§ 2.4. ПОНЯТТЯ ТА СКЛАД ДЕРЖАВНОЇ ТЕРИТОРІЇ. СПОСОБИ ЗМІНИ ТЕРИТОРІЇ ДЕРЖАВИ

Сучасне розуміння державної території сформувалось на основі вчення про національний та народний суверенітет.

Національний суверенітет - це повновладдя нації та її реальна можливість самостійно вирішувати власні питання, можливість реалізації своїх прав, у т.

Народний суверенітет - верховенство народу як джерела і носія влади, його здатність до організації економічного, політичного та культурного буття, його право безпосередньо або через представницькі органи здійснювати управління державою.

Обґрунтовуючи право народу створювати державу на тій території, на якій він проживає, ідеологи епохи Просвітництва розглядали, у свою чергу, державу як джерело публічної влади на цій території. Саме держава в межах своєї території здійснює верховенство, яке називають територіальним і яке є невід’ємною частиною державного суверенітету. Це не виключає існування приватної власності на землю. Але ніякі приватноправові угоди щодо землі не можуть змінити публічно- правового статусу території — вона залишається у складі держави [1]. Саме в епоху Просвітництва виникає розуміння того, що до складу державної території входять також і водні, в т.ч. морські, простори. Внаслідок буржуазно-демократичних революцій остаточно утверджується ідея, згідно з якою єдиним власником території держави є виключно народ.

У міжнародному праві, відповідно до визначення Міжнародного суду, територіальне верховенство розуміється як територіальний суверенітет. Отож, компетенція держави відносно її території визначається, насамперед, поняттям територіального суверенітету як здійснення державою вищої й неподільної влади в межах її території.

Територіальний суверенітет — це право держави здійснювати виключну юрисдикцію щодо всіх осіб і предметів на своїй території, а також право не допускати на своїй території діяльності будь-якої іншої держави або організації.

Територіальне верховенство означає повну та виключну владу держави в межах власної території. Ця влада здійснюється цілою системою державних органів. Повнота державної влади полягає в тому, що їй належить вся законодавча, виконавча та судова діяльність. Виключність державної влади полягає у тому, що над нею не має і не може бути ніякої іншої влади, а також на території держави виключається діяльність будь-якої іншої публічної влади. Державній владі підпорядковуються всі особи та організації в межах держаної території.

Територіальне верховенство передбачає:

1 Державна територія. URL:

http://ebooktime.net/book_247_glava_53_7.1_%D0%9E%D1%81%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D1%96_ %D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BC%D1%96%C3%90.html

1) право народу на самовизначення, тобто право кожного народу вільно установлювати свій політичний статус, вільно вибирати і забезпечувати свій політичний, економічний і культурний розвиток без будь-якого втручання ззовні (див. статтю 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року);

2) визнання того, що будь-які територіальні зміни статусу державної території або її частини як у бік збільшення, так і у бік зменшення, будь-яка зміна державних кордонів повинні провадитися винятково відповідно з прямим волевиявленням народу, згодою держави і в рамках міжнародного права без будь-якого втручання ззовні, погрози силою або її застосування, з обов’язковим подальшим затвердженням будь-яких територіальних змін вищим законодавчим органом держави. Будь-які територіальні спори повинні вирішуватися винятково мирними способами шляхом переговорів відповідно до статті 33 Статуту ООН ['] і чинними міжнародними угодами;

3) право держави на прийняття законів і правил, що регулюють режим державної території, питання громадянства, місця проживання, переміщення, в’їзду і виїзду з країни й інших прав і свобод людини. Як територіальний суверен держава одноосібно вирішує всі питання, пов’язані з адміністративно-територіальним поділом, установленням національного правопорядку, визначенням правового режиму кожної частини своєї території.

4) виняткову й абсолютну владу держави в межах державної території, що виключає владу будь-якої іншої держави, якщо інше не встановлено спеціальною міжнародною угодою.

