3. Жертви й обряди.

Життя первісної людини було повне боротьби з оточенням, з тим, що було в його довкіллі, особ­ливо з звіриною, і з цієї боротьби вироблювався її релігійний світогляд та її культ. Початком релігій­ного культу було те,.що людина стала вмилостив- ляти вищі сили свого оточення, щоб не робили їй шкоди.

²⁴ Е. Г о л у б и н с к і й : Печорі« Р. Ц. І. 241, 242.

²⁹ Оригінал і переклад цієї Саги видрукував о. Сабинин у „Русек. Истор. Сб. Общ. Ист. и Древн. Росс.” т. IV кн. ї,.Москва, 1840 р.

11 -9461 росли його обряди, але в основі своїй культ позо­ставався незмінним, — умилостивления богів, голов­но при допомозі жертов та молитви.

Коли постали матеріяльні боги, ідоли, вони по­требували видимої жертви, яку й поїдали чи то во­ни самі, чи ніби той дух, що ховався в них у се­редині. Ця жертва звалася требою чи потребою, а жертівник звався трёбищем або потребищем. Тре­ба була конче необхідна, і це стародавнє значення позосталося і в нашому слові „треба” (необхідно) аж до сьогодні; пор. іце наші слова: потреба, по­трібний, употребляти й т. ін.

Що слов’яни приносили жертви, про це маємо дуже багато найрізніших відомостей за всі дав­ні віки. Так, грецький історик VI в. Прокопій у сво­єму творі „про Готську війну” (ПІ. 14) розповідає, що слов’яни, „як хто має перед собою видиму смерть чи в недузі, чи на війні, то складає обітницю за своє життя, що коли не згине, то принесе жертву богові, і як спасеться, приносить у жертву обіцяне, та й думає, що то тією жертвою спас собі життя. Вони почитають річки, німф і деякі інші божества- демони (гр. ііаітоп), приносять їм у жертву все, і з тих жертов ворожать собі”.

Другий грецький письменник X віку Костянтин Порфіророджений пише: „Росси приносили в жертву живих пташок під дуже високим дубом.

Арабський подорожній X віку Ібн-Фадлан до-

— 163 — кладно оповідає, як руський купець 922-го року молився перед ідолами десь на березі Волги біля міста Ітиля, куди він приїхав зо своїми товарами, і приносив цьому богові жертву, і молився, щоб бог послав йому багатих покупців^[62].

Ось це оповідання: „Коли купецькі човни при­бувають до місця, де закидається котвиця (якор), то кожен з купців висядає, маючи при собі хліб, м’ясо, молоко, цибулю й міцний напиток, підхо­дить до високого поставленого стовпа, що має ли­це, схоже на людське, а круг нього малі фігурки, а позад них вставлені в землю високі стовпи. А ку­пець підходить до великої фігури, падає перед нею й проказує: „О господине, я прийшов здалека, зо мною (стільки то) дівчат, соболів (стільки) і (стіль­ки) шкур”, — і перелічує все, що привіз. А далі каже: „А цей подарунок приніс я тобі”, і позоставляє при­несене перед стовпом, просячи: „Я бажаю, щоб ти послав мені купця з динарами, який купив би в ме­не все, що я побажаю, і не перечив би мені ні в чо­му, що тільки я скажу йому”. По цьому купець від­ходить”.

" „Коли ж продаж утруднений, і тягнеться довго, то купець вертається з іншим дарунком вдруге й утретє, і якщо бажання його все ж таки затягується, то він приносить дарунка одній з малих фігурок, і просить поклопотатися, кажучи: „Це жінки й доч­ки нашого господина”, і не пропускає ані одної фі­гурки, яку не просив би й не благав би поклопо­татися, і не вклонився б їй низенько.

Часто продаж іде легко купцеві, і тоді він, про­даючи, говорить: „Господин мій виконує моє ба­жання, треба нагородити його за це!” І бере ку­пець певну кількість рогатої скотини й овечок, за-

биває їх, частину м’яса роздає бідним, а решту приносить і кидає перед великим стовпом і перед малими, що круг нього, і вішає голови рогатого скота й овечок на стовпи, вставлені в землю.

