1.1.1. Проблема втілення гуманістичних принципів у методології психології

Проблеми методології науки (і, може, психологічної науки особливо) є, як відомо, вельми заплутаними і водночас вельми цікавими. Окрім іншого, мабуть, завдяки тісному переплетенню питань методології психології та психології методології [52].

1. Перше питання, якого я торкнусь, стосується простоти і складності у побудові психологічних концепцій. Критикуючи ту чи ту концепцію, чи не найчастіше (і, здебільшого, небезпідставно) посилаються на її неправомірну спрощеність порівняно із таким надскладним явищем, як людська психіка. Проте слушність цих претензій якимсь дивним чином поєднується із граничною простотою тих ідей і наукових моделей, які найістотніше вплинули на розвиток психологічної науки та психологічної практики. Досить згадати (обмежуючись психоаналітичною традицією) тричленну структуру психіки (Воно, Я, Над-Я) за З. Фройдом, або три «Его-стани» особи (Дитина, Дорослий, Батько) за Е. Берном, або три напрямки руху особи (до людей, проти людей, від людей) за К. Горні.

Звертаючись до вітчизняної психології, можна констатувати високу евристичну силу, знову-таки, дуже простих ідей. Ось характерні приклади: 1) три якісно відмінні психічні рівні (рівні розвитку особистості) за О.Ф. Лазурським [30]: за низького рівня задовільне пристосування особи до соціального середовища не досягається, за середнього рівня - досягається, особи ж вищого рівня більшою чи меншою мірою пристосовують середовище до себе; 2) формулювання принципу детермінізму у психології за С.Л. Рубінштейном і за О.М. Леонтьєвим (не наводжу їх, вважаючи відомими читачеві); 3) типологія життєвих світів особи за Ф.Ю. Василюком [15]: вказаний світ може бути всередині простим або складним, а зовні - легким або важким, тож комбінування цих ознак дає 4 типи життєвих світів.

Отже, попри величезну складність досліджуваного об’єкта, саме прості ідеї виявляються найкориснішими у його пізнанні. І зрозуміло, чому: адже їх легко засвоїти, і з ними відносно легко працювати (в даному контексті стає у пригоді вимога «функціональності знань» [5]). Проте користь здобудемо, звичайно, лише за умови, що вказані прості ідеї схопили в об’єкті, який вивчається, щось вельми істотне. Зрештою, здавна відомо: усе геніальне є простим, - так само як і те, що не все просте є геніальним (пригадується російський вислів «простота хуже воровства»). Як підкреслює О.М. Єрьоменко, „наукове пізнання є неминуче спрощення реальності, само встановлення тої чи тої закономірності є деяке спрощення... Питання не в тому, як уникнути спрощення, а в тому, як відокремити ефективне спрощення від неефективного” [24, т. І, с. 56].

Те, що наукове пізнання спрощує реальність, пов’язано із самою його сутністю. Знову наведу доречну цитату: „Об’єкт науки - буття; воно є неперервним і невичерпним; предмет науки, як відомо, створює вона сама, виділяючи й фіксуючи у системі понять окремі аспекти, моменти, сторони буття” [37, с. 153]. Звідси випливає значущість системи понять: від ступеня її досконалості істотною мірою залежить, чи буде неминуче спрощення реальності ефективним, тобто чи будуть запроваджувані наукові репрезентації (моделі, у широкому сенсі [17]) її фрагментів водночас і такими, з якими зручно працювати, і такими, що віддзеркалюють істотні властивості згаданої реальності.

Утім, відповідно до сказаного на самому початку розділу, пересунемось від методології психології до «психології методології». Варто наголосити на тій (взагалі, досить відомій) тезі, що для висунення вельми продуктивних ідей є потрібними не лише суто когнітивні якості (глибоке знання досліджуваних об'єктів, широка ерудиція, здатність до здійснення узагальнень, володіння ефективними стратегіями творчого мислення [38] тощо), а й якості власне особистісні. Чи не найважливіша серед них - професійна сміливість у науковій діяльності, коли мотив здобуття істини сильніший за збереження чи досягнення соціального комфорту.

