27. Некласична філософія 19-20 ст

Поступово процес формування засад нового філософствування став набувати сили і визначеності: виникла некласична філософія, особливості якої остаточно визначилися у XX ст. А явище некласичності поширилось і на інші сфери життя, такі як мистецтво, наука, культура.

Як бачимо, за вихідними спрямуваннями думки некласична філософія принципово відрізняється від класичної, що дає підстави стверджувати: під чає виникнення некласичної філософії відбулася зміна парадигми (норми, взірця) філософського мислення. До наведеного порівняння слід додати лише одне: йдеться про панівні тенденції. У реальному розвитку філософії можна знайти і певні винятки з цих тенденцій, але вони не впливають на картину процесу зміни парадигми загалом.

Важливо також врахувати й те, що симптоми та ознаки некласичності проявили себе не лише у філософії:--> у літературі їх пов'язують із творами німецьких та австрійських романтиків, --> у живописі - із появою спочатку імпресіонізму, а потім - абстракціонізму, супрематизму та ін. ; подібні ж тенденції спостерігались у музиці. --> В науці вже у 60-х роках XIX ст. австрійський фізик Е. Мах вперше сформулював принцип відносності, стверджуючи, що в світі не існує привілейованих систем відліку. Все це свідчило про те, що поступово ставились під сумнів та ніби розмивались здавалося б такі красиві та кришталево чисті принципи класики і перш за все тому, що вони, попри їх привабливість, не дуже узгоджувались із життям. Останнє засвідчувало себе скоріше відносним, ніж абсолютним, скоріше неоднозначним, ніж навпаки, та ін.

Некласична філософія, зокрема, наважилася не протиставити людині чисті принципи, а прийняти людину такою, якою вона є у реальності, через це вона навіть у мовному відношенні постала більш простою, більш зрозумілою та стилістично більш різноманітною.

Зазначений процес переходу до некласичної філософії не був тотально одноманітним: далеко не всі філософські напрями однозначно та незаперечне у нього вписувались; проте це була пануюча тенденція. Так само не існує і єдиної оцінки цього процесу; скоріше певні переваги нової філософії супроводжувались і неминучими втратами. Напевне тому в подальшому розвитку філософії її некласичність уживалась із певними елементами класики.

Приступаючи до вивчення другого питання теми, студентам слід звернути увагу на той факт, що наприкінці ХІХ - у першій чверті ХХ століття в Європі набула популярності світоглядна думка, яка проголосила життя основним предметом філософії.

Ф. Ніцше (1844-1900) був одним із засновників напряму, який набув назви „філософії життя”, різні варіанти якого розробляли Г. Зіммель, В. Дільтей, О. Шпенглер, А. Бергсон, З. Фрейд та інші. Філософи цього напряму відійшли від характерної для класичної філософії теми раціонального освоєння світу. Їх мало цікавив об’єктивний світ, а більш хвилювала людина як земна біологічна істота – із стихією волі та позасвідомими потягами. Якщо в системах німецької класичної філософії воля визначалася через розум, а свобода волі означала свободу усвідомленого вибору, то такі філософи як А. Шопенгауер та Ф. Ніцше утверджують первинність волі стосовно всіх інших проявів духовного життя, в тому числі й стосовно розуму.

„Філософія життя” знаменувала собою поворот до людини, її проблем і переживань. Якщо для класичної філософії основною тезою було - „істина понад усе”, то для філософії життя – „людина понад усе”.

Фрідріх Ніцше, продовжуючи розвивати ідею ірраціональної філософії А. Шопенгауера про позасвідому „світову волю”, тлумачить її як „волю до влади”. Саме „воля до влади”, на думку Ніцше, є найглибшим принципом розвитку людського роду. Вона утверджує людське в людині, проте може породити і наступний еволюційний щабель – Надлюдину. Становище Надлюдини відносно людини таке саме, як становище людини відносно її тваринних пращурів.

Людина, вважав філософ, є проміжною стадією еволюції, що веде до Надлюдини. Вона не має самостійної цінності, а тому повинна подолати свій людський стан і вийти за його межі, стати Надлюдиною. У відомій праці „Так говорив Заратустра” Ф. Ніцше розгортає тему недоліків сучасної йому людини, яка є слабкою і хибною, бо не може подолати саму себе як істоту з величезними протиріччями. Щоб вирішити ці протиріччя і подолати свої хибності, людина повинна розвити в собі „волю до влади”, яка надана природою, але ж не має повного використання, бо не усвідомлюється самою людиною. Саме відсутність ясного розуму про свою внутрішню силу, веде людину до утворення різноманітних форм релігії, як зовнішньої опори. Саме релігія породжує догмат Бога на якого й спирається людина при вирішенні питання: що є добро, а що є зло? Сильна особистість сама повинна вирішувати свій шлях до добра, вважає філософ, не перекладаючи це на Бога.

Християнство, що культивує страждущу людину, за словами філософа, є релігією рабів. Благодіяння церкви на підтримку слабких призвели, на його думку, до погіршення європейської раси. Все благородне, мужнє, владолюбне, властиве вищому і найбільш вдалому типові „людина”, церква знищила. Тому він так пристрасно здійснює переоцінку основних християнських цінностей – любові до ближнього і співчуття до страждань іншого. Для мужніх людей, людей вищого типу, релігія є лише кайданами.

Переоцінюючи цінності, Ніцше змусив подивитися на культуру під кутом зору життєво-біологічних цінностей, які сприяють виживанню людини як біологічного виду. Європейська культура з християнськими догмами, на його думку, придушує в людині волю до влади, породжуючи слабку, хибну істоту. Де які дослідники вважають, що саме філософія Ф. Ніцше вплинула на формування ідеології фашизму та расизму. Але ж філософ у свої творах ніколи не висловлювався про панування однієї раси над іншою, його Надлюдина стоїть над расами і національностями. Ідея про волю до влади над собою – центральна у творчості Ніцше. Саме воля повинна вивести людину із сутінок на світло, породжуючи нову повноту життя.

Ідеї Ф. Ніцше набули величезного впливу як на сучасних йому філософів, так і на подальшу філософську думку ХХ століття. Саме його ідеї про „позасвідоме” як основу буття, про культуру, що подавляє біологічні потяги та породжує невротичну людину і „невротичну культуру” вплинули на відомого австрійського лікаря, що досліджував неврози (психічні зриви), засновника психоаналізу – З. Фрейда (1856-1939).