§ 5.1. СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ ПРАВА

Право є унікальним, складним і багатогранним феноменом, в якому тісно переплітаються духовні, культурні та етичні засади, внутрішньодержавні й міжнародні, цивілізаційні та загальнолюдські аспекти, наукова істина і цінності добра й справедливості, досягнення правової теорії та практичний юридичний досвід, правові ідеали, інституційно-нормативні утворення і правові відносини^[CXX].

Упродовж багатовікової історії генезису права науковий інтерес до нього не згасає, а навпаки - постійно зростає. Це підтверджується винятковою увагою, яка виявляється до права на початку цього тисячоліття, коли останнє почало набувати нових, принципово відмінних властивостей, зумовлених швидким розвитком інтеграційних і глобалізаційних процесів. Такі масштабні зміни поставили низку нових завдань перед людством. Від їх вирішення значною мірою залежить суспільний поступ усіх країн світу, в тому числі й України.

Нові цивілізаційні виклики породжують необхідність забезпечення належного рівня правового порядку, збереження і зміцнення фундаментальних правових цінностей, максимально повного використання різноманіття правової культури, всіх набутих людством досягнень у сфері юридичних гарантій та засобів, механізмів і конструкцій, потрібних для реалізації правових ідеалів. У цьому контексті питання праворозуміння, формування правосвідомості належать до найважливіших. Адже кожна людина на етапах свого особистісного становлення, соціалізації та громадянської самоідентифікації відкриває у праві нові якості, прояви, аспекти його співвідношення з іншими явищами та сферами життєдіяльності соціуму.

Праворозуміння є початковою, вихідною категорією юриспруденції. У межах розуміння сутності права знаходиться першоджерело проблемності юридичної науки. При цьому розуміння права завжди спиралося на загальне світорозуміння, уявлення про закономірності існування природи та суспільства.

В юридичній літературі наводяться різні доктринальні дефініції поняття «праворозуміння», зокрема як:

- усвідомлення правової дійсності через призму правових теорій, доктрин, концепцій, тобто форма пізнання сутності та ролі права в регулюванні суспільних відносин (Ю.С. Шемшученко);

- відображення в людській свідомості за посередництвом поняття

«право» (чи будь-яким іншим однозначним з ним словом або символом) того явища, яке оцінюється як корисне для задоволення потреб існування й розвитку певного суб'єкта, або ж безпосередньо цих потреб. Інакше кажучи, це роз'яснення (інтепретація) того, які саме зі згаданих явищ відображаються поняттям, позначеним словом «право»

(П.М. Рабінович);

- процес і результат осмислення природи права, який здійснюється через визначення поняття та формування певної концепції права (С.І. Максимов);

- інтелектуальний процес осмислення права, певне його бачення, виражене в конкретних концепціях про його функціонування, що письмово викладені й оприлюднені шляхом опублікування (О.Ф. Скакун).

Беручи до уваги зазначені вище позиції, а також судження, що ставлення людей до права, його осмислення й оцінка визначаються не тільки і навіть не стільки науковими міркуваннями, скільки ціннісними установками та уявленнями, є всі підстави стверджувати, що праворозуміння (розуміння права) - це процес і результат цілеспрямованого пізнання та сприйняття сутності та змісту права як особливого соціокультурного явища, його функціонування і призначення в житті людини, суспільства та держави.

Ознаки праворозуміння:

- пізнавальний характер - праворозуміння являє собою процес пізнання та результат усвідомлення сутності та змісту, функціонування і призначення права в житті людини, суспільства та держави на рівні буденних уявлень або наукових чи професійних знань;

- загальноправовий характер - змістом праворозуміння виступають знання про сутність і зміст права, його функціонування та призначення в житті людини, суспільства та держави;

- теоретичний характер - праворозуміння має теоретичну природу, тобто спрямоване не на отримання фактів, а на виявлення внутрішніх зв'язків, найбільш загальних закономірностей, тенденцій і випадковостей розвитку правової реальності;

- інтегративний (синтетичний) характер - праворозуміння є одночасно процесом і результатом пізнання сутності права, характеристикою та оцінкою відношення до образу права в суспільній правосвідомості.

Праворозуміння як науково-теоретична конструкція

(абстрактна модель) включає такі елементи:

- суб’єкт праворозуміння - певна людина (громадянин, іноземець,

юрист-практик, учений-правознавець), наукове співтовариство,

суспільство загалом;

- об’єкт праворозуміння - право в планетарному масштабі, право конкретного суспільства, окремі складові права;

- зміст (результат) праворозуміння - загальні уявлення, знання (ідеї, концепції, доктрини, вчення, теорії) про право, здобуті в ході пізнавальної діяльності суб'єкта^[CXXII].