Нарешті Сага про норвезького князя Олафа, по рукопису з XIII віку, як ми вище бачили, розпові­дає, що наш князь Володимир у Києві заходив до свого поганського храму й приносив там жертви ідолам.

Це були все свідчення чужинців про жертво­приношення слов’ян або русів. Про те саме дуже часто свідчать і наші власні джерела. Так, Почат­ковий Літопис під 983 р. подає, що князь Воло­димир, розбивши ятвягів, „твори потребу (цебто: жертву) кумиром с людьми своїми. І ріша старці й бояре: мечем жребій на отрока і дівицю, на коєго же падеть, того заріжем богом”. Жереб упав на християнську родину варяга Тура, і він з сином був забитий (ПСРЛ І. 35). Це дуже важливе свідчення, бо вказує, що наші предки приносили своїм богам навіть людські жертви, а першим нашим Мучеником за Віру був Тур^[64].

Про те саме свідчить цей же Літопис ще й під 980 роком, — коли князь Володимир розпочав кня­зювати в Києві, то поставив.ідоли своїм богам, і „жряху (приносили жертви) їм; наричюще ї (їх) боги. Привожаху сини свої і дщери, і жряху бісом, оскверняху землю теребами (требами, жертвами) своїми, і осквернися кровьми Земля Руска, і холм от" (ПСРЛ 1. 22-23).

Так само Митрополит Київський Іларіон у сво. єму Слові половини XI віку пише, що ми, прийняЕ ши Християнство, „уже не і до дослужите лі зовем ся, — христіани, уже не закалаєм бісом друг дру га... Уже не, жертвенния крови вкушающе, погиба єм”.

Про людські в нас жертви свідчить у Слові на Фомину неділю й Кирил, Єпископ Турівський, ви хованець Київський, письменник другої половині XII віку, розповідаючи, що зцілений кусом гово рить до жидів:. „Чи ли на високия холми хощет М’я повести, їдеже ви своя діти бісом закаласте Отселе бо /іеприємлеть ад треби закалаемих отці младенець, ні смерть почести: преста бо ідолосл}* женіє і пагубное бісовскоє насиліє”³¹.

Про криваві людські жертви в на£_ свідчать і чужинці. Так арабський письменник Ібн-Даста десь біля 930-го року пише про русі в, що „є в них волх ви, а з них деякі наказують князеві, як ніби вони їх ні начальники. Буває, що вони наказують приноси ти жертву творцеві їх, що їм захочеться: жінок, муж чин і коней. Узявши людину чи скотину, волхв на кладає йому мотуза на шию, вішає жертву* на ко лоду, і чекає, поки вона задушиться, і каже, що це жертва богові””. Проф. М. Грушевський оспорює, що наші предки приносили людські жертви, але переконливих на це доводів не подає (Історія Укра- Їни-Руси І. 289, вид. 2.). Навпаки, О. Шахматов, Е. Аничков і ін. міцно доводять, що людські жертви в нас таки були.

Відгомін людської жертви маємо ще і в пізні-

’*· Пономарев: Памятники, І. ст. 136.

Га р к а в, у : Сказаній мусульманських писателен ст. 269.

ші часи, в XVII столітті: відомий повстанець Сте­пан Разин (І 1671 р.), як свідчить Страус, приніс у жертву Волзі, — як про це подано вище, — по­лонену перську княжну. Це не є звичайне потоплен­ня обридлої полюбовниці, — це власне людська жертва богові води, щоб став милостивим.