2. Коли ж спрощення справді є неправомірним, шкідливим, зокрема у психологічному пізнанні? Зовсім не у разі застосування простих моделей, а у разі їх (і навіть значно складніших моделей) абсолютизації та догматизації. Слід, з одного боку, чітко усвідомлювати обмеженість свого знання про дуже складні досліджувані об'єкти, але з іншого - не впадати через це у відчай. Володар знання має застосовувати його - але обережно, розуміючи і враховуючи його неповноту: тоді він, казав у своїй нобелівській лекції Ф.А. фон Гайєк, „не зробить більше зла, ніж добра, у своїх спробах покращити соціальний порядок” [48, с. 176]; водночас він має це знання вдосконалювати - зокрема, через взаємодію з іншими варіантами знання про той самий об'єкт. „...Я можу прийняти, - слушно каже О.М. Єрьоменко, - часткову й відносну істину, якою я володію, за повну й абсолютну. І лише я зроблю це - я перестану володіти істиною, істина перетвориться на оману. Бо будь-яка часткова істина є частковою оманою, і вона повертається оманливим боком до людини, яка абсолютизує її... Коли я відчуваю себе знаряддям здійснення істини, я повинен розуміти, по-перше, що не я один є таким знаряддям (але й, додам від себе, скажімо, й представники інших наукових напрямів і шкіл.

У даному контексті доречно згадати заяву Абрагама Маслова: „Особисто я і фройдист, і бігевіорист, і гуманіст, і до того ж іще розробляю те, що може бути назване четвертою психологією - психологією трансценденції” [35, с. 12]. Людиною, вихованою в радянській традиції ідейної конфронтації (у нас було прийнято вимагати чіткості ідейних позицій, непримиренності до проявів буржуазної ідеології і т. п.) ця заява сприймається як дуже дивна. З погляду такої людини, Маслов демонструє тут свою безпринципність. Він - незрозуміло хто, у кращому разі еклектик. Недарма його критикували в Радянському Союзі, хоч і визнавали, що дещо позитивне в нього є...

Насправді ж річ у тім, що Маслов добре розумів: життя є дуже багатогранним, а людина - вельми різнобічною. До того ж, вона не лишається незмінною, а розвивається. Тож, залежно від ситуації, у якій перебуває людина, від етапу її розвитку, від проблем, які стоять перед нею, може виявитися найбільш адекватним, найбільш корисним той чи той з наявних у психології теоретичних підходів. Отже, їх плюралізм є цілком закономірним явищем і як такий не заслуговує на негативну оцінку.

Позаяк теоретичні пріоритети великою мірою визначають надання переваги тому чи тому методу психологічного впливу, вищеокреслене питання виявляється тісно пов'язаним із практикою надання психологічної допомоги й водночас - із етико-світоглядними пріоритетами, зокрема з тими, що є характерні для гуманістичної орієнтації у психології.

Поясню свою думку. Для вказаної орієнтації, у її застосуванні до психотерапії та психологічного консультування, найважливішим вважають принцип клієнтоцентрованості, обґрунтований Карлом Роджерсом. Його суть полягає в тому, що відповідальною особою, яка приймає рішення, є клієнт, а психотерапевт, спираючись на свої професійні знання й досвід, має надати йому необхідну підтримку. Проте може йтися також про клієнтоцентрованість в узагальненому сенсі.

Безпосередній висновок з вищесказаного такий: гуманізм на більш високому - на мета-рівні передбачає, що слід відмовитись від якихось сторін гуманістичної парадигми, якщо в даному разі для пацієнта буде кориснішим щось інше. Та й взагалі, як констатує В.І. Рекало, досвідчений психотерапевт «знає про обмеженість і концепції, і методів того напряму, представником якого він є. Час від часу він вносить у свій психотерапевтичний репертуар не властиві його школі елементи,щоб бути в змозі відповідати тим вимогам, які пред’являє йому практика» [44, с. 79].

Утім, психотерапія, попри всю її важливість,становить для нас лише приклад,який яскраво ілюструє загальнометодологічний принцип: не варто абсолютизувати жодний підхід до здійснення діяльності (чи то пізнавальної, чи то перетворювальної), хоч яким би прекрасним він був.

