Оборотництво.

Великої різниці між людиною й звірем удавни- ну не бачили, жили зо звірем у найближчих стосун­ках, а тому легко постало вірування в оборот- ництво та в спожиття зо звіриною. Джерелом віри в оборотництво була чи не Індія, — там такі оповідання поставали в великому числі, і звідти ши­рилися по цілому світі.

лося з небесної роси, аж його волос став великий, як пір’я орлине, а його пазурі — як у птахів”, і тіль­ки по покуті цар був повернений до людського ви­гляду.

По найдавніших Життях наших Святих часто зустрічаємося з оборотництвом; напр., Св. Макарій Єгипетський вернув жінці людський вигляд, яку чак­лун обернув був у шкапу. Давня книжка „Чарівник” розповідає, що чарівник „летаеть орлом, ястребом, вороном, дятлом, совою, рищуть рисію, лютим зві- рем, звірем диким, волком, летають змієм”. В „Сло­ві о полку Ігоревім” 1187 р. повно оборотництва. Напр., князь Ігор, коли втікав з полону, „поскочи горностаєм к тростію... І полетів соколом під мгла- ми... Коли Ігор соколом політав, тогди Влур вол­ком потікав”. Ярославна каже: „Полечю зегзицею” (зозулею) й т. ін. Тут же князь Полоцький Всеслав легко обертається в вовка: „вночь волком рискаше”, і взагалі міг „скочити лютим звірем опівночі”.

Отож, чародії легко самі перекидаються в звірів, — стають конем, вовком, хортом, чи птахом, як до потреби, а то обертають інших людей в звірів чи птахів.

Віра в оборотництво дуже стара в нас, і це час­тий мотив у наших народніх творах.

Оборотні живуть то як люди, то як звірі, і так ведуть подвійне існування. Часом вони дуже шкід­ливі, і людина звичайно не може знати, що перед нею: чи правдива звірина, чи злісний оборотень.

За тяжкі провини, а часом і за спання з жінкою напередодні Свята, людина обертається в вовка, стає вовкулаком, а то стає ним від злого відь мака. Вовкулацтво знане в нас з дуже давнього часу знане воно й по всій Европі. Про нього розповіда вже грецький історик V в. до Хр. Геродот, у книз IV. Звичайно вовкулаки втікають до лісу й там жи вуть, як вовки; вони нападають на худобу, але н жеруть її, а тільки душать. Вовкулаки ведуть вов че життя, аж поки знову не стануть людьми. У ни. на шиї завжди висить мотузок, і як його розірвати то вовкулака відразу стає людиною. Вовкулаки ціл; ніч ґрасують, як вовки, і тільки на світанку знов ста ють людьми. Взагалі, вовкулака — це перевертені на вовка, яким у нас ніби був князь Всеслав Полоць кий („Слово о полку Ігореві”).

Про вовкулаків ходить передапня, що вони при спосібності поїдають сонце, місяця або зорі, і тод настає затьма. Іпатіїв Літопис під 1115-м роком роз повідає: „В се же літо бисть знаменіє (чудо): поги бе солнце і бисть яко місяць, єго же глаголють не вігласи: снідаємо солнце”. Стара слов’янська Корм ча оповідає: „Об лаки гонештеи от селян вол кодла ци нарипаються”^[73].

Про історичного половця Боняка Іпатіїв Літо пис подає під 1097 р. (ст. 177—178): „І встав Боняк отьїха от раті, і поча вити волчески, і отвися (від гукну вся) виттям єму волк, і начаша мнозі волци вити”³⁸

Оборотнем може стати навіть нежива істота, напр. скарб. О. Стороженко в оповіданні „Скарб” розповідає: „Розказують люди, що скарби часом

і самі вилазять на верх землі, перекинувшись у яку- небудь пакість: у старого шолудивого діда, або в миршавеньке козеня, або в дохлу кішку. Кому щас­тя, той і пізнає скарб”.

Оборотництво дуже часте в східній літературі, добре відоме і в російському письменстві. Так, ко­медія' А. Сухово-Кобилина „Смерть Тарелкина”, 1868-го року, заснована на повір’ї в перевертнів — вовкулаків. Тут читаємо: Вовкулак — перевертень „годуватися плодами чи чим іншим не може, бо це було б для живота травлення. А яке ж у нього трав­лення? Тому то й годується він теплою людською кров’ю (вид. 1955 р. ст. 225).

На злу силу є в людини в дворі певна оборона, — це пес ярчук. Це особлива собака з вовчими зубами, якої бояться відьми, зла сила взагалі, а то й диявол. Він легко поїдає гадюк, пор. у „Кобзарі” Т. Шевченка:

Побіжить наш ярчук В Ірій їсти гадюк 122.

Ярчуки хоронять від відьом і легко перемагають нечисту силу.

4.