Ворожбитство, закляття, заговори й ін.

Ворожбитство волхвів було сильно роз­винене, і воно було складовою частиною дохристи­янської „релігії”. Волхви звичайно й гадали по най- різніших речах: по сонцю, зорях і місяцю, по пта­хах і звірях, гадали по ході коня, по нутрі жертов­них звірин і т.

, Давній „Волховник” знає найрізніші ворожіння: „храм (хоромина) трищить, кінь ірже, трава чи лист шумить, дерево до дерева”, — по всьому цьому во­рожили.

Ворожіння на своїх початках перше було скероване для у не шкідл ивлення ворога, звідки й йо­го назва: ворожити, ворожий, ворожка, ворожіння й т. ін. Найпершим ворогом була зла сила, диявол, звідси й він враг. його, силу також можна заворо­жити. Способів ворожіння й потреб їх безконечне число, а особливо багато їх на хворобу, бо їх наси­лає ворог чи враг, та на любощі. Можна заворожити людину, і вона помре, можна приворожити хлопця чи дівчину, щоб любили, можна заворожити й яку річ. Батьки Мотрі Кочубеївни прилюдно розповіда­ли, що старий гетьман Мазепа причарував їхню донь­ку Мотрю до себе. ІЦоб знищити ворога, треба за­мовити за нього Службу в Церкві, а піл час неї свіч­ку тримати боком, щоб вона капала, і як скапує свічка, так скапає й ворог. Це зветься „Чорна Служ­ба”,

Зла людина легко може наврочити лихо сло­вом або пристріти очима (порівняй в нашій мові слова: урок, наврочити, врочити, корінь слова „рок”, „рек”, звідси: пророк, вирок і т. Ін.), і таку злу лю­дину можна пізнати вже і по ЇЇ очах. Як добра лю­дина гляне на вас, то пощаститься, а коли зла — наврочить на нещастя. Тому ховають дітей від злого ока, так само й немовлят при купанні. Але щоб було певніше, треба знати заговори проти вро- ку. Навіть та річ, що буває на людських очах, може бути наврочена злими очима, напр. добра скрипка може від цього легко тріснути, а щоб того не ста­лося, треба зачарувати її від пристріту.

Ворожіння йде й на добре, а тому приповідка: дорбе тому жити, чия мама вміє ворожити (Плавюк 122). Але в теперішній час ворожіння зводиться на ніщо: Циган ворожить, тому босий ходить 344. Вза­галі ж, у нашому словництві часті слова: чари, ча­рувати, чарівництво й т. ін., або подібні вирази:

Спить, як зачарований. А він, як зачарований, і т. ін.

З богом не можна говорити звичайною буден­ною мовою, — він цієї мови не зрозуміє й не послу­хає. Треба звати Божу мову, й її власне знали волхви. Молитву до бога не кожен уміє сказати на­лежно, — уміють це найкраще волхви. Поет — це також волхв, жрець, бо знає божу волю й уміє по-божому говорити. От чому поети, співці вдавни­ну виконували й ролю жерців. Вони вважалися людь­ми, близькими до богів, як співець Бонн, що згаду­ється в „Слові о полку Ігоревім”, або співець Ми- туса^[74], Ходина й ін. Поетичне надхніння подають бо­ги. Встаровину поети звалися ще й „пророками”, від „ректи” — належно говорити; боян, баян — від „баяти”, розповідати; хто не розумів віщого голо­су, той був „невіглас”, немудрий, темний. В Біблії Книги Пророків у більшості написані віршами, і мо­вою поетичною, бо писали їх ГІророки-поети.

