Методи адміністративної діяльності стосовно забезпечення дотримання прав людини в правоохоохоронних органах України

На думку ряду вчених, під методами адміністративного права розуміють способи, прийоми цілеспрямованого впливу на поведінку учасників адміністративно-правових відносин. Основними методами адміністративного права є переконання і примус [43].

В. Кривенда вважає, що під час характеристики методів адміністративної діяльності мають аналізуватися поняття, основні ознаки та класифікація методів адміністративної діяльності. Так, при визначені поняття методу досліджуються його етимологія, взаємозв’язок з такою правовою категорією, як методи управління, а також співвідношення з метою, формами та функціями її адміністративної діяльності. З’ясовується призначення їх, а також основні риси та властивості. На підставі проведеного дослідження формулюються визначення методів адміністративної діяльності, прямо закріплені в нормативно-правових актах або опосередковано зумовлені ними способи, засоби, прийоми безпосереднього та цілеспрямованого впливу спеціальних суб’єктів публічної адміністрації на суспільні відносини, що складаються у визначеній сфері з метою практичного здійснення поставлених цілей, завдань і функцій [124].

У науці управління існують різні класифікації таких методів. За змістом методи управління поділяють на організаційні, адміністративні, правові, економічні та соціально-психологічні. Адміністративні методи поділяються на адміністративно-правові та адміністративно-організаційні. Адміністративно-правові методи ми розуміємо як сукупність прийомів і способів впливу на поведінку учасників управлінських відносин, які мають державновладний характер, правову форму, обов’язкові для тих, кому вони адресовані, і підкріплені засобами державного примусу.

Найпоширенішими формами використання методу переконання є:

1) проведення систематичної роз’яснювальної роботи про норми адміністративно-правових актів; 2) інформування населення про роботу органів виконавчої влади й місцевого самоврядування; 3) організаційна робота з осередками політичних партій і громадських організацій; 4) стимулювання ініціативи громадськості у справі надання правоохоронним органам допомоги в забезпеченні правопорядку; 5) поширення позитивного досвіду в боротьбі з порушеннями правопорядку; 6) заохочення громадян, які активно виявили себе в боротьбі з правопорушеннями [50].

Говорячи про методи правоохоронних органів при забезпеченні дотримання прав людини, неможливо не сказати про метод примусу. Адміністративний примус застосовується: 1) для запобігання різним антигромадським проявам, недопущення виникнення протиправної ситуації;

2) для припинення розпочатого або вже вчиненого протиправного діяння та забезпечення провадження у справах про адміністративні проступки; 3) для покарання осіб, які вчинили правопорушення [103]. Ніхто не може бути затриманий, заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Однак не виключається можливість обмеження індивідуальної свободи громадян у передбачених законом умовах та порядку. Т. Коломоєць дає таке визначення: «Адміністративно-правовий примус - це один із основних методів державного управління, який полягає в застосуванні уповноваженими на те органами виконавчої влади, контрольно-наглядовими органами в передбачених нормами права (переважно адміністративного права, хоча точніше було б сказати - публічного права) випадках комплексу примусових заходів психічного та фізичного впливу на поведінку й свідомість осіб з метою забезпечення громадського порядку, громадської безпеки, недопущення, припинення правопорушень, притягнення винних осіб до відповідальності, а також запобігання наслідкам надзвичайних подій та їх локалізації» [101].

А. Комзюк вказував, що серцевина всіх повноважень міліції полягає у праві насильно змушувати невизначене коло осіб що-небудь зробити чи навпаки - утриматися від якихось дій. Власне, для цього суспільство усвідомлює, що механізми соціальної саморегуляції спрацьовують далеко не завжди, і має поліцію. Зі сказаного аж ніяк не випливає, що поліцейська діяльність є тільки насильством. У реальній практиці воно гарантує виконання її завдань найчастіше однією лише потенційною можливістю свого застосування. Як відомо, здебільшого вплив поліції має і буде мати саме форму усного нагадування, зауваження чи пропозиції. До адміністративно-запобіжних (попереджувальних) заходів учений відносить: 1) перевірку документів; 2) огляд (а також проведення обстеження як різновиду огляду); 3) відвідування підприємств, установ та організацій, входження на земельні ділянки, у жилі та інші приміщення громадян; 4) внесення подання про усунення причин і умов, що сприяють учиненню правопорушень; 5) тимчасове обмеження доступу громадян на окремі ділянки місцевості (зокрема руху транспорту і пішоходів); 6) безоплатне використання транспортних засобів і засобів зв’язку, які належать підприємствам, установам і організаціям; 7) адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі; 8) обмеження прав громадян, пов’язаних зі станом їх здоров’я [103].

