§ 2.5. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

У вузькому розумінні державоутворення - це складний, комплексний довготривалий і багаторівневий процес утворення держави, зумовлений культурними, політичними, релігійними та

іншими факторами.

У широкому розумінні державоутворення - це процес, спрямований на актуалізацію національної ідеї в галузі державного управління, вироблення та втілення ідеології державоутворення, створення й становлення держави як системи відносин та її інститутів, що мають забезпечити життєздатність і розвиток

держави¹.

Термін «державотворення» (англ. State­

building) запровадив у 1975 р. американський соціолог Чарльз Тіллі (1929-2008) стосовно історії Західної Європи. Ч. Тіллі виходив з того, що з винайденням пороху, війни в Європі стали вимагати величезних затрат, а тому захистити себе могли лише великі народи, об'єднані сильними державами.

Термін державотворення вживається також для позначення міжнародних зусиль, спрямованих на відбудову, утворення й зміцнення слабких держав у післяконфліктні періоди, таких як план Маршала щодо Німеччини після Другої світової війни.

З проблемою державоутворення тісно пов'язане питання визнання. Як відзначав Ф. Мартенс (справж. Фромгольд Фрідріх, 1845­1909), міжнародне право «не може визнати, що певне суспільство існує, якщо воно не визнано державним законом, або прийняти його за самостійний політичний механізм, якщо воно не є таким у початках державного права». Отже, відзначав він у міжнародних відносинах кожному законному суспільству належить право як визнання з боку всіх цивілізованих держав

законності свого існування.

Визнання - це односторонній

добровільний акт держави, в якому вона:

- прямо чи побічно заявляє або про те, що

1 Коник С.

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Dutp_2012_2_6.

розглядає іншу державу як суб’єкт міжнародного права та має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або

- про те, що вважає владу, яка утвердилася неконституційним шляхом у державі або на частині її території, достатньо ефективною, щоб виступати в міждержавних відносинах у якості представника цієї держави або населення відповідної території.

Слід мати на увазі, що обов'язку визнання не існує, це право держави.

За допомогою акту визнання держава погоджується з відповідними змінами в міжнародному правопорядку і/або міжнародної правосуб'єктності. Визнання зокрема свідчить про вихід на міжнародну арену нової держави або уряду і спрямоване на встановлення між державою, що визнає, і державою, яка визнається, правовідносин, характер і обсяг яких залежать від виду та форми визнання.

Визнання на практиці означає, що держава визнає іншу нову державу як юридичну особу, тобто з усіма її правами й обов'язками, що випливають із міжнародного права. Таким чином, право і дієздатність кожного суб'єкта реалізуються у взаємовідносинах з іншими та залежать від їхнього бажання прийняти його в міжнародне співтовариство.

Проблема визнання держави виникала в разі її утворення на колишній залежній території в результаті деколонізації. На теперішній час вона виникає найчастіше при територіальних змінах: об'єднанні двох і більше держав або при їхньому розпаді (поділі, виділенні).

Особливо актуальне визнання при здобутті незалежності, соціальних революціях, а також при нелегітимних засобах зміни політичного режиму (в результаті військового перевороту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в результаті збройної інтервенції іншої держави - наприклад, «Турецької Республіки Північного Кіпру»).

Визнання нової держави є політичним актом і не регламентується міжнародним правом.

У сучасній доктрині міжнародного права існує дві теорії визнання:

- конститутивна;

- декларативна.

Відповідно до конститутивної теорії визнання надає дестинатору (адресату) відповідну конституюючу

(правостворюючу) якість: державі - міжнародну правосуб’єктність, уряду - здатність представляти суб’єкта міжнародного права в міждержавних відносинах. Без визнання з боку групи провідних держав нова держава не може вважатися суб'єктом міжнародного права.

Як уявляється, найбільш вразливий аспект цієї теорії полягає в такому:

по-перше, незрозуміло, якої кількості визнань необхідно для надання дестинатору згаданої якості;

по-друге, як свідчить практика, держави можуть існувати і вступати в ті або інші контакти з іншими державами, а уряди, що прийшли до влади неконституційним шляхом, ефективно представляти суб'єкта міжнародного права і без офіційного визнання.

Конститутивна теорія була широко поширена до Другої світової війни, її прихильниками були Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт, Д. Анцилотті. Потім більшого поширення набула декларативна теорія, якої нині притримується значна кількість учених-міжнародників.

Відповідно до декларативної теорії визнання не надає дестинатору відповідної якості, а лише констатує його появу і слугує засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання носить декларативний (явочний) характер і спрямоване на встановлення стабільних, постійних міжнародних правовідносин між суб’єктами міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність знову виниклої держави, але не створює її. Ф. Мартенс писав, що «держава виникає й існує самостійно. Визнанням її лише констатується її народження».

