§ 5.4. ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА ПРАВА

Функціональний аспект завжди наявний у характеристиці таких глобальних явищ як право, держава, правова система, політична система суспільства, а також під час висвітлення інших явищ, таких як апарат держави, орган державної влади, юридична відповідальність та ін. Без функціонального аспекту система уявлень стосовно об'єкта вивчення була б не такою яскравою, повноцінною, а навпаки - збіднілою й урізаною. У теорії держави та права питання функції висвітлюється, як правило, через поняття основних напрямів, що в цілому відображає стан і рівень наукових уявлень стосовно пізнання соціальної ролі, функціонального призначення того чи іншого правового та державного явища.

Функції права - це основні напрями дії права на суспільні відносини з метою їх упорядкування, що визначаються його сутністю та соціальним призначенням.

Ознаки функцій права:

- відображають основні напрями цілеспрямованої дії права на суспільні відносини з метою їх упорядкування, з якими пов'язана необхідність існування права як соціокультурного феномена. Функції права - це свого роду фокуси його дії, які об'єднують, синтезують численні шляхи, форми і способи правового регулювання та правового впливу;

- визначаються сутністю та соціальним призначенням права як універсального регулятора суспільних відносин і виразника міри справедливості, свободи, рівності та гуманізму в суспільстві;

- виражають найбільш істотні, іманентні властивості права, спрямовані на здійснення найважливіших завдань, які стоять перед правом на певному етапі його поступу.

- виникають і змінюються об’єктивно на кожному етапі розвитку суспільства, тобто функції права - це такі необхідні напрями його впливу на суспільні відносини, без яких суспільство не може повноцінно існувати (регулювання, охорона, закріплення певного виду суспільних відносин);

- характеризуються безперервністю, тривалістю дії та водночас гнучкою зміною свого змісту залежно від розвитку суспільних відносин. Функції права є досить динамічними правовими явищами, в яких відображаються протилежні тенденції - або до стабілізації, або до зміни правового життя залежно від потреб соціального генезису. Змінюються, підвищуються ці потреби - змінюються та розширюються функції права. Зменшення суспільних потреб теж відповідним чином відбивається у функціях права, їх системі^[CLI].

- складають єдину цілісну систему, тобто функції права не існують ізольовано одна від одної, вони тісно взаємопов’язані. Трансформація однієї функцій права обов’язково спричиняє зміни й у інших функціях.

У суспільстві право виконує найрізноманітніші функції. В юридичній літературі за сферами дії права на суспільні відносини виокремлюють такі види функцій права:

- загальносоціальні (соціальні) функції права - це напрями взаємодії права та інших соціальних явищ як поєднання змісту і форми, характеризують соціальну дію права на суспільне життя, не використовуючи спеціальних юридичних засобів;

- спеціальноюридичні (спеціальносоціальні, юридичні, спеціальні) функції права - це напрями власне правової дії на суспільні відносини, характеризують призначення права як юридичного інструмента стосовно наявних і бажаних моделей поведінки соціальних суб’єктів.

До загальносоціальних функцій права відносяться такі:

- культурна функція права - право є засобом закріплення та передачі від покоління до покоління важливих соціально-культурних цінностей та ідей, зумовлює дії та вчинки членів певного суспільства, визначаючи їх переконання.

- виховна функція права - зорієнтована на правову свідомість і правову поведінку індивідів та їх груп, реалізується через укорінення в суспільній свідомості певних загальноприйнятних і передбачених правом форм і моделей поведінки, вироблення навичок і знань, які забезпечують правомірну поведінку всіх суб'єктів права. Ця функція є проявом виховних можливостей права, має своїм безпосереднім об'єктом правосвідомість усіх верств суспільства, опосередковано впливає на суспільно важливу поведінку індивідів шляхом виховання поваги до права;