Слово, належно й своєчасно сказане, має ве­лику й чудодійну силу, — воно лікує, приносить добро („благословення”), або, навпаки, сильно шко­дить. Зле слово, сказане відповідного часу ворож­битом, конче збудеться, як може збутися й слово добре. Такі слова власне й знають ворожбити, чому можуть легко людину лікувати, або, навпаки, на­слати їй хворобу. Віра в чудодійну силу слова в на­ших предків була дуже велика, чому було й велике поважання волхвів, ворожбитів і т. ін. Знати належ­не слово можуть не тільки чоловіки, але й жінки, — відунки, чаклунки чи відьми.

На цьому засновані в нас усякі приговори за чаркою, в бесідах, при привітах, поздоровленнях на Святах, — тут віра в те, що слово сповниться.

Напр.: Щоб вашим дітям щастя на кожному пальці сиділо, щоб воно вам усім у ваші двері не вміща­лося!”^[75] З віри, що слово конче збувається, спішать сказати „На здоров’я”, як хто чхає.

Відуни завжди вміють складати слова в магіч­ні формули, які неодмінно справдяться. Взагалі ж, буває й певний час, коли кожне слово, голосно ска­зане, конче сповниться; пор. приповідку (Плавюк 152): Скажи слово, а нещастя готово. Ось тому зви­чайно радять не говорити непотрібного ні на кого на ніч, щоб часом не наврочити. Накликання бажа­ного словом знаходимо по всіх обрядових наших піснях.

Ось на основі цієї стародавньої віри в силу сло­ва й засновані всі наші закляття та замовлення. В з а к л я т т і звичайно висловлюється наше сильне побажання про щось і віра, що так станеться. За­кляття часто зв’язані з молитвами, або переходять у них. Давня людина бачила круг себе багато магіч­ного, вірила в магічну силу слова, і з глибокої дав­нини пильнувала його використати^[77].

— 191 —

Заклинання ведуть свій початок з дуже давньо­го часу, а дослідники знаходять у них впливи вави­лонські та халдей сько-юдаїстичні, впливи Талмуду та Кабали. На закляттях нового часу відбилося Хрис­тиянство. У нас закляття (власне самозакляття) ма­ємо вже в Іпатієвому Літопису під 944 (945) та 971 роком, коли наші князі клянуться за виконання до­говору. Напр. у договорі 971 р. Святослава з гре­ками русичі клянуться: „Да ІмІем клятву от Бога, в него же віруєм, да будем золоті, яко же злото, і своїм оружьєм да іссічені будем, да умрем”. Сам плач Ярославни в „Слові” 1187 р. — це похоронне голосіння, сполучене з закляттям природних сил.

Закляття та замовлення бувають найрізніші. Перше були вони на ворогів, як і ворожіння. Крім цього, багато замовлень — - заклять на хвороби: на

кровотечу, на хворі зуби, на різні хвороби, на вкус гадини. Є закляття на плоди, щоб ліпше родили.

Деякі закляття перейшли в обряди. Коли вес­ною вперше бачать гусей диких, журавлів, ластів­ку й ін., то підкидають до них, що під руку попаде: солому, грудку землі, шапку з голови й ін., і гово­рять: „Гуси, гуси, вам на кубло, а нам на тепло!” Так само топчуть перші весняні квіти і проказують: „Щоб на той рік діждати сон-траву топтати!”

Є багато різних заклинань супроти нечистої си­ли, напр. робиться круг навколо себе, або такий круг з молитвою-заклинанням. Напр., круг зробле­ний обгорілою головешкою з відповідним загово­ром, не підпускає злої сили. О. Кобилянська в „Зем­лі” подає такий заговір: „Скидав з себе ремінь і ки­дав його вперед себе, чим загороджував приступ усьому лиху, хоч би те лихо було чоловіком чи чим іншим”233.

А головне: „Як захрестити себе й навкруги, то чорт не приступить” (Марко Вовчок ПІ. 242).

Стародавня, дохристиянська клятва на меч — східнього тюркського походження. Папа Николай І (858—867) на питання болгарського царя Бориса писав: „Ви твердите, що в вас був звичай усякий раз, коли ви збиралися когобудь зв’язати клят­вою по якомусь ділу, класти перед собою меча, і ним клястися”.®³

“·'■ В. Златархкій: Клятва у языческих болгар, „Византійській Временник” том V ст. 126.