На території держави виключається будь-яка діяльність публічної влади іншої держави і що вища влада держави (лат. ітрегіит - влада, панування) здійснюється системою державних органів у законодавчій, виконавчій, адміністративній і судовій сферах. Закони, постанови уряду, судові рішення поширюються на всіх фізичних та юридичних осіб, які перебувають у межах території даної держави;

5) невтручання у внутрішні справи держави з боку інших держав, міжнародних організацій, іноземних фізичних і юридичних осіб;

6) визнання недоторканності державної території, що виключає будь-які дії інших держав проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави, застосування сили або погрози силою, а також будь-яку воєнну окупацію;

7) наявність невід’ємного права держави всіма наявними законними способами захищати недоторканність своєї території і державних кордонів, політичну незалежність і цілісність своєї держави, а

¹ Статут ООН також життя, майно, честь і гідність громадян, майнові та інші немайнові права фізичних і юридичних осіб;

8) право держави на застосування всіх законних способів владного примусу для дотримання законів і правил як до власних фізичних і юридичних осіб, так і до іноземців, що знаходяться на її території, якщо інше не встановлено чинними міжнародними угодами;

9) виключне право (лат. йотіпіит - володіння) держави самостійно і незалежно розпоряджатися всіма природними багатствами й ресурсами в межах своєї території, тобто землею, водами, повітрям, усіма корисними копалинами, органічним і неорганічним, тваринним і рослинним світом, а також знаряддями і засобами розвідки, розробки та експлуатації цих ресурсів.

Держава як територіальний суверен є їхнім повноправним господарем. Усі ці положення дістали своє підтвердження у низці резолюцій Генеральної Асамблеї ООН - у Декларації i960 р. про надання незалежності колоніальним країнам та народам [1]; у спеціальних резолюціях від 14 грудня 1962 р. і від 25 листопада 1966 р. під назвою «Невід’ємний суверенітет над природними ресурсами» [²]. Ніхто не має права насильно позбавляти державу в належній їй території відповідних природних ресурсів. Земля і державні надра не можуть використовуватися іншими державами або їхніми представниками в промислових цілях без згоди територіального суверена;

10) виключне право територіального суверена на надання дозволу з використання державної території і її природних ресурсів іноземними фізичними і юридичними особами, а також здійснення безпосереднього контролю за цим.

Однією з юридичних форм надання дозволу на експлуатацію природних ресурсів є концесійні угоди, згідно з якими держава надає іноземцям право вести конкретну виробничо-економічну діяльність на її території. Умови таких угод визначаються територіальним сувереном відповідно до його законодавства. Як правило, іноземні юридичні й фізичні особи наділяються обмеженими правами користування на певний строк і за певну плату [з, с. 256-257].

Межі дії територіального верховенства кожної держави обмежуються її державними кордонами. Правда, у ряді випадків держави вправі здійснювати свою юрисдикцію стосовно осіб і дій, вчинених за межами своєї території. Так, юрисдикція держави може поширюватися за межами її кордонів на свої військові кораблі у відкритому морі, повітряні судна поза своєю територією і на космічні об’єкти та їхні екіпажі.

1 Декларація про надання незалежності колоніальним державам та народам: ООН. Резолюція. Міжнародний документ від 14.12.1960. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_280#Text

2 Резолюція 1803 (XVII) Генеральної Асамблеї ООН «Невід'ємний суверенітет над природними ресурсами»:

ООН.

https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_819#Text

3 Баймуратов М. О. Міжнародне право: Підручник. - Суми: ВТД «Університетська книга»; Одеса: «Астропринт», 2006. - 424с.

Державна територія - це геофізичний та політико-правовий простір земної кулі який відповідно до норм міжнародного та національного права знаходиться під суверенітетом певної держави.

Відповідною дефініцією підкреслюється подвійний характер державної території: в природньому значенні як об'єкта права власності та в просторовому аспекті, як просторової межі реалізації державної влади.

Основні характеристики державної території можна розподілити на:

1. Геофізичні, які характеризують топологічні, геометричні, чи географічні властивості території, а саме: розмір і форма, географічні координати, природні умови, надра, материкове або острівне положення, тип природного ландшафту та ін.

2. Соціокультурні - чисельність, щільність та розподіл населення по регіонах, на суспільні групи і прошарки, його динаміка, віковий та статевий склад, національно-етнічний склад і характер занять населення, урбанізованість території, промислова розвиненість, ступінь господарського освоєння, використання природних ресурсів та ін.

