Закон достатньої підстави
В історичному плані закон достатньої підстави був сформульований найпізніше, лише в XVII ст, Г.Ляйбніцем. Варто зазначити, що деякі логіки ставлять під сумнів його самостійне значення, оскільки розглядають це й закон в контексті конкретизації закону тотожності.
Загалом, закон достатньої підстави за своєю функціональною призначеністю постає як підсумок трьох попередньо розглянутих логічних законів, оскільки відображає таку важливу властивість мислення, як обґрунтованість. Обґрунтованим вважається судженням, істинність якого дається нам з необхідністю. Йому характерні визначеність, послідовність і несуперечливість міркування, що забезпечується, як відомо, дією законів тотожності, суперечності та виключеного третього.
Закон достатньої підстави має свою об’єктивну основу, оскільки відображає необхідний взаємоєвязок, якій існує між предметами і явищами навколишнього світу, а саме: відображенням причинно-наслідкових відношень, генетичних зв’язків тощо. Тому будь-яка думка в процесі мислення теж має свою достатню підставу, як і в самій дійсності будь-яке явище має свою причину, свою реальну підставу.
Закон достатньої підстави можна сформулювати так: “Будь-яка думка визнається істинною лише у випадку наведення відносно неї достатніх підстав”. Іншими словами, будь-яка думка повинна мати власне обгрунтування. При цьому мова йде про обгрунтуванні тільки істинних думок, оскільки помилкові думки обгрунтувати не коректно, хоча нерідко окремі люди намагаються це зробити. Їх добре характеризує відоме латинське прислів'я, яке говорить про те, що “помилятися властиво всім людям, але наполягати на своїх помилках властиво лише дурням”.
Цей закон носить змістовний характер, а тому власної формули немає. Так, не зовсім коректним є використання формули А В (якщо А, то В), оскільки ця формула не є завжди тотожно-істинною, а значить, і законом логіки. Це свідчить про те, що основні формально-логічні закони мають іншу природу, ніж завжди істинні формули, а тому символічний їх запис може збіднювати їх сутність і призначення.
Практика показує, що закон достатньої підстави по своїй природі не може вказати, які саме підстави для доведення істинності думки можна використати в конкретному випадку. Він тільки говорить про те, що для кожного істинного твердження існують такі підстави, через які це твердження є істинним. Тому для підтвердження істинності такого судження вони повинні бути вказаними. Так, достатньою підставою істинності думки може бути особистий досвід людини, досвід інших людей, людства. Для підтвердження істинності думки в якості аргументів можуть бути також використані очевидні факти, закони науки, аксіоми, теореми, а також достовірний цифровий матеріал, статистичні дані тощо.
Закон достатньої підстави має велике значення для юридичної практики. Це пояснюється тим, що будь-яке процесуальна дія не може бути здійснена, жоден висновок органів слідства й суду не може бути достовірним, як що відсутні на це підстави. Так, “підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину” (ст. 2 КК України).
Обов’язок прокурора, слідчого, органу дізнання, суду у випадку відсутності підстав до порушення кримінальної справи відмовити у порушенні кримінальної справи. Така відмова також має бути обґрунтована. Ст. 99 КПК України зобов’язує відмовляти у порушенні кримінальної справи “за відсутності підстав до порушення кримінальної справи”.
4.6.