- ідеологічна функція права - спрямована на ідеологічні відносини в суспільстві та виражається в дії права на формування правової ідеології, а також на визначення, закріплення й охорону певного типу ідеологічних відносин. У межах цієї функції право виправдовує (легітимує) наявний суспільний порядок, формує у членів суспільства світогляд, правову ідеологію, сприяє визнанню ними цінності та важливості справедливості, свободи, рівності, гуманізму, демократії, толерантності тощо. Дія права на ідеологічні відносини в демократичній і правовій державі ґрунтується на фундаментальному принципі ідеологічного плюралізму;

- інформаційна функція права - сфокусована на інформування суб'єкта права про дозволені та заборонені форми і моделі суспільної поведінки, права та обов'язки, а також пізнання змісту права з метою орієнтування суб'єкта в оточуючій його правовій реальності та включення у правове життя соціуму. Ця функція пов'язана із значенням права як засобу збереження та передавання суспільної інформації, зокрема стосовно стандартів людської поведінки;

- комунікативна функція права - право як універсальний засіб комунікації сприяє порозумінню між людьми, зміцненню суспільної довіри, формує повагу до позиції інших. Ця функція права зорієнтована на встановлення зв'язків між учасниками суспільних відносин, забезпечення злагоди в суспільстві, взаєморозуміння між соціальними групами і стабільності соціальної системи^[CLII].

Поряд з розглянутими вище, в навчальних і наукових працях виокремлюють додатково такі загальносоціальні функції права як політична, економічна, гуманістична, аксіологічна, онтологічна та ін.

У свою чергу до спеціальноюридичних функцій права належать такі:

- регулятивна функція права - це генеральний напрям дії права на суспільні відносини, завдяки якому окреслюються чіткі правила поведінки різних суб'єктів права при однозначному закріпленні меж державного втручання у сферу прав і свобод людини, встановлюються юридичні права та взаємні обов'язки учасників суспільних відносин з метою забезпечення верховенства права, пріоритету прав і свобод людини, забезпечення загальносуспільних потреб та інтересів. Найважливішими ознаками регулятивної функції права у правовій та демократичній державі є її дія як на суспільство, так і на державу, забезпечення чіткого встановлення меж державного втручання у сферу автономного існування індивідів і громадянського суспільства, стабільність правового регулювання в частині дотримання принципів права. У регулятивній функції права виокремлюють такі вектори: 1) забезпечення юридичного компромісу та досягнення справедливого балансу інтересів; 2) організація поведінки суб'єктів права; 3) закріплення правових статусів і правової структури; 4) встановлення засобів і процедур розв'язання юридичних конфліктів. Основними механізмами забезпечення регулятивної функції права є інституціоналізація та моделювання суспільних відносин, які зумовлюють виокремлення в її межах двох різновидів (підфункцій):

✓ регулятивна статична функція права - це напрям регулятивної дії права на суспільні відносини шляхом закріплення в нормах права вже наявних, сталих відносин, гарантуючи в такий спосіб їх стабільність, визначеність. Зміст цього різновиду регулятивної функції полягає в дії права на суспільні відносини через закріплення порядку утворення та компетенції державних органів та їх посадових осіб, поділу державної влади, форм власності, основних прав і свобод людини.

✓ регулятивна динамічна функція права - це напрям регулятивної дії права на суспільні відносини з метою стимулювання, заохочення їх розвитку шляхом активної поведінки суб'єктів права. Ця функція полягає в окресленні нормами права майбутньої поведінки людей. Правило поведінки спочатку формулюється суб'єктом правотворчості в нормі права, а вже згодом реалізується, тобто втілюється в життя. Наявність цих жорстких (формалізованих і підкріплених можливим застосуванням сили) моделей дозволяє соціальним суб'єктам планувати власну тактичну та стратегічну поведінку на основі уявлень про запрограмовані дії інших суб'єктів права. Переважна частина регулятивної дії права на суспільні відносини здійснюється саме через цей вектор^[CLIII];