При заклятті слово мусить бути зв’язане з пев­ним рухом руки, ноги, голови, мімікою й т. ін.; дещо треба повторювати тричі й плювати при тому ліво­руч. Часом при цьому зав’язуються вузлики, особ­ливо при чаруванні, і це дуже старе. Слід від ноги людини здавна вважається за саму людину, а тому закляття легко може відбутися й над слідом того, кого заклинають.

Закляття звичайно мають певну форму, а саме — нерівноскладовий, а часом і рівноскладовий ритм, як і приповідка.

„В печі огонь горить і тлить дрбва,

—■ так би тліло й горіло серце в ворога мого”.

Деякі прокляття стали в нас буденними, зачасто вживаними, напр.: Спи, щоб ти не встав! Бодай ти сонця не бачив! Іди до чорта в зуби! Іди під три чорти і чотири відьми! (В. І'абко: Суворий друг, ст. 219, 1963 р.). І т. ін.

Про злу людину, що любить клясти, кажуть: Так кляне, що аж трава схне! (Плавюк 160).

Різниці між заговором і заклинанням тепер не­ма, і їх змішують одне з одним. Багато заговорів уявляють собою стародавню молитву, щоб бог зми­лосердився над хворим; але є й дуже давні заговори, часом прикази та страхання вищої сили.

Заговор тоді тільки буде дійсний, коли він на­лежно проказаний, цебто в належній формі, в на­лежний, час і з належним обрядом виконаний. Вони найдійсніші, коли робляться рано вранці, ще до схід сонця, а заговір проказувати треба, обернувшись лицем на схід, бо сонце на сході наймилостивіше. Кожне людське терпіння персоніфікується, і заго­вором проганяється.

У знахора-відуна повна хата й двір усякого зіл­ля, трави, коріння та листу, — він усе це сушить

13-9461. у хаті по-під стелею та на дворі по-під стріхою, і робить з того ліки звичайно на добро, але часом і на зло. Він заговорює кров, переляк, "виганяє чер­ву з людини, лікує всяку хворобу, або навпаки, — насилає її. Коли відун за нового місяця поставить на кого руку, то красу відбере.

У нашій мові дуже багато відповідних стародав­ніх слів: замовляти, замова, примовляти, примівка, заговір, заговорювати й т. ін., — усе це з відунсько- го словника.

Бувають відуни й побожні, що роблять тільки добро. Вони мають звичайно „легку руку”: щб б не робили, поведеться, і їх кличуть нарозхват роз­почати те чи інше (напр. закласти бджоли), і вони охоче служать народові.

Віра в т. зв. підвій, — коли людину злий вітер продме, — сильна в Україні ще й сьогодні. Борис Харчук у своїй „Волині” 1959 р. т. І. 284 опи­сує закляття його так: „Звичайнісінький підвій у вас, свахо, — І качала яйцем по спині, по руках.

Розбила Мар’яна яйце. Вилила білок на тарілку, а жовток пустила у склянку на воду. У ванькирі Бо­гу помолилася, над склянкою щось довго бурмоті­ла”.

Заклинання — це той же заговір, але в формі приказу, віл чого маємо й тепер багато за­лишків, напр.: „Бодай ти пропав'*, „Бодай ти"світу Божого не побачив” і т. ін.; наше „бодай” — це „бог дай", „дай боже”. Чари — це той же заго- вір, най різ нішо го змісту, слово в нашій мові дуже рясне. Сила заговору безмежна, — він впливає на людей, па звірину, а то й на природу.