Наведений принцип, власне, добре відомий, та орієнтуються на нього не дуже часто. І не лише через наслідки догматичної освіти та ідеологічного тиску. І в науці, і у психотерапії, і в інших сферах ціннісно навантаженої діяльності, ми стикаємось із непростою етико- психологічною проблемою: чи не треба, щоб пропагувати і впроваджувати в життя певні ідеї, передусім вірити у їхню істинність? Застерігши, що у кожній ситуації діяльності ця проблема має розв’язуватись з урахуванням конкретних особливостей цієї ситуації, я б наголосив на наступній загальній настанові^[1]: захищаючи певні ідеї (втілені, зокрема, у відповідні наукові моделі) вчений або практик, який спирається на науку, звичайно, має вірити, але бажано - не в абсолютну істинність цих ідей, а у дві речі:

по-перше, у те, що вказані ідеї, якими б не були їхні недоліки й обмеження, є потрібними для розв’язання тих чи тих задач - науково-пізнавальних або практичних (соціальних, виробничих, педагогічних, психотерапевтичних тощо), що вказані ідеї мають, принаймні у певних відношеннях, переваги над іншими ідеями щодо тих самих об’єктів, тому вони обов’язково мають звучати у діалозі (який претендує на плідність) із згаданими іншими ідеями;

по-друге, у те, що саме даний суб'єкт діяльності, оскільки певні ідеї близькі йому, покликаний обстоювати, застосовувати й розвивати їх, репрезентувати їх у згаданому діалозі, у взаємодії з іншими ідеями - і в такий спосіб сприяти прогресові науки й практики.

Окреслена стратегія виключає - вважаючи недоречними в науці - і фанатизм, і таку, що межує з цинізмом, байдужість до змісту ідей, так звану ледачу (рос. „праздную”) толерантність [51]. Констатуючи це, слід водночас звернути увагу на те, що соціокультурна ситуація чинить на науковця (як і на будь-якого залученого до неї діяча) різний за ступенем, механізмами й формами, але в будь-якому разі потужний тиск, спонукаючи його на відхилення - в той чи в інший бік - від описаної у попередньому абзаці (вважаймо, оптимальної) стратегії. Тим на більшу повагу заслуговують вчені, які спромоглися протистояти такому тискові.

Одним із них - у широкій сфері гуманітарного знання - був Ю.М. Лотман (нагадаю, до речі, що він при цьому вміло використовував і потенціал природничо-наукової традиції). Як відзначив, на базі аналізу його праць, М.Л. Каспаров, „в історії нашої культури 1960 - 1990-х рр. структуралізм Лотмана стоїть між епохою догматизму й епохою антидогматизму, протиставляючись їм як науковість двом антинауковостям” [20, с. 119].

3. До проблеми, розглянутої у п. 2, доцільно підійти ще й у наступному аспекті. Світоглядна позиція гуманістично зорієнтованої психології відзначається толерантністю й діалогічністю. У своєму ставленні до конкретної людини психолог-гуманіст цікавиться передусім її позитивним потенціалом і виходить із того, що засадово він є значним. Що ж до наявних вад її поведінки й душевного життя, то, за Роджерсом, вони пов'язані насамперед із тим, що як особа ця людина ще не повністю функціонує. Коли ж вона функціонуватиме повністю (досягненню ж цього стану сприятиме діалог із психотерапевтом), є підстави сподіватися на значно кращі результати.

Слід зазначити, що подібні настановлення виявляли не лише діячі, причетні, так би мовити, офіційно до гуманістичної психології. Наприклад, за спогадами Є.О. Климова, його вчитель В.С. Мерлін підкреслював (посилаючись на А.С. Макаренка і М. Горького), що в людях «важливо бачити передусім цінне, позитивне (“Вади й дурень помітить”, - сердито кинув він якось)» [26, с. 115].

Констатувавши значущість такого ставлення до людей, запитаймо себе: чи не має бути аналогічним гуманістичне ставлення до різних позицій (підходів, концепцій тощо) у науці, у професійній діяльності взагалі, у суспільному житті - звичайно, за наявності необхідної основи для співпраці (спільних головних цілей, найістотніших інтересів і т. ін.)? Чи не слід зосереджуватись у сприйманні позицій, відмінних від своєї, передусім на їхньому позитивному потенціалі, на можливостях їхнього конструктивного розвитку (так само як це робить психотерапевт-гуманіст, сприймаючи клієнта, або педагог-гуманіст, сприймаючи учня) - і сприяти такому розвиткові зазначених позицій (а разом із тим і своєї власної) засобами діалогу?