На думку В. Пєткова, в адміністративній діяльності міліції відсутній комплексний правовий інститут переконання, через що виникають незручності в застосуванні правових норм, і як наслідок - практичні працівники не налаштовуються на продуману, цілеспрямовану діяльність з використання методу переконання у вирішенні оперативно-службових завдань [178].

Державний примус традиційно розглядають з позицій захисту сформованих державою правовідносин і забезпечення неухильного й точного виконання юридичних норм конкретних галузей права. У теорії права розрізняють кримінальний, адміністративний, цивільно-правовий та

дисциплінарний види примусу. На думку Т. Коломоєць, «Адміністративно- правовий примус - це один із основних методів державного управління, який полягає в застосуванні уповноваженими на те органами виконавчої влади, контрольно-наглядовими органами у передбачених нормами права (переважно адміністративного права, хоча точніше було б сказати публічного права) випадках комплексу примусових заходів психічного та фізичного впливу на поведінку й свідомість осіб з метою забезпечення громадського порядку, громадської безпеки, недопущення, припинення правопорушень, притягнення винних осіб до відповідальності, а також запобігання наслідкам надзвичайних подій та їх локалізації» [103].

Загальні заходи частіше переслідують мету безпосереднього припинення порушень правових норм і не переймаються забезпеченням застосування інших заходів примусу. До них слід віднести заходи адміністративного припинення загального призначення, які застосовуються адміністративною службою міліції, - вимогу припинити протиправну поведінку; привід осіб, які ухиляються від явки за викликом до органу внутрішніх справ; адміністративне затримання, не пов’язане зі здійсненням провадження у справах про адміністративні правопорушення; зупинку транспортних засобів; заборону експлуатації цих засобів; обмеження або заборону проведення ремонтно-будівельних та інших робіт на вулицях і шляхах; зупинення і припинення діяльності об’єктів дозвільної системи [128].

У певних статтях КУпАП передбачено низку примусових заходів впливу. Так, ст. 24¹ передбачено вжиття до неповнолітніх у віці від 16 до 18 років примусових заходів впливу. Для захисту встановленого порядку управління органи національної поліції використовують переконання і примус. Під переконанням розуміємо сукупність способів безпосереднього чи опосередкованого впливу на свідомість і поведінку керованих об’єктів, які базуються на врахуванні потреб та інтересів, що не суперечать закону, з метою забезпечення дотримання встановленого в державі порядку управління.

Оскільки використання методу переконання залежить насамперед від авторитету влади, а також від створення певних умов, соціального клімату, наявності вагомих аргументів, то можемо констатувати, що тепер цей метод при забезпеченні встановленого порядку управління в Україні не дає ефективного результату. Найбільша питома вага, висока мобільність і здатність адаптуватися до конкретних умов і потреб держави належить

адміністративному примусу, заходи якого можна розділити на три групи: адміністративно-запобіжні; адміністративного припинення; адміністративної відповідальності.

Адміністративно-запобіжні заходи, що застосовуються в ОВС у сфері встановленого порядку управління, - це система передбачених адміністративним правом заходів запобіжного впливу на негативні причини та явища. Такі заходи вживаються компетентними органами та їх посадовими особами з метою виявлення та попередження вчинення правопорушень у цій сфері. Заходи адміністративного припинення, що застосовуються органами

міліції у сфері встановленого порядку управління, - це передбачені нормами адміністративного права заходи примусового впливу, спрямовані на припинення діянь, що мають ознаки адміністративного проступку у сфері встановленого порядку управління. Під заходами адміністративної відповідальності, що застосовуються органами міліції у сфері встановленого порядку управління, слід розуміти визначені адміністративним

законодавством заходи реагування на порушення адміністративно -правових норм, що регламентують установлений порядок управління [146].

