору і літературно­го жанру. Так, В. Дільтей вважав, що зазначене ускладнення в ін­терпретації текстів на практиці найкраще вдалося вирішити Ф. Шляйєрмахеру: “Він розпочав з огляду структури, що можна було б порівняти з поверховим читанням; шукаючи навпомацки, він охоплював увесь контекст, висвітлював утруднення, уважно зупи­нявся на всіх тих місцях, що давали ключ до розуміння композиції” [Дільтей, 1996, с. 49].

При цьому Дільтей зауважує, що будь-яка інтерпретація тек­сту є відносною, будь-яке його розуміння не може бути абсолютно вичерпним [там само]. І справа тут не лише і не стільки в багато­значності окремих слів, а передусім у неоднозначності тлумачення тексту як цілого. Це ще одна класична проблема герменевтики. Як усвідомлена філософсько-теологічна колізія, вона постає вже перед ранніми християнськими теологами, які розуміють, що в будь- якому тексті можна знайти як прямий, так і прихований, алегорич­ний зміст. Вважають, що саме спроба розібратися в такій хисткій неоднозначності вперше послужила причиною для розмежування термінів значення і смислу щодо знакових повідомлень [Д. А. Леонтьев, 1999]. Відповіддю на запитання: скільки значень може мати текст - одне чи декілька, став висновок, що він має одне значення, але декілька смислів.

Ще більш виразно проблема смислової неоднозначності про­являється щодо літературних текстів. “Що хотів сказати своїм тво­ром автор”? - запитання, яким переймаються школярі і літературні критики. І якщо вірити, що воно таки коректне, то стає очевидним, що єдиної правильної і вичерпної відповіді на нього немає. Так само очевидно й те, що виявлення смислу художнього твору вихо­дить за межі семантичного дискурсу, про який, власне, йшлося в цьому розділі. Глибини смислу, які відкриваються в справжньому літературному тексті, не лежать у площині знакових інтерпретацій. Витвір мистецтва співмірний із самим життям: його мало пізнати - його треба пережити. Категорія смислу, таким чином, набуває но­вого змісту: з когнітивної сфери вона переходить у чуттєву. А втім, розуміння тексту як витвору мистецтва, навіть утіленого в знаковій формі, співвідноситься швидше з категорією образу, а не знака.

Тут тільки важливо зробити застереження, що як стосовно слова, так і стосовно тексту категорія смислу оприявнюється, коли виникають сумніви щодо визначеності знакового змісту, його неза­лежності від суб’єктивних інтерпретацій. За смислом приховується онтологія функціонування знака, яке є аспектом процесу психічного відображення. Смисл проявляється, коли значення втрачає статус квазіоб’єкта, що функціонує сам по собі, поза суб’єктом. Значення і смисл, таким чином, розділені не в плані онтології, а в плані гнозису, а їхній взаємозв’язок відбиває діалектику процесу і результату пси­хічного відображення, безпосередньо пов’язану з діалектикою суб’єктивного і об’єктивного, індивідуального і соціального.