Звичайно, мої запитання є риторичними. У попередньому абзаці найстисліше викладено сутність гуманістичної парадигми людських взаємин [4, 10], котра, хоч і значно поступається за ступенем поширеності у світі авторитарній та ліберальній парадигмам, усе ж таки набуває дедалі більшого визнання - не лише як засіб розв'язування різноманітних конкретних проблем, але й як необхідна передумова прогресу в опрацюванні проблем глобальних...

Саме в такому широкому контексті варто розглядати функції та перспективи гуманістично зорієнтованих напрямів психологічної науки та практики. Вони постають, з одного боку, виявом вказаної гуманістичної парадигми у психологічній царині, а з іншого - чинником її зміцнення й поширення. Соціокультурна значущість цих напрямів реалізується і у професійних рамках (через надання конкретної допомоги людям у розв'язанні їхніх психологічних проблем і особистісному зростанні), і поза цими рамками - завдяки можливості скористатися, у найрізноманітніших сферах суспільного життя, глибшим розумінням людської сутності, що його досягли вказані напрями, і обґрунтуваними й реалізованими у їхніх межах гуманістичними моделями поведінки.

Якраз у цьому ключі, широко розуміли свою місію засновники Американської асоціації за гуманістичну психологію. Джеймс Б’юджентал, виступаючи 28 серпня 1963 року на перших зборах цієї асоціації в якості її президента, витлумачив оформлення гуманістичної психології як складову «великого прориву». «Я гадаю, - казав він, - що ми на порозі нової ери у зацікавленості людини людиною. І якщо цьому процесові буде дозволено й далі йти тим самим шляхом, то нас чекають такі ж глибокі зрушення у людському житті, як ті, що були забезпечені здобутками фізичних наук у минулому (цебто ХІХ. - Г.Б.) сторіччі» [14, с. 81].

Проте, попри незаперечні здобутки гуманістичної психології у різних сферах життя, її шлях виявився набагато важчим, ніж передбачалось ентузіастами на його початку. Що ж зумовило труднощі на цьому шляху і менший, ніж очікувалось, її вплив, по-перше, на психологічну науку і практику та, по-друге, на суспільство в цілому? З одного боку, негативну роль, безумовно, відіграв брак готовності суспільства (включно з професійним співтовариством психологів) до прийняття й реалізації гуманістичних принципів. Але своя частка провини лежить і на самій гуманістичній психології як осередку вказаного співтовариства. Це визнав один із визначних представників цього осередку - Томас Ґрінінґ, оцінивши як прикру помилку американської гуманістичної психології надто сильне «протиставлення себе іншим течіям, а також антиінтелектуалістичне настановлення» (цит. за [42, с. 6]).

Отже, мусимо констатувати, що повноцінне й послідовне додержання гуманістичних принципів (у взаємодії не лише з клієнтами, а і з колегами, які дотримуються інших підходів) виявилось занадто важким і для психологів-гуманістів. Тут ішлося про психологів США. Годі й казати про деяких їхніх колег із пострадянського простору, котрими, за свідченням О.Т. Соколової, «ідеї свободи, добра, любові... декларуються з тим самим фанатизмом, який ми так пам’ятаємо з часів панування комуністичної ідеології» [16, с. 164].

Натомість досягти якісних проривів у пізнанні надскладних об’єктів психологічних досліджень можна лише через діалогічну взаємодію різних концепцій, підходів, парадигм.

4. Продовжимо аналіз окреслених у п. 2 і 3 проблем абсолютизації й догматизації положень тої чи тої концепції, а також нетолерантного ставлення її прихильників до інших поглядів.

Відомо, що найчастіше такі тенденції притаманні більшою мірою послідовникам засновника концепції, аніж йому самому. До того ж, останню закономірність можна розглядати як частковий вияв ширшої, яка, за спостереженнями І.В. Равич-Щербо, є характерною для історії науки: «у засновників концепції все є набагато різноманітнішим і фундаментальнішим, ніж у їхніх послідовників» [25, с. 47].

