Тризна.

Літопис розповідає, що над похованими сипали могилу й справляли тризну, цебто справляли по­хоронні поминки, пили й їли, а на могилах багатих робили ще й різні гри, а на тризнах по князях були й військові бої.

Найстаршу вістку про тризну в слов’ян подає візантійський письменник VII віку Теофилакт, який оповідає, що візантійське військо, прийшовши 590­го року на землю слов’ян, знайшло ватажка їхнього п’яним, бо він справляв похоронний обряд по сво­єму братові. Візантійський історик X віку Лев Ди­якон свідчить, що воїни Святослава (942-972) похо­вавши побитих,-кидали в Дунай немовлят та півнів, цебто приносили жертви воді. В Іпатієвому Літопису описується тризна по князю Ігореві під 945-м роком (ст. 36).

„І послала Ольга до деревлян, кажучи: Ось я йду до вас, приготуйте багато меду біля міста там, де ви вбили мого мужа, щоб мені поплакати над гро­бом його, і справлю тризну по моєму мужеві. Почув­ши це, вони звезли дуже багато меду”. Узявши не­багато війська, „Ольга прийшла до його гробу, і плакала за своїм мужем. І наказала людям насипати велику могилу, а як насипали, наказала творити тризну”. За тризною деревляни сильно повпивалися, і Ольга наказала їх перебити.

Року 969-го Ольга померла, а перед тим наказа­ла „не творити тризни над собою”.

Звичайно, християнська Церква скрізь борола­ся проти тризни, але наслідки були малі, — залиш­ки тризни позосталися (в зміненій формі) і до сьо­годні.

На т. зв. Стоглавому Соборі 1551-го року в Мос­кві постановлено, щоб тризни не чинити. До актів записано, що на цвинтарі „по гробом начнуть ска­кати, і плясати (танцювати), і в долоні бити, і піти пісні сатанинські”. *

„Лексикон” 1627 р. Панви Беренди на ст. 259 вияснює: „Т р й з н и щ е — містце, гре бивают по єдинки, або ширмірства, або боіованя, витечки..

Тут же на ст. 36 про крики на тризні подається „Воскликновеніє: выкриканье, похваленьє, гуденье хлипаиьє, кричаньє, вытье, гук, гуканьє як по умер лому”.

Царство мерців було далеко за морем, куди ве ла річка. Ось тому вдавнину часто клали мерця в човна, чи в видовбане дерево, щоб цим чов ном небіжчик легше діставався річкою до Раю. Вза галі гріб і човен здавна були об’єднані. Як ми бач и ли вище, Ібн-Фадлан описує обряд спалення багато го руського купця в 922 році в човні. І взагалі на ша „домовина” — це стародавній човен.

А то ще князів палили чи ховали верхи на ко ні, щоб конем легше й скоріше дістатися до Раю.

Зразком похорону в чбвні треба вважати і по

²⁵ В. П. А д р і я я о в а : Поетичний стиль, М. 1947 pii ст. 137.

— 256 — хорон, який зробила кн. Ольга деревлянським пос­лам до неї.

„Найдавніша форма гробу (колоди) та сама, яку мала в глибоку давнину лодка — видовбаний човен”¹⁸.

Стародавні назви скрині для покійника: 1. Де­ревище — бо видовбувався човен з грубого де­рева. 2. Д о м_р вина — дімок для небіжчика. 3. За- хідньо - українська назва: труна, часом трум- на, з польського trumna, з нім. Truhe — скринька.

Засипавши покійника, могилу його запечатува­ли, — привалювали великим і тяжким каменем, щоб не міг виходити.з могили й лякати людей. Це дуже давній східній звича'й, пор. Єванг. Матвія 27. 60, 28. 2 і ін. ■

Похоронний обряд був довгий й різнорідний, і мусів бути ввесь неодмінно виконаний, бо інакше душа покійника полишалася на землі й блукала не­прикаяною. Звичайно все потрібне при Похороні ро­били чужі, бо на своїх мерлець би й погнівався, що хотять його позбутися, а свої тільки голосили, і на­віть землі на могилу не кидали.

В сучасному українському похоронному обряді полишилося ще й тепер дуже багато старовини. В цьому обряді кидається у вічі, що багато робиться такого, щоб забезпечити себе від повороту мерця; зрештою, це саме бачимо і в інших народів світу.

¹⁹ Слово о полку Игореве, ред. Шамбиняго, 1934 р. ст. 150.

Покійника до могили несуть завжди ногами на­перед, а люди йдуть ззаду, щоб він їх не бачив, бо кого побачить, то може собі вподобати. В деяких місцях України при Похороні вживають речей пере­важно кольору білого, білим покривали труну й во­лів; для військового, навпаки, кольор був червоний. Подушку в труну набивають не пір’ям, а стружками з дощок, що з них робилася труна. Є повір’я, що на гріб не можна вживати нічого з металу, напр. цвя­хів, бо все мусить зогнити з небіжчиком. Взагалі, при Похоронах і при самому небіжчикові є чимало всяких повір’їв; напр., якщо вдова хоче вийти неза­баром заміж знову, то мусить непомітно потягти небіжчика за ноги. Кому зуби болять, беруться за небіжчиків палець, і біль минає.