- охоронна функція права - це напрям дії права на суспільні відносини, за допомогою якого здійснюється їх охорона, запобігання правопорушенням. Охоронна функція проявляється у встановленні діянь, які є забороненими, застосуванні санкцій за їх вчинення. Необхідність в охороні суспільних відносин була завжди й існуватиме доти, поки буде існувати суспільство. Ця функція розкриває важливий аспект призначення права, пов'язаний з охороною правомірної поведінки. Така охорона здійснюється шляхом забезпечення додержання тих правил, що встановлюються в порядку виконання регулятивної функції права. З цією метою створюються охоронні норми, в яких закріплюються підстави та заходи юридичної відповідальності. Тим самим запроваджуються додаткові гарантії ефективного здійснення правом його регулятивної функції. В охоронній функції права виокремлюють такі важливі напрями:

1) відновлення порушених прав і компенсація понесених витрат;

2) відплата за правопорушення; 3) попередження можливих правопорушень. Водночас специфікою реалізації охоронної функції в демократичній і правовій державі є: по-перше, урівноваження в ній карального і превентивного аспектів (з розвитком правової держави та утвердженням її принципів роль останнього з цих аспектів постійно зростає); по-друге, суспільна легітимність і гуманність механізмів і засобів впливу на тих суб'єктів, які вчинили правопорушення.

Варто зауважити, що поділ функцій права на регулятивну та охоронну є в певній мірі умовним, оскільки між регулюванням та охороною суспільних відносин не можна провести чітку межу. Як регулятивна, так і охоронна функції права покликані реалізувати основне соціальне призначення права - впорядкування суспільних відносин, забезпечення стабільності та правопорядку в суспільстві. Крім того, в юридичній літературі поряд з регулятивною та охоронною виокремлюють додатково інші спеціальноюридичні функції права, зокрема захисну, компенсаційну, обмежувальну, поновлювальну, стимулюючу та ін.

Функції права реалізуються через систему права (галузі, інститути, норми права), форми (джерела) права, а також шляхом відповідної діяльності органів державної влади, зокрема поліції, та інших уповноважених суб'єктів. Забезпечення ефективності функціонування права включає два основних напрями: по-перше, розвиток та вдосконалення права і правової системи, формування загальносуспільної атмосфери поваги до права і до базових правових і праволюдинних цінностей, підвищення рівня правової культури в усіх сферах суспільних відносин; по-друге, реформування діяльності держави та її органів, що покликане забезпечити нормативний розвиток права, сприяти реалізації як окремих функцій права, так і системи функцій права в цілому, гарантувати дієвість та ефективність правового регулювання суспільних відносин, підтримувати на належному рівні правопорядок^[CLIV].

Вивчення функцій права передбачає звернення до його структурної характеристики. Якщо це співвідношення відтворити у філософських термінах, функція виступатиме змістовою, структура - формальною характеристикою права. За змістом право є чинником (типом, способом) соціального регулювання. Це підтверджується не тільки історичною реальністю, а й відповідними теоретичними висновками: право завжди розумілося як чинник, що спрямовує людську поведінку і впорядковує суспільство. За своєю природою, генезисом, порядком здійснення правове регулювання не є ні раціональним, ні доцільним; воно є об'єктивною, внутрішньою реакцією суспільства на ускладнення його організації, накопичення суперечливих відносин і зв'язків між його внутрішніми елементами. Від інших типів соціального регулювання право відрізняється саме функціональним навантаженням, яке полягає в організації відносин між людьми та групами як між

рівними, взаємовідповідальними суб’єктами, причому взаємна відповідальність забезпечується зовнішнім відносно цих суб’єктів примусовим впливом. Поняття «функція» разом з поняттям «структура» належить до найбільш розроблених категорій поняттєвого апарату аналізу суспільних систем. Право - багатовимірне явище, яке має складну внутрішню будову, між її елементами існують генетичні, функціональні та ієрархічні зв’язки.

