§ 6.1. ПОНЯТТЯ ПРАВОУТВОРЕННЯ ТА ЙОГО СКЛАДОВІ

Правоутворення є найбільш широкою категорією, що охоплює виникнення і організацію буття права, його упорядкування і розвиток в різних аспектах і напрямах.

Сучасне теоретичне розуміння сутності правоутворення базується на:

- концепції єдності та відмінності права і закону, яка відбиває точку зору, що право може існувати й поза такою своєю інституційною формою як законодавство (у вигляді рівного і справедливого масштабу, норми, міри свободи, які знаходять своє відображення у правових принципах, суб’єктивних правах, конкретних правовідносинах і т.

- теоріях правової держави і громадянського суспільства, згідно з якими домінуюче значення має громадянське суспільство - спільність рівних, вільних і незалежних осіб, які по відношенню до держави виступають як громадяни;

- принципі розподілу влади, який є за своєю сутністю розподілом правових форм діяльності держави чи форм здійснення державної влади по формуванню і забезпеченню реалізації права як органами держави, так і громадянським суспільством;

- неуніверсальності права в контексті існування різних цивілізацій у процесі розвитку людства, наявності у світі різних національних правових систем, які об’єднуються у правові сім’ї (романо-германську, англо-американську, релігійного права та традиційного права) існують свої норми.

Правоутворення - це сукупність форм, методів та засобів виникнення, розвитку та зміни права як системи норм права.

Зі змістової сторони правоутворення включає:

- суб’єкти, форми, методи та засоби виникнення, розвитку права чи правової системи (структурно-інституціональний аспект);

- процеси виникнення, розвитку права чи правової системи (функціональний аспект).

Виходячи з того, що право існує не тільки у вигляді норм, але й правосвідомості, правовідносин, правомірної поведінки, доцільно виділити такі рівні правоутворення:

- гносеологічний, який відбиває процес виникнення і становлення права у формі правосвідомості;

- онтологічний, згідно якого право формується у формі конкретних правовідносин - правового зв'язку суб'єктів права у вигляді зв'язку їх суб'єктивних прав і обов'язків, що переводяться із сфери можливого в дійсність за допомогою правомірної поведінки;

- інституціональний, який розглядає право як систему норм.

Узагальнюючи викладені положення, слід зазначити, що правоутворення як процес виникнення і становлення права складається з таких етапів:

- формування конкретних відносин безпосередньо в суспільному житті на основі матеріальних умов існування суспільства та правосвідомості його членів;

- узагальнення і формулювання державою природних, таких що виникли еволюційним шляхом, конкретних правовідносин, в формі нормативно-правових актів чи інших державних юридичних рішень (документів);

- втілення формалізованих загальних норм права, знову таки, в конкретні правові відносини, але вже більш впорядковані, стабільні, захищені.

Таким чином, можна говорити про те, що сучасне розуміння правоутворення відрізняється від такого, що домінував у нормативному підході, основу якого складав процес правотворчості. Правотворчість в межах вищевикладеного тлумачення правоутворення є одним із його етапів, рівнів або його державною формою.