Таким чином, праворозуміння може розглядатися як інтелектуальна діяльність людини (суб'єкта праворозуміння), спрямована на пізнання природи права (об'єкта праворозуміння), та як елемент пізнавально- правової діяльності, що призводить до розуміння сутності та змісту права, його функціонування і призначення в житті людини, суспільства і держави (результат праворозуміння).

Функції праворозуміння:

- світоглядна - праворозуміння є сукупністю ідей, концепцій, поглядів, які дають уявлення про сутність і зміст права, його функціонування та призначення в житті людини, суспільства і держави;

- аксіологічна - виявляється в систематизації правових цінностей, перевірці їх об'єктивної істинності в контексті наявних способів пізнання;

- евристична - полягає в тому, що праворозуміння слугує основою розвитку правознавства, досягнення нового рівня пізнання правової реальності;

- організаторська - праворозуміння виступає підґрунтям для вироблення основ практичної юридичної діяльності та забезпечення правового порядку;

- прогностична - праворозуміння передбачає усвідомлення не лише фактичної правової реальності, а й правових моделей майбутнього^[CXXIII].

Залежно від рівня правової культури, методологічної забезпеченості суб'єкта та вибору предмета вивчення праворозуміння може бути повним або неповним, правильним чи викривленим, позитивним або негативним, професійним чи непрофесійним, науковим або позанауковим. Окрім того, в юридичній літературі виокремлюють такі рівні праворозуміння: буденний (буденно-емпіричний), професійний (практичний), науковий (теоретичний) і філософський.

Багатоманітність підходів до праворозуміння, множина різних за своїм змістом і спрямованістю концепцій, доктрин, шкіл і вчень права як в історії правової думки, так і в сучасній юриспруденції має не лише світоглядні та методологічні причини, але й обумовлена в першу чергу плюралізмом тієї правової реальності, що мала місце та існує в різних країнах світу. Право є явищем, яке нерозривно пов'язане з простором і часом, тобто з конкретним людським буттям. Воно функціонує в глибинах життя, рухається в часі та змінюється разом з ним під впливом значної кількості суспільних і природних факторів. Залежно від умов місця та часу в якості права виступає то одна, то інша матерія, то в одній, то в іншій її формі. І хоч у праві втілюються «вічні» цінності - ідеали справедливості, свободи, рівності та гуманізму, їхній зміст із плином часу також зазнає змін: з'являються нові аспекти, зв'язки, прояви, виміри, які потребують поглибленого осмислення.

У певних просторово-темпоральних координатах більш рельєфними проявляються ті або інші властивості права. Динамічно розвивається також низка чинників, які впливають на праворозуміння - цивілізаційні, ідеологічні, релігійні, моральні, національні, міжнародні, економічні, політичні тощо. При цьому плюралізм підходів до права, розмаїтість моделей розуміння права (типів праворозуміння) цілком адекватні сучасному розвитку соціогуманітарних наук і не є ознакою кризи або особливістю юриспруденції. Наприклад, таке ж різноманіття точок зору має місце і в питаннях про поняття суспільства, політики, культури в політології, соціології, культурології тощо.

Підхід до розуміння права (тип праворозуміння) - це зумовлений світоглядною позицією суб’єкта пізнання певний образ (спосіб бачення, «кут зору») права, що відображає його сутність і зміст, функціонування та призначення в житті людини, суспільства і держави. Підхід до розуміння права характеризується сукупністю найбільш загальних сутнісних властивостей права (теоретична складова) та ознак ціннісного ставлення до нього (практична складова). До вихідних ідей, що характеризують різноманітні сучасні підходи до розуміння права слід віднести: по-перше, заперечення абсолютного зв'язку між правом і державою; по-друге, визнання багатогранності права; по-третє, осмислення права як соціальної цінності, вирішальне значення у формуванні та функціонуванні якого відіграє не держава, а людина, яка є не лише адресатом права, а його творцем і орієнтиром.

Багатоманітність точок зору на природу права зумовлює множинність критеріїв виокремлення підходів до його розуміння. Той чи інший тип праворозуміння окреслює можливе коло питань, способів їх постановки і дає метод їх дослідження й вирішення. Право взагалі неможливо розглядати без паралельного теоретичного усвідомлення шляхів його пізнання, адже суб'єкт праворозуміння завжди отримує таке право, залежно від того, якими методами він його відкрив і розробив. Інші методи - інше право, інша теорія пізнання - інша теорія права, скільки гносеологічних концепцій - стільки й концепцій права.

