8. Звіриний світ.

Загальні відомості. Т о т ё м.

Первісна' людина жила часто по лісах, і по­стійно мала тісну стичність зо звіриною. Власне довкільна звірина найбільше не давала людині спо­кою, і змушувала її думати про себе.

Шанування звірів, особливо великих і сильних, розпочалося з глибокої давнини. Деякі звірі ста­вали вірними покровителями людини, коли з ни­ми вміло складувано умову чи дружбу. Такі звірі, як захисники певного роду чи племени, звалися тотемами.

Тотемізм розвивався дуже поволі, і залишки його позостались скрізь, а також і в нас, хоч і малі. Тотема не можна було вбивати, — йому треба зав­жди годити й належно годувати, за що він допо­магає, або хоч не шкодить. Шанування звірів бу-

ло ще й у тому, що поважні люди приймали собі якусь звіринну назву, напр. у „Слові о полку Іго­реві” князь зветься Туром, а звіриних прізвищ у нас і тепер дуже багато, напр.: Вовк, Лев, Лисиця, Зай­ців, Заєць, Півень, Курочка й багато інших.

Стародавня стаття: „Толкование имен человічес- ких” подає, що люди часто вживають імена вовчі замість агнчих. Хто приймає вовче ім’я, той „вмісто світа тму удержав, душу свою погубит” (Алфавит поч. XVII в. ч. 72, бібліотека М. Іларіона).

В епоху тотемізму постала велика персоніфі­кація звірів, що відбилося і в самій мові; пор. наші вирази: лисичка-сестричка, вовчик-братик, дядько- медвідь і т. ін. Це уосібнення звірів ясно вказує і на спосіб життя, — на ліс та на ловецьке зайняття.

По наших казках, піснях завжди бачимо повну персоніфікацію всіх звірів; пор. епос Івана Франка: „Лис Микита” (у німців „Райнеке Лис”). Та й те­пер, вірить народ, усі звірі й птахи : зорять, тіль­ки мови їхньої людина не знає, але добре розумі­ють її всякі відуни та ворожбити. Під Новий Рік (або під Йордан) вся домова худоба говорить, особ­ливо воли, корови та коні, і коли господар прислу­хається, може почути й оповідання про себе та про свою долю.

Вдавнину було немало й усяких писаних праць про звірів, це „Бестіярії”, що сіяли серед людства різні легенди про звірів; так само й „Физіолог’, що був поширений у нас, наповнений легендами про звірів, і багато з цього поширилося ще й тепер се­ред народнього знання та вірування, його охоче чи­тали, а в ХУІ-ХУП віках наша Церква легенди про звірів ширила в своїх проповідях.

Так, славний наш проповідник Іоаникій Галя- товський (·)· 1688 р.) у своєму творі „Наука албо способ зложена казана” 1659 р. повчав Священиків, що для проповідей „треба читати книги о звірях, птахах, гадах, рибах, деревах, зелах, каміннях і роз­маїтих водах, которії в морі, в ріках, в студнях і на інших місцях знай дуються, і уважати їх натуру, і тоє собі нотувати і аплікувати (додавати) до своєї ре­чі, которую повідати хочеш”. І справді, в друкова­них проповідях XVI—XVII віків знаходимо багато різних легенд про звіриний світ^[89].

Звірина завжди сильно вдячна за зроблену їй ласку, і оповідань про це багато по всьому світі, а особливо в Життях Святих, що завжди близько жили зо звіриною. Багато також легенд про пере­творення людини на звірину чи птаха. Взагалі зві­риний світ переповнений легендами⁴⁰.

Окремі звірі й худоба.

Козел мав у нас обрядове значення, і здав­на брав уділ у святкових забавах, — його самого, або з медведем, водили на Святах по хатах і ба­вили гостей, проти чого Церква здавна виступала. Коза була символом урожаю, й на Святах співали:

Де коза туп-туп, Там жита сім куп, Де коза рогом, Там жито стогом, Де коза хвостом. Там жито кустом⁴’.

У культ тотема взагалі входило переряджен н я тотемом, танці та гри, яким було в нас ходжен ня з козою чи медведем Різдвяними Святами; зви чайно, це залишок тотемізму стародавніх часів.

Поважання деякої звірини бачимо з позоста лих наших обрядів. Від шанування вепра поли шився в нас звичай колоти його на Різдво, й маті свинячі ковбаси та кишки, як жертовні.

