4. Жерці.

Наші Літописи й інші важливі стародавні дже­рела ніколи ніде не згадують про ж е р ц.і в, що потрібні були при жертвоприношеннях, а тому в нас нема міцних даних »припускати, що в слов’ян вза­галі, і »в нас зокрема, був осібний розвинений клас чи каста жерців (кр>м слов’ян західніх, де вони справді були).

¹³ Про скоморохів див. Ф а м її її ц и н; Скоморохи на Руси, Спб. 1889 р.

⁴⁸ 11 В л а д и мі р о в: Введете, ст. 43. звичайно приносив князь або його бояри; напр. По­чатковий Літопис розповідає, що князь Володимир поставив ідолів у Києві, він же нараджується зо своїми боярами та старшими про переміну Віри, але ніякі жерці при цьому не згадуються, а згадати Лі­тописець мусів би, коли б вони були.

Але були в нас т. зв. волхви, тільки не як ок­ремий клас, не як служителі всенародні, але як ок­ремі фахівці в зносинах людей з богами. Про них часом згадують наші стародавні пам’ятки, але не часто, а Слова зовсім промовчують. Люди вірили, що волхви мають надлюдські знання, що вони віщі, відуни, що вони добре знають, чим і як уласкавити богів, а тому стоять близько до них. Волхви були в великій пошані як народу, так і князів.

Так, арабський письменник середини. X віку Ібн-Даста свідчить, як ми бачили вище, що „в ру- сів є волхви, які сильно впливають на князів, і-»яку жертву вони призначать, так і мусить бути. Кня'зь Олег, як сповіщає Початковий Літопис, питався волхва, від чого він, князь, помре, і той правдиво йому напророкував, що він помре від свойого улюб­леного коня, хоч Олег (чи Літописець) і сказав був на це: „То ть неправо молвять волсви, но все то лжа єсть”. Звичайно, волхви стояли за стару віру, були проти нового Християнства, про що не раз згадує й Початковий Літопис.

Волхви були в нас носителями таємної глибо­кої мудрости, і саме слово волхв в Євангелії

⁴' Е. Г о л у б и и с к і й : Исторія Русской Церкви, про волхвів див. ст. 211—214 т. І ч. 7 вид. 2.

(Мт. 2. 1) визначає мудрець. Самі волхви твердили про себе, що вони знаходяться в зносинах з бога ми: „Явило ми ся єсть пять бог”, „нама бозі пові дають” (Літопис). В давньому Житті Св. Володи мира твердиться: „Многи чюдеса і волсви створи ша бісовським метанієм”⁴⁸. Вони лікували хворих пророкували будуче, і народ до них линув, особли во в біді, бо вірили, що волхви все знають, усе мо жуть

Одне старе Слово, натякує, що волхви прихо дили в екстазу, певне, коли вони молилися: „Всіх ж іграній проклятіє єсть вертимоє плясаніє”. Е. Анич ков твердить, що на розвиток наших волхвів, особ ливо на півночі, вплинули фінські волхви, що бул більш розвинені, як стан, ніж слов’янські (ст. 276) Волхви впадали в оціпеніння, як фінські шамаш — це й було наше „вертимоє плясаніє” (ст. 236).

До волхвів часом зачисляли й врач і в-лікарів, бо всі волхви й лікували, та й лікар тоді оперував не тільки зіллями, але й заговорами. Так, у Патерику Печерському читаємо: „і много от врачсв-волх- вов помощі іскаше”. У Псковському Літопису вже в пізніший час доктор Бомелій зветься волхвом⁴⁹.

Взагалі ж лікарі довгий час належали до класи церковників, бо й вийшли з волхвів. У монголів, напр., волхви були разом Із тим і лікарями. Волхви лікували, і головно це ще довго тягло до них лю­дей, бо вони, знавці свого діла, справді добре допо­магали. І тільки в кінці XIII вік}' волхви стали оста­точно виводитися. І пізніше на Священиків І мона­хів простий народ довго ще дивився, як на колиш­ніх волхвів, шукаючи в них волхвування та ліків.

⁴⁸ А. И. Соболевскій; „Чтеиія Общ. Нест. Літ.”,

^4,1 П. В л а д и м і р о в : Древняя русская литература, Київ, 1901 р. ст. 86.

Хоч слово „волхв” і має в нас свої похідні: волхвувати, волшебний, волшебник, волшебниця, але слова ці в нас рідкі, вони — архаїзми, бо замі­нилися іншими, новішими.

Волхви віщі, — вони знають будуче. Пророц­тва волхвів збуваються, каже літописець про кня­зя Олега під 912 роком, про Всеслава Полоцького під 1044 роком, і ін.; цей останній князь Всеслав По­лоцький (! 1101 р.), як твердить Літопис, народив­ся від волхвування, і тому був родимим волхвом — чаклуном, і міг перекидатися на вовкулака; отже, волхви ще є в XII віці; він народився з „язвеном” (плівка, шкірка) на голові, тому був кровожерний.

З прийняттям Християнства на волхвів пішло урядове гоніння, і вони порозбігалися по лісах та дебрах, а хто позостався, притаївся. На княжому дворі волхвів замінили тепер Священики. Але вол­хви не позникали й не здавалися, хоч Християнство оголосило їх бісами; під час лихоліття, напр. го­лоду, вони являються до народу й бунтують його, і народ ішов за ними, як це було в Києві, Суздалі, Новгороді й ін. містах, про що розповідає Літопис. І з бігом часу волхви не виродилися, але перероди­лися, бо різного роду волхвування не зникло й три­мається аж до нашого часу. І ще значно пізніше Требники вперто ставлять питання: „їли (чи) к вол­хвам ходил єси, іли в дом водил”^[67].

Крім волхвів, були ще й кудесники — це тільки інша назва для волхвів, як свідчить Літопис під 1071 роком. Але є вказівки, що кудесники були меншого знання, а волхви вправніші (див. Життя Зосима й Саватія Соловецьких, Аничков, ст. 278).

Що в родині своїм жерцем справді був стар­ший, цебто батько чи мати, вказує те, |цо звичай

благословення позостався за ними ще й до­тепер, як то бачимо і в інших народів. Благословен­ня дуже старий звичай, визначає „висловлення блага” (добра) чи „благе (добре) словлення”, по­бажання добра з вірою, що так і збудеться.

Стародавні вірування й обряди перейшли й до часу християнського, і міцно тримаються в народі ще й тепер. І тепер батько в родині є виконавцем усіх святкових обрядів у хаті, йому належиться пер­ша роля. Увесь обряд, скажемо, Різдвяної куті про­водить батько. У деяких наших місцях на кутю бать­ко сідає за стіл, уставлений стравами з снопами, й питає: „Чи бачите мене, діти?" Йому відпові­дають: „Не бачимо”. Батько на це: „Ну, дай же, Боже, щоб і на той рік не бачили!^[68]

Від цієї ролі батька, як релігійного домового голови, перейшла назва й на Священика — „Батюш­ка”, стародавнє наше слово, замінене чужим „Піп”. За дохристиянського часу князі приносили загально- громадські жертви, цебто були ніби верховними жерцями; так само й за часів Християнства вони не випускали з своїх рук керівної ролі в Церкві.