Присяга — це самозакляття, відоме з дуже давнього часу: людина врочисто й при свідках са­ма кличе па себе нещастя, коли не виконає обіця­ного. Вдавнину відома була рота — поганська варяго-слов’янська присяга, що пізніше стала вико­нуватися й по Церквах, з чим Ієрархія довго боро­лась. Традиційна варязька рота була на зброї. Божба — це та сама присяга, але не врочиста: „Бий тебе сила божа „Щоб я з місця не встав”, „Щоб я крізь землю провалився”, „Щоб я пропав”, й т. ін.

Зла людина може пошкодити різними способа­ми, а навіть зустріч з нею шкідлива, нападає п р и­с т р іт, який тільки ворожбит чи ворожка можуть відшептати або віділляти. В Златоструї й Початко­вому Літопису під 1068 р. читаємо: „Се бо не по- ганськи ли живем, аще в стріччю вірую ще? А ще бо кто устрящеть черноризца, то вращається (верта­ється) їли єдинець (кабан), і ли свинью”'¹⁴.

Злі очі так само можуть зіпсути людину. Ці по­вір’я про пристріти і зіпсуття відомі й багатьом ін­шим народам з глибокої давнини, й скрізь сильно поширені.

Цікаво,.що „пристріт", як явище глибокої дав­нини, згадується і в Чині Хрещення, в Молитві над

⁸⁴ П. Владимиров: Древняя русская литература Кіевскаго пері«да. Київ. 1901 р„ ст. 86.

оглашённими: Ангел Хоронитель буде берегти лю­дину „от срітенія лукавого".

Стародавні наші Літописи переповнені опові­даннями про волхвів та про чаклунство. Напр. Іпа- тіїв Літопис (вид. 1871 р.) подає: волхвовання на (язьвено) Всеславі ст. 109. На ст. 116—117 пода­ється: „Знаменья в небеси, іли в звіздах, іли в соли- ци, іли птицами, іли єтером, чим неблага бываеть, но знамен і я сица на зло бывають, іли проявленіє рати, іли гладу, іли на смерть проявляєть". Волхву­вання кудесника 126, жінки волхвують 126, волхв перемінюється 126. Біси ходять по Полоцьку 150. Постання волхвів у Суздалі 1024 р., Ярослав пере­бив їх 103 -104. Агітація і повстання волхвів у Рос­тові 123—124, Києві (1071 р») 123, Новгороді 127. Боняк виє по вовчому (1095 р.). І багато-багато т. ін.

По стародавніх Словниках часто знаходимо згадки про чаклунів та різних чародіїв. Напр. по­яснюється слово обаяніє (від „баяти" говори­ти), обшши^^^^іфавит" поч. XVII віку подає: „О б а я н і є — чародЬяніє, єже басовским зло- хитрьством яству или питие наговаривая, человеком смерть творит”. „Оваятель — заклинатель”.

5. Церква була проти ворожбитства.

Усяке ворожбитство чи чаклунство не рідко згадується в Біблії, особливо в П’ятикнижжі" (То­ра) Мойсеевому. Напр. І М. 44. 5 — ворожбитство чашею, 5 М. 18. 10, 12, 14: ворожіння. Єгипетські чаклуни чинять різні чари 2 М. 11, 7. 22, 8.3, 8. 14-19, 9. 11.

Усяке чаклунство Біблія суворо забороняє: „Не будете ворожити й не будете чарувати З М. 19. 26. „Не звертайтесь до духів померлих та до ворожби­тів, і не шукайте їх” З М. 19. 31, 20. 6, 27. Усі Про­роки сильно виступали проти всяких ворожбитів,

— 197 — сновидців, знахорів, чаклунів, і т. ін., напр. Єрсмія 27. 9.

І вже Книга Вихід 22. 17 наказує вигубляти ча­рівниць: „Чарівниці не позоставиш при житті!" Так само З М. 20.27:

„А чоловік або жінка, коли в них буде дух по­мерлий або дух ворожбитства, — будуть конче за­биті вони, Камінням закидають їх!"

Це було основою боротьби з ворожбитством.