Лис завжди виступає, як хитрун, звідси по говірка: хитрий як лис. Вовк — символ швидкості бігу героїв, як і сокіл; пор. у „Слові о г,;у Ігореві’’ „Вої скачють, аки сіриї волці по полю. Своєю не нажерливістю вовк здавна символ голоду: Голод ний, як вовк. Заєць у всіх народів став симво лом боягузтва, пор.: Такий відважний, як заєць І коли заєць перебіжить дорогу, то не на добре Так само ведмідь — символ недотепи, звідси го воримо: Зробив ведмежу прислугу; нзродня назва його — Михайло.

Давніше в Україні водилися до XVI віку тури, дикі бики, напр. їх знає „Слово о полку Ігореві” 1187 року; тур — символ сили, відваги та мужнос- ти, часті й тепер у народніх творах^[42].

С о 6-а к а (чи пес) з глибокої давнини стала символом вірности, бо справді завжди вірно від-

даний своєму господареві, а звідси й примівка: Вір­ний, як собака (Зах. Укр.: як пес).

Коли собака виє, а голову держить угору, то перед вовком, що десь його чує. А коли голова опущена до землі — то віщує смерть (Кобилян- ська: „Земля” 262).

„Одної темної ночі на дворі завила собака, за нею друга... І зараз же почався пожар! (Короленко: Історія мого сучасника, 1954 р. ст. 226, том 5).

Собаки щоночі вили — вмирущого чули (Мир­ний П. 347).

„Гавкаючи, собака вибріхує все зле” (Харчук: „Волинь” І. 284).

Коли к і т покине свій дім, то на нещастя.

Баран чи вівця стали символом невинности, особливо супроти вовка; звідси й християнський символ: Агнець Божий, цебто Христос.

Здавна в нас повно легендарних оповідань про різних звірів, джерелом яких були давні „Фізіоло­ги”, або й свої стародавні перекази.

Цікаво, що кінь у найдавніших пам’ятках більшої ролі не грає, але стає частим і улюбленим за козацької доби. Але з давнього часу кінь, особ­ливо вороний чи баский, став символом швидкости, тому вдавнину були відомі й крилаті коні, що по- зосталися дотепер у наших народиіх творах, особ­ливо в казках. Кінь може бути й віщим і чудесним, і вірно служить своєму панові. Коли треба добре коня виїздити, то в легендах це робить Св. Юрій.

Домова х у д 6 б а з найдавнішого часу була й е у великій пошані українського народу, — це члени родини, що працюють на неї. Худобу не за­бувають під час великих Свят: її обкаджують лада­ном і окроплюють йорданською водою, на Велик­день гуцули й тепер христосуються з нею. Як по­кійника виносять із хати, випускають із хлівів чи приганяють з поля всю худобу, щоб попрощалась зо своїм газдою (господарем).

Перевернений вовною назовні кожух, як худо­бина, накликує врожай та достаток. Для Похорону вживають волів з найдавнішого часу, — це за- гальноарійський звичай. Бик — символ творення, парубок, віл — чоловік, т е л й ц п — дівчина, к о- рова — жінка, земля; така символіка переповнює весільні пісні й наші приповідки: До чого бик звик, те й волом рик, або: Горе тобі, воле, коли тебе ко­рова коле.

Деяка звірина, особливо чорна, напр. чор­на собака, чорний кіт, можуть сильно шкодити лю­дині, бо в них звичайно сидить біс. Коли чорна собака, кіт, лис або заєць перебіжить кому доро­гу, це зла ознака, і не поведеться цій людині. Ко­ли звір кричить, це теж зла ознака, як видно те вже в „Слові о полку Ігореві”. Лисяче брехання чи виття завжди віщує лихо, як це у „Слові”: Лисиці брешуть на черления щити.

Коли в лісі гине якась велика звірина (а вона на смерть усе ховається в гущавину, щоб бути самот­ньою), це неодмінно відіб’ється й поміж людьми, добрим чи злим, але несподіванкою; звідси при­повідка при несподіванках: „Щось велике в лісі здохло!” Взагалі, звірина може віщувати; напр. ко­ли кіт треться біля ніг або вмивається, — гостей ворожить. Звірине молоко має чудодійну силу, злу чи добру, і це сильний середник при чаруванні.