Серед українського народу поширено багато найрізніших оповідань, що невільно ображувати сонця видом крови, а це посередньо вказує, що криваві жертви таки давно вивелися в нас. Мож­ливо, що нащі повір’я про кров в основі своїй ма­ють пізніші старозавітні накази, але багато їх по­стало в нас ще в дохристиянський час. Пролита відкрито при сонці кров буде помщена, бо вона кричить до Неба, (Буття 4. 10). Убивця приймає всі гріхи забитого на себе; а хто забиває правед­ного, приймає гріхи на себе й усіх тих, кого пра­ведний міг би спасти. Див. про це вище, при опи­су Сонця, ст ?

Свідчень про звичайні жертви, як я вище за­значив, у нас дуже багато. В Літопису під 912-им ро­ком розповідається, що коли на Небі появилися загрозливі познаки, то „князь Олег принесе жер­тви многи, умилостивляя богов своїх нечестивих”.

Митрополит Київський Іоан II (| 1089 р.) у сво­їх „Правилах” подає, що (кияни) „жруть (цебто жертви приносять) бісом, і болотом, і кладязем”.

■ ³⁸ Памятники, XII в., ст. 179.

³⁷ Тихонравов: Літописи русской лит. IV. 3/89. — Ф а м и н ц ы н, ст. 35—36, 60.

ві за списком XIV віку знаходимо, що кури „іними в водах потопляєми суть, а друзії, к кладязем при- ходяще, моляться, і в воду мечють, Велеару жер­тву приносяще”³". Слово про те, „Како первое по­гани віровали в ідоли” розповідає, що „убогая ку­рята, оже не на честь святем породишася, ні на честь вірним человіком, но на жертву ідолом рі- жються... Проповідающе м’ясо, і масло, і яйця, і вся потребная бісом, і то все проповіданьє сами їдять і пьють, їх же недостоїть ні псом ясти”³⁹.

В рукопису XIV віку знаходимо таке спові­дальне питання: „Не поганим глаголеть, но кресть- яном; мнозі бо от хрестьян трапези ставлять ідо­лом і наполняють черпала бісом”⁴⁰.

І за пізнішого часу, в ХУІ-ХУІІ віках, пода­ються звістки так само про колишні жертви до­християнським божкам. Так, Архиепископ Новго­родський Макарій у своєму Посланні 1534 р. писав цареві Івану Грозному, що його паства „обичая дер- жахуся от древних прародителей... і всей тварі по­клони ху ся, ако Богу, і чтяху, і жертву приношаху кровную бісом: воли, і овци, і всяк скот, і птици” (ПСРЛ V. 73). Польський історик Стрийковський розповідає, що Ладо був бог, якому приносили в жертву білого півня⁴¹. Нарешті про жертвоприно­шення читаємо й у Густинському Літопису XVII в.: „Людіє же тогда, тьмою ідолобісія помрачені су­ще, жертви богомерзкія богом своїм приношаху, і озером, і кладязем, і рощенієм” (ПСРЛ II. 234).

Є відомості, але пізнішого часу, ніби перед

³⁰ Там само", ст.

Е. Аничков, ст. 300.

її Кгопіка Рокка, І. 146. ідолами палили невгасимі вогні^[65], а арабський пись­менник Аль-Масуді біля 950-го року свідчить, що курили й ладаном.

Звичайно жрець кидав мотуза па жертвенну ху­добину, і зачавлював її; ось тому в Християнстві заборонено їсти удавленину.

Капли ще для приношення жертов у Києві.

Археологічні розкопки в різних частинах Ук- раїни-Руси давали немало різних речей культового вжитку: зливальниці, курильниці й т. ін. (див. напр., М. Вязьмітіна: Золота Балка, Київ, 1962 р., ст. 208—218).

Року 1908-го славний український археолог В. В. Хвойко робив археологічні розкопки в Києві, на місці старого Києві!, і знайшов стародавнє капище, — місце, де приносилися жертви поганським бож­кам. „При цих розкопках знайдено велику кількість кісток і черепів тварин, головним чином свійських”.[†††††††††††††††††] На цьому ж місці року 1937-го знову робили розкоп­ки, знайшли нові деталі.

Стародавні капища знайдені і в інших містах України.

