2. Народження людини.

Коли народиться дитина, батьки її справляють породільні обряди, звичайно розлеглі й широ кі. Обряди ці йдуть з дуже давнього часу, і як ус обряди, сильно пов'язані з віруванням народу.

Про це „Слово Григорья, како погани кланяли ся ідолом” з огірченням розповідає: „Череву ро ботни Попове уставиша Треп ар прикладати Рожес­тва Богородици к Рожаничьній тряпезі, отклади дію­че”.

Церковна Ієрархія довго- боролася з цими Ро- жаничними трапезами, але вони таки позосталися зо всіма стародавніми обрядами. Було подібне й на Заході, — це ставлення їдального посуду для Фей на родинах.

Святкування родин позо сталося аж до сьо­годні. У „Чорній Раді” 1857-го року П. Куліш подає, що в Києві того часу (1663 р.) справлялися родини. На родини звичайно запрошували кожного, кого стріли: хто йшов чи їхав.

У- теперішній час породільні звичаї вили­лися в довгий обряд, що в основі своїй зберігає гли­боку старовину. Бабу сповитуху до жінки звичайно кличе чоловік, а до неї йде з хлібом, символом ба­гатства та щастя. Баба не може відмовитись, бо це праця Божа. Прийшовши до хати, де лежить поро­ділля, баба кладе ЗО поклонів і виконує вступний обряд, читаючи свої молитви.

Коли породілля не може породити, і роди йдуть тяжко, тоді в хаті відчиняють усе, що відчиняється: двері, вікна, відмикають усі скрині, розв'язують усі вузли, — щоб так само розв’язався й відчинився ви­хід дитині^[LXXIX].

Навпаки, коли жінка не хоче більше дітей, то вона жертвує до Церкви нову завісу на Райські Вра­та: як завіса зачиняє вхід, так щоб і вона була за­чинена для дитини. По народженні дитини перері­зується пупок на сокирі в хлопчиків, або на гребні в дівчаток, — щоб прикріпити дитину до господар­ства.

Часом бувають випадки, що дитина народжуєть­ся разом з послідом матері, у тій „сорочці” (в Га­личині в „чепці”), в якій була в лоні, — така дитина буде щасливою, і про неї кажуть; „У сорочці роди­лась”.

Хто народиться з якоюсь ознакою на тілі, буде віщим, як то Літопис розповідає про князя Всеслава Полоцького. 1 взагалі, пильно приглядаються до оз­нак народженої дитини, і по цих ознаках ворожать їй будуче. Відомий хан Темучин (чи Чингиз-хан), коли народився, то мав у руці згусток запеклої кро­ві; волхви з цього прирікли, що хан буде володіти світом. Славний запорозький кошовий Іван Сірко (| 1690 р.) народився на світ уже з зубами, і з цьо­го пророкували, що цс на те, що він буде гризти все своє життя ворогів, головно татар та турків.

Новонароджену дитину сильно стережуть від нечистої сили, аж поки не охрестять, бо якраз цьо­го часу вона може найбільше нашкодити. Диявол боїться ножа, і його кладуть під головку дитині й матері. У всякому разі не вільно згадувати нечис­того в хаті породіллі, бо явиться відразу й уче­питься дитини. Щоб дитина мала велику сексуальну силу, їй під голову кладуть зуба від борони. ·

Над новонародженою дитиною читається з Треб­ника Молитва, а в ній просимо: „Збережи її від рев­нощів, заздрощів та від ока лихого”.

Для о хрещення дитини треба двох кумів і їх запрошує батько дитини, прийшовши з хлібом. Від­мовитись від кумівства не вільно. Якщо діти в бать­ків скоро вмирають, то проти цього в куми запро­шують перших стрічних на- вулиці, але тільки не ді­тей, — такі куми, вернувшися від Хрещення, вно­сять дитину не через двері, а подають через вікно.

Як принесуть дитину від Хреста, справляються Хрестини, в міру спроможносте батьків, при чо­му дитині бажається щастя та здоров’я. Робляться маленькі букетики з барвінку, калини, м’яти й ін., і роздаються гостям; ці квіти, принесені додому, при­носять щастя домові. За ці букетикі бабі даруються дрібні гроші^[LXXX].

І породілля, і дитина ввесь цей час легко під­падають пристріту (по старому: призору), а тому їх конче бережуть від цього, завішуючи й закриваючи від очей не тільки чужих, але й своїх.

На Холмщині іце й досі існує звичай пошануван­ня першого кумівства. — такого кума садовлять на солому на санях, і везуть від його хати до хати бать­ків дитини з пошаною. При кінці обряду’ такий кум повинен викупитися.

З бігом часу Родини й Хрестини злилися в од­не. Але часто ще їх справляють різно, — Родини спочатку. Хрестини в день Хрещення. Від Хрестин не можна відмовлятися (Нечуй: „Причепа" 16), бо це гріх (П. Мирний II. 209). А хто відрікається йти на Хрестини, той не буде мати Хрещення і своїх дітей.