Як курка заспіває півнем — на нещастя. Б. Грінченко (вид. 1963 р. т. II) пише: „Ох, лишечко, лишечко! Не дурно ж у мене зозуляста курка півнем співала: оце ж воно й сталося!... Я так і вга­дувала, що буде нещастя: або пошесть, або голод, або війна”... 550.

Домовий скот був завжди в великій опіці на­ших предків, і про нього Існує велика сила найріз- ніших вірувань. Скотарство було сильно розвине­не, і скот поважався за членів родини й підпадав опіці й охороні домового бога. Нечиста сила або зла людина, коли хоче пошкодити господареві, за­чинає зо шкоди його худобі. Волхви й різні ча­рівники вміли допомагати скотині, і тим підтри­мували свій авторитет. У наших гуцулів у Карпатах давні вірування про худобу (маржину) по зостали­ся в повній свіжості ще й тепер (пор. „Тіні забутих предків” Μ. Коцюбинського).

Християнство мусіло рахуватися з таким близь­ким стосунком людини до свого домового скота, і взяло його під свою опіку. В Требнику знаходимо аж три давні Чини для домового скота: 1. Чин Бла- гословенія огради скотов, сиріч стайні, 2. Молитва во еже благословити стадо, і 3. Чин противу гу- бительству скотов. Церква просить Господа, „да не ізволиши по гибну ти скотом, без них же человічес- кий род воспитатися не можеть”, і молиться, „о єже всякія козни отгнати, і всякое чародійство от сея огради ізвергсти”, „ізбави стадо от насилія діаволя, і от всякого навіта врагов, і воздуха смертного, всякую зависть, і іскушеніє, чаровства же і волшеб­ства, от дійства находящего діавольского, отгоняя от него”.

Для скотини, особливо для корів, здавна дуже помічна сіль, і її додають скотині до їжі ще й те­пер. Цікаво, що в Требнику є особлива „Молитва над солею”, а в „Чині Благословення огради ског тов” про це молиться: „Владико, Отче Святий, со храни сія скоти сею тварією соли, юже о імені Тво «м благословлю і сим скотом подательство творю’

В Требнику в „Чині на нивах” є стародавнє „За клинаніє Св. Мученика Трифона”, а в ньому зга дується „Ангел Божий, іже над звірьми”.

„Блаженний, хто й скоти милує”, — це завжди пам'ятається серед українського народу, І добрий господар уважає гріхом непотрібно мучити свою худобину, напр. не буде їхати на перевантаженій лапками.

Бджола — „Божа пташка” (Номис, 9), або „Божа мушка”, захавити її гріх. Вона освячує й свій мед, що стає необхідним у святкових обрядах, напр. у Різдвяній куті, або в церковному коливі на По­хоронах чи поминках. Бджолярство — Святе зай­няття, пасіка — Святе місце, а пасічник — побожна людина. Віск, як виріб бджолиний, також Святий, тому тільки він іде на церковні свічки. Наші пред­ки любили „бортництво” (борт — улик з дерев’яно­го дупла) й жили з нього, і мед у їхньому житті грав показну ролю. Взагалі бджола — символ пра­цьовитосте; Будь робоча, як бджола (приказка).

Церква так само любовно поставилася до бджіл, і взяла їх під свою опіку. До Требника внесено два Чини про бджіл: 1. „Чин Благословенія пчел” і 2. „Благословеніє роев пчельных, во улія нова всаж- денних”. Церква молиться: „Да разоряться і по­гибнуть вся обаянія, аще кая суть на місті сем”, бо пасіка мусить бути місцем чистим: від злої сили, диявольської й людської, „да явиться неподвиж- ним многими лукавстви, і непоколебим зазорним обаянії, от всякого коварства волшебного сохра­нен”. Святий Пророк Іван Хреститель, що жив на пустині диким медом та акридами, узятий Церквою за охоронця бджіл і пасік, а пізніше такими стали Св. Зосима і Саватій (Соловецькі), і їхні Ікони дер­жать по пасіках.

Сбнечко чи Божа корівка, коли посадити на руку, злітає в тому напрямі, куди дівчина заміж піде.