Держави, в яких органи поліції дієво використовують на практиці методи стимулювання, мають, як правило, позитивний імідж серед населення. Однак система стимулювання праці є дієвим інструментом управління тільки в тому випадку, якщо вона грамотно розроблена та включає вплив матеріальних, моральних і морально-психологічних стимулів. Стимулювання досягненням може відбуватися за рахунок надання правоохоронцям можливості виконувати функціональні обов’язки,

використовуючи власні ідеї, удосконалюючи навички та здібності. Визнання є одним із найбільш емоційно забарвлених спонукальних стимулів. Людям необхідно знати не тільки те, наскільки добре вони досягли своєї мети або виконали свою роботу, але також і те, що їх досягнення оцінені належним чином. Визнання може бути висловлене керівником підрозділу, який виражає вдячність за внесок людини у спільну справу. Також цей стимул виявляється у просуванні по службі, в отриманні більш престижної або керівної посади. Публічне визнання виявляється в широкому поширенні інформації про досягнення поліцейського у відомчих газетах, на спеціальних стендах («Дошках пошани»), у нагородженні нагрудними знаками, грамотами, внесеннями їх імен до спеціальних книг [135].

Особливої уваги заслуговує метод заохочення, який застосовується для заохочення «інформаторів» (wіstlеblоwеrs) щодо своєчасного виявлення проявів неналежного забезпечення прав людини в установах кримінально- виконавчої служби.

Специфіка архітектури українських в’язниць пов’язана з радянським минулим. Радянська філософія виконання покарань передбачала, що засуджений має виправлятись шляхом залучення до праці, а також «колективом і через колектив». Наслідком такого підходу разом із масовим застосуванням покарання у формі позбавлення волі стала побудова пенітенціарних установ колективного типу або «колоній» - як вони називаються в Україні.

Колонії - це в’язниці з камерами барачного типу, які, як правило, розраховані на велику кількість людей. Зазвичай у них засуджені проживають не по одному і не по кілька осіб, а групами. Причому здебільшого великими групами (понад 15-50 осіб). Ремонтні роботи з облаштування приміщень взагалі не проводяться.

У приміщеннях із великою кількістю засуджених фактично порушується право на приватність. Майже відсутня можливість залишитися на самоті, не рахуючи випадки дисциплінарних стягнень та окремі нетривалі моменти, є суттєвим втручанням у право на приватність. На додаток до насилля, яке є наслідком призначення засуджених-лідерів для забезпечення порядку у відділеннях, колективне розміщення має й інші, не менш серйозні наслідки - побутове насилля між засудженими.

Співжиття з великою кількістю осіб, до того ж із кримінальним минулим, неминуче призводить до виникнення систематичних конфліктних ситуацій, які в окремих випадках можуть переростати у психічне і фізичне насильство. Тому з метою недопущення порушень прав неодноразово пропонувалось внести на розгляд Кабінету Міністрів України законопроект щодо внесення змін до Закону України «Про Державну кримінально- виконавчу службу України» щодо створення та запровадження інституту «інформаторів» (wіstlеblоwеrs) для відстеження неналежного поводження в установах Державної кримінально-виконавчої служби; установлення на законодавчому рівні належних і достатніх гарантій захисту «інформаторів» від будь-яких негативних наслідків, пов’язаних із їх свідченнями; здійснення інформування персоналу Державної кримінально-виконавчої служби щодо нульової терпимості неналежного поводження з особами, що утримуються в установах виконання покарань і попереднього ув’язнення; визначення механізмів заохочення персоналу Державної кримінально-виконавчої служби за інформування про випадки неналежного поводження з боку їх колег або за їх мовчазної згоди; урахування відповідних рекомендацій Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню [93].