В. Ключевський в „Исторіи Россіи" І. 314 подає: „В Церковному Уставі кн. Ярослава є стаття, яка наказує жінку, що чинить якебудь волхвування, об­винувативши, стратити”.

Ось тому старі пам’ятки часто свідчать, що Церква завжди виступала проти волхвів і їхньої праці, забороняла ходити до них і користатися з їх­ніх порад та помочі. Уже Церковний Устав князя Володимира XI в. забороняв „відьство, зелійничь- ство, потвори, чародіянія, волхвуванія"®³. Одна ста­ра пам'ятка остерігає: „Многіє человіци нерозумьєм вірують в сон, і в стрічю, і в полаз, І в птичій грай, і загацки загадивають, і сказки сказивають неби- лиє, і празднословієм, і сміхотворієм душі свої губ­лять”⁰⁰. А в грамоті Костянтинопільського Патрі- ярха Єремії II 1586 року на заснування Львівського Церковного Братства наказувалось: „А если в ко- торим місті іли селі будеть чаровница іли ворожка, сосуди діавольскія, іли волшебница, да істребиться от Церкве, і тих, коториї діаволом прсльстившися, до чаровниць і до ворожок ходять, с’-у чайтеся””. 1 ще в XVII віці в МосковІЇ відбирали від скоморо- ^и Е. Г о ч у б и и с к і й : Исторія Рус. Церкви, г. I ст. 62.". ЬиЛЬСТВО — це ВІЛЗНСТВО, В·.р. ■ !. ” Il ri ;|Ии.

Лк^ты исторпческіе. IV. 5.

^лг Памятники К iene кой Временной Комм иссяк, III. 18.

хів їхні музичні струменти й палили, а музикантів карали.

Та всі церковні заборони нічого не допомагали, бо віра в волхвів - ворожбитів була в нас дуже сильна. Чарівники, відуни знають усе минуле й буду­че людини, і добре допомагають з Іллями та загово­рами при недугах. Але з бігом часу, може підо впли­вом Християнства різні чарівники переходять пома­лу в злих людей, що часто шкодять людині. Вони починають наврочу вати на людину не тільки наоч­но, але й на віддаль, можуть наврочу вати (від „рек­ти”, наворожувати) навіть над її слідом. Ворожбит діє словом, рухами, поглядом, з Іллями й т. ін.

Позо сталися й заговори, але вони поєдналися з християнськими Молитвами, та християнськими Особами: з Спасителем, Богородицею, Св. Миког лаєм, Св. Іллією, Св. Юрієм, Св. Варварою й інтимі Святими. Силу заговору-талісману за християнськ часи набули собі навіть деякі твори, напр. „Сказа ніе про 12 п’ятниць”, „Сон Пресвятої Богородиці” і вже саме читання їх допомагає людині в задумано му, а виписка з них носилася, як талісман. ПрофІ Тихонравов твердить, що багато стародавніх заго ворів за християнського часу були сильно піднов лені й увійшли навіть до складу сербських та росій ських Требників, як Молитви’⁸.

Форма заклинань взагалі перейшла й до Треб н и к а, напр. у „Чині, биваємому на нивах, іли вер тограді, аще случиться вредитися от гадов, іли їх ніх видов”, подається стародавнє „Заклинаніє Свя того Мученика Трифона”, в якому проганяється вс нечисте, і багато раз вживається формула „закли наю вас”, і заклинається Богом Отцем, ВочеловічеІ

Памятники отреченной литературы, т. 11 ст. 353 -359. Афанасьев, 1. 420.

ніем Єдинородного Сина Божія й т. ін., як про це подавав я вище^[78]..

6. Відунство в творах наших письменників.

Відунство чи чаклунство сильно відбилося в творах наших письменників, особливо старших, і не­ма письменника, який би не описував його. Старші письменники, наші класики, обома руками користа- ють з народніх оповідань.