Труну для мерця в'багатьох місцях України ще недавно видовбували з стовбура дерева, розколото­го надвоє, як човна, і така труна зветься „д е р е- вйще”. В Галичині в труні (тут кажуть трумва чи трунва) часом роблять дірочку, щоб душа час-від- часу могла прилетіти до свого тіла. Коли несуть покійника, на труну кладуть хліб, — виряджають у далеку дорогу.

У деяких місцях України в похоронному обряді помічаються заходи вернути мерця до життя (Гру- шевський: Іст. Літ. 1. 115), чому знущаються над йо­го тілом, щоб змусити ожити (там само). Родичі померлого конче сидять при тілі аж до Похорону, — чи часом не вернеться душа до тіла.

Взагалі похоронний обряд і тепер справляєть­ся в нас за давніми звичаями, помішаними з нови­ми. Як хто конає» то неодмінно в руку йому дається засвічена свічка, і взагалі пильнується, щоб хто не помер'без свічки.

церковним дзвоном, що зветься подзвіння або п о д у ш ш я.

Для зазначення „померти” в українській мо­ві створилося багато слів: най частій ше — померти, але також: переставитися (на інший світ), упокої­тися, опочити, Богові душу віддати, минутися, зча- суватися; зневажливо: дуба дати, одубіти, опряг­тися, ґйґнути, окочуритися, дригнути, витягти ноги й т. ін. Хто близький до смерти, то говорять: стає на Божу дорогу. Божа дорога — дорога з цього сві­ту на той світ.

В нашій літературній мові панує умерти, вмерти, померти. Про духовних осіб: упокоїтися. Іпатіїв Лі­топис 158: В се же літо преставися Єпископ, — пере­ставився в інший світ.

Марко Вовчок часто вживала переставитись: Душа праведна представилась II. 59, Полежав та й переставився 139.

У „Синах землі” І. Кирияка 1939 р. знаходимо зах. укр. форми: Були б ви минулися вночі т. III. 208, Мало не минулася 148, Без свічки з часу вала 201.

У „Кобзарі" Т. Шевченка зневажливе: застог­нав поганець, та й опрігся 217. Пор. у Гулака-Арте- мовського: Коли на панщині душа не опряглася 400.

У того ж автора: Узяв його кисйм 409 (татар­ське слово, смерть).

Українська мова знає н подвійні вирази на „по­мерти”. Дуже часто: дуба дати (застигнути як дуб), витягти ноги (від агонії) і ін.

В „Енеїді” Котляревського 1798 р. Тут Ренгус душу ізригнув 91. Душа із тіла вилітає 92. Гулак-Ар- темовський: Що не роби, то все одкинеш ноги 393. Е. Гребінка: Махне, — і жаба цицьки дасть 473. Свид- ницький: „Люборацькі”: Господь прийняв їх до се­бе 67.

Мерця кладуть у труну, що ще зветься здавна деревище, дубовище, а взагалі — домовина. Вдавни­ну домовину вистелювали пухом, звідси й поговірка пішла: Земля йому пухом чи пером. Коли покійник іще в хаті, то від нього треба відходити назадгузь, задкувати, цебто дивлячись на нього.

Саме слово „т р и з и а” загально-слов’янське ст. сл. тризна або тризна, — боротьба, змагання герць, окремо-врочисті поминки на честь небіжчика В XI в.

Як залишок стародавньої тризни позостався в нас по деяких місцях України звичай тішити покій­ника піснями та танцями, що звичайно робить мо­лодь у гуцулів²®, а часом на Поділлі, на Уманщині й ін. місцях. На могилах у бойків ставлять горшки з водою. — вода для небіжчика, або це залишки тризни (Вовк: Антроп. 117).

Тепер на похоронах і на поминках померлих уживають конче т. зв. коливо, — розварена пшениця чи ячмінь, облиті медом. Коливо несуть при похороні перед труною, і ним починають похо­ронний обід. Це ще дохристиянський звичай, що прибрав собі грецьку назву, — коІІуЬоп, ст. сл. Коли­во.

На Великдень, коли поминають небіжчиків, не можна казати на них померлі, бо вони присутні й чують, що про них говорять.

Тризни чи поминки покійного справлялися пер­шого року кілька раз, але перші були найлишніші, щоб задобрити небіжчика. Про річні поминки в ру-

^2,1 Пор. оповідання М. Коцюбинського: „Тіні забутих предків” 1911 року. сів згадує арабський письменник першої половини X віку Ібн-Русте, і каже, що в ці поминки брали кухлів з 20 меду, несли на могилу й там родина пи­ла та їла. При кожних* поминках звичайно досипу- вали могилу над покійним, і вона все росла.