§ 5.2. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ І ЦІННІСТЬ ПРАВА

Передовсім право постає як явище, що виникає разом з соціальними формами життєдіяльності, функціонує в суспільстві, забезпечує його стабільність і розвиток, змінюється разом з тенденціями та напрямами суспільного поступу.

В індоєвропейській мовній сім’ї слово «право» має такі первинні значення як «справедливість» (лат. jus) та «прямий» - (лат. directus, dirigo - вирівнювати, випрямляти, направляти, визначати). Такий підхід до розуміння права став основою для формування сучасної юридичної термінології - юриспруденція, юрист, юрисдикція, юстиція тощо. Звідси і більшість слів, що позначають право в мовах різних країн: diritto (італ.), droit (франц.), recht (нім.), right (англ.). Тісно спорідненими з розумінням правості (правильності), правди та справедливості є й давньоруське «правъ». Нині слово «право», маючи значний культурологічний потенціал, широко вживається в різноманітних сферах суспільного життя, застосовується в різних значеннях. Серед них основними є: наявність власного інтересу («моє право»); свобода волевиявлення («можливість»); гарантованість власної поведінки («безперешкодність вчинку»); вимога до поведінки інших осіб («забезпеченість обов'язком»); сукупність певних правил поведінки - «правил гри» («об'єктивне право»), правильність, правдивість («відповідність правилам поведінки»); справедливість, антипод свавілля («порядок суспільних відносин») та ін.¹

Теорія держави та права як юридична наука вивчає насамперед позитивне (юридичне, спеціальносоціальне) право як таке, що створюється людьми та їх інститутами, існує як фактичне явище у формі різноманітних правових актів.

Подібне розмежування права існує з періоду античності. Так, у II ст. римський письменник і філолог Авл Геллій переклав латиною грецькі слова «за природою» та «за обдуманим рішенням (встановленням)» як naturalis (природне) та positivus (позитивне). З латинської мови вони перейшли в більшість європейських мов як назви двох видів права - природного та позитивного^{[CXXXII] [CXXXIII]. Термін же «позитивне право» в його протиставленні праву природному, одним з перших застосував середньовічний католицький теолог П. Абеляр.}

У свою чергу позитивне право розглядається у двох значеннях як:

- об'єктивне право - система загальнообов'язкових норм, дотримання та виконання яких забезпечуються державою. Має ключове значення в регулюванні суспільних відносин, забезпеченні правопорядку на національному та міжнародному рівнях. Слово «об'єктивне» означає, що норми права отримали об'єктивацію у формах (джерелах) права й тому є незалежними від індивідуального інтересу (волі, розсуду) та свідомості суб'єкта права, існують як даність, позитивна реальність;

- суб’єктивне право - це міра можливої поведінки суб'єкта суспільних відносин, що передбачена нормами об'єктивного права. Суб'єктивне право інтерпретується як певні юридично визнані можливості (права та свободи) поведінки суб'єкта права з метою задоволення власного інтересу (потреби). Слово «суб'єктивне» означає, що наданими можливостями конкретний суб'єкт права на свій розсуд може скористатися або не скористатися залежно від власної волі та свідомості.

Між об'єктивним і суб'єктивним правом існує тісний взаємозв'язок. Об'єктивне право певною мірою відображає «статику» юридичної форми, а суб'єктивне - «динаміку», оскільки безпосередньо пов'язане з людською поведінкою (діяльністю). Так, мається на увазі об'єктивне право, коли вказується на те, що право щось дозволяє чи забороняє. Про суб'єктивне право йдеться, наприклад, у тому випадку, коли стверджується, що певна людина має право на освіту. Виокремлення права в об'єктивному та суб'єктивному значеннях існує в юридичній науці тривалий період, адже характерне ще римській юриспруденції, а згодом було запозичене більшістю європейських правових систем. Варто підкреслити, що в сучасних умовах призначення об'єктивного права полягає передусім у закріпленні, охороні та захисті суб'єктивного права.

Окрім того, словом «право» можуть позначатися природні права людини, які визнаються в сучасному світі невід'ємними і невідчужуваними від особи. Це передусім права на життя, гідність, безпеку і недоторканність, свободу пересування, належний рівень матеріального забезпечення та ін. Права людини закріплюються в міжнародних актах і національних конституціях, а на демократичну державу покладається обов'язок їх забезпечувати.

З огляду на те, що в загальнотеоретичному правознавстві об'єктивне право має винятково юридичний (універсальний, регулятивно-охоронний) зміст, саме це розуміння (значення) права стане предметом розгляду в межах цього та наступного питань теми.