Окрім того необхідно створити електронну базу даних, яка дасть можливість створення електронних особових справ засуджених, що полегшуватиме роботу з великою кількістю об’ємних особових справ, а також доступ до них з боку зовнішніх суб’єктів (наприклад, доступ з територіального органу чи центрального апарату ДПтС, коли вирішується питання про переведення до іншої установи, доступ адвоката). З -поміж іншого це полегшить контроль за застосуванням заохочувальних норм (як, наприклад, умовно-дострокове звільнення) як з боку адміністрації установи, так і з боку зовнішніх суб’єктів. Бази даних мають бути об’єднані на центральному рівні, що також уможливить створення єдиного національного реєстру засуджених та взятих під варту осіб.

Також необхідно установити в кожній установі виконання покарань та установі попереднього ув’язнення скриньки для кореспонденції, доступ до яких матиме лише суб’єкт, відповідальний за збирання кореспонденції; унеможливлення доступу до скриньок і кореспонденції, яка міститься в них, адміністрації установ виконання покарань та установ попереднього ув’язнення. Гарантування відправлення скарг без цензури з боку адміністрації пенітенціарних установ є особливо важливим, оскільки це право є необхідною умовою для захисту будь-якого іншого права. Належна система скарг є особливо важливою з точки зору попередження катувань та інших видів неналежного поводження чи покарання [93].

Розроблення та внесення змін до Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі, затвердженого наказом Мін’юсту та МОЗ від 15 серпня 2014 р. № 1348/5/572, та інших нормативно-правових актів з метою забезпечення проведення медичних обстежень засуджених, ув’язнених і затриманих поза межами чутності та (якщо медичний працівник не бажає іншого в кожному конкретному випадку) поза межами видимості немедичного персоналу; імплементації вимог щодо фіксування тілесних ушкоджень, які виявлено в засуджених, ув’язнених чи затриманих, відповідно до стандартів Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Розроблення та прийняття нормативно-правового акта з питань регулювання порядку виконання рішень Європейського суду з прав людини та рекомендацій Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню на рівні ДПтС, її територіальних органів, а також окремих установ, що їй підпорядковані» [260].

На нашу думку, адміністрація має: здійснити ремонтно-будівельні роботи стосовно реформування наявних ізоляторів тимчасового тримання з підняттям якості утримання в них осіб; здійснювати проведення медичних обстежень засуджених, ув’язнених і затриманих поза межами чутності; надання ув’язненим можливості користуватися не підконтрольними адміністрації скриньками для кореспонденції; надання гарантій засудженим та особам, взятим під варту, можливості безоплатно та конфіденційно телефонувати до органів державної влади й державних установ; надання можливості залучення експертів з метою фіксації неналежних умов тримання засудженим.

Одним із видів діяльності (функцій) органів прокуратури є адміністративно-правове забезпечення прав громадян. Відповідно форма адміністративно-правового забезпечення прав громадян органами

прокуратури становить собою зовнішнє вираження системи однорідних

способів, засобів і заходів реалізації цієї функції. Так, на думку Є. Коваленка, органи прокуратури у своїй діяльності використовують такі форми нагляду й методи їх здійснення: 1) ознайомлення з матеріалами розслідування, що може здійснюватися через заслуховування доповіді слідчого про здійснення розслідування як загалом у справі, так і в окремих епізодах (план і тактика розслідування тощо); при ознайомленні з наглядовим провадженням у справі, в якому мають бути копії важливих документів; за допомогою безпосередньої перевірки, вивчення кримінальної справи; 2) безпосередня участь у розслідуванні злочинів [95].

Відповідно до Закону України «Про прокуратуру» законні вимоги прокурора є обов’язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян і виконуються невідкладно або в передбачені законом чи визначені прокурором строки. До завдань прокуратури, крім визначених ст. 4 Закону «Про прокуратуру», слід віднести:

1) створення умов для повної реалізації громадянами своїх прав;

2) відновлення прав та свобод громадян, порушених незаконними діями, рішеннями або бездіяльністю органів державної влади та місцевого самоврядування; 3) відновлення прав і свобод громадян, відшкодування шкоди, завданої злочином або іншим протиправним діянням (бездіяльністю) або рішенням; 4) забезпечення притягнення до кримінальної, адміністративної, дисциплінарної відповідальності громадян, посадових і службових осіб органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств та установ, винних у порушенні прав, свобод і законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави.