3. Політико-правові - цілісність та недоторканість державної території, особливості адміністративно-територіального та політико- правового поділу, особливості правового режиму території.

Основною ознакою, яка відрізняє державу від усіх соціальних явищ є територія, яка визначається державним кордоном. Зазвичай до складу державної території входять: суша і води (внутрішні і територіальні) у межах державних кордонів, повітряний простір над сушею і водами (тропосфера, стратосфера, іоносфера та значна частина простору, що знаходиться вище), надра, що знаходяться під ними (до доступної глибини), а також дипломатичні представництва, торгові, пасажирські й військові морські та повітряні судна, літаки та космічні апарати [1, с.

Сухопутною територією держави вважається той об'єм суші, який знаходиться в межах державних кордонів. Вона включає як материкову частину суші, так і острови, а також надра під сушею і водами на фактично будь-яку глибину.

Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 року острів - це природно утворений простір суші, оточений водою, що знаходиться вище рівня води під час приливу (ч. І статті 121) [^{[62] [63]].}

За винятком скель, не придатних для підтримки життя людини або самостійної господарської діяльності, острови в однаковій мірі з іншими частинами сухопутної території держави можуть мати територіальні води, зону, що прилягає, або континентальний шельф, економічну зону.

Анклав - частина території однієї держави, що оточена територією іншої держави. Так, наприклад, іспанський анклав Плівія у Франції, на території Швейцарії розташований анклави Бюзінген (ФРН), на території Нідерландів - Барле-Нассау, Барле-Хорті (Бельгія) і, навпаки, - Варле- Дус (Бельгія) у Нідерландів та ін.

Право доступу до анклав регулюється спеціальними угодами між державами.

Якщо частина території однієї держави відрізана частково сухопутною територією і частково морською територією іншої держави, вона розглядається як напіванклав, оскільки є морський берег, до якого можливий доступ із боку моря (наприклад, Калінінград і Калінінградська область Росії, що мають вихід до Балтійського моря; іспанські території Сеута і Мелілья, оточені територією Марокко, але які мають вихід до Середземного моря) [1, с. 40].

Водну територію держави утворюють внутрішні води, а також територіальне море.

До внутрішніх вод відносяться: ріки, озера, водосховища, канали, які розташовані в межах сухопутних кордонів держави.

Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 року внутрішніми морськими водами є: морські води, в тому числі й води держав-архіпелагів, які розташовані в сторону берегу від прямих вихідних ліній, прийнятих для відліку ширини територіального моря; води портів; води заток, берега яких належать одній державі, якщо їх ширина не перевищує 24 морські милі; а також історичні моря й затоки ( напр., море Лаптєвих). Наприклад, Туреччині належать морські протоки Босфор і Дарданелли, які з'єднують між собою Чорне та Середземне моря. До акваторії України історично належать Бузький чи Дніпровський лимани.

До акваторії (території) держави не включаються територіальні води, які визначаються у 12 миль від морського узбережжя (лінії відпливу). Однак ця акваторія перебуває під повною юрисдикцією держави, до території якої вона прилягає. Більше того, державі належить і вся товща води територіальних вод та надра під їх дном.

Закон України «Про державний кордон України» від 18 грудня 1991 року до внутрішніх вод України відносить:

1) морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для обчислювання ширини територіального моря України;

2) води портів України, обмежені лінією, що проходить через постійні портові споруди, що найбільше виступають у бік моря;

3) води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги яких повністю належать Україні, до прямої лінії, проведеної від берега до берега в місці, де з боку моря вперше утворюються один або декілька проходів, якщо ширина кожного з них не перевищує 24 морські милі;

1 Територія і кордони у міжнародному праві: навчальний посібник / Ю. А. Дем’янюк, Д. А. Купрієнко, О. В. Діденко [та ін.]. - Хмельницький: Видавництво НАДПСУ, 2014. - 232 с.

4) води заток, бухт, губ і лиманів, морів і проток, що історично належать Україні;

5) обмежену лінією державного кордону частину вод рік, озер та інших водоймищ, береги яких належать Україні (стаття 6) [1].