Подам тут тільки для зазначення, бо подаю дуже мало.

„Енеїда” 1798—1842 р. Івана Петровича Котля­ревського (1769—1838) переповнена оповіданнями про чаклунство, напр.: Мучили у пеклі відьом 4 (за виданням 1948 р.).

Кому чи трясцю одігнать, Од заушниць чи пошептати, Або і волос ізігнать, Шепчу-уроки проганяю, Переполбхи виливаю, Гадюк умію замовлять 38, це зайняття"чаклунки шептухи.

Іще приклади: Вередував, як в греблі біс 45. На­що ти замовив ружжо? 189. Подається опис знахаря 59. Як ворожать на травах 5Є (ПІ. 136). Водою непо­чатою ворожать 56.

А в комин суджених питали,

У хатніх вікон підслухали,

Ходили в північ по пусткам. 55

„Кобза р” Т. Шевченка так само має багато різного ворожіння. Напр. (видання 1947 р.): І ворожка ворожила, Пристріт замовляла, Талан - Долю за три шаги З воску виливала. 114.

Або:

Кете лиш кресало Та тютюну, щоб, знаєте, Дома не журились! 26.

В „Народніх оповіданнях” 1857 р. Марка В о в ч- к а (1834-1907) дуже багато цінних прикладів ворож­битства. Напр.: „Може на тебе хто недобрим оком глянув? Може тебе такий вітер обвіяв? Скажи нам!” т. II. 42. „Се сон передільний: як до обіда не справ­диться, то й не ждати нічого!” Н. 165. „Яких мені ліків не завдавали! Лукаш мене напував листом од чорних порічок, Павлютиха напувала гіркою полин- ню, і трилистником; ходило ще дві бабі-лікарки, — ті баби знов напували водою з трьома вуглями і вми­вали мене з Ікони. Годували мене перцем до схід сонця, обкурювали мене якимись зіллями... Та чи згадаєш усе! III. 391.

П. Куліш (1819—1897) у всіх своїх творах пише про ворожбитство і т. ін. Козак х а р к т ё р- н и к — це козак чаклун. У „Чорній Раді” 1857-го року Куліш описує його так: „Чував я нераз од старих козаків, що сі бурлаки, сидючи там у коми­шах та в болотах, обнюхуються з нечистим. Викра­дали вони з неволі невольників та й самих туркень іноді так мудро, що справді мов не своєю силою. Не дурно мабуть іде між людьми поголоска про їх характерство... Утікає од татар, розстеле на воді бурку, та й попливе, сидя, на другий берег” 132. „Ха­рактерник намалює углем на стіні човен, сяде, та й попливе, неначе по Лиману!” 311. „Характерника хі­ба срібна куля візьме! (Оповідання 50).

У Творах Куліш а (Львівське видання) про по­ходження козака — характерника читаємо:

О козаки! Зветесь ви християни,

І так шукаєте собі безпеки,

Як ваших предків хижаки погани

Навчили у віки якісь далекі. IV. 131.

„З нами плистиме характерник, — сей знає, чим погоню відвернути”. IV. 131. „Щоб прокляття спов нилось, треба, говорячи, плюнути на свій слід” Ч. Р 295.

„Химородник заморочив вам голови” 164. „При водили всяких бабів-шептух і знахарок, Виливалі віск, зашептували, приговорювали, переводили Оле сю через поріг” II. 123. „Княгиня дала розмаю, чі може тирличем тебе поїла, і до дочки твій дух при ворожила? IV. 56.

А ось самі чаклуни: „Утрьох якусь читають чор ну книгу при чорній зачарованій свічі”. IV. 291.