Так, на основі співвідношення права та закону здійснюється розрізнення таких типів праворозуміння як: легістське, природно- правове і лібертарно-юридичне праворозуміння; залежно від світоглядної позиції - матеріалістичне та ідеалістичне праворозуміння; залежно від використання надбань інших галузей знань під час осмислення права - феноменологічний, герменевтичний, антропологічний, психологічний, синергетичний типи

праворозуміння; залежно від ставлення до права різних народів і тих чи інших цивілізацій - європейський (християнський), ісламський, індо- буддійський, китайсько-конфуціанський, японський типи

праворозуміння; залежно від ототожнення та розмежування права і закону - легістський та юридичний, або також позитивістський і непозитивістський; залежно від форм буття права - природно- правовий, юридико-позитивістський і соціологічний типи

праворозуміння; залежно від історичних епох - праворозуміння епохи модерну, або класичне праворозуміння, й праворозуміння епохи постмодерну, або постнекласичне праворозуміння, чи класичне і некласичне праворозуміння^[CXXIV].

Найпоширенішою підставою для виокремлення підходів до розуміння права є юридико-світоглядний (онтологічний) критерій, тобто вихідні концептуальні ідеї (наддержавно-природні, державні чи реально-життєві), які відображають справжні аспекти права як соціокультурного феномена. На науковому (теоретичному) рівні сформувалися такі основні (класичні) підходи до розуміння права:

1. Природно-правовий (юснатуралістичний,

ідеологічний) підхід до розуміння права бере свій початок у Стародавніх Греції та Римі, пов'язаний з поглядами Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля, грецьких і римських стоїків, М.Т. Цицерона, Ульпіана та інших давньоримських юристів. В епоху Середньовіччя основні ідеї цього підходу були розвинуті у працях Т. Аквінського, а в період Нового часу - Г. Гроція, Б. Спінози, Дж. Локка, Вольтера, Ш.Л. Монтеск'є, Ж.Ж. Руссо, І. Канта, Г.В.Ф. Гегеля, О.М. Радищева та ін.

Починаючи з Нового часу і Просвітництва моральна вимога природного права втілюється в ідеї прав людини. Сучасні теорії природного права (так званого відродженого природного права) ґрунтуються на ідеях божественного порядку буття (неопротестантизм), самореалізації вищого об’єктивного розуму (неогегельянство), апріорних цінностей (феноменалізм), природи речей (неокантіанство), існування абстрактної людини (екзистенціалізм), історичного праворозуміння (герменевтика) тощо^[125].

Природно-правовий підхід до розуміння права основний акцент робить на праві як духовному, надпозитивному (надюридичному) феномені, ідеалах справедливості, моральності, індивідуальної свободи, рівності, невідчужуваних правах людини, суспільної злагоди та інших цінностях, без яких право просто немислиме. Вихідна форма буття права

- суспільна свідомість, ідея, уявлення про право, важливою складовою якого є природні, невідчужувані права людини. Природне право є вічним

і незмінним, воно супроводжує людство з моменту його виникнення. Природне право - це вимоги, породжені самим людським буттям - право на життя, свободу, рівність, власність, безпеку. У просторі природного права діють правові принципи-аксіоми, що одночасно є моральними імперативами: не посягай на життя іншої людини та її майно, дотримуйся обіцянки, віддай кожному своє та ін. Свобода і справедливість, а не норма

- ключові поняття природно-правового підходу. Свобода - це можливість діяти на власний розсуд, не порушуючи прав інших людей. З нею тісно пов’язана справедливість, що розуміється як стримування людського егоїзму задля рівноваги в суспільних відносинах.

Головною особливістю природно-правового мислення є критична оцінка позитивного права з позицій моралі, розмежування права та закону. У разі суперечності між природним і позитивним правом перевагу має природне право. Мораль - не просто бажана властивість, яку потрібно запровадити у право, а радше суттєвий елемент права, яким воно є насправді^[126]. Головним джерелом права є сама природа, а не воля законодавця. Природні права належать людині від народження, вони закладені в самій її сутності й однакові для всіх.