Територіальним морем є полоса прибережних морських вод шириною не більше 12 миль від лінії найбільшого відпливу чи від прямих вихідних ліній.

Територіальне море є частиною території відповідної держави. Проте обсяг суверенних прав прибережної держави в територіальному морі дещо вужчий, ніж у внутрішніх водах. З обсягу правомочностей держави установлюється виняток — право мирного проходу. Невійськові судна всіх держав користуються правом мирного проходу через територіальне море.

У відповідності зі статтею 13 Закону України «Про державний кордон України» мирний прохід через територіальне море України здійснюється з метою його перетинання без заходу у внутрішні води України, або з метою заходу у внутрішні води і порти України, або виходу з них у відкрите море [2].

Повітряна територія держави - це стовп повітря над сухопутною і водною територією держави в межах її державних кордонів.

В цілому межі висоти повітряної території конвенційно не визначені. У законодавстві України це питання також чітко не урегульоване. Так, згідно п. 81 ч.і ст. 1 Повітряного кодексу України повітряний простір України - частина повітряної сфери, розташована над суходолом і водною територією України, у тому числі над її територіальними водами (територіальним морем), і обмежена вертикальною поверхнею, що проходить по лінії державного кордону України [3].

Правовий режим повітряного простору установлюється винятково державою. Але держави на засадах взаємності і за взаємною згодою беруть на себе міжнародні зобов’язання про польоти на їхню територію і через їхню територію (транзитом) іноземних повітряних апаратів. Ці зобов’язання складають предмет регулювання міжнародного повітряного права.

Важливою частиною державної території є також надра, які знаходяться під сухопутною й водною територією, а також надра континентального шельфу. Надра у міжнародному та внутрішньо національному праві не мають будь-яких обмежень по глибині.

Закон України від 04.11.1991 року.

Закон України від 04.11.1991 року.

України, Кодекс від 19.05.2011 № 3393-VI.

1 Про державний кордон України:

URL:

URL:

URL:

https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/1777-12#Text

2 Про державний кордон України:

https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/1777-12#Text

3 Повітряний кодекс України: Закон

https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/3393-17#Text

Правовий режим надр регламентується в Україні Конституцією України [1] і Кодексом України про надра 1994 року [²]. Надра, згідно ст. 4 Кодексу України про надра, є виключною власністю народу України і даються тільки в користування. Угоди або дії, що у прямій або непрямій формі порушують право власності народу України на надра, є недійсними. Народ України здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради [3].

До надр належать суцільні породи, породи, що знаходяться в рідкому і газоподібному стані, у тому числі такі, що містять корисні копалини й енергетичні ресурси, а також наявні серед порід природні пустоти. Надра містять у собі не тільки підземні ділянки, але і ділянки дна водойм, континентального шельфу і виняткової (морської) економічної зони.

Умовна (квазі) територія держави включає території посольств, морські, річні, повітряні і космічні кораблі під прапором чи знаком держави, військові кораблі, кабелі та трубопроводи, прокладені у відкритому морі, що з'єднують території держав, технічні споруди на континентальному шельфі або в надрах відкритого моря, навіть якщо вони знаходяться у водах або глибоко на дні виключних морських зон.

Аналіз поняття та складових державної території вказує на те, що остання представляє собою не лише простір, в межах якого здійснюється суверенна влада держави, але і природне середовище з його компонентами - сушею, водами, повітрям, надрами та живими ресурсами. Все це складає матеріальний зміст державної території і перебуває у власності народу, який утворює конкретну державу. Ці компоненти державної території не можуть використовуватися іноземними державами, їх юридичними та фізичними особами без згоди територіального суверена. Відповідно до низки резолюцій Генеральної Асамблеї ООН держава в силу свого суверенітету самостійно вирішує питання про допуск іноземних осіб до експлуатації її природних ресурсів, а іноземні держави і особи зобов'язані поважати приналежність будь- яких природних ресурсів територіальному суверену та його право на власний розсуд визначати режим використання цих ресурсів.

Підстави зміни статусу державної території - це факти (події і дії), внаслідок яких державна територія змінює свій статус, тобто переходить із володіння однієї держави до володіння іншої.

