Поняття доведення. Її структура та види.

За звичай теза має форму категоричного судження, наприклад, “Цей злочин вчинив громадянин А.”, “Свідок В. не був на місці дорожньо-транспортної пригоди” тощо.

Теза повинна бути істинною, оскільки хибну тезу неможливо обґрунтувати ніяким правильним доведенням.

У юридичній практиці розрізняють:

основну тезу; - підлеглу або часткову тезу. Основною тезою називають положення, із якого випливають (або йому підпорядковується) декілька явно сформульованих положень. Через те її доведення потребує обгрунтування підлеглих положень. Підлеглою тезою називається положення, яке стає тезою лише тому, що завдяки йому доводиться основна теза. Тому доведена часткова теза стає аргументом для основної тези.

Аргумент є судженням, істинність якого вже встановлена раніше, і яке може бути застосована для обгрунтування істинності висунутого положення.

До аргументів відносять:

- факти;

- закони;

- аксіоми;

- дефініції;

- раніше доведені положення.

Розглянемо вказані види аргументів.

Існує кілька значень терміну “факт” (від лат. factum – зроблене, здійснене). Під ним можуть розуміти або істину, подію або результат, або як дещо реальне на противагу вигаданому, або як конкретне, одиничне на відміну від загального, абстрактного, або як особливого роду положення, що фіксує емпіричне знання, яке протиставляється теорії або гіпотезі. У нашому розумінні факт постає як явище або подія, що мають місце в реальному житті, і які вірно відображені в судженні.Факт є одним із важливих видів аргументів. Це пояснюється тим, що правильний факт не можливо заперечити чи відкинути, оскільки протилежне означає йти в супереч реальності. Тому факт є основою, на якій будуються, формуються переконання особистості. Правда, при цьому ми повинні не забувати, що сам процес доведення хоч і пов’язаний з переконаннями, але не тотожний йому, адже доведення повинно базуватися на даних науки і суспільно-історичної практики. А переконання конкретної особистості можуть мати в основі, наприклад, релігійну віру, забобони, непоінформованість людей в питаннях економіки, політики, видимістьі доказовості, заснованої на різного роду софізмах. Тому переконати в чомусь людину ще не завжди означає їй довести.

Отже, на практиці один і той же факт можна тлумачити по різному. Тому сам факт може стати аргументом лише після правильної його інтерпретації, детального пояснення.

У судовому дослідженні факти трактуються як фактичні дані. Оскільки суддя чи інші учасники судового процесу не були на місці злочину, який розглядають, то його розкриття передбачає збір і виявлення фактів, які достовірно відтворюють обставини конкретного злочину, розкривають його мотиви, характер злочинного діяння, вказують на злочинця, виявляють міру його вини. Через те, фактами по судовій справі можуть бути всі складові того середовища, де відбулася злочинна дія. Але аргументом або судовим доказом факт стає лише тоді, коли він в повному обсязі відповідає вимогам процесуального закону. Наприклад, інформація громадянина А., як очевидця факту бійки сусідів, стане аргументом (доказом по цій справі) лише у тому випадку, коли буде доведена його безпосередня присутність при цій бійці. При цьому він повинен бути допитаним в якості свідка у відповідності з процесуальними нормами, а його свідчення, згідно вимого процесуального закону, повинні були занесеними до протоколу.

Видом аргументів є також закони. Серед них розрізняють:

- закони природи (закони астрономії, математики, фізики, хімії тощо);

- закони суспільства (закони економіки, права, моралі, соціології тощо);

Закони є положеннямм, які відображають суттєво необхідні та загальні звязки і відношення. Тому дія закону є обов’язковою, оскільки він не передбачає винятків. Тобто, неможливо, що б його дія поширювалася лише на певну частину предметів чи явищ, які він пояснює. Через те закони є, образно говорячи, фундаментом науки.

Особливим видом аргументів є юридичні закони. У процесі слідства і судового засідання користуються доказовими фактами, із яких прагнуть зробити певні висновки. Наприклад, для встановлення причетності підозрюваного до злочину слідством повинні бути зібранні докази по цій справі. Але самі докази поза правовою нормою не дозволяють зробити відповідні висновки. Факти можуть стати аргументами лише тоді, коли вони будуть співвідноситься з юридичною нормою. Тому зроблені висновки у ході слідства і судового процесу повинні логічно опиратися як на факти дійсності, так і на відповідні статті закону.

У ролі аргументів використовують також аксіоми. Ними, як відомо, є положення, що не потребують доведення. Аксіоми як аргументи широко використовуються в математичних та природничих науках. У гуманітарних науках у певних випадках вони теж можуть виконувати функцію аргументів. Наприклад, таку функцію у філософії виконує відомий категоричний імператив І.Канта, який вимагає відноситися до людей як до мети, але не тільки як до засобу. Щодо правничих наук, то, зокрема такими в них є презумпція невинуватості “Кожний вважається невинним, доки не доведено протилежне” та деонтичний принцип “Все, що не заборонено законом, те дозволено”.

В ролі аргументів також можна використовувати дефініції або визначення. Це пояснюється тим, що вони, розкриваючи зміст поняття виступають загальноприйнятим знанням про предмет. Тому у багатьох випадках посилання на дефініцію є достатнім аргументом для визнання істинності тези доведення. Так, досить широко дефініції використовуються у юридичній практиці. Це зумовлено тим, що дефініції правових понять містяться, в юридичному законі, кодексі, правовому акті і цим самим є універсальними та загальнообов'язковими. Дефініції в якості аргументів доведення використовуються, як правило, у випадках встановлення кваліфікації скоєного, що може розглядатися як злочин.