Деякі птахи з глибокої давнини стали лиховіс­ними, напр. ворон чи ворона, а також г а л­к а,?що можуть накаркати біду. Пор. у „Слові о пол­ку Ігореві”: „Часто ворони граяху (крякали), трупья собі ділячи... Всю ніч звечора бусові ворони вез- граяху”; а поганий половчин зветься тут чорним вороном. Коли Ігореві війська йшли на Дін, то по­переду їх бігли чорні зграї галок (галиці стади), віщуючи біду або смерть.

Сова, коли кричить, то це на біду, і таке по­вір’я існує в Україні ще й сьогодні. Напр. Харченко в „Волині” 1964 р. т. І. 126 подає: „Не на добре сова кричить, — видно, біду накликає”.

У „Землі” О. Кобилянська розповідає: „У день перед смертю чорні ворони окружу вали безнастан­но криту хату, мов би там лежав труп і ждав на них довго”... „Не дурно перелетів мені чорний во­рон дорогу, — тут має бути або моя смерть, або я не витримаю” (ст. 190).

Крук — трупожер, і віщує лихо; так само й коршак. Ворони віщують і погоду: Ворони крячуть — зміну погоди бачуть (приповідка). Так само сова або пугач вночі своїм криком віщу­ють лихо та нещастя, а то й смерть. Сорока стрекоче, бо гостей хоче, сорока стрекоче *— нови­на буде, але не все добра, пор. у „Слові б полку Ігореві”: „Не сороки встріскотали” коли за вті­каючим Ігорем погнався Гза з Кончаком. Так само й „О р л и клёктом на кості зовуть”.

Про орла Лексикон 1627 р. на ст. 150 подає: „Орел — птах, который на пятсотноє лЪто обновля­ется в источницЪ воднії, паки юн бывает”.

Коли миша з’їзсть щось Святе, напр. кришки з паски, вона перетворюється в кажана (лилика).

Сокіл завжди символ хоробрости та скорос­ти, й дуже далеко бачить.

Деякі птахи допомагають людині проти злої сили, — таким здавна є півень. Коли він проспі­ває північ, то заганяє тим усяку нечисту силу по своїх місцях, і вона мусить кидати наш світ. Лякає півень і мерців, і, побачивши півня, вони втікають до своїх могил, чому на цвинтарях - кладовищах у нас звичайно фігури з бляшаним півнем на них: мерлець побачить півня і сховається назад у моги­лу.

Півень кілька раз на добу співає, а особливо опівночі й над ранком; коли він заспіває невчасно, це на зміну погоди. Півень прикрашує обійстя — хату: Без півня хата глуха, каже приповідка. „Чер­воний півень” здавна став символом пожару, під­палу; пустити „червоного півня”, — це підпалити хату.

Про те, чому „кур” (півень) конче співає пев­ного часу, були оповідання вже з давнього часу. Хронограф XVII в. (Барсова) вияснює так: Кожно­го дня доручує Бог стам Анголам зодягати сонце, і зараз огненні птахи небесні, що звуться фінікси та халендрії, літають перед сонцем, мочають свої крила по дев’яти десятикротно в океанській воді, і кроплять крилами, і цим гасять сонце, щоб воно не попалило 'промінням усього світу. І обгорають від соняшного вогню тим птахам крилля, і вони стають голі, як поскоблені.

А як зайде сонце, тоді ті птахи купаються в ве­ликій океанській річці, і знову відновлюються і опі- рюються їхні крилля. Ось тому й півень зветься ку­ром, і він має під своїми крильми біле перо тих небесних птахів, і коли сонце йде від заходу на схід, тоді те перо свербить у півня. Коли ж Анголи не­суть одежу від Престолу, тоді півень зачухається, і, відкривши очі, прокидається, повідомляє тим не­бесним птахам бій, плеще своїми крильми, і звіщає світові воскресення.

А інше оповідання пояснює так: „Сонце ходить у повітрі вдень і вночі, і низько летить по океану, не замочившись. А в океані є кур (півень), що має голову до Небес, а море йому по коліна. Коли сон­це вмивається в океані, тоді вода захвилюється, і хвилі починають бити кура (півня) по пір’ї. А він, очутившись від хвилі, кричить „кукуріку!”, що зна­чить: „Світлодавче Господи, подай мирові Світло!”. І коли те заспіває, тоді всі півні співають одного часу по всій вселенній” (рукопис 1531 р.)^4в. З гли­бокої давнини півень уважався в нас за птаха жер­твенного; з давнини ж по ньому гадають.

