Проблема человека и человеческого начала в философии.

Сутність людини, сенс її життя.

Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою кінечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення.

Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за долю світу.

Сенс життя людини полягає в реалізації потреб суспільства та власного покликання. Визначення сенсу життя пов’язане з розумінням мети життя як уявного чи очікуваного результату. Сенс життя притаманний життю з самого початку. Сенс створюється самою людиною, залежить від розуміння життя, має індивідуальний хар-ер.

Сенс життя – світоглядне філос-ке поняття, яке містить сукупність уявлень про сутність людини, цілі існування, цінності.

Сенс життя є вічною проблемою.

Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури. З античних часів відома позиція філософа Епікура, так звана гедоністична (від грец. «насолода», «задоволення») позиція, яку можна розуміти як «життя заради життя». Жити потрібно так, вважав філософ, пюб насолоджуватися самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність епікурейської позиції в тому, що вона застерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя усуває на другий план саме життя. Життя є самоцінністю, таємничим дарунком людині і треба ставитися з вдячністю і любов'ю до цього дарунку. Людині дана рідкісна можливість переживати неповторність власного існування зі всією гамою забарвлень його проявів — від радощів, злетів і перемог до падінь, тягарів і страждань.

Інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати «життям заради інших людей», коли гарантією осмисленості життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя — це і продовжитися в своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної та духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповторне життя перетворюється лише в засіб для чогось іншого. Таким «іншим» може виявитися і певна «ідея», чи ідеал. , реалізації якого людина може присвятити своє життя .

Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу самому здійнитися як Людина, або — мовою релігії — «піднятися до Бога» стати «образом та подобою Божою». Іншими словами, в своєму житті людина повинна стати єдністю універсально-людського і неповторно-індивідуального, в розвиток Свого «Я» включити весь світ — і природний, і суспільний.

Проблема людини в філософії

Оскільки проблема людини посідає важливе місце у філософії будь-якої епохи, то прогрес в історії філософії визначається за ступенем осягнення сутності людини. Так, першочерговим завданням християнства вважалося дослідження таємниці «внутрішньої» людини — людини, пов'язаної із трансцендентним світом. В епоху Відродження, особливо раннього, важливого значення надавали осмисленню самопізнання людини і пізнання її становища у світі. Людиною, проблемою її самопізнання переймався Касіян Сакович, який вважав, що це дає змогу людині керувати «домом свого тіла» — відчуттями, розумом, волею, вчинками. Непристойно людині «не знати законів своєї природи, не знати властивостей і обов'язків членів, з яких складається її тіло, не відати того, що зберігає її природу в цілості і що веде до її руйнування». Людині дано знати про всі речі, — вважав він, — але для чого все це потрібне їй, якщо вона не пізнає себе саму, не знатиме, із чого, ким і для чого створена. Погляди Станіслава Оріховського на проблему співвідношення душі й тіла сформувались на основі синтезу елементів відповідних античних і пізньосхоластичних концепцій, що відображали гуманістичну тенденцію в розв'язанні цієї проблеми. Як і Тома Аквінський, він вважав душу результатом Божої діяльності: душею, створеною за своєю подобою, Бог наділив кожну людину, тому вона, на відміну від тіла, безсмертна. Про це свідчить його твердження, що здатністю до мислення душа наділена завдяки Найвищому Розумові, який освітлює людину так само, як сонце освітлює землю.

37.