Жертви приносили, як бачимо з поданого ма­теріалу, або в храмах, або найчастіше під голим не­бом на святих місцях:, під великим дубом або іншим великим деревом, в гущавинах лісу, в чагарниках, на березі річок чи озер, біля криниць чи джерел, на пагірках і т. ін. Жертви були або одиничні, пер­сональні, або й громадські, коли збиралося багато народу в святкові дні, або в дні потреб: перед ви­ступом на війну, по вдалому поході, під час епі­демії, посухи й т. ін. В жертву приносилося найріз- ніше або з плодів та виробів з них, або домова ху­доба: воли, вівці, кури тощо, а часом, як ми бачи­ли, і люди.

З жертвою часто пов’язане було гадання про будуччину, як свідчить ще Прокопій: слов’яни „по жертвах гадають”. Приносити жертву визначалося словом „ж р а т и ” або „ж е р т и”, що полишило­ся аж до нашого часу в розумінні багато й сквап­ливо їсти, — їли ж чуже. Жертва звалася ще „тре­ба” або „тереба”, бо звірину на требу тягнули, „те­ребили”, що також дійшло й до нашого часу. За­мість „треба” часом казали „потреба”.

Жертовне м’ясо варилося в казанах, і те, що належалося по жертві людям, тут же врочисто й сквапливо „пожиралося”, „жерлося” в присутності бога. Це була жертовна трапеза, звичайно з від­повідними грами, піснями та танцями. Вірили, що жертовна кров має чудодійну силу. Залишки від жертви, як святощ, кидали в вогонь або в текучу во­ду, або й закопували в землю, а часом брали собі, як талісман. На спожиття жертви скликалися й бід­ні, — це соціальний бік жертви. Багаті люди розво­зили залишки жертви по місту й роздавали бідним. Як знаємо, це позосталося і за Християнства, — так робив сам князь Володимир.

До богів приходили подякувати їм за зробле­не або попросити ласки в будучому, а то й погада­ти. При жертвах були певні молитви й пісні, бо жер­тва завжди зв’язана з молитвою, й чинилися від­повідні обряди. Відданість богові виявлялася по­клонами або чолобиттям, чи паданням ниць перед ним.

Старих текстів молитов не дійшло до нас, але рештки їх таки залишилися в стародавніх загово­рах та заклинаннях; деякі уривки з молитов проте маємо. Ібн-Даста, арабський письменник X віку, по­дає найстарішу Молитву слов’ян. Під час жнив сло­в’яни беруть ковша просяного зерна, підіймають до Неба й моляться: „Господине (= Господи), ти да­вав нам поживу, дай же нам і нині її подостатку!”⁴³

Звичайно, часто молилися й без жертов, по тих самих місцях, обернувшися обличчям на Схід. Як бачимо з Церковного Уставу князя Володимира мо­лилися й під клунями; ще й сьогодні селяни молять­ся або в хаті перед „Богами” (Іконами), або й на дворі, чи в березі, лицем тільки на Схід.

«» Г а р к а в и : Сказаніе мусульм. ст. 265, або в ви­данні Хвольсона ст. ЗО—31.

Формою звертання до бога було „Господине”, цебто Господи, як це бачимо в описах X в. Ібн-Фад- лана, Ібн-Даста й ін. Цікаво, що й княгиня Ярослав­на в „Слові о полку Ігоревім” кінця XII віку так само зве Вітер і Сонце, як богів, словом Господине. Сло­ва Господь і господин спершу не розрізнялися, — розрізнялися вже за християнського часу, — хрис­тиянським дісталися Господь для Бога, а господин для світських.

Первісна релігія була заснована головно на звиг чаях та обрядах, оплетених мітами. Ці звичаї й об ряди завжди дуже консервативні, І з бігом віків ма ло міняються, тому багато їх перейшло й у Христи янство, змінивши тільки свою первісну ідею. Старі релігійні форми звичайно не гинуть остаточно, але тільки змінюються чи то в формі, без зміни ідеї, чи то в ідеї, без зміни форми. Ось тому сучасні найріз- ніші народні обряди дають вам дуже багато для ви­яснення дохристиянського вірування українського народу.