Традиційне чисте природно-правове поняття права отримується в разі, якщо робиться акцент на правильності змісту й не надається значення належному встановленню та соціальній дієвості. Таке «жорстке» природне право резюмується у вислові Т. Аквінського: «несправедливий закон не є законом узагалі». Проте за сучасних умов більш поширеним є «м’яке» природно-правове праворозуміння: правова система в цілому має демонструвати прагнення відповідати моральним стандартам, а окремі норми позитивного права можуть втрачати

правовий характер лише у випадку, коли вони є вочевидь несправедливими. Така позиція має назву «непозитивізм» (Р. Алексі).

Природно-правовий спосіб мислення, в силу закладеної в ньому критичної настанови, набуває особливої соціальної значущості в перехідні періоди розвитку суспільства, що характеризуються загостренням суперечностей між ідеалом і дійсністю, новими прогресивними прагненнями і старим позитивним правом, або, інакше кажучи, досвідом переживання несправедливості. Тому найбільш активно і плідно природно-правові концепції розвиваються в періоди соціальних зрушень, реформ як вимога гуманізації правопорядку.

Основні ідеї природно-правового підходу до розуміння права не втрачають свого актуального звучання й на теперішній час. Властиве їм прагнення до справедливості та захисту прав людини і всього народу продовжує бути одним з головних напрямів обґрунтування побудови правової держави. Водночас категоричне протиставлення права та закону не сприяє зміцненню законності та правового порядку в суспільстві, провокує невиконання законів під приводом їх неправового змісту.

2. Позитивістський (нормативістський, юридико-

позитивістський, етатистський) підхід до розуміння права виник на ґрунті класичного позитивізму, тобто філософського напряму,

що проголошує єдиним джерелом справжнього (позитивного) знання конкретні (емпіричні) науки, заперечуючи значення філософії як загального методу пізнання. Представниками юридичного позитивізму були Дж. Остін та його послідовники (так звана аналітична школа), К. Бергбом, П. Лабанд, Ж.П. Есмен,

Г.Ф. Шершеневич. Право розглядається ними як позитивний факт (догма), що не вимагає аксіологічного осмислення. Право не пов'язане з іншими соціальними явищами (мораллю, релігією тощо). У ХХ ст. юридичний позитивізм набув форми нормативізму, засновником якого був Г. Кельзен.

наказам. Сучасний позитивізм зазвичай пов'язує обов'язковість права з існуванням правила визнання, що визначає умови, які слід виконати, аби певну норму можна було вважати правовою. У кожній правовій системі правило визнання може набувати різних форм. Наприклад, статус певних правил як правових норм може бути пов'язаний з тим фактом, що їх видав

Класичний позитивізм визначає право як наказ суверена й пояснює обов'язковість права існуванням у переважної більшості членів суспільства звичаю коритися цим примусовим уповноважений нормотворчий орган, або з їх давнім існуванням у формі звичаю, або їх зв'язком з судовими рішеннями. Спираючись на це, позитивісти вважають, що авторитет правила визнання переходить на норми права, зумовлює їх обов’язковість. У сучасному аналітичному позитивізмі виокремлюють два основні напрями: «м’який позитивізм» і «жорсткий позитивізм». «М’які» позитивісти (Г.Л.А. Гарт) допускають можливість існування традиції вважати правом ті правила, які відповідають моралі, але якщо така можливість зафіксована в позитивному праві, насамперед, у конституції (Дж. Коулмен). «Жорсткі» позитивісти (Є. Булигін, Дж. Раз) наполягають на тому, що мораль за жодних обставин не може бути критерієм юридичної чинності норми права^[CXXVII].

Позитивістський напрям праворозуміння ґрунтується на тому, що необхідного зв’язку між правом і мораллю не існує, закон і право ототожнюються, владна примусовість ідентифікується в якості визначальної ознаки права. Тому правило поведінки будь-якого довільного змісту може бути правовим, а його несправедливість не є підставою для заперечення його правового характеру. Вихідна форма буття права - норма права. При цьому права людини розглядаються як такі, що даровані державою, тобто людина ставиться у пряму залежність від останньої. Предметом юридичної науки є «право у власному розумінні», позитивне право, незалежно від того, справедливе воно чи несправедливе. Позитивне право - це чинне в певному суспільстві право, що розглядається в аспекті його конкретно визначених змісту та форми, тобто таким, яким воно безпосередньо виступає як регулятор суспільних відносин. Позитивістський підхід до пізнання права зосереджує увагу на нормативно-інституційних аспектах природи права, без яких такі його вимоги як формальна визначеність, точність, передбачуваність, упорядкованість, однозначність, стабільність є недосяжними. Проте некритичне ставлення до закону гальмує розвиток права. З позицій цього підходу виправданою є будь-яка несправедливість, якщо вона встановлена законом. Найважливішими напрямами розвитку права юридичний позитивізм розглядає його об’єктивацію, деідеологізацію, систематизацію, класифікацію, а також тлумачення.