Щоб у подружжя діти були, є багато переказів. Напр. І. Нечуй-Левицький у своїй „Причепі” подає: „Вже я й хату святив, і пшеницю сіяв на чотирьох рогах дому. Пшениця посходила, значить місце бла­гословенне”, а дітей нема (ст. 18).

По Хрестинах, другого дня справляють П о- хрестини, — в шинку частують кумів та бабу, й інших гостей, коштом породіллі, може тому, що колись дитина причислялася до роду, матері (Вовк: Студії, 189).

По цьому йдуть обряди очищення баби, яка покидає хату, виконавши всі свої ритуальні обряди. Очищення ж самої породіллі наступає на 40-ии день по родах, — це Виводили, чи правдивіше Ввбди- н и матері й дитини до Церкви, бо до цьопу часу мати до Церкви не може ходити.

Усі породільні обряди Церква взяла під свою опіку, а самі обряди ці йдуть ще від староза- вітніх часів. У перший день Наролин Священик ви­читує з Требника над породіллею встановлені Мо­литви, в яких просить: „Владико, Господи Боже наш, породіллю от скверни очисти, і соблюди от всякого паітія невидимих духів, от ревности і зависти, і от очес призора” (пристріту).

У Старому Заповіті обряд Обрізання чинився на 8-ий день (Луки 2.21), на цей же день Церква вста­новила свій обряд надання і м е н и дитині. Але звичайно робиться це так, що дитину хрестять дру­гого чи третього дня, не чекаючи восьмого. Свяще­ник читає Молитву, в якій просить зберегти дитину також „от всякаго лука ваго навіта вражій".

У нас довго панував звичай 8-го дня дати ймен­ня дитині. І довго в нас держався звичай, що вірні самі надавали своє світське ім’я, а Священик при Хрещенні надав ім'я церковне, грецьке. Для князів і бояр це було завжди. Напр. князь Володимир Ве­ликий до Хрещення звався Володимир, а Церква назвала його Василій.

А в сороковий день чиниться обряд очищен- н я матері і вцерковлення дитини, як то було і в Старому Заповіті (Луки 2. 22-24). Мати приносить дитину й стоїть у бабинці, аж доки не відчитають над нею очищальних Молитов, а потім дитина вцер· ковляється Мати нечиста, бо осквернилася наро­дженням, і в Молитві проситься за неї: „Очисти от всякій скверни”, „Омий єя скверну тілесную і сквер­ну* душевную”. Це церковне очищення від первород­ного гріху.

Сам обряд Хрещення відбувається, як обряд вирвання нового члена Церкви від влади диявола, чи нечистого взагалі.

В Книзі Буття 21. 8 читаємо: „І дитина (Ісак) росла, і була відлучена. І справив Авраам велику гос­тину в день відлучення Ісака”. На основі цього в ба­гатьох народів, у тому і в Україні, справлялися в і д- лучин и. Але тепер їх забуто.

З дуже давнього часу відбувається обряд по­стригу чи П о с т р й ж и н, — це врочисте перше по­стрижения дитини. Пострижини відбуваються різно­го часу: через рік або й більше по народженні; з Лі­топису знаємо, що Пострижини над княжатами від­бувалися на о-му чи 7-му році. Дитину садовлять на розстеленому кожусі вовною доверху або на коноп­лях, що робить баба, а обряд Пострижин виконує кум: вистригає трохи волосся з чотирьох сторін: спе­реду, ззаду та з обох боків філя вух.

Обряд Пострижин першого волосся Церква та­кож перейняла в свою опіку, але тепер цей обряд „постриженій власов” приєднаний до Таїнства Хре­щення. В Молитві на це проситься: „Начатой сотво­ри стрищи вдаси”.

Пізніше, коли юнак обростає вусами чи борід-

— ■212.—

КОЮ, ЧИНИТЬСЯ обряд першого 'Голення; обряд цей докладно описав Квітка-Основ’яненко в своїй повісті: „Пан Халявський”, в якій взагалі є чимало описів стародавніх українських вірувань та звичаїв.

3. Українське весілля.

ці надзвичайно широкі й змістовні, і мають вираз­ний дохристиянський ритуальний характер. І на ці обряди ще й тепер дивляться, як на істотну, найго­ловнішу частину побрання, без чого дівчина не мо­же стати чиєюсь „законною” жінкою. Ще й сьо­годні головною назвою парування молодих є слово „братися", побратися, побрання. Цього слова вжи­ваєте „Кобзарі" Шевченко: як бралися... (260, вид. 1947).

Серед весільних пісень є багато дуже старих, що натякають або свідчать про давні звичаї. В на­родніх святкуваннях і обрядах парування й побрання молодих грають важливу ролю: воно провідне в вес­нянках, у Купайлі, воно ж відбивається й на таких святах-об рядах, як хапання калати, прив’язування колодок за кару хлопцям, що своєчасно не поже­нилися, І т. ін.

В українського народу міцно тримається зви­чай, що молодшої доньки не видають заміж, поки не вийде старша, і звичай цей свято бережеться й тепер. Цей звичай заснований на Біблії (Книга Бут­тя 29. 26): Лаван каже Якову: „У нашій місцевості не робиться так, щоб віддавати молодшу перед стар­шою”.