Однією з гарантій належного виконання обов’язків прокурором із забезпечення прав громадян є законодавче встановлення строків виконання цих обов’язків, що дозволяє уникнути необгрунтованого затягування розгляду справи (заяви, скарги тощо). Так, строк звернення до суду за наявності підстав, виявлених за наслідками перевірки, установлений у 15 днів з моменту відхилення прокурорського подання; не рідше 1 разу на 10 днів визначений строк перевірки в місцях та установах органів національної поліції законності адміністративного доставлення, затримання, застосування та відбуття адміністративного арешту [205], нагляду за законністю досудового розслідування кримінальних проваджень і, відповідно, забезпечення прав громадян в кримінальному провадженні є: 1) законність управлінських рішень і дій органів досудового розслідування та дотримання прав учасників кримінального провадження та інших осіб; 2) законність здійснення слідчих і негласних слідчих дій, дотримання при цьому прав учасників кримінального провадження; 3) дотримання строків досудового розслідування; 4) дотримання порядку зберігання речових доказів, інших матеріалів кримінальної справи; 5) дотримання прав учасників кримінального провадження знайомитись з матеріалами кримінальної справи.

До функцій прокурора у сфері забезпечення прав громадян в кримінальному провадженні також належить розгляд заяв і скарг сторін кримінального провадження або інших громадян на рішення, дії чи бездіяльність органів досудового розслідування. Прокурор зобов’язаний належним чином перевірити інформацію, яка міститься в цих скаргах, упевнитись у законності або незаконності дій слідчого та прийняти необхідні заходи для відновлення порушеного права учасників кримінального провадження та припинення незаконних дій або скасування незаконних рішень, прийнятих органом досудового розслідування. Під час здійснення досудового розслідування виникає потреба проведення оперативно- розшукової діяльності. У забезпеченні прав громадян у цій сфері органи прокуратури відіграють визначальну роль.

Відповідно до Закону «Про оперативно -розшукову діяльність» органи прокуратури для забезпечення захисту прав громадян у цій сфері мають такі повноваження: 1) давати згоду на продовження строку проведення оперативно-розшукової діяльності; 2) отримувати пояснення щодо порушень вимог закону від посадових осіб органів, які проводять оперативно - розшукову діяльність; 3) перевіряти скарги на порушення законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, з ознайомленням у необхідних випадках з оперативно -розшуковими матеріалами; 4) скасовувати незаконні постанови про заведення або закриття оперативно-розшукової справи, зупинення або поновлення оперативно-розшукової діяльності чи про інші рішення, що суперечать закону; 5) вживати заходів щодо усунення порушень законності під час проведення оперативно-розшукової діяльності і щодо притягнення винних до встановленої законом відповідальності; 6) опротестовувати незаконну постанову суду про дозвіл або відмову на проведення оперативно-розшукових заходів. Принесення протесту зупиняє проведення оперативно-розшукових заходів, дозвіл на які дано судом, тощо [145].

Наказом Генерального прокурора України «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність» визначено такі напрямки перевірки органами прокуратури додержання вимог чинного законодавства при проведенні оперативно-розшукових заходів: 1) відкриття, ведення та закриття оперативно-розшукових справ; 2) визначення наявності та достатності повноважень в осіб, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність; 3) відповідність оперативно-розшукових заходів цілям і завданням оперативно-розшукової діяльності; 4) дотримання всіх правил і процедур застосування окремих обмежень прав і свобод людини;

5) дотримання строків направлення відомостей про злочинну діяльність окремих осіб, які здобуті в ході оперативно-розшукової діяльності;

6) обґрунтованість продовження, припинення, поновлення обчислення строків ведення оперативно-розшукових справ та їх закриття, а також використання результатів оперативно-розшукової діяльності; 7) відповідність відомчих наказів, інструкцій, розпоряджень та інших правових актів з питань проведення оперативно-розшукової діяльності Конституції України та іншим законам України. Забезпечення прав громадян у кримінальному провадженні, зокрема при проведенні оперативно-розшукових заходів, органами прокуратури має попереджувальний та відновлювальний характер залежно від виду права, яке підлягає забезпеченню [203; 204].

