2. Поганські храми.

Святилища, цебто місця, де молилися, спочат­ку були просто привабливі природні місце вин и в ро­щах (гаях), під деревами, на березі річок, озер, на па гірках і т. ін²¹.

Храми були по великих містах більші (пор. на­ше хороми), по малих зовсім невеличкі накриття. Повість Времепиих Літ розповідає, що роди схо­дяться на Свята „межі сели” й святкують разом на берегах річок чи озер, по лісах, по горах, принося- чи жертви. Арабський письменник Ібн-Фадлан до-

-^а Літературу про кам'яних баб див. уГрушев- сього: Історія Україщі-Руси, вид. 2, т. 1 ст. 485.

²⁴ И. Срезневскій: Святилища и обряды язычес- каго богослуженія древні їх славян по свидетельствам совре­менным, и пі>ед.іиіям. Харків, 1846 р. — Изсл'Ьдованіе о язи- ческомъ бої ос луженій дреинихъ славяне, Спб. 1848 р. — Диннеє Л. А.: Дохристианские Храмы Руси в свете па­мятников к народного исуссства. „Сов. втн." ч. 2. 1947 рік.

«ладно описує в 922 р. святилище, яке поставили слов'янські купці на березі Волги. Стояло воно під голим небом, непокрите, усе обнесене частокіллям. По середині стояв високий стовп з настромленою на нього головою бога, а навколо нього стояли менші боги, його жінки та дочки.

Другий арабський письменник X ст. Аль-Масуді, в своєму творі „Золоті Луги” світить, що слов’яни були почасти християнами, почасти сонцепоклонни­ками. Він докладно описує слов'янські храми й ідо­лів в них: „В краях слов'ян були будинки, що шану­валися ними (храми).

„А другий храм був побудований одним з їх­ніх царів на Чорній Горі, — його оточують чудо­дійні води, різнокольорові й різновидні, відомі сво­єю користю. В ньому вони мали свого великого ідола в формі людини, зробленого як стара людина з палицею в руці, якою він двигає кості мерців із могил. Під правою його ногою знаходиться малю­нок різних мурашок, а під лівою малюнок чорних воронів, чорних крил і інше, також малюнки дивних хабащів та занджців”.

„А ще один храм мали вони на горі, оточеній морським рукавом, — він був побудований з чер-

во ного коралу та з зеленого смарагду. По середині його була велика баня, а під нею ідол, якого члени зроблені були з дорогоцінного каміння чотирьох родів: зеленого хризолиту, червоного яхонту, жов того сердолику та білого кришталю, а голова йо го з червоного золота. Навпроти нього стояв дру гий ідол на взір дівчини, що приносить йому жер тви й ладан. Ця будівля приписується якомусь муд рецю, що був у них за давнього часу”.²⁸

До якого саме слов’янського народу відноситься це докладне оповідання. Аль-МасудІ, точно не ві­домо, — одні його відносять до слов’ян західніх чи балтійських, що справді знали храми, а деякі, напр. І. Срезневський, до єхідніх.

Про поганські наші храми Літописи зовсім мов­чать, а це, треба думати, тому,-що великих і велич­них храмів у дохристиянську добу зовсім не було в нас; коли б такі храми справді були в нас, то лі­тописці, розповідаючи про заведення Християнства, не замовчали б і про поруйиування кумирень або про обернення їх на християнські Храми, що було в інших народів Звичайним.

Церковний Устав Володимира забороняв мо­литися „под овином (клунею), і ли в рощеньї, іли у води”²⁶, але згадки про храми в ньому нема. Нов­городський Архиепископ Мака рій в 1534 році зга­дує, що за Володимира Великого по Охрещенні „скверния м о лбища ідольскіє” були поруйновані²⁷, та трудно сказати, що це були за „молбища”: самі жертівники чи й храми.

Але один письменник XI віку, чернець Яків у вже згадуваному своєму творі: „Память і похвала ^{[58] [59] [60]}

князю русскому Володимеру” аж тричі говорить, що князь Володимир поруйнував ідольські храми: він „раздруши храми ідольскйя со лжеіменними бо­ги... І трёбища бісовская потреби, і храми ідоль- ския раздруши... Храми ідольскйя і требища всю­ду раскопа, і посіче, і ідоли сокруши”²⁸.

Є ще одна згадка, що в Києві були таки до­християнські храми. У відомій Сазі XIII віку про Олафа норвезького розповідається, як Олаф попав у Гардарикію (Русь) до конунга Валдамара (князя Володимира), і там їздив з ним до храму, і коли князь приносив у ньому жертву ідолові, Олаф стояв за дверима й чекав князя²⁸.

Так само й твір половини XI віку Митрополита Київського ІларІона „О Законі й Благодаті” свід­чить про капища: по прийнятті Християнства „уже не капищь сограждаєм, но Христови Церкви зиж­дем”..

Отже, як бачимо, дохристиянські храми таки були, а в них стояли жертівники й ідоли. Як знаємо, у слов’ян балтійських храми були звичайною річчю, а при храмах були й жерці.