В романі Анатоля Свидниш.кого (1834—1871) „Люборацькі” 1862 року, переповненому описами ук­раїнських звичаїв, пані-матка Люборацька каже:

Білоруськая свадьба в культурно-религіозиїлх пережитках. „Этногр. Обозр.” кн. 16, 17, 19, ч. ч. 1, 2, 4, 1893 рік. — П. И.: Народные обычаи, повърья, прнмъты, пословицы и загадки, относящиеся к малорусской хаті, „Харьк Сборник’ 1889 р.

„В мене всі дочки рівні, на вибір їх не маю. Коли хочете, беріть старшу” (ст. 117).

На шлюби в Україні є певні пори року, але най­частіше восени, — по закінченні польових праць.

Весільний ритуал у всіх народів пересякнений його релігійними віруваннями; мінялися релігії, але обряд шлюбу позоставався стародавній, приймаю­чи потроху й нове від Нової Віри. В українських ве­сільних обрядах взагалі багато такого, що знаходи­мо і в інших народів, словянських і інших європей­ських.

Молоду призначує Бог, і своєї пари ніяк не оми кеш. В українців є старе повір’я, що на тому світі на Небі, сидить старий дід, Бог (чи може ще бог) і в’яже до пари "шматки кори, — це шлюбні парг і як він зв’яже, так і буде (Вовк: Студії 218).

В весільному обряді тепер сполучилися три об ряди: 1. сватання, 2. заручини та 3. весілля; вдав мину ці обряди були окремі, між ними проходив пев ний час, а молоді часом жили разом уже й по сва тайні.

1. Сватання — окремий стародавній обряд, в якому відбилися давні способи побрання, про що розповідаю в останньому розділі цієї праці. При сва­танні молодий стоїть у коцюбах, а молода піч ніг­тем „колупає”, — питається ради домашнього вог­нища.

2. З а р у ч и н и в загальному повторюють сва­тання, а в своєму ритуалі тепер в’яжеться зо шлю­бом чи вінчанням в одну частину. Коли молоду да­ють молодому, то підводять її кінцем хустки, за яку вона держиться.

3. Вінчання — це Чин цілком церковний, і нічим не зв’язаний з самим весільним обрядом, і з усього видно, що воно значно пізніше вставлене до нього, сам весільний обряд складався без нього

й до нього. Народ традиційно вірить, що без весіль­ного ритуалу саме Вінчання не дає молодим права на співжиття.

3 самим Вінчанням зв’язано багато різних по­вір’їв. Напр., хто з молодих перший переступить церковний поріг або перший вступить на килимок перед Аналоєм, той буде керувати в домашньому житті.

Староста на весіллі грає таку особливу ролю, що в ній легко бачити стародавнього жерця; без його благословений нічого не-робиться. А коровай — це жертовний хліб, теж Залишок глибокої старо­вини.

Весілля супроводиться багатьма най різ ніш ими звичаями. Книга Буття 29. 22—23 свідчить, що Ла­ван, справляючи весілля, сам веде молодого до доч­ки: „І зібрав Яків усіх людей тієї місцевости, і спра­вив гостину. І сталося ввечері, — і взяв він дочку свою Лію, і до нього впровадив її. 1 Яків із нею зій­шовся”. В ЕвропІ й тепер ще батько веде молоду до вінця, в Україні ж батько-мати на Вінчання не хо­дять, — ждуть удома повернення молодих з-під він­ця, щоб обсипати їх житом чи взагалі пашнею на порозі дому. Звичай обсипання молодих житом — дуже старий, знаний в Европі ще до Християнства.

Чин побрання — найвеселіший час у житті люди­ни, тому й назву одержав — весілля. Повно ра­дости, повно веселих (весільних) пісень. В Західній Україні ці пісні звуться л а д к а н н я^[81].

Глибоко шанується дівоча честь чи дівочий ві­нок, а в разі недодержання — відповідає батько- мати. П. Мирний свідчить: „Не одну матір, не одно­го батька на доччинному весіллі в хомутах через село водили” („Хіба ревуть воли”... ст. 108, 1880 р.).

Дівчина, що втратила вінка, зветься покрит­ка, бо мусіла вже покривати своє волосся хусткою, як молодиця. Зветься ще й стриг а, бо їй хлопці, за зраду, волосся остригали.

Коли молода чесна, то молодий і бояри та друж­ки — всі пришивають собі червоні стрічки. Довгу червону стрічку чи рушника прив’язують до довгої тички, із нею танцюють, коли йдуть від молодої до молодого. Танцює все село чи вся громада.

Утрата дівочого вінка ще до шлюбу сильно пе­реслідувалась.

Саме весілля мало характер стародавній княжий: молодий зветься князь, а молода — княгиня. їхні друзі — бояри. Коли їде поїзд з молодим — моло­дою, то всі мусять звертати їм з дороги, хочби то був і пан, бо цс ж іде князь і княгиня. Розпорядни­ки на весіллі звалися старости й підстарости, це вже терміни литовсько-польського походження.

4.