Нарешті, в ролі аргументів можна використовувати раніше доведені положення. Адже будь-яка наука включає в себе принципи, теорії, наукові судження, які мають логічне обґрунтування і підтверджені суспільною практикою. Тому вони можуть бути використаними в якості аргументів. В процесі доведення їх використання є достатнім для обґрунтування висунутої тези.

Демонстрація є способом, формою звязку тези і аргументів. Вона є третьою складовою частиною доведення. Розглянуті нами до цього теза і аргументи доведення за своєю логічною формою належать до суджень. Вони безпосередньо виражаються у реченні і сприймаються нами як щось реальне.

Щодо демонстрації, то вона не може бути виражена судженням. Самі по собі теза і аргументи, поза їх логічним зв'язком між собою ще не є доведенням. Довільне положення лише тоді стає аргументом, коли із нього виводиться теза. Тому демонстрація завжди має форму умовиводу, оскільки постає процесом виведення тези із аргументів. При цьому потрібно пам’ятати, що доведення не є якимсь новим видом умовиводу, більше того – не будь-який умовивід є доведенням. Адже умовиводом є певна логічна форма за допомогою якої отримують нове знання, відкривають істину. Тобто, перехід в умовиводі від засновників до висновку зумовлює нове знання. А у процесі доведення здійснюється обґрунтування вже відомого знання, формується переконання в істинності раніше відкритого положення. Отже, у доведенні ми здійснюємо пошук аргументів для даної тези, але йому передує знання тези, проголошення, декларація істинності тези. Залишається це лише показати, продемонструвати.

Доведення у логіці можна класифікувати за способом логічного звязку тези і аргументів (тобто за формою демонстрації) на доведення у формі дедуктивного і індуктивного умовиводів.

Доведення називається прямим, якщо у ньому істинність тези, що доводиться, безпосередньо випливає з істинності аргументів. Воно є найбільш поширеною формою доведення, оскільки не потребує значного обгрунтування тези.

Наприклад, для доведення судження “Громадянин А. здійснив цю дорожньо-транспортну пригоду” застосовуємо пряме доведення. В цьому випадку наведене судження є тезою, а аргументами є свідчення очевидців про здійснення названим громадянином наїзду на велосипедист. Оскільки доказувана теза виводиться безпосередньо з наведених аргументів, то це доведення є прямим.

Про те, у житті часто мають місце випадки, коли для доведення тези аргументів явно недостатньо. Тоді звертаються до непрямого доведення.

Непрямим називається такий вид доведення, у якому істинність тези випливає із хибності антитези. Антитезою називають положення, яке суперечить тезі.

Як вже зазначалося, розрізняють два види непрямого доведення: апагогічне та розділове.

Апагогічне доведення ( від грець. “apagogos” — “той, що відводить”, “той, що відходить”) іноді називають доведенням від супротивного. Його реалізація передбачає попереднє висунення антитези не-А, що постає логічним запереченням тези А. Потім висувається припущення про істинність антитези не-А і з цього виводяться можливі наслідки, які перевіряються на достовірність. Виникнення у цьому випадку ситуації невідповідності наслідків дійсності означає хибність висунутої антитези не-А, а отже, виходячи з закону третього виключеного, стверджується істинність тези А.

Наприклад, потрібно довести наступну тезу: “Підозрюваний А. причетний до крадіжки гусей у громадянина З.”. Оскільки аргументів мало, то для доведення цієї тези застосовується апагогічне доведення. Для цього на противагу названій тезі будується антитеза “Підозрюваний А. не причетний до крадіжки гусей у громадянина З.”.

Виводимо наслідки: “Якщо А. не причетний до крадіжки гусей, то на місці злочину не повинно бути його слідів. У результаті проведеного розслідування було встановлено, що на місці крадіжки знайдена сокира А., а у підвалі його гаража знайдені тіла гусей, які належали громадянину З.. Отже, дана антитеза відпадає, а тому повинна бути визнаою істинність тези “Підозрюваний А. причетний до крадіжки гусей у громадянина З.”.

Розділовим доведенням є непряме доведення, в якому істинність тези встановлюється шляхом доведення хибності всіх його за винятком одного. Встановлюючи хибність усіх несумісних із тезою суджень, приходять до істинності тези.

Обов’язковою вимогою правильності застосування такого доведення є обов’язків перелік у розділовому судженні всіх можливих альтернатив. Схематично таке доведення матиме вигляд:

Ознака f властива або А, або В, або С.

Доведено, що ознака f не властива ані А, ані В.

Отже, ознака f властива С.

Наприклад, у громадянина А. з кабінету зникла певна сума грошей. Доведено, що взяти гроші в силу певних обставин не могли а ні підозрюваний Б., ані підозрюваний Г., ані підозрюваний Д., які заходили в кабінет. Тільки громадянин З. одноосібно певний час знаходився кабінеті громадянина А. Висновок про те, що гроші взяв громадянин З. пізніше підтвердився в процесі слідства.

Потрібно підкреслити, що при побудові розділового доведення треба дуже уважно підходити до формулювання розділового судження, до якого входить теза. Розділове судження повинно бути вичерпним, тобто в ньому повинні бути перераховані всі альтернативні можливості, що існують в універсумі даного міркування.

Отже, непряме доведення має специфіку порівняно з прямим доведенням. Це пояснюється тим, що у непрямому доведенні особливу увагу звертають або на отриманні наслідків із хибної антитези, або на встановленні хибності несумісних з тезою суджень. Це з одного боку обмежує сферу застосування непрямого доведення, а з іншого — вірогідність його результатів.

8.3.