Декларативна теорія знайшла своє закріплення в міжнародно- правових документах: ст. 9 Статуту Організації американських держав, наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності і незалежності. Поширеною є думка, що декларативна теорія в більшій мірі відповідає реальностям сучасного міжнародного життя.

У сучасних умовах посилення дезінтеграційних процесів актуалізується значення конститутивної теорії - у практиці міжнародного життя відсутність визнання з боку більшості держав суб’єктів міжнародного права, по суті, виключає нового суб’єкта з міжнародного співтовариства (Придніпровська Молдавська Республіка, Республіка Ічкерія). Але коли суб’єкту у визнанні відмовляє тільки частина міжнародного співтовариства, це не може виключити його із сім’ї народів, і тоді починає превалювати і втілюватися в життя декларативна теорія. З приводу членства нової держави в міжнародних організаціях, зокрема в ООН, виникає питання про своєрідне колективне визнання. Практика цієї міжнародної універсальної організації з цього питання дуже різноманітна і не має єдиних підходів. Так, наприклад, коли Єгипет і Сирія в 1958 р. об’єдналися в Об’єднаній Арабській Республіці (ОАР), остання була визнана ООН без яких-небудь спеціальних процедур, а після розпаду ОАР членство в ООН зберегли Єгипет і Сирія. Після поділу Пакистану на дві держави Пакистан зберіг своє членство в ООН, а Бангладеш був прийнятий в ООН у якості нового члена. При створенні ООН дві союзні республіки СРСР - Україна і Білорусія - на основі політичного рішення стали державами-фундаторами ООН поряд із Союзом РСР, не являючись фактично суверенними державами. Після розпаду СРСР було прийнято політичне рішення про членство в ООН Російської Федерації зі статусом постійного члена Ради Безпеки, яка до цього взагалі не була членом ООН. При цьому Україна і Білорусія зберегли своє членство в ООН вже в якості незалежних держав, а інші колишні союзні республіки були прийняті в ООН у якості її нових членів. Уже відзначалося, що інститут визнання не кодифікований і його утворює, головним чином, група звичайних міжнародно-правових норм, що регулюють усі стадії визнання нових держав і урядів, включаючи юридичні наслідки визнання.

У міжнародному праві існують такі форми визнання:

- de facto;

- de jure;

- ad hoc.

Визнання de facto - це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що певна держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Воно може спричинити встановлення консульських відносин, але це не є обов'язковим. Визнання de facto є практичне визнання, що включає в себе економічні і культурні контакти, при відсутності повних контактів, відсутності дипломатичного визнання. Але й у цих відносинах держава (уряд), у відношенні якої відбулося визнання de facto, вступає в міжнародні відносини як суверен. Так, у 1960 р. СРСР визнав de facto Тимчасовий уряд Алжирської Республіки.

Як правило, через якийсь час визнання de facto трансформується у визнання de jure.

Визнання de jure - це повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб’єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі та в усіх галузях міжнародного спілкування. Визнання de jure здатне спричинити обмін дипломатичними представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, що належать їй за кордоном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає, тощо. Іноді таке визнання супроводжується різноманітними застереженнями з боку держави, що визнає, наприклад, про територіальні межі поширення визнаної влади (при визнанні Великобританією СРСР у 1924 р.) або про відношення до міжнародних зобов'язань (зроблена Великобританією при визнанні Народної Республіки Болгарії в 1947 р.).

Зустрічаються випадки, коли держави, уряди вступають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для розв’язання яких- небудь конкретних питань, але водночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випадку ведуть мову про визнання ad hoc (у цій ситуації, конкретній справі).

Види визнання розрізняють у залежності від дестинаторів визнання. В юридичній науці виокремлюють традиційні види визнання (держав і урядів) і попередні або проміжні (визнання націй, сторони, що повстала або воює, організації опору й урядів в еміграції, вигнанні).

Як уже відзначалося, визнання держав має місце, коли на міжнародну арену виходить нова незалежна держава, що виникла в результаті революції, війни, об'єднання або поділу держав тощо. Основним критерієм визнання в цьому випадку виступає незалежність визнаної держави і самостійність у здійсненні ефективної державної влади. Крім того, до таких критеріїв слід віднести і легітимність державної влади, що встановилася у визнаній державі. При цьому під легітимністю слід розуміти підтримку населенням режиму, що встановився, а не лише законність приходу до влади.

Відповідно до сформованої міжнародної практики у визнанні повинно бути відмовлено новоствореній державі або уряду, якщо вони ведуть політику агресії, встановлюють режим апартеїду, або створені з порушенням принципу самовизначення.