1. Народні 'звичаї й обряди.

Усе життя первісної людини бую наповнене різними обрядами культу та на й різи і ши ми повір’я­ми. Від самого народження аж до смерти людина жила в обрядах, то в своїх домових, то в обря­дах публічних чи Святах.

Певні чини в важливих подіях життя людини й суспільства спочатку були тільки звичаями; — але кожен звичай, коли він повторюється дов­гий час, перетворюється в релігійний обряд. Ска­жемо, в глибоку давнину померлих везли ховати на санях, бо воза тоді ще не знали; але коли появив­ся віз, звичай возити на санях перетворився в обряд, і тому санне воження їх по зостається й надалі. Кожен обряд випливає неодмінно з якогось вірування, й яв лається його зовнішнім висловом; напр.: обряд ста вити горнятко води на вікні чи на столі, коли небіж чи к у хаті, випливає з віри, що душа, вийшовші з тіла, буде обмиватися в цій воді. У цьому й вияв ллється велике значення обрядів, — вони нам пока зують стародавні вірування.

З бігом часу, старі вірування, позаступувані

Християнством, стали помалу забуватися, — по- зостався сам обряд чи дія, а його вияснення вивіт­рилося. Призабуті вірування звемо повір'ями; напр. коли чорний кіт перебіжить дорогу, то можна чекати невдачі. Це повір’я, але чому саме так, для нас уже неясно, хоч свого часу воно випливало з певної віри чи прикмети.

Культові чи релігійні обряди завжди виявляють і певні вірування, чи простіш, — обряди, це зов­нішній вияв вірування. Але звичайно обряд так тіс­но пов'язаний з віруванням, що вони нерозірвальні; скажемо, обряд класти небіжчику до труни горнятко з їжею тісно пов’язаний з вірою, що небіжчик її та­ки споживе.

Більшість наших обрядів надзвичайно старо­давні, і дослід їх показує нам і стародавність само­го вірування.

Княжа династія для цілого Сходу, як знаємо, пішла з Києва, і тому український обряд дуже довго позоставався й серед князів на півночі. Про це проф. Хв. Вовк пише: „Усі старинні звичаї, наприклад, шлюбний ритуал, похорон, тощо, переховалися в Москві серед вищої класи, при дворі царів, у той час, як у старовинній Русі, що починає носити назву України, навпаки, вищі класи були більш-менш єв­ропеїзовані, чи скоріш — полонізовані, а старовин­ні звичаї заховались тільки серед простого люду, серед клас нижчих” (Студії 341). Скажемо, похорон на санях вищі класи в Україні рано згубили, тоді як у Московії він позоставався аж до Петра І (|1725). Так само й царське московське весілля довгі роки робилося за українським ритуалом, як київською традицією.

Цікаво ще підкреслити, що ритуальні обряди усіх чотирьох сусідніх народів; українського, мос­ковського, білоруського й польського в своїй біль­шості зовсім різні. Обряди московські звичайно пе- ресякнені чужими фінськими та азійськими елемен­тами; обряди білоруські часто заховують глибоку давнину походження, а коли новіші, то мішані, мос­ковсько-українські. Польська обрядовість уже біль­ше в'яжеться з західньою, а в першу чергу з чесь­кою та німецькою.