Доля.

Стародавні пам’ятки не знають окремого бога Долю, але ввесь пізніший світогляд свідчить ви­разно, що такий був. За народнім повір’ям кожен має свою Долю, призначену йому Богом. Ця Доля з’являється в образі нової зірки в Небі зараз по на­родженні людини, а з її смертю зірка спадає з Неба додолу.

Грецький письменник другої половини УІ-го ві­ку Прокопій у творі „Про готську війну III. 14 роз­повідає, ніби слов’яни й анти — „не мають поняття про незмінний порядок речей (фатум, Доля), і зов­сім не визнають, щоб він мав якусь владу над людь­ми. Як хтось має перед собою видиму смерть, чи в недузі, чи на війні, то складає обітницю за своє життя, що як не згине, то принесе жертву богу. І як станеться, приносить у жертву обіцяне, та й думає, що цією жертвою купив собі життя”.

Очевидно, це Прокопієве твердження перебіль­шене: слов’яни визнавали свою неминучу Долю, хоч все таки пробували її умилостивити. В „Науці кн. Володимира Мономаха (| 1125 р.) дітям” чуємо сильні впливи власне Долі, хоч і з християнським

забарвленням: „Так як не загинув ні на війні, ні від звіря, ні від води, ні з коня падаючи, так і з вас ніхто не може скалічитись чи забитись, коли не бу­де Божого повеління. А як буде від Бога смерть, то ні отець, ні мати, ні брати не заступлять від неї”.

А в „Слові о полку Ігоревім” Доля представле­на як Суд Божий:

Ні хитру, ні горазду, Ні птичю горазду, Суда Божия не минути!

Тільки тут не ясно, з якого саме пункту зору автор Слова подає це: чи з стародавнього, чи вже з хрис­тиянського. Але що це подається, як прислів’я, для складення й сприйняття якого потрібний довгий час, треба думати, що це дохристиянське прислів’я.

Серед усього українського народу віра в Долю здавна надзвичайно сильна. Кожному Доля поста­новляє, що має бути ще від колиски; і що має ста­тися, те невідмінно станеться.

На щасливого кажуть, що він у сорочці (в Галичині: в чепці) вродився. В повісті Іллі Киріяка (1888—1955) „Сини Землі” (т. III ст. 110, 1945 р.) про це читаємо: „Хто в чепці вродиться, той щастя в пазусі носить”. Щасливий і той, хто розв’яже ре­мінчика зо свого пупа. „Як дитина вродиться, то їй баб а-повитуха пупа відтинає й зав’язує його в сім ґудзів, і дає мамі, щоб заховала. А коли дитина доросте семи літ, тоді мама дає їй того ремінчика,

щоб руками позад себе розв’язала. Як розв’яже, то їй розум розв’яжеться, до голови впуститься”. Хто Долі·щастя не має, тому завжди не ведеться.

Український народ має багато приповідок про Долю. Крім вище поданих, наведу ще: Що має бу­ти, того не минути. Що Бог дасть, те і в вікно по­дасть. Долі й конем не об’їдеш. Перед Долею не втечеш. І багато інших.

Як указують дослідники, поняття про неминучу Долю прийшло до нас дуже рано, ще за Чорномор­сько-Дунайської доби життя, прийшло від римлян. Як показав дослід Проф. Сонні, наша Доля — це римська Фортуна, що була сильно зв’язана з релі­гією. Доля буває добра й зла, діяльна чи лінива. Власне таке поняття фаталістичної Долі відоме скрізь, де тільки були римські впливи: у східніх слов’ян, у сербів, румунів, греків, іспанців®⁷. Неми­нучість Долі — це світова віра.

На свято Катерини, 24 листопада, справляється обряд кликання своєї Долі: дівчата вилазять на во­ротя й кличуть Долю. Про неї існує багато різних легендарних оповідань, особливо ж, що краса не завжди йде з хорошою Долею. Є деякі казки, в яких герої збуваються своєї злої Долі й міняють її на добру.

Пор. вище 16: Рід І Рожаниця ст. 114.

Потебня А.:О Дол-fe и сродных с нею существах, див. „О некоторых символах в славянской народной поезій'*, 1867 р.. 2 видання 1914 р. — А. Н. В е с е л о в с к і R : Судь­ба-Доля в народных представленій* славян, „Разыскания в об­ласти духовного стиха",..Сборник отд. рус. яз. и словес." т. 46, 1890 р. ст. 172—216. — Иванов П.: Народные разсказы о Долі, „Сборник Харьков, историко-фплолог. общ.", 1892 р., т. IV. — С о и и и : Горе И Доля в народной сказкф, „Кіев. Унив. Изи.” 1906 р. кн. 10, також у збірнику „Браное". — М. Г рушевський: Исторія украин. литературы, т. 1. ст. 334. 1903 р.

19.