З дуже давнього часу в нас поширене поважан­ня бузька чи бусла (ббцяна, чорногуза), як символа праці й прив’язаности. Займати бусла не вільно, а то він хату спалить. Де він покладе своє кубло, тій хаті все буде щастити; та й сам бузько для гнізда обирає собі хату спокійну й побожну. Бо бусел — птах побожний.

Бусел завжди пильно береже свою оселю, на якій він сидить. „На клуню часто кладуть старе ко­лесо, — щоб бусли кубло клали, бо це береже клу­ню від пожежі” (Вовк Ф.: Антропологія 113). Бусли вилітають на зиму в Ірій, а на весну вертаються не­одмінно на своє попереднє кубло.

Наш поет П. Филипович про це пише: Шануй гніздо старого чорногуза, — Він стереже і клуню, і стіжка.

Горобець — як уже сказано вище ст. 73, здавна має недобру славу. Стара легенда оповідає, що коли Ісус мучився на Хресті, то воїни ходили й розглядали, хто на Голготі ще живий. Коли пі-

⁴⁸ В. П е р е т ц : Слово о полку Ігоревім. Київ, 1926 р„ ст. 298—299. Пам. отреч. р. лит. II. 350. Барсов: Слово о полку Игореве III. 416—-417. дійшли до Христа, то горобці відразу зацвірінька­ли: „Жив-жив! Жив-жив!" Цим горобці показали, що Ісус ще живий, і йому поперебивали голінки... Через це горобця чгсто мучать, особливо діти... („Чорна Рада” П. Куліша, ст. 184).

Пугач звичайно провіщає смерть. У „Кобзарі” Т. Шевченка: Пугач над стріхою в вікно завиє (вид. 1947 р. ст. 214), — на смерть.

Так само й сичі: „Сичі вночі недобре віщу­ють на коморі” („Кобзар" 129).

Сорока на своєму довгому хвості звичайно віщує новини.

Цвіркун в хаті шануєтвся. „Люди твердять: цвіркун у хаті —· щастю бути” (Рибак ст. 526). „Ко­ли співає цвіркун під час розмови про справу, — добра прикмета" (там само 319).

Плазуни.

Багато є різних переказів про плазунів. 3 гадюки виростають чорти, і тому вона нечис та. Усі гади на Чесного Хреста ховаються до сво го Вирію, а тому небезпечно цього дня йти до лі су. Але від гадюки відрізнюється вуж, — він силь но допомагає тій хаті, де живе, і приносить їй щас тя, тому вбивати його не вільно^[47]. Навпаки, гадю ка дуже шкідлива, особливо т. зв. полоз (зга дується в „Слові”), і за її забиття відпускається сії тяжких гріхів. Убити гадюку — це ніби сім Літур гій прослухати. Заклинання на злих плазунів відо ме з найдавнішого часу. Напр. Біблія в Книзі Єре мії 8. 17 згадує про закляття на вужів та гадюк:

Бо ось я пошлю проти вас тих вужів та гадюк,

що немає закляття на них,

і вони вас кусатимуть, каже Господь.

Так само й легендарний змій може сильно шкодити людині. Вогненний змій чи дракон, зви­чайно багатоголовий, частий в народніх віруваннях, і часто виступає, як зла сила, як демон. Такі змії нападають на сонце чи на місяця, й тоді стають затьми. Люблять такі змії засісти в якомусь озері біля міста, і пожирати людей, вимагаючи собі ще й царівни. Власне такого багатоголового змія вбив Св. Юрій^[48]. По ночах змій літає до деяких жінок і з ними живе. Взагалі ж полове співжиття жінок зо звіриною в переказах не рідке. Змій, живучи з жінкою, сильно її сушить, і є приміта: якщо жін­ка суха, аж світиться, то певна ознака, що до неї ночами літає змій.

Етнографічний матеріял дає багато оповідань про співжиття зо змієм, те саме дають і письменни­ки. Напр. П. Мирний, „Хіба ревуть воли”: „Казали, що до Метрі кожної ночі змій у димар літає” 18. Нечуй: „Одна жінка бачила на свої очі, як огневий змій упав у. вивід над хатою” І. 133.

