7. Церковні поминання й повір'я.

Пізніш, за християнського часу були встанов­лені різні поминки покійних, напр. по т. зв. „роди- тельських” суботах перед М’ясницями й Трійцею, й ін., і справлялися дуже бучно. Так, т.

Коли поминають небіжчика, тоді його душа на­відується додому. За Різдвяною Вечерею небіжчи­ки поминаються неодмінно, і ся даючи за цю Вечерю, треба конче продмухати своє місце, щоб часом не сісти на душу родича, що збираються на Святу Ве черю. На цій Вечері полишається для померлих н; цілу ніч кутя з мисками й ложками на столі, або ста виться на вікно, а по кутках розкидаються боби.

Особливо врочисто справляють поминки помер лих на початку Фоминого тижня, — це т. зв. Про води; правда, вони справляються не в один ден (в Галичині буває й другого дня Великодня). Це Ве ликдень для померлих. Цього дня господині й гос по дар і по обіді несуть паски, крашанки, м’ясиво : ін. ”на гробки”, правлять там Панахиди по помер ли# і врочисто бенкетують, за кождою чаркою зга дуючи небіжчиків і ллючи горілку й на гробки. На могили кладуть крашанки, а то й закопують їх до могил. Діти й старці мажуть забирати ці крашанки, проказавши Молитву за померлого.

Митарства.

Подам ще відомості про позагробове життя на основі церковного Передання, як воно відбилося в Житттях Святих та в творах Отців Церкви. Пере­дання це дуже старе, і дуже рано перенесене було з Християнства до нас, і в нас змішувалося зо своїм дохристиянським, творячи апокрифічні передання. Церква встановила Молитви за небіжчиків на 3, 9 й 40 дні, а також на півріччя й рік по смерті.

Преп. Макарій Олександрійський (ЗОЇ—91) ба­чив видіння, і йому Анголи розповідали, що два дні по смерті душа позостається на землі, де хоче, разом зо своїми Ангелами.

По цьому Бог наказує показати душі ад зо всі­ма його муками, і душа оглядає його ЗО день. А на 40-й день душу.втретє возиосять до Бога, і Він при­значає їй ад чи Рай. На дні цих трьох поклонів душі Богові й установлені перші церковні поминання не­біжчиків.

Душа, коли возноситься на Небо, стрічає по до­розі багато перешкод, осібних застав, що звуться митарствами. В житті Св. Василія Нового (| 944, пам'ять його 26 березня) преподобна Федо­ра, що допомагала Святому в старості (жив сто літ), явилася по своїй смерті й розповіла в сні учневі Св. Василія, Григорію, що душа її терпіла, розлучивши­ся з тілом, — вона найдокладніше змалювала всі ми­тарства. Митарства — це митні застави, де грізни­ми митниками стоять демони.

Кожна християнська душа, чи праведна чи гріш­на, мусить пройти всі митарства. Душу супроводять два Анголи, а на всіх митарствах стоять демони з найдо клади Ішим списком гріхів небіжчика ще з ди­тячих літ починаючи, і, мов справжні митники, не пропускають душі далі, поки Анголи не викуплять гріхів добрими вчинками душі.

Усіх митарств 20, згідно з родом гріхів, — кожне митарство для окремого гріха. Ось ці митарства: 1. гріхи язика, 2. брехня, 3. осуд і клевета, 4. обжир- ство та п’янство, 5. лінощі, 6. крадіж, 7. грошолюб­ство, 8. лихва, 9. неправда, 10. заздрощі, 11. гордо­щі, 12. гнів, 13. злоба, 14. убивство, 15. чари, 16. блуд, 17. перелюб, 18. гріх содомський (мужолоство, ско­толожство й под.), 19. єресі й 20. жорстокосердя. На кожному митарстві демони пригадують зо спис­ків душі найменші грішні дрібниці, і намагаються забрати її до себе. І тільки та душа, що пройде всі митарства переможною, приходить у Рай. Про ми­тарства розповідає й Св.

Таким чином, митарства — це перший суд над душею ще перед Страшним Судом. Як тільки но ду­ша розлучається з тілом, демони, як ті мурини, вже товпляться біля неї й чатують її вихід, але душу сте­реже її Ангол-Хоронитель.

І тут же приходить смерть, — страшний ске­лет з косою. Як би хата щільно не зачинена була, смерть усе таки влізе до неї й на приказ Ангела спи­нить страждання людині. В видінні Св. Федори X в. смерть описана так: „І от прийшла смерть, рикаючи, як лев. Вигляд її був страшний: вона мала деяку по­добу людську, але тіла зовсім не мала, а була самі тільки кості. При собі вона мала всякі знаряддя мук: мечі, стріли, списи, коси, серпи, залізні роги, пилки, сокири, рубанки, й інші, нам незнані знаряддя”.

Загальноукраїнська поговірка каже: „Блідий, як смерть!” Або „Поблід як смерть!” „Бліда як смерть” (Нечуй І. 347).

Гулак-Артемовський на смерть каже: Кирпата свашка, кирпата, кирпа (Твори, 398, 399).

Народне повір’я твердить, що цілий великод­ній тиждень двері Раю широко відкриті, і тому, хто помре цього часу, йде просто в Рай. Це вірування ввійшло й до Київського Церковного Требника, і то­му Царські (Райські) Врата цього часу не зачиня­ються. Але великоднього тижня, твердять у народі, звичайно помирають люди праведні.

Іван Нечуй-Левицький у „Кайдашевій сім’ї” роз­повідає таке: „Хто умре на Великоднім тижні, той піде просто в Рай. Бо на Великоднім тижні Царських Врат не зачиняють і в Церкві, і в Раю, — душа через Царські Врата так і полетить просто в Рай" (ст. 135).

Це дуже старе передання, і згадка про нього за­писана в Требники київського видання, починаючи з Требника М-та Петра Могили — 1646-го року.

Із смертю пов’язано дуже багато різних повір’­їв та звичаїв.

З дуже давнього часу по всьому світі поширене повір’я, що коли хворий відвертається до стіни, то він скоро помре. Основа цього — Книга Пророка Ісаї 38. 2: „І відвернув Єзекія обличчя своє до стіни, і помолився до Господа”. І тільки чудом видужав.

Іпатіїв Літопис подає, що року 1147-го кияни вбили свого князя Ігоря. Є повір’я, що кусочки тіла чи одежі вбитого дуже цілющі в хворобах. І збігали­ся люди до свого вбитого князя, і „брали з крові його, і з покрова, що був на ньому на тілі його, на спасіння собі і на зцілення”. І досі скрізь поширине це, а також мотузка, на якій повісився хто, — її лю­ди розхо плюють, бо вона сильно цілюща...

З найдавнішого часу самогубці позбавлені хрис-

— 264 — тиянського Похорону, — їх ховають не на Цвинтарі, а при ньому. Про це Нечуй-Левицький (Твори І. 482, Львівське видання) подає: „На великому трахту на розпутті ховають вішальників та шибеників”.