Чимало підтверджень зазначених закономірностей можна побачити, аналізуючи розвиток і взаємодію наукових шкіл у психології. Равич-Щербо казала про те, що теорію діяльності, яку розробляв О.М. Леонтьєв, «цю найцікавішу штуку, врешті-решт звели до такого вузенького коридорчика, де, власне, у якийсь момент ставало просто нудно» [там само]. У плані ставлення представників певного наукового напряму до інших варто порівняти хоча б позицію А. Маслова стосовно бігевіористичної психології (аж до визнання самого себе, зокрема, і бігевіористом - див. наведену в п. 2 цитату; це, звичайно, ніяк не виключало переконання у недостатності бігевіоризму) і саркастичне трактування її К. Аанстусом [1] як «психології пацюка». Дж. Б’юджентал у згаданій вище промові 1963 року був гранично чіткий. Він зазначав, що гуманістична психологія не розглядає себе як напрям, який конкурує з бігевіоризмом і психоаналізом; «швидше, вона намагається доповнити здійснені ними спостереження, запровадити нові настанови й досягти нових проникнень» [14, с. 84]. На жаль, американській гуманістичній психології не вдалося втриматись на цій позиції. Цим вона зашкодила насамперед собі; як ми бачили, з цього приводу згодом шкодував Т. Ґрінінґ.

Розкриття психологічних детермінант виокремлених вище закономірностей становило б вельми цікаву тему дослідження з історичної психології науки. Тут дозволю собі - в порядку готування гіпотез такого дослідження - звернути увагу на деякі чинники, які видаються істотними. До них, мабуть, належать:

- більша креативність і талановитість, ширша ерудиція, вищий рівень духовної культури засновника школи порівняно з його послідовниками;

- більша роль обстоюваної концепції у самоідентифікації послідовників порівняно із засновником школи; відтак, як це не дивно, - її більша суб’єктивна цінність для них, ніж для нього. Здавна є авторитетною думка, за якою творець, тим паче геніальний, є вищий за свої твори, попри всі їх достоїнства. За іншого збігу обставин він міг би зробити інший витвір (зокрема, іншу наукову концепцію), ніж той, який його прославив, - і він усвідомлює це. Ще більші підстави є в нього для самокритики щодо форми висунутих ним положень (навіть якщо вони увійшли до підручників). Він може пам’ятати, наприклад, що якесь формулювання не подобалось йому самому, але ніколи було шукати кращого. Загалом мотиви для абсолютизації та догматизації своїх ідей в нього менші, ніж в його фанатичних адептів. Тут можна згадати відоме висловлювання К. Маркса про те, що він «у будь-якому разі не марксист»;

- більш істотна для кола послідовників, ніж для засновника концепції, роль останньої як чинника групової ідентифікації, згуртування групи і успіху в суперництві з іншими школами; відтак - набуття концепцією рис своєрідної ідеології, із характерним для таких утворень тяжінням до спрощення висловлюваних ідей, підміни теоретично обґрунтованих тверджень гаслами, різкого протиставлення своєї позиції іншим підходам і т. п.;

- зацікавленість - при популяризації концепції, її викладанні студентам, написанні підручників і довідників і т. ін. - у її поданні, хоча б заради кращого запам’ятовування, у спрощеній, максимально чіткій, навіть афористичній формі. При цьому зазвичай нехтують тією небезпекою, що така трансформація збіднить (а то й істотно викривить) зміст концепції.

Яскравий приклад неправомірного спрощення ідей засновника наукової школи наведу із суміжної з психологією галузі - лінгвістики. Ретельні текстологічні дослідження засвідчили, що знамените положення «єдиним і справжнім об’єктом лінгвістики є мова, яка розглядається в самій собі й задля себе», котре протягом довгого часу приписувалось Фердинанду де Соссюру, насправді йому не належить; це положення «довільно - для надання гостроти викладові - внесли видавці курсу лекцій свого вчителя Л. Сеше і Ш. Баллі...» (цитую Н.В. Бардіну [11, с. 16]). І річ не лише в тому, що Соссюр не писав тої горезвісної фрази, - він думав інакше. Він, «як показують його опубліковані пізніше записи, зовсім не збирався обмежуватись моделюванням лише того, що він назвав мовою (langue); ним було задумано створення двох паралельних лінгвістик, які доповнювали б одна одну, - “лінгвістики мови” і “лінгвістики мовлення”» [11, с. 17]. «А отже, - робить висновок Н.В. Бардіна, - суперечки, що точаться протягом цілих десятиріч, про соссюрівський жорсткий іманентний структуралізм не мають під собою реальної підстави» [там само].