Структура права - це внутрішня будова права, спосіб закономірного зв’язку між його взаємозумовленими та взаємодіючими елементами. У структурі права виокремлюють такі елементи:

За методом правового регулювання:

- приватне право - це сукупність норм (підсистема) права, предметом регулювання яких є відносини у сфері реалізації приватних (особистих) інтересів суб’єктів права за допомогою диспозитивного методу. Ознаками приватного права є: забезпечення приватних інтересів;

використання диспозитивного методу правового регулювання; сторонами відносин, що регламентуються приватним правом, є фізичні та юридичні особи; впорядкування відносин між суб’єктами здійснюється на засадах рівності; можливість використання договірної форми відносин; переважно складається з норм права, що спрямовані на встановлення суб’єктивного права та забезпечення горизонтальних (координаційних) відносин між суб’єктами; предметом регулювання є статус суб’єктів права, договірні відносини, власність і спадкування тощо. До приватного права належать такі галузі права: цивільне право, сімейне право, авторське право, трудове право, житлове право, земельне право та інші^[155];

- публічне право - це сукупність норм (підсистема) права, предметом регулювання яких є відносини у сфері реалізації публічних (суспільних і державних) інтересів суб’єктів права за допомогою імперативного методу. Ознаками публічного права є: забезпечення публічних інтересів, а також умов взаємодії між державою, іншими суб’єктами владних

повноважень і приватними суб’єктами; використання імперативного методу правового регулювання; сторонами відносин, які регламентуються публічним правом, є держава, інші суб’єкти владних повноважень і фізичні, юридичні особи; регулює відносини між органами публічної влади (органами державної влади та місцевого самоврядування) або між приватними суб’єктами й органами публічної влади; здебільшого складається з норм загального характеру, що розраховані на субординацію, нерівність суб’єктів суспільних відносин; предметом

регулювання є публічні відносини, публічна влада, діяльність апарату держави, функціонування органів місцевого самоврядування, питання державної служби, адміністративні відносини та діяльність держави як суб'єкта міжнародного права. До публічного права відносяться такі галузі права: конституційне право, адміністративне право, кримінальне право, фінансове право, адміністративне процесуальне право, кримінальне процесуальне право та ін. Приватне та публічне право традиційно вважаються наскрізними лініями правового розвитку романо-германської правової сім'ї. При цьому забезпечення ефективного правового регулювання, правопорядку передбачає обов'язкову взаємодію галузей та інститутів приватного і публічного права. Взаємопроникнення режимів правового регулювання з публічних сфер у приватні й навпаки - одна з істотних ознак їх еволюції в сучасних умовах. Межі між цими сферами постійно змінюються, що зумовлено складними і суперечливими процесами, що відбуваються в реальному житті.

За функціональним призначенням:

- регулятивне право - це сукупність норм (підсистема) права, що впорядковують поведінку суб'єктів права шляхом розподілу між ними суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, а також розраховані на правомірність їхніх дій. Це певна структурно-функціональна організація норм, які належать до різних галузей права, але всі вони спрямовані на впорядкування суспільних відносин шляхом встановлення певних правил поведінки. Предметом регулятивного права є суспільні відносини, що виникають як правомірні та не розраховані на застосування санкцій. Регулятивне право фіксує стан суспільних відносин, в якому вони мають функціонувати, що у свою чергу забезпечується відповідною системою гарантій. Регулятивне право спрямоване на реалізацію регулятивної функції права та забезпечення правопорядку. До регулятивного права належать такі галузі права: конституційне право, цивільне право, сімейне право, трудове право, житлове право та інші^[CLVI];

- охоронне право - це сукупність норм (підсистема) права, що охороняють урегульовані правом суспільні відносини від будь-яких посягань і поновлюють порядок їхнього функціонування шляхом застосування засобів державно-владного впливу, зокрема примусу. Охоронне право зорієнтоване на забезпечення поведінки, що встановлена регулятивним правом, від можливих порушень. Охоронне право визначає міру юридичної відповідальності та спеціальні засоби державної охорони та захисту суб'єктивних прав. Значення охоронного права полягає у встановленні засобів державного впливу та можливості виникнення правовідносин стосовно їх реалізації. Охоронне право націлене на втілення в життя охоронної функції права та забезпечення правового порядку в суспільстві. До охоронного права відносяться такі галузі права: кримінальне право, адміністративне право та ін.