Різноманіття підходів до розуміння права зумовлює існування різних його дефініцій, кожна з яких є результатом осмислення певного аспекту права й жодна з них не є перешкодою для можливості існування всіх інших.

Ознаки права:

- відповідає визнаній у суспільстві мірі справедливості, свободи та рівності. У цьому відношенні істотною, глибинною для осмислення права є та обставина (вимога, критерій), що останнє обов'язково має ґрунтуватися на досягнутому суспільством рівні моралі та етики, який характеризує його духовно-ціннісний вимір^[CXXXIV]. Право сприймається суспільством як належний соціальний регулятор тією мірою, якою воно забезпечує справедливість, свободу та рівність. Звідси справжня природа права визначається ступенем втілення в його сутності «вічних» цінностей - ідеалів справедливості, свободи та рівності;

- є регулятором суспільних відносин, тобто право зорієнтоване на впорядкування найважливіших суспільних відносин, забезпечення стабільності їх функціонування, а також підтримку соціальних процесів у гармонійному стані. Право є одним з головних засобів організованості й порядку в суспільстві, створення умов для прогресивного розвитку кожної особи. При цьому варто усвідомити, що право - це універсальний регулятор, але не універсальна константа. В одних правових системах у певних просторово-темпоральних межах домінують одні ознаки права, в інших більш рельєфними є інші;

- має свідомо-вольовий характер, тобто право є формою суспільної свідомості та вираженням волі суб'єктів правотворчості, серед яких суспільство, народ, держава в особі органів державної влади. Змістом волі є інтереси, зумовлені потребами людини та суспільства, соціально- економічним розвитком останнього. Уособлена в право воля є тією його властивістю, що визначає інші ознаки права та його загальний зміст.

- встановлюється чи санкціонується (офіційно схвалюється) державою або іншим уповноваженим суб’єктом правотворчості в чітко визначеному порядку. У демократичному суспільстві право приймається легітимним суб'єктом правотворчості (наприклад, народом, законодавчим органом, територіальною громадою, органом місцевого самоврядування) в межах його компетенції, в повній відповідності зі спеціальною процедурою. Створюючи право, суб'єкт правотворчості повинен ґрунтуватися на глибокому осмисленні правової реальності, тобто правових аспектах буття різних соціальних процесів. Вирішальне значення у формуванні та функціонуванні права відіграє не держава, а людина, яка є не лише його адресатом, а творцем і орієнтиром права. Встановлення права означає підготовку, розробку та прийняття суб'єктом правотворчості норм права. У свою чергу санкціонування права - це надання юридичних властивостей уже існуючим соціальним нормам (наприклад, звичаям, нормам моралі) та їх формальне закріплення у формах (джерелах) права^[CXXXV];

- має нормативний характер, тобто право як регулятор суспільних відносин складається з норм (правил поведінки), що є відображенням нормативних засад устрою та функціонування суспільства. Нормативність наділяє право певною змістовою послідовністю, що проявляється в нормах права, які системно впорядковані та спрямовані на регулювання відносин між членами суспільства. Прояв права через вираження правової нормативності і потенційне, і варіативне за своїм змістом. Адже норми, з яких складається право, не можуть не відображати об’єктивну нормативність буття, яка проявляється як повторюваність, стереотипність, нормованість, як потреба осягнути загальним правилом, загальною конструкцію (схемою) поведінку людей, яка підлягає такому впорядкуванню. Це виражається в потребі нормативності та впорядкованості як безумовної необхідності суспільного життя.

- має загальний характер, тобто право зводиться до неконкретності адресата (неперсоніфікованість права) та поширеності на невизначену кількість випадків (неоднократність, невичерпність права). Неперсоніфікованість - відсутність конкретного суб’єкта, що дозволяє нормам адресуватися не одній певній особі, а кожному, на кого поширюється їх дія. Так, чимало міжнародно-правових і конституційно- правових норм про права людини оперують займенниками «кожен», «усі», «ніхто» тощо. Ця характеристика права тісно пов’язана з іншою його властивістю - невичерпністю, яка передбачає можливість неодноразової реалізації правила, відображеного в нормі права;