Не входячи у суперечки лінгвістів, можемо констатувати: наведений приклад наочно демонструє, наскільки більш глибокою й далекою від догматизму є справжня позиція видатного вченого порівняно з викладеною в окремій праці (тим паче препарованій редакторами).

Проте викривлення (а відтак, і компрометація) ідей засновника наукової школи зовсім не обов’язково пов’язані з насильством над його текстом; іноді, навпаки, вони стають наслідком надто буквалістського сприймання останнього. Здебільшого не береться до уваги, що напружена ситуація висунення нових ідей (і суто когнітивна, і соціально-психологічна, а часом і власне соціальна), цілком природні за таких умов емоції спонукають до проголошення цих ідей у загостреній формі, із застосуванням гіпербол, метафор тощо - взагалі, за законами радше публіцистичного, ніж наукового дискурсу. Згодом, так би мовити, у спокійній обстановці або сам автор, або його послідовники й коментатори мають подбати про те, щоб, не гублячи сенсу висунутих ідей, забезпечити їхнє викладення у формі, максимально відповідній прийнятим у науці логіко-методологічним нормам (бодай у їхньому характерному для гуманітарної сфери пом’якшеному варіанті). На жаль, у психології здебільшого нехтують цією вимогою і плутають метафоричні твердження із власне теоретичними.

У цьому плані не пощастило науковій спадщині О.М. Леонтьєва. Я маю на увазі передусім його відому тезу: «Предмет діяльності є її справжній мотив» [32, с. 153]. Витлумачена буквально, із звичайним розумінням предмета діяльності як (найчастіше) зовнішнього щодо суб’єкта, вона виглядає ледве не абсурдною. Справді, за такого тлумачення вона штучно вилучає мотив із системи пов’язаних із ним компонентів психіки (таких, як потреба, мета, настановлення), нехтує випадками викривленого, хибного відображення психікою тих чи тих об’єктів, ігнорує здійснене Л.С. Виготським [19, с. 284 - 285] чітке розрізнення стимулу й мотиву. Тим часом усе стає на свої місця, коли прийняти, що в обговорюваній тезі словосполучення «предмет діяльності» вжито метафорично. Тексти О.М. Леонтьєва дають для цього цілком достатні підстави. Не кажучи вже про багато конкретних прикладів, які не залишають сумніву в розумінні автором мотиву як психічного явища, О.М. Леонтьєв неодноразово висловлює в загальній формі думку про те, що для мотиву існувати - «значить існувати для суб’єкта,... бути відображеним, якось репрезентованим у голові суб’єкта» [31, с. 181], що саме відображуваний об’єкт набуває функцій спонукання і спрямування діяльності, «тобто стає мотивом» [32, с. 205]. Отже (детальніше див. [6, 34]), цілком придатною видається інтерпретація ідей О.М. Леонтьєва у тому сенсі, що мотивом стає психічний образ предмета діяльності. За такої інтерпретації усуваються недоречності, зумовлені буквалістським розуміння метафоричного твердження, - і водночас повністю зберігається головний сенс аналізу мотивів О.М. Леонтьєвим - наголошення на предметній віднесеності мотиву. Цінність такого наголошення полягає, насамперед, у наданні поняттю «мотив» якісної визначеності - на відміну від поширеного ототожнення мотиву з будь-якою відносно стійкою психічною ланкою в детермінації поведінки... Проте марно, на мою думку, надто завзяті послідовники О.М. Леонтьєва намагалися безпосередньо вписати метафоричні формулювання у теоретичну систему.

Утім, при всіх претензіях до палких прихильників тої чи тої наукової школи, їхню роль треба оцінювати справедливо: без їхніх зусиль, спрямованих на поширення, роз’яснення, обстоювання, практичне впровадження ідей засновника, його здобутки нерідко могли б залишитися «річчю у собі». На жаль, платою за входження концепції у реальне життя є, як правило, її менша чи більша вульгаризація.

