§6. Закон достатньої підстави

Четвертий закон мислення, авторство якого справед­ливо приписують Г.В. Ляйбніцу, називається законом достатньої підстави (lex rationis sufficientis). Цей закон зазвичай формулюють так: «Ми повинні все мислити на достатній підставі», тобто будь-яке судження, будь-яка думка повинні мати певне логічне обґрунтування.

Ми вже бачили при розгляді умовних суджень, що на­зивається підставою і що називається наслідком, і тому для нас повинно бути зрозуміло, що означає, що «думка повинна мати певне обґрунтування». Ми бачили в першо­му розділі, що всі застосовувані нами положення повинні бути підведені під безпосередньо очевидні положення. Таке зведення припускає, що між судженнями є зв’язок такого роду, що одні судження спираються на інші, об­ґрунтовуються іншими.

Наприклад, якщо ми говоримо, що «погода змінить­ся», тому що атмосферний тиск падає, то судження: «у барометрі тиск падає» є підставою для судження: «погода зміниться». Якщо нам говорять, що «трикутник має дві різних сторони», то це судження дає нам підставу для су­дження «два кути даного трикутника рівні».

Зазвичай у логіці підстава і причина позначаються одним і тим же терміном ratio, але тільки підставу нази­вають ratio cognoscendi («підстава пізнання»), а причину називають ratio fiendi («підстава становлення»). Різни­цю між цими двома ratio можна показати на прикладі. Я висловлюю судження «У кімнаті зробилося тепліше». Логічне обґрунтування цього судження може спиратись на судження «ртуть у термометрі розширилась». У свою чергу причинне обґрунтування потепління в кімнаті буде в тому випадку, якщо ми скажемо: «затопили піч, і тому в кімнаті зробилося тепліше».

Будь-яке положення (судження), яке увійшло до скарбниці науки, представляє собою або підставу, або на­слідок.

Вище ми зазначали, що закон достатньої підстави, як закон логіки, вперше було сформульовано Ляйбніцем. Але філософ Готфрід Ляйбніц був раціоналістом і ідеа­лістом, ототожнював об’єктивні, реальні відношення з логічними, зокрема обожнював причину і підставу (causa et ratio). Тому в нього й вийшло двояке тлумачення цього закону: кожне явище має свою достатню причину і кожна істинна думка має свою достатню підставу. Кожне з цих положень істинне, але, звичайно, це не означає, що оби­два ці положення уособлюють закон достатньої підстави. Зв’язок причини і дії - це зв’язок речей і явищ; зв’язок підстави і наслідку - це логічний зв’язок між думками і судженнями.

Зв’язок підстави і наслідку може відображати реаль­ний зв’язок причини і дії в тому сенсі, що підстава відо­бражує причину, а наслідок - дію. Так, судження «якщо тіло нагріти, воно розшириться» відображує причиново- наслідковий зв’язок між нагріванням і розширенням. Але логічний зв’язок підстави і наслідку може бути і зво­ротнім зв’язком причини і наслідку. Наприклад, при тем­пературі +38^оС ми робимо висновок про хворобу людини, хоча не температура є причиною хвороби, а хвороба - при­чина підвищення температури тіла. Вихідні положення є підставою висновку, але, звісно, не причиною.

Отже, узагальнюючи, зазначимо, що сутність закону достатньої підстави полягає в тому, що всяке істинне ви­ведене судження має бути обґрунтоване іншими суджен­нями, істинність яких уже встановлено. Установлені су­дження, на які ми спираємося для обґрунтування даного судження, називаються підставою, дане ж судження, яке обґрунтовується встановленими судженнями, називаєть­ся наслідком.