23. Раціоналістичний пафос філософування Р. Декарта та Г. В. Ляйбніца.

Рене Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і засновник раціоналізму. В історії Нової філософії перший розробив дуалістичне філософське вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасно самостійного існування свідомості і матерії, душі й тіла.

Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно існують в розумі.

Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:

Перше правило – визначення принципів, начал. Друге правило – аналітичне вивчення природних явищ, тобто слід ділити складну проблему на простіші, і робити це доти, поки речі не стануть ясними і очевидними. Третє правило – мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з предметів найбільш простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти від них до складніших. Четверте правило – досягнення повноти знань, послідовність і ретельність дедуктивного виведення, докладний огляд всіх ланок.

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є обманливими. Єдиними, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція. Він був засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум.

Система Готфріда Лейбніца склалася як підсумок двадцятирічної еволюції, у процесі якої критично переосмислювались основні ідеї Демокріта, Платона, Августіна, Декарта, Гоббса, Локка, Спінози та ін. , систематизувалась усе раціональне у попередній філософії з новітніми науковими знаннями на базі запропонованої власної методології, найважливіша вимога якої — універсальність та чіткість філософських роздумів. Готфрід Лейбніц залишив велику філософську спадщину.

Розвиваючи картезіанську концепцію уроджених найважливіших принципів пізнання, Готфрід Лейбніц, замість сенсуалістського образу людини як чистої дошки ввів порівняння її з глибою мармуру, прожилки якої намічають форму майбутньої статуї. Чуттєвий досвід обов'язково необхідний у пізнавальній діяльності душі, але лише для реалізації потенційних можливостей, що закладені в ній.

Отже, раціоналізм Готфріда Лейбніца, як і раціоналізм Рене Декарта та Бенедикта Спінози, зовсім не ігнорував досвід, без якого неможливі ні життя, ні пізнання, а розрізняв істини фактів та істини розуму (метафізичні, одвічні).