- є формально визначеним. Категорія форми для пізнання права є досить важливою тому, що від неї залежить його юридична сила, місце у правовій системі, ефективність регулювання суспільних відносин. Право не вичерпується формою, але воно завжди намагається виразитись у формі й відобразити в ній певні суспільні відносини як чіткі, ясні й однозначні правовідносини. Зміст норми права у формах (джерелах) права викладається у вигляді правила - нормативного положення, що виражає закінчену думку. Формально визначений характер права полягає в такому: а) однозначності та передбачуваності сприйняття суб’єктами права його змісту, що досягається точністю й ясністю мовної форми; б) закріпленні (об’єктивації) в певних формах (джерелах) права (конкретної юридичної сили та сфери дії в часі, просторі та за колом осіб). Правова визначеність передбачає доступність з’ясування змісту норм права, забезпечує можливість скористатися своїм правом, впевненість і передбачуваність суб’єктів щодо правомірності та гарантованості своєї поведінки. Пошук змісту права за посередництвом аналізу його форм (джерел) занурює правову тематику в соціальний контекст і площину практичних питань правового регулювання, зокрема законотворчості та юридичної практики. Пріоритетність тієї чи іншої форми (джерела) права істотно впливає на характерні риси всієї правової системи, є одним із критеріїв класифікації національних правових систем на сім’ї: романо- германську, англо-американську, релігійну та традиційно-звичаєву;

- має обов’язковий характер, тобто незаперечність, безсумнівність стосовно реалізації права з боку всіх суб'єктів суспільних відносин, незалежно від їх суб'єктивного ставлення; необхідність узгодження власної поведінки із змістом права, відсутність виключень, що надають можливість не дотримуватися останнього. Звідси слідує, що в суспільстві ніхто не може перебувати поза правом. Обов'язковість підтримується різними засобами, серед яких насамперед виокремлюють суспільний авторитет і примус. Право має бути одночасно і авторитетним, і сильним. Визнання (легітимація) права авторитетним регулятором, його виправданість в очах суспільства породжують упевненість людей у необхідності реалізації його норм. Обов'язковий характер як ознака права закладає підвалини режиму законності та правового порядку в державі - інституції, що забезпечує та гарантує ефективну дію права;

- забезпечується державою або іншим уповноваженим суб’єктом правотворчості, включаючи можливість застосування примусу. У сучасних суспільствах примус є державною монополією. При цьому відбувається зміщення акценту з фізичного на психологічний примус: державна влада демонструє свою силу, проте передусім як загрозу, яку вона радше прагне не приводити у виконання. Водночас державний примус не можна ототожнювати зі свавіллям. Якщо суб'єкт правотворчості послідовно втілює ідеали справедливості, свободи та рівності, то державний примус щодо дотримання права буде виправданим і справедливим, якщо ж ні, то він перетворюється на свавілля. Можливість застосування державного примусу є гарантією дотримання права. Це дозволяє внести елемент стабільності та захищеності в життя людей;

- має системний характер, тобто право являється складним цілісним утворенням, первинним елементом якого є норма права. Право - це не просто сукупність норм права, а їх система, де всі елементи пов'язані й узгоджені та у своїй єдності утворюють чітку, ієрархічно нову якість. Норми права як вихідні елементи права пов'язані між собою ієрархічно, генетично та функціонально й об'єднані у структурні підрозділи системи права - галузі, підгалузі та інститути^[CXXXVII].

Питання сутності права пов'язано з проблемою праворозуміння, існуванням різноманітних напрямів юридичного знання і використанням відмінних методик пізнання права. У філософії під сутністю явища (предмета) розуміється сукупність найбільш важливих і стійких якостей, відносин або властивостей, що складають його основу, визначають глибинну природу та зв'язки, які впливають на всі інші характеристики.

Сутність права - це внутрішня цілісність усіх його багатоманітних якостей (властивостей). Вихідне розуміння сутності права пов'язане з сутністю людини. Сутність людини наддержавна - не держава створює людину, а людина державу. Людина є основною метою, засобом і сенсом права.

Сутність права полягає в тому, що воно одночасно є:

- універсальним регулятором суспільних відносин, засобом (інструментом) узгодження особистих, суспільних і державних інтересів, встановлення та забезпечення правового порядку;

- виразником міри справедливості, свободи та рівності в суспільстві відповідно до рівня його соціального, економічного та культурного розвитку, що уможливлює досягнення компромісів між суб’єктами права.

Сутність права багатоаспектна. Вона не може бути зведена до єдиного вузько спрямованого розуміння, а тому потребує використання різних форм і методів її пізнання залежно від історичних обставин, умов і цілей наукового дослідження. Так, поряд з окресленим вище загальносоціальним аспектом сутності права в юридичній літературі виокремлюють також класовий, релігійний, національний, расовий та інші підходи до розуміння сутності права, в межах яких відповідні класові, релігійні, національні або расові інтереси будуть визначальними для організації правового життя суспільства.

На сутність права впливають особливості соціально-економічного ладу, політичної структури держави, а також культури, ідеології та традицій суспільства. Право побудоване на трьох «китах». Це - мораль, держава та економіка. Право виникає на ґрунті моральності як відмінний від неї метод регулювання; держава надає праву офіційності, гарантованості, сили; економіка - основний предмет регулювання, першопричина виникнення права, оскільки це сфера, де моральність як регулятор виявила свою недостатню спроможність^[CXXXVIII].