Взагалі змії — постійна погроза світу, чому з ними борються лицарі — герої, а особливо Святі: Юрій, Димитрій та Феодор. Змієборство — це давній і дуже поширений мотив у наших казках та легендах. Сюди належить І наша стародавня ле­генда про київського змієборця Кирила Кожем’яку, що забив змія, який вимагав собі великої людської данини й щоденно пожирав усіх.

Християнство перетворило змія на нечисту си­лу, а то й на простого перелесника. Постає змій з тієї гадюки, що сім літ не чує ані людського го-

лосу, ані дзвону, тоді в гадюки виростають крила, і за сім літ вона стає змієм.

Легенди про змія відомі багатьом народам, і на утворенні їх знати багато найрізніших впливів⁴⁸.

Про віру в оборотництво подаю далі, в розділі VI: Відунство, ст. 184—187.

Дуже часто пізнають погоду по птахах чи по худобі. Напр. Коли ворони понадуваються, — то на мороз. Як гусак ховає носа, то на холод. Пого­вірка: Надувся, як кулик на вітер (М. Вовчок II, 83, Ш. 281). У „Люборацьких” Свидницького 4: „Знать на вітерець збиралось, бо свиня попала шлею в зу­би й почала термосить".

На зиму пташинний світ відлітає в Ірій чи В и- рій, а на весну вертається назад. Пророк Єремія 8. 7 вже подає про це:

І відає бусел у повітрі умовлений час свій, а горлиця й ластівка та журавель стережуть час прилету свого.

Про Вирій розповідаю далі, в розділі VIII.

9. Дивовижні звірі та птахи.

У давнину було багато оповідань про різних дивовижних звірів та птахів, і ці оповідання були по різних рукописних збірниках, словниках і ін. кни­гах. Для прикладу я подам деякі оповідання з дру­кованого Лексиса Лаврентія Зізанія 1596-го ро­ку.

„Гієна єсть звір дикий а скрутний, которий, пршедши до пастухів, пристосовуєть свой голос до чоловічого, і перевикаєть імена пастушії, і на змор­дований пси нападши, поїдаєть їх” (Лист 215). ^[49]

„Онокротал — птах, подобний кшталтом (видом) лебедеві, которий писок уложивши в воду, гукает як осел, гуп ач, гуковище” (Лист 215).

„Онокентавр — звір ніякісь, от голови як человік, а от ног як осел. По слове иску к и т о- в рас (Лист 215).

„Н е я с ы т, по грецку пелекан, — птах есть в Єгипті, подобний бусюлові, которий в пустині рад мешкати, которому змії врогують, і діти его умерщ- вляють. А он, прилетівши, клюється в перси (гру­ди) свої і кров іспущаєт на них, І так оживают” (Лист 20).

Не мало подає сповідань про дивовижних зві­рів, птахів і ін. також київський „Лексикон славе- норосскій” 1627 р. Ієромонаха Памви Беринди. Ось хоч трохи:

„І в и н” — птах, ужами кормячійся, боцянові подобний” (ст. 412).

„Саламандра — бестійка вел(ика) як ящор- ка. Так зимна, же огнем жиєт и пломень гасит” (стр. 450).

„Сирена — див морський: до пояса стан па- нянський, а далій рибій” (стр. 454).

„Скйлла — звіря морское, о шести голов песіх, а постать красної невісти. А остаток тіла уж. В тісном місці живеть, где і харивдист, то єсть тісноє море, где як вир пожираєт кораблі” (стр. 455).

„X і м ё р а — коза, спереду лев, а ззаду змій, а в середині хімера”.

Різні Збірники та Словники також подають ба­гато оповідань про дивовижні рослини, дерева та явища природи. Напр. той же Лексис 1596-го року Лавріна Зізанія подає:

„Д р а ч і є єсть хоіна, которая, в вині зварена, злічует уха, ропи полни и очи уразовиі, то ест ра- ненні албо ударенні”. (Лист 12). Це драч, колю-

чий кущ (Б. Грінченко І. 441). Алфавит початку XVII ст. на л. 1245 дає тс саме.

„С м о р щ — оболок. который, з Неба спустив­шися, воду з моря смокчет, і если корабль набігнет на тое місце, то і корабль з людми порвет, а потом пустит, и розобєт корабль” (Лист 27). Це смерч, вихор на морі. В АлфавитІ початку XVII ст. це с м е р ч ь на ст. 320.