За субординацією у правовому регулюванні:

- матеріальне право - це сукупність норм (підсистема) права, що безпосередньо регулюють відносини в різних сферах суспільного життя, встановлюють суб’єктивні права та юридичні обов'язки їх учасників, визначають відповідальність за правопорушення. Основна мета матеріального права полягає в установленні бажаних зразків (моделей) поведінки суб’єктів права в тих або інших суспільних відносинах. Норми матеріального права закріплюють форми власності (юридичний стан майна), визначають порядок утворення та структуру державних органів, органів місцевого самоврядування, правовий статус фізичних та юридичних осіб, права та обов’язки за різними угодами (дарування, купівлі-продажу) тощо. Поділ права на матеріальне та процесуальне є характерним як для романо-германської правової сім’ї, так і для сім’ї загального права. Частина норм матеріального права може бути реалізована в будь-якому порядку, без будь-яких додаткових передумов і не потребуючи свого забезпечення з боку норм процесуального права. Такі норми переважають у галузях приватного права, де учасники відповідних відносин наділені свободою самостійно визначати порядок реалізації гарантованих прав або покладених обов’язків. Проте в деяких випадках порядок дій має важливе значення: права та обов’язки суб’єктів, передбачені нормами матеріального права, можуть бути реалізовані лише з дотриманням певних процедур. Загальною закономірністю правового регулювання є те, що потреба в супроводженні норм матеріального права відповідними процедурами є тим більшою, чим вищою є наявність публічного інтересу у відповідних відносинах (а отже, і участь у них представників органів публічної влади). До матеріального права належать такі галузі права: конституційне право, цивільне право, адміністративне право, кримінальне право, фінансове право та інші^[CLVII];

- процесуальне право - це сукупність норм (підсистема) права, що впорядковують процедуру (послідовність дій) встановлення та реалізації норм матеріального права. Ознаками процесуального права є: визначає процедуру встановлення і реалізації норм матеріального права; втілюється в життя у формі юридичного процесу; має похідний характер від норм матеріального права, оскільки визначає процедуру їх встановлення та реалізації; переважно використовує імперативний метод правового регулювання. У складі процесуального права виокремлюють норми, що регламентують процедуру правотворчості, правозастосування, здійснення інших правових форм діяльності, безпосередньої реалізації права. Якщо матеріальне право відповідає на питання «Що можна або що необхідно робити?», то процесуальне - «В якому порядку реалізується або забезпечується відповідне правило поведінки? В якій послідовності вчиняти дії, щоб досягти належного результату?». Вважається, що вперше поділ права на матеріальне і процесуальне був запропонований В. Блекстоуном, який у своїй відомій праці «Коментарі до законів Англії» (1765 р.) провів розмежування між матеріальним правом і процедурними механізмами припинення неправомірної поведінки. На першість у введенні поділу системи права на дві підсистеми - матеріального та процесуального - претендував також Дж. Бентам. У своїй роботі «Про закони взагалі» (1782 р.) він позначав процесуальне право як несамостійне, залежне, підпорядковане право (анг. афесїіуе law). Процесуальне право відіграє важливу роль у становленні громадянського суспільства і правової держави, оскільки за його допомогою здійснюється охорона суспільних відносин, захист порушених, невизнаних або оскаржуваних прав, свобод та інтересів фізичних, юридичних осіб і держави. До процесуального права відносяться такі галузі права: конституційне процесуальне право, цивільне процесуальне право, кримінальне процесуальне право, адміністративне процесуальне право та ін. Критерієм розмежування природи процесуальних норм права не може бути сформованість чи несформованість процесуальних галузей права. Кожна галузь права є системою норм як матеріального, так і процесуального характеру. Той факт, що виокремлюються процесуальні галузі, не заперечує можливості існування процесуальних норм поза ними. Певна система норм може тривалий час функціонувати в межах тієї чи іншої галузі права або мати міжгалузевий характер. І лише на певному етапі свого розвитку, з накопиченням нормативного матеріалу і визріванням у суспільстві усвідомлення особливого значення вказаної системи для врегулювання тієї чи іншої групи відносин, що з огляду на свою специфіку вже виокремилися серед інших відносин і здобули самостійне значення, може виникати галузь процесуального права.