Підстави зміни державної території поділяються на:

1 Конституція України: Закон України від 28.06.1996 року № 254к/96-ВР. URL:

https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text

2 Про надра: Закон України, Кодекс від 27.07.1994 № 132/94-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/132/94- %D0%B2%D1%80#Text

3 Про надра: Закон України, Кодекс від 27.07.1994 № 132/94-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/132/94- %D0%B2%D1%80#Text

а) первинні підстави - пов’язанні із встановленням територіального верховенства певної держави над територією, яка раніше взагалі не належала жодній державі.

До таких підстав належать:

- символічна анексія, тобто відкриття та встановлення територіального суверенітету над раніше невідомою територією;

- ефективна окупація, тобто встановлення територіального верховенства над територією, яка хоча й була відома раніше, але не використовувалася жодною державою.

У зв’язку з тим, що на Земній кулі практично не залишилося невідкритих та не використовуваних жодною державою територій, такі підстави слід розглядати лише як історичні.

б) похідні (деривативні) підстави - пов’язані з переходом права на певну територію від однієї держави до іншої.

До таких підстав належать:

- поділу існуючої держави, виходу частини території зі складу держави, об’єднання двох або декількох держав (наприклад, входження Туви в 1944р. до складу СРСР, Сіккіма - до складу Індії в 1975р);

- національно-визвольної боротьби і реалізації права на самовизначення (на підставі волевиявлення народу у 1965 році Сінгапур вийшов із Федерації Малайзії й утворив самостійну державу; розпад Чехословаччини в 1992р. із проголошенням двох держав - Чехії та Словаччини).

Дана підстава ґрунтується на принципі рівноправності та самовизначенні народів, закріпленому в п. 2 ст. 1 Статуту ООН [1], а також у ст. 1 обох Міжнародних пактів про права людини 1966р. [2; 3].

Як організовані форми дійсного і безпосереднього виявлення і врахування волі населення міжнародна практика та правова доктрина висунули плебісцит (референдум), тобто народне голосування або опитування населення з питання про передачу території. За допомогою плебісциту (референдуму) можуть бути вирішені питання про відокремлення і самостійне державне існування нації та про передачу будь-якої території від однієї держави іншій.

- обміну державними територіями за згодою сторін (так, за Угодою 1954 р. СРСР та Іран обмінялися ділянками своєї території);

- застосування заходів відповідальності за агресію (наприклад, відторгнення Пруссії від Німеччини в 1945 р. і передача Східної Пруссії Польщі та СРСР);

- цесії — укладення відповідного договору стосовно території та ін.

Однак, як свідчить історія, не завжди зміна території та кордонів держав здійснювалась мирним шляхом на основі укладених договорів.

1 Статут ООН

2 Міжнародний пакт про громадянські та політичні права людини 1966р.

3 Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права людини 1966р. Нерідко територіальні межі змінюються шляхом завоювання, захоплення території держави чи її частини тощо.

Вищенаведене дає підстави класифікувати способи зміни державної території та її кордонів на:

1. правомірні;

2. неправомірні.

Правові підстави зміни державної території — це встановлені в міжнародному праві способи надбання чи втрати державою своєї території.

До правомірних способів територіальних змін відносять:

1) давнина володіння. Претензії, пов'язані з давниною володіння, зазвичай ґрунтовані на тривалому та мирному публічно-правовому контролі над територією, що можна розцінювати як здійснення суверенітету de facto при відсутності зустрічних домагань з боку інших держав. При цьому, немає якого-небудь універсального строку набувальної давності. Загальновизнано, що, якщо дії, які породили давнину володіння, протиправні, права на територію не виникають.

2) повернення незаконно забраної території. Прикладом такого способу територіальних змін є рішення Ялтинської конференції союзних держав СРСР за яким був повернутий Південний Сахалін, відторгнутий у Росії в результаті російсько-японської війни 1904-1905 рр.

3) покарання держави за агресію. Наприклад, за розв'язування та ведення агресивної війни від Німеччини відповідно до Потсдамських угод була відторгнута територія Східної Пруссії, яка була розділена між СРСР і Польщею. Японія, за рішенням союзних держав, також була позбавлена всіх прав на ряд територій, у тому числі на Курильські острови.

