Від аналізу до синтезу: визначення смислу

У межах кожної з тих предметних сфер, щодо яких застосо­вується термін “смисл”, а саме - знак, символ, об’єкт, суб’єкт і йо­го діяльність, цей концепт розгортався різними своїми гранями.

1) декодування знака або набору знаків;

2) ціннісно-естетичне навантаження художнього образу (в тому числі текстового);

3) інтерпретація ситуації, деякого стану справ (зокрема тієї ж невротичної симптоматики);

4) ціннісно-оцінна характеристика об’єкта або ситуації, гранично - потрібність усього сущого;

5) усвідомлення причин власної (або чужої) діяльності;

6) смисл життя.

Перша пара цього списку розглядає смисл щодо репрезента­цій, друга - щодо об’єктів, третя - щодо суб’єкта і його діяльності. Слід сказати, що всі перераховані “смисли” - відображення не ли­ше науково-філософського, а й побутового вживання цього термі­на. Непарні елементи списку пов’язані з раціональною діяльністю, розуміння тут причетне до об’єктивно-логічного обґрунтування. Парні елементи списку - складна субстанція для логічних інтер­претацій, оскільки пов’язана з оцінним аргументом і зокрема тим “смислом”, який відкривається в речах і переводить розуміння в осягнення.

Розрубрикувавши поняття “смисл” і виділивши різні сфери його застосування, ми відрефлексували різні змісти цього терміна. Це не лише неодмінна передумова для його коректного вживання, а й можливість звертатися до нього в певному теоретико- методологічному контексті. Але така рефлексія була б неповною без аналізу можливих зв’язків між різними виділеними змістами. Принаймні можна припустити, що об’єднання різних понятійних конструктів в одному терміні не є випадковим.

Можна помітити, що смисл - це завжди конотація відповіді на запитання: “що це означає?” або ж “для чого це призначено?”. Відповідь на перше запитання задає пізнавальну сферу вживання поняття “смисл”, відповідь на друге - інтенційну. У першому випа­дку ми просто з’ясовуємо, що являє собою певний об’єкт або ситу­ація. При цьому передбачається, що за явищем стоїть певна суть, яка дає змогу це явище проінтерпретувати (наприклад, за словом стоїть значення, за сном - бажання і т. ін.). Другий випадок прямо або побічно передбачає формування наміру або корекцію поведін­ки, оскільки призначеність пов’язана з апеляцією до цілей, потреб або цінностей - чи то йдеться про смислову оцінку об’єкта, чи про смисл тих або інших дій.

Але проаналізований матеріал дає змогу перекинути місток і між цими двома сферами вживання терміна “смисл”.

По-перше, як уже зазначалося, і онтологію, і аксіологію об’єктивний ідеалізм замикає, урешті-решт, на понятті “ідея”, яка через посередництво фігури символу може бути витлумачена і як “смисл”. Оскільки ідея є і суттю явищ, і вищою нетлінною цінніс­тю, то в цьому понятті знімається відмінність між пізнавальним та інтенційним аспектами смислу. Цей той рівень, де відбувається пе­рехід від розуміння до осягнення, від призначеності до існування.

По-друге, уже в рамках науково-психологічних концепцій ці дві сфери функціонування смислу змикаються, якщо припустити, що смисл за Виготським, тобто внутрішньо-суб’єктивний аспект мислення, і смисл за Леонтьєвим, тобто мотиваційно-оцінний ас­пект відображення об’єктів дійсності, є різні прояви однієї і тієї ж психічної онтології.

Узагалі кажучи, питання про смисл об’єкта або дії завжди передбачає ще і якийсь другий план, деяке співвідношення форми і змісту, феномена і сутності: за знаком повинен стояти зміст, за дією - інтенція, за об’єктом - нетлінна, або просто утилітарна, цінність і т. ін. Як і питання про значення - це завжди вихід за межі даності і небайдужість до осмислюваного предмета, спроба співвіднести його з власним буттям, яка може реалізуватися у двох планах. Перший - це прагнення зіставити предмет з уже існуючими знаннями та уявленнями, і тут “смисл” іде руч-обруч з “мисленням”; другий - це співвіднесення предмета з актуальною оцінною шкалою. Але у всякому разі йдеться про вписування об’єкта або явища в суб’єктивну мапу дійсності, визначення його місця в образі світу. Тому питання про смисл неминуче постає щоразу, коли мова заходить про проблему взаємовідносин суб’єкта і об’єкта, зовнішнього і внутрішнього. Це сутнісно людське питання.

Таке розуміння смислу дає змогу розглядати його як онтоло­гічну характеристику образу дійсності, але взяту не з боку дійснос­ті, а з боку суб’єкта, якому належить цей образ. Простіше кажучи, це характеристика образу (об’єкта чи явища) не під кутом зору його змісту, а під кутом зору його психічної природи, яка і є сутні- сною характеристикою для цього образу. Такий підхід до визна­чення смислу цілком зіставний з феноменологічною редукцією, якщо тільки розглядати її не як філософську, а як психологічну процедуру, яка має на увазі вивчення конкретних закономірністей розвитку відображення. Тоді смисл можна визначити як суб’єктив­ний спосіб формування уявлень про дійсність, або як суб’єктивний аспект існуючих репрезентацій дійсності.

Уведене в означений вище спосіб розуміння смислу змушує за всяким образом об’єкта бачити суб’єкта процесу відображення. Це означає, що, по-перше, смисл відкриває процесуальний аспект існування образу, який може знаходити своє втілення у словесному значенні. Тут ідеться про смисл у тому розумінні, як це поняття вводилося свого часу Виготським. По-друге, це означає, що об’єкт в образі завжди фіксується з погляду суб’єкта як “об’єкт для мене”, і ця суб’єктивність завжди є в цьому образі. Це той бік смислу, на якому акцентував увагу О. М. Леонтьєв. (Друге твердження не слід розуміти так, що результат відображення завжди є не- об’єктивованим; просто об’єктивація з процесуального погляду - це вже вторинне явище, яке ‘‘опрацьовує” те, що представлено суб’єктивно-чуттєвим баченням).

Далі буде розглянуто різні способи розвитку і втілення смис­лу, залежно від яких і через які формуються різні способи репрезе­нтації дійсності.