Таким чином, у ході проведення правової реформи необхідно підвищити ефективність функціонування права та вдосконалити його структуру. При цьому правова реформа, що запланована як прогресивна зміна у змісті норм права, здійснюється за схемою, заданою об’єктивною, непідвладною суб’єкту реформування будовою права. Більше того, життєздатність нового багато в чому залежить від сумісності з уже визначеними функціями та структурою права, їх здатністю озброїти наміри реформаторів необхідним правовим інструментарієм.

Контрольні питання:

1. Дайте визначення праворозуміння та проаналізуйте його ознаки.

2. Наведіть і охарактеризуйте сучасні підходи до розуміння права.

3. Розкрийте зміст позитивного і природного права, а також об’єктивного та суб’єктивного права.

4. Сформулюйте визначення права та проаналізуйте його ознаки.

5. Охарактеризуйте сутність права.

6. Розкрийте основні аспекти та виміри цінності права.

7. Дайте визначення принципів права та проаналізуйте їх ознаки.

8. Наведіть і охарактеризуйте види принципів права.

9. Сформулюйте визначення функцій права та охарактеризуйте їх ознаки і різновиди.

10. Наведіть і проаналізуйте елементи структури права.

Корисні джерела для підготовки до занять:

1. Гарасимів Т. З., Матринюк Н. В. Цінність права:

антропологічний вимір. Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Серія : Юридичні науки. 2016. № 845. С. 350-354. URL: http://nbuv.g0v.ua/UJRN/vnulpurn_2016_845_56

2. Зварич Р. В., Гривнак Б. Л. Регулятивна функція права у системі функцій права. Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. Серія : Право. 2017. № 4. С. 20-28. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nivif_2017_4_5

3. Козюбра М. Праворозуміння: поняття, типи та рівні. Право України. 2010. № 4. С. 10-21.

4. Козюбра М. Принципи права: методологічні підходи до розуміння природи та класифікації в умовах сучасних глобалізаційних трансформацій. Право України. 2017. № 11. С. 142-164.

5. Колодій А., Колодій О. Праворозуміння: теорія, політика, практика. Вісник Академії правових наук України. 2010. № 3 (62). С. 12­18. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/vapny_2010_3_2

6. Кривицький Ю. Верховенство права як принцип діяльності

міліції: перспективи закріплення та реалізації в умовах реформування МВС України. Юридична Україна. 2013. № 8. С. 8-13. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/urykr_2013_8_4

7. Кривицький Ю. В. Праворозуміння як світоглядний і

методологічний фундамент правової реформи. Право і суспільство. 2017. № 5. Ч. 2. С. 25-30. URL:

http://pravoisuspilstvo.org.ua/archive/2017/5_2017/part_2/8.pdf

8. Погребняк С. Верховенство права в Україні: передумови та перспективи. Філософія права і загальна теорія права. 2013. № 1. С. 29­36. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/filpr_2013_1_6

9. Уварова О. О., Сидоренко О. О. Матеріальне і процесуальне право: питання функціонального співвідношення. Юрист України. 2012. № 4. С. 19-24. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/uy_2012_4_5

10. Шилінгов В. С. Поділ права на приватне та публічне як фундаментальна засада правової системи демократичного суспільства. Часопис Київського університету права. 2012. № 1. С. 48-51. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Chkup_2012_1_13