4) ефективна окупація — спосіб придбання території, яка нікому не належить (terra nullius).

Нічийною землею (terra nullius) визнавалася сухопутна територія, що не належить жодній державі, заволодіти якою, однак, могла будь-яка держава з дотриманням спочатку правил фіктивної, а пізніше ефективної окупації.

Правила фіктивної окупації нічийної землі зводилися до того, що її відкриття представниками будь-якої держави й залишення на ній символічних знаків - королівських штандартів, хрестів з написами про належність відкритої землі відповідному монархові, давали титул на цю землю.

У зв'язку зі значними труднощами у визначенні пріоритету у відкритті тієї або іншої землі замість правил фіктивної окупації terra nullius були вироблені правила ефективної окупації.

Ефективна окупація можлива в тих випадках, коли держава не має договірного чи судового підтвердження володіння частиною своєї території. Тому питання про ефективну окупацію може розглядатися не тільки щодо нічийних територій (terra nullius), а й щодо спірних територій. У разі придбання територій внаслідок ефективної окупації кожна зі сторін, що претендують на територію, доводить, що вона здійснює свій суверенітет на цій території більш ефективно. Тому обґрунтування державою свого права на територію має бути пов'язане не стільки з публічним проголошенням наміру володіти цією територією, скільки з постійним, безупинним і досить тривалим проявом її влади на цій території[64] [1, с. 103].

У сучасному світі ефективна окупація втратила значення як підстава для придбання території, тому що на Землі не залишилося нічийних територій. Гіпотетично окупація можлива в разі, наприклад, виникнення у відкритому морі нових островів у результаті геологічних процесів.

5) сецесія - відділення частини території від певної держави за рішенням її населення або компетентних органів; вихід із держави будь- якої її адміністративно-територіальної одиниці, в т.ч. суб'єкта федерації, за рішенням населення цієї одиниці, прийнятому на референдумі, або за рішенням компетентних органів цієї одиниці.

Більшість сучасних зарубіжних конституцій не допускають можливості сецесії, тому, як правило, вона здійснюється в результаті здійснення права націй на самовизначення.

Безумовними підставами відділення народу як реалізації його права на самовизначення визнаються:

- дискримінація цього народу з боку держави;

- порушення державою основних прав і свобод людини і

громадянина;

- незабезпечення права цього народу на участь в управлінні державою.

Часто сецесія має місце під час або в результаті національно- визвольної боротьби певного народу, прикладом чого можуть бути вихід республік зі складу Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія, відділення провінції Еритрея від Ефіопії тощо.

6) цесія (поступка права на територію) - передача території від однієї держави до іншої за угодою між ними.

Цесія може бути: відплатною та безвідплатною. Як правило, цесія передбачає відповідну компенсацію, в основному в не грошовій формі. Безвідплатна цесія здійснюється у формі дарування. Однак, необхідно звернути увагу на те, що сучасне міжнародне право допускає можливість передачі ділянок території однієї держави іншій лише за умови, що це не порушує права відповідного народу на самовизначення. Цесія також може бути: повною та неповною. Повна цесія означає повний і остаточний перехід території під суверенітет іншої держави. Неповна цесія не передбачає безповоротну втратою державою переданої території.

Цесія може бути здійснена у формі:

✓ куплі-продажу. Протягом тривалого часу купівля-продаж державної території вважалася звичайним явищем (наприклад, договір продажу Російською імперією Аляски). У сучасній практиці вона зустрічається вкрай рідко 1, с. 102].

✓ дарування. Такі договори мали місце в давній історії, зокрема при укладанні шлюбних договорів між царюючими особами.

7) обмін. При обміні територіями неприпустиме порушення принципу рівності та самовизначення. Усі інші умови здійснення обміну державними територіями зазвичай відносять на розсуд сторін.