Звичайно, при цьому виясненні не все може бу­ти докладно певним, бо первісний обряд міг трохи змінити свою форму. Нові покоління взагалі пиль­нували зрозуміти обряд, і часто надавали йому но­ве пояснення, і таким чином обряд ставав джерелом релігійної творчости навіть і за нових часів. Взагалі, з бігом часу обряд сильно костенів, кам’янів, чому й не міг легко мінятися, тоді як Ідея обряду, віру­вання могли мінятися й тратити початковий сенс обряду.

Ось тому, глибше придивляючись до теперіш­нього християнського життя нашого народу, ми зна­ходимо в ньому багато рис дохристиянських. Різні приноси до Церкви відомі з найдавнішого часу, і звичайно являються продовженням практики до­християнського часу. Священики не завжди відки­дали ці звичаї з матеріяльних поглядів. Бувало, що приноси до Церкви Священик вносив у Вівтар, освя­чував і їв, цебто робив так, як вимагали від нього ті, що приносили⁴⁴. Звичайно, церковна Ієрархія за­бороняла все це, але з малим успіхом.

Найстарші жертовні церковні приноси — це канун і кутя, що з початку Християнства не дозво­лялися. Слово канун походить від гр. капоип, — наповнений іжею кошіль (гр. капе — очерет, капез

— плетінка з очерету), якого приносили звичайно до Церкви під неділю чи Свято, коли споживалося все принесене. Цей принос кошеля-кануна став ка­лендарним означенням передсвята; звідси ж пішов і вираз „накаїїуні" — напередодні. Дуже давнє й сло­во кутя, від гр. коиккїа — боби, зерно, — принос за померлого.

Так само й пізніше до Церкви приносили не тільки свої духовні Молитви, але й хліб, булки, мед, полотно, рушники, хустки, плоди, паски, крашанки й т. ін. Великоднє лоро ся й ковбаса, та й сама паска,

— це залишок дохристиянських же ртов, проти чо­го сильно був виступив у 1591 році осібним друко­ваним у Львові Посланням Патріярх Царгородський Єремія II. Але Всі намагання викинути це з народ- нього життя не дали добрих наслідків, і в Требнику спокійно вміщується „Молитва во еже благословити брашна м’яса во Святую і Великую Неділю Пасхи”. Святкування так званих Храмів чи Празників, днів Святих, на честь яких побудовано Церкву, часто нагадує первісну жертовну трапезу, та ще з варен­ням меду. Коли п’ють,, то до чарки ще й тепер при­говорюють: „Дай боже!” (може старе: Даждьбоже!) й т. ін.

Пирй чи щедрі бенкети,ведуть свій початок

Аничков, ст. 164,.165. з дохристиянського часу: це щедра жертва богові, що завжди справлялася гучно з возлиянієм. Особ­ливо щедрі були пири на якесь Свято. За Володими­ра ці жертви — княжі пири з скоморохами¹⁵ — по­зо сталися непорушні, як і давніше були, тільки їм надано характеру милосердя, хоч і до Християнства частина жертви все роздавалася бідним. Часті були й жертви своїм домовим божкам, сліди яких дій­шли й до нашого часу, як святковий о бильний стіл. Церква завжди забороняла Священикам бувати на святкових пирах з піснями, бо це ж „поганський” звичай.

А серед ритуальних українських обрядів ло- зосталося дуже багато такого, що виразно нагадує нам про колишні жертви, про що я не раз говорю в цій праці. Пізніше, вже за християнського часу, криваві жертви замінені хлібними; пор., напр., ве­сільний коровай, як жертву богові. Приноси богам удавнину часом вішали на священих деревах по лі­сах та гаях, напр., рушники¹®, що в нас перейшло на фігури, і існує й до сьогодні.