Так чи інакше, у констатованих вище тенденціях і закономірностях знаходять втілення загальні закони функціонування культури; конкретніше кажучи - існування і взаємодія у її складі двох необхідних сторін: нормативно-репродуктивної (часто позначуваної як цивілізаційна) та діалогічно-творчої (культурної, у вузькому сенсі) [7, 13]. Ясно, що засновники концепцій реалізують головно діалогічно-творчу сторону культури, а їхні послідовники та інтерпретатори - нормативно-репродуктивну.

Водночас і загальна гуманістична настанова на максимальне розгортання і вдосконалення конструктивного потенціалу кожної особи (див. п. 3), і необхідність опору (на рівні соціумів і людства в цілому) загрозливій експансії дисгармонійних (із надмірним переважанням цивілізаційного складника) форм культури [23] - спонукають до здійснення культурної та освітньої політики, налаштованої на окультурення й одуховлення цивілізації, на збагачення діяльності якомога ширшого кола осіб діалогічно-творчими компонентами. Одним із дієвих шляхів реалізації такої стратегії (і невід’ємним складником діалого- культурологічного підходу в освіті - загальній та професійній) є діалогічно організована робота з оригінальними творами класиків культури (й науки зокрема) [10]. На значущості такої роботи для професійної підготовки психологів навіть трохи ніяково наголошувати...

5. Повернемось до сказаного в п. 2 про таку стратегію психотерапевтичної діяльності, коли додержанню принципів і технік, характерних для певної науково-практичної школи, не приділяється великої уваги, а перевага беззастережно надається благові конкретного пацієнта. Звернімо тепер увагу на те, що окреслену стратегію прийнято називати еклектичною. Як зазначається у «Психотерапевтичній енциклопедії», «психотерапевт- еклектик, залежно від характеру патології, потреб і можливостей пацієнта, використовує методи різних напрямів психотерапії, досягаючи позитивних змін у симптоматиці, внутрішньому світі й поведінці хворого» [43, с. 692 - 693]. Здавалося б, чого ще бажати? Проте як узгодити це приємне враження з поширеним розумінням еклектики як «безпринципного поєднання, механічної суміші різнорідних, несумісних, взаємовиключних поглядів...» [27, с. 679]? Зустрічається, щоправда, й більш поблажливе ставлення до неї, коли в еклектиці вбачають «закономірний момент у розвитку пізнання, для якого характерні елементи знання, які не мають єдиної теоретичної основи...» [47, с. 125].

Так чи інакше, ми стикнулися із ситуацією, яка провокує когнітивний дисонанс. Аби уникнути його, візьмемо за основу найпростіше формулювання, за яким еклектичність - це невпорядкованість сукупності знань (взагалі, ідеальних змістів). Еклектичності протистоїть їхня впорядкованість, або, інакше, системність. Окреслена вище стратегія психотерапевтичної діяльності є еклектичною у тому сенсі, що системні зв'язки, які забезпечують успіх терапії, не відрефлексовані на теоретичному рівні. Це, звичайно, є вадою вказаної стратегії, але не знецінює її. Водночас вказана вада долається, меншою чи більшою мірою, у рамках так званої інтегративної психотерапії [43].

Проте я хотів би наголосити на іншому. Попри всю важливість теоретичної обґрунтованості, найбільше важить усе ж таки практичний успіх психотерапевта. І якщо він досягається, й не лише в окремих випадках, а з певною надійністю, - це означає, що вказані зв'язки реалізовані у практичному перебігу діяльності. Тут доречно послатися на Д.І. Дубровського, який підкреслює сумісність ірраціональних механізмів творчого процеса із тим, що «готовий продукт творчості, який має істотну соціальну цінність, - це нова, унікальна цілісність і, отже, сутнісно раціональна якість, котра протистоїть хаотичному, тому, що розкладається, аморфному, суб'єктивістському, абсурдному» (цит. за [40, с. 10]).

Отже, еклектичність як таку не варто оцінювати однозначно. А принцип ставлення до неї (звісно, не лише у психотерапії) має бути такий: від еклектичності не опускатися до однобічності, а підніматися до системності.