Обмін територіями, як свідчить практика, є одним із прийнятних способів вирішення територіальних спорів. Наприклад, 1890 р. Велика Британія уступила Німеччині острів Гельголанд в обмін на німецькі колонії в Африці. Прикладом обміну територіями є і договір 1951р. між СРСР і Польщею щодо обміну ділянками своїх територій у районах Люблінського воєводства ПНР і Дрогобицької (нині Львівської) області УРСР, а також договір 1999р. про обмін територіями між Одеською областю України і Молдавією (район села Паланка), у результаті якого Молдавія одержує доступ до ріки Дунай і віддає належну їй ділянку, що проходить територією України.

Сучасним прикладом обміну територією є угода укладена Міністрами закордонних справ Нідерландів та Бельгії про корегування кордону між країнами від 28 листопада 2016 р. Угодою передбачено, що частина території, яка належала Нідерландам, перейде до Бельгії і навпаки. Нідерланди отримають острів площею 16 гектарів, тоді як бельгійці - 3 гектари території. Причиною коригування кордону, стала ситуація в районі річки Маасу яка розділяє територію Нідерландів та Бельгії. Внаслідок інженерних робіт на річці у 60-80-х роках ХХ ст. з'явилося кілька островів, один із яких став бельгійським островом. Цей острів став важкодоступним для правоохоронців Бельгії, які могли дістатися туди на човнах та з дозволу Нідерландів.

8) оренда. Оренда території є однією із поширених способів тимчасової передачі території однією державою іншій на підставі міжнародного публічно-правового договору.

Оренда, певною мірою, є специфічною зміною державної території, тому що держава-орендодавець на певний час втрачає частково свій суверенітет щодо такої території, а держава-орендар тимчасово його здобуває.

Такий вид оренди служив засобом забезпечення довгострокової присутності великих держав у різних регіонах світу. Наприклад, Пекінським договором від 6 березня (22 березня) 1898 р. Німеччина отримала від Китаю на 99 років “обидві сторони входу до бухти Цзяочжоу”. Крім цього, Китай вимушений був надати територію в оренду Росії за договором від 9 квітня (28 березня) 1898р., Великій Британії - за договором від 9 червня (28 травня) 1898р. У1997 р. вийшов строк оренди Гон-Конгу (Сяньганя), щодо якого Велика Британія здійснювала повний суверенітет з 1898 р. Останньою територією, умови оренди якої передбачають повний перехід суверенітету до орендатора, є Гуантанамо відповідно до договору між Кубою й США [1, с. 1О1].

9) ад’юдикація - передбачає взаємну згоду держав сторін спору, згідно з якою вони звертаються до міжнародних судових та арбітражних органів, чиї рішення обов’язкові для сторін. Наприклад, у спорі між Францією та Великобританією за рішенням Міжнародного суду ООН деякі маленькі острови у протоці Ла-Манш знаходяться під британським суверенітетом (1953). Також, рішенням країн антигітлерівської коаліції, на підставі Потсдамської декларації 1945 р., була ліквідована колишня німецька територія - Східна Пруссія (її північна частина передана СРСР, південна - Польщі) [^{[65] [66], с. 1О5-1О4].}

10) акреція - збільшення державної території за рахунок природного або штучного утворення в її межах сухопутної території, у результаті чого може здійснюватися перенесення кордону територіальних вод. Наприклад, збільшення берегової частини території Нідерландів та Сінгапуру в результаті спорудження дамб і штучних насипів. Нідерланди за рахунок будівництва системи гідротехнічних споруд і дамб відокремили від моря майже 40 % своєї сучасної площі. Прикладом також є відвойовування Японією суходолу біля моря шляхом намивання території та створення так званих “сміттєвих островів” з утилізованих промислових і побутових відходів.

Неправомірним (протиправними) способами

територіальних змін є:

1) анексія - насильницьке приєднання території чи частини території однієї держави до території іншої.

Протягом багатьох століть насильницьке приєднання територій були основним видом придбання територій і вважалася правом переможця. Заборона анексій пов’язана з відмовою від воєн як засобу вирішення міжнародних спорів у Паризькому договорі 1928р. і закріпленням у міжнародному праві, насамперед у Статуті ООН, гарантій цілісності державної території.

2) військова окупація - тимчасове захоплення території (частини території) однієї держави збройними силами іншої держави і установлення військової адміністрації на захопленій території. Військова окупація будь-якої території не означає її переходу під суверенітет держави, що захопила.