У сучасній юридичній науці під впливом такого напряму філософії як аксіологія (вчення про цінності) набуває популярності визначення права як цінності, його характеристика в якості безумовного соціального блага. Цінність є здатністю предметів, явищ своїми властивостями та засобами задовольняти певні потреби суб'єкта. Ціннісним змістом пронизане все людське життя. Цінності - серцевина світогляду людини, міра значущості речей, явищ і подій.

Цінність права - це здатність права завдяки притаманним йому змістовим і формальним властивостям задовольняти особисті, суспільні та державні потреби в упорядкованості, безпеці, свободі, справедливості тощо. Цінність права слід сприймати як шкалу виміру самого права, оскільки цінність - це те сутнісне, що дає змогу праву залишатися самим собою. Цінність права в суспільстві безпосередньо зростає з поєднанням у його змісті інтересів особи, суспільства і держави загалом, що характеризує право як унікальний феномен, здатний забезпечити організованість, узгодженість, стабільність і динамічність суспільних відносин.

Основні аспекти цінності права:

- власна цінність права - пов'язана з сутнісними характеристиками права, сприйняттям його як правильного регулятора. Право втілює міру справедливості, свободи і рівності, узгоджує права та обов'язки, надає свободу вибору, встановлює взаємну відповідальність особи і держави, поєднує свободу та порядок - долає хаос і забезпечує розвиток й охорону порядку. Сенс права багато в чому полягає у виключенні з життя людей «права сили» і заміни його на «силу права». Право є ефективним засобом самореалізації, самотворення людини в історичних масштабах;

- інструментальна (службова) цінність права - зумовлена передусім його формальними властивостями. Завдяки своїм перевагам як універсального, обов'язкового, формально визначеного, гарантованого та примусового нормативного регулятора право виступає ефективним інструментом, засобом регламентації різних сфер життя суспільства. Право виявляється в цьому розумінні більш цінним, ніж мораль, оскільки його норми, на відміну від моралі, спираються не лише на внутрішнє переконання людини та громадську думку, але й на примус (чи загрозу примусу), що виявляється більш вагомим чинником;

- історико-культурна цінність права - полягає в тому, що воно належить до фундаментальних цінностей світової культури, створених людством у процесі поступу. У такому значенні право розглядається як атрибут цивілізації, втілення гуманістичних прагнень людства, результат боротьби народів за права та свободи, справедливість і демократію. Нині норми права минулих епох є багатим, а часом і єдиним джерелом

пізнання певних історичних періодів, особливостей життя народу, специфіки суспільного та державного ладу. Саме завдяки тому, що в нормах права відображається життя людей, причому під кутом зору можливих конфліктів, юриспруденція завжди була тісно пов'язана з мистецтвом, літературою, театром. У Стародавній Греції юридичні проблеми, конфлікти між право захищає його фундаментальні цінності, забезпечує нормальне існування та розвиток, гарантує впорядкованість суспільних відносин, цілісність, солідарність соціуму, сприяє реалізації прав його суб'єктів;

свободою та деспотизмом безпосередньо втілювались у трагедіях Есхіла й Софокла і виносилися на сцену давньогрецького театру, що був за тих часів популярним і авторитетним¹.

Цінність права має специфіку стосовно різних суб'єктів, що дозволяє розглядати її в таких вимірах:

- загальнолюдський (світовий) вимір - віддзеркалює цінність права для людства в цілому як необхідної основи міжнародних відносин, засобу, який сприяє універсальному утвердженню прав людини, розв'язанню глобальних проблем сучасності, а також здатний забезпечити мир і безпеку на загальносвітовому рівні;

- соціальний (національний) вимір - дає змогу продемонструвати цінність права для конкретного суспільства, яка виявляється в тому, що

- особистісний вимір - визначає цінність права для окремої особи, право виступає надійним та ефективним засобом охорони і захисту життя, гідності, власності людини, а також забезпечує індивідуальну автономію, сприяє її всебічному розвитку та самореалізації.

Таким чином, право є способом людського життя, одним з найпотужніших засобів самоорганізації суспільства. Воно виступає чинником збереження цілісності й консолідації соціуму, оберігаючи його від хаосу. Право зорієнтоване на регламентацію функціонування та розвитку суспільства й одночасно на відособлення особи, забезпечення кожній людині простору для задоволення її інтересів, розвитку власних здібностей, що потрібно як для повноцінного життя, так і для ефективного використання цього потенціалу суспільством. Право гармонізує інтереси особи і суспільства, різних соціальних груп, приводить їх до оптимальної рівноваги та створює умови для плідної співпраці.