Особливої уваги з боку прокуратури потребують запобіжні заходи як різновид методів адміністративного примусу. Ніхто не може бути позбавлений волі на розсуд уповноваженої особи, що проводить розслідування або оперативно-розшукову діяльність. У разі встановлення провини такі особи мають бути тимчасово відсторонені від виконання своїх обов’язків на період проведення дисциплінарного розслідування для забезпечення його об’єктивності, здійснення заходів із захисту заявника та інших сторін дисциплінарного розслідування від тиску безпосередньо з його боку чи його колег, які відстоюють не публічний, а хибний корпоративний інтерес.

У статті 7 КУАП про забезпечення законності при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення вказано, що ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв’язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами й посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, відповідно до закону.

Додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку вищих органів і посадових осіб, прокурорським наглядом, правом оскарження, іншими встановленими законом способами. Так, у ст.6 Конституції України проголошується, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Стаття 68 Основного Закону визначає, що кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Змістом принципу єдності законності є загальнообов’язковість приписів чинного законодавства для всіх суб’єктів правових відносин, єдине розуміння юридичних критеріїв оцінювання поведінки учасників правовідносин. Верховенство закону зумовлює підпорядкування закону всіх юридичних актів (як нормативних, так і правозастосовчих). Конституція держави має вищу юридичну силу, і тому всі закони мають відповідати саме Конституції, підзаконні нормативні акти - законам, до того ж підзаконні акти приймаються й діють лише в тому разі, коли які-небудь суспільні відносини не врегульовані законом. Неприпустимість протиставлення законності й доцільності як принцип передбачає, що не можна нехтувати вимогами закону з міркування життєвої доцільності (місцевої, індивідуальної), оскільки міркування останньої враховуються в межах закону [90].

Невиконання законних вимог прокурора відповідною посадовою особою тягне за собою відповідальність, а саме адміністративну, передбачену ст.185-8 Кодексу України про адміністративні правопорушення. У ній зазначено, що невиконання посадовою особою законних вимог прокурора тягне за собою накладення штрафу від двадцяти до сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Ухилення від прибуття за викликом в прокуратуру тягне за собою накладення штрафу на громадян від двадцяти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а на посадових осіб - від сорока до вісімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [97]. Отже, прокурорський нагляд за додержанням законів правоохоронними органами, які провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, відбувається з використанням процесуальних й оперативно-розшукових прав і шляхом надання письмових вказівок, які підлягають негайному виконанню, крім того прокурор здійснює нагляд за додержанням законів при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення через нагляд за додержанням законів при застосуванні заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян (ст. 7 КУпАП). Ці норми адміністративного права забезпечені від порушення заходами адміністративного примусу (ст. 185-8 КУпАП «Ухилення від виконання законних вимог прокурора»).

На нашу думку, Міністерство юстиції та Міністерство фінансів України мають втілити у практику правореалізації такий вид методів адміністративної діяльності, як соціальну допомогу в формі компенсаційної виплати з державного бюджету жертвам насильницьких злочинів, які втратили життя або здоров’я від зловживань або бездіяльності правоохоронних органів, а також відшкодування шкоди за тривале й неефективне розслідування випадків смерті, або відшкодування шкоди за надмірну тривалість кримінального провадження.

Отже, адміністративно-запобіжні заходи як різновид методів адміністративного примусу полягають у тому, що публічна адміністрація має шляхом обмеження діяти на власний розсуд, має створити ефективну систему розслідування злочинів, пов’язаних із катуваннями, жорстоким, нелюдським або таким, що принижує гідність, поводженням чи покаранням, зокрема насильницьким зникненням.