Панас Мирний (1849 — 1920) сильно дослі джував народні вірування й описував їх у своїх тво рах. Ось кілька прикладів: „Боїшся, щоб не зуро чив... У мене не такі очі!" т. II, 218. „Бісова баба, видно, сон-трави помостила: як упав, наче вмер!” 335. „Засуха була, то вони й толкуються: це, певно, відьма прокрала росу з Неба... Да­вай її викупаємо! Спіймали її раз та й укинули у ставок"... 340. Божевільні — це ті, що їх „нечиста сила обуяла” 410. Для любощів „вона тебе ко- шачим мозком напоїла” 448. „Кусає не холод, а дід Морозенко: він холод посилає” 485. Хворій „дава­ла непочатої води, і вмивали, і збризькували — не помагало” 507. „Баба знахурка повернеться, аж три­чі на слід плюне та ще й ногою розітре, проказую­чи: „Згинь, зникни, сатано!” 595. „Наша знахурка уроки виливає, бешиху шепче і пропасницю вичи­тує” 595.

У „Повії” П. Мирного виливають переляк, що стався з очей: „Лили з воску. Довго знахурка вишіп­тувала і над Федором, і над воском, і над водою. Розтопили віск, линули. По тому коржі, що плавав зверху води у мисці, угадувала знахурка, від чого лихо приключилося” 62—63.

Іван Н е ч у й - Левицький (1838—1918) глибо­ко знав народні вірування й часто подає їх у своїх творах. Львівське видання („Руска Пием.” т. І): „Па- лажчина мати була родима відьма. Розказують, що ніколи зроду було не піде купатись з дівчатами, а все залізе в лози та й купається сама. Але раз дів­чата засіли та й підгледіли, що в неї ззаду хвіст, хоч невеличкий, — завбільшки на два пальці. Вона вміла: клубком качатися під ноги, доїла молоко просто з стріхи, ніколи зроду не клала'.горсток на­вхрест, як мочила коноплі” 457-8. „Я піду з Святим’ Образом під пахвою: не заподієш мені* лиха, чарів­нице!” 478. Солов’їха дала б мені дання в горілці” 458.

„Відьма перекидається чи собакою, чи кіт- кою, чи свинею, чи білим клубком” („Не той став” 59). Коли в Церкві читають „Діяння”, то гроші го­рять у землі. Тоді знайти місце, де вони закопані 48. „Як горить червоним вогнем, то закопані червінці, а біло —- то срібло. Не всі це бачать” (це на „Діян­ня”). Гроші стереже сатана, і взяти їх дуже труд­но 53—56. Про „закрутки” на житі, — є жінки, що вміють відкручувати їх 52.

Ольга Кобилянська (1865—1942), родом з Буковини, у всіх своїх творах подає дуже багато оповідань про народні вірування. Роман „В неділю рано зілля копала” 1908 р. переповнений ними. Дуже багато їх у творі „Земля” 1901-го року До­кладно описує ворожок і ворожіння в багатьох тво­рах, напр. у „Землі” 207. „Не говори такого, — ще в лиху годину скажеш!” (то сповниться) 237. Замовлення на болячку 184, проти злих очей 212*3, проти слабости й смутку 196 і багато ін.

Леся Українка 1871—1913 глибоко зна­ла народні вірування, головно волинські. їх повно в „Лісовій пісні” 1911-го року, — я їх уже багато тут подавав. Ось знавець лісу Левко про себе каже „Я, небоже, знаю, як з чим і коло чого обійтися: ді хрест покласти, де осику вбити, де просто тричі плю пути та й годі. Посієш коло хижки мак-відюк, тер лич посадимо коло порога, то й не приступить нія ка сила”... 11. У „Боярині": „Як сниться, що літа єш, то ростеш. Отим воно замолоду й сниться” 4; „Приязнь”: „Не смій мені клясти дитини, — ще, бо рони Боже, в такий час скажеш... 63.

Звичайно, я подав дуже мало прикладів, і то тільки на чаклунів та чаклунство. А взагалі наша старша література переповнена оповіданнями з на- родніх вірувань.

Усі ці вірування про чаклунство поширені не тільки Серед слов’ян, але й по всій Европі.