2. Соціологічний підхід до розуміння права концептуально сформувався у другій половині XIX ст. у межах школи «вільного права». (правом у нормативно-правових актах, судових прецедентах тощо) та реальним правом (правилами, за якими в дійсності функціонує суспільство, «живим правом»). Саме тому, на їхню думку, пошук права здійснюється шляхом дослідження не лише формальних джерел, а й суспільних відносин, судових рішень.

Основоположниками соціологічного типу

праворозуміння вважають Р. Єринга, Є. Ерліха, О.В. Холмса, Р. Паунда, Л. Дюгі, Ф. Жені та ін. Прихильники цього підходу до розуміння права представляють різні його напрями: «вільне» право, соціологічну юриспруденцію, правовий реалізм тощо. Проте всі вони вважають, що не слід змішувати правову можливість із правовою дійсністю, підкреслюють контраст між формальним правом

Соціологічний підхід до розуміння права ґрунтується на тому, що право існує в нерозривному зв'язку з суспільними відносинами, які й є об'єктом правового регулювання, а тому норми права слід аналізувати спільно з усіма соціальними умовами, що склалися і в яких діє певна правова система^[CXXVIII]. Вихідна форма буття права - суспільні відносини, відносини, що складаються у сфері правореалізації та правозастосування. Лише право в дії є «живим правом», право ж у тексті норм закону - «мертве». Право являється тим, що фактично здійснюється судами й іншими суб'єктами у сфері правозастосування. Право ж, яке міститься на папері (писане право), є тільки ймовірним правом: його норми лише допомагають точніше передбачити, як суд вирішить справу. Право - це тільки прогноз, як діятимуть судді. Писане право не може передбачити всього, оскільки лише юридична практика здатна наповнити це право конкретним змістом, розкрити і доповнити його, зробити реальним. Право - це частина життя, що змінюється разом з навколишньою дійсністю, тому право може існувати поза буквою закону.

Для соціологічного напряму характерне прагматичне розуміння права як засобу досягнення конкретних соціальних, економічних та етичних цілей шляхом балансування різних інтересів і цінностей, пошуку розумного компромісу. Оскільки право виступає результатом боротьби конкретних життєвих інтересів, соціологічний підхід до розуміння права зосереджує увагу не на логічному аналізі норм права (як аналітичний юридичний позитивізм), не на встановленні зв'язку права і моралі (як школа природного права), а на дослідженні фактичних правовідносин, оцінюванні інтересів і потреб, з'ясуванні різноманітних економічних, соціологічних і психологічних чинників, що впливають на застосування норм права до конкретних життєвих випадків і в такий спосіб визначають справжнє обличчя права. Прихильники соціологічного підходу до інтерпретації права переносять акцент з абстрактних ідеалів і нормативно-правових текстів у площину конкретного, динамічного функціонування права, його дії в реальному житті, насамперед у правовідносинах та юридичних рішеннях, без чого ідеали та юридичні тексти перетворюються на декларації й перестають бути правом.

Слабкою стороною цього підходу є відсутність чітких меж між правом і юридично значущою поведінкою. При цьому втрачаються критерії для розрізнення правомірної та протиправної поведінки. Перенесення всієї ваги правотворчості на осіб, які застосовують право (судді, адміністратори), ставить під сумнів поділ державної влади, підвищує небезпеку адміністративного й суддівського свавілля.

3. Інтегративний (інтегральний) підхід до розуміння права виник на основі полілогу всіх шкіл і течій у сучасному правознавстві як західних, так і східних. Цей підхід до праворозуміння полягає не в механічному поєднанні суперечливих, еклектичних позицій, а в синтезуванні теоретично значущих аспектів, опрацьованих конкуруючими науковими теоріями, виходом на новий рівень їх узагальнення та осмислення. Такими формами буття права, що становлять ядро праворозуміння, є правова ідея чи правосвідомість (природно-правовий підхід), норма права (позитивістський підхід), правовідносини (соціологічний підхід)¹.

Засновником інтегративної юриспруденції вважається

американський юрист і філософ права Дж. Холл, який намагався поєднати положення теорії природного права, юридичного позитивізму та соціологічного розумінням права на засадах як теоретичного пізнання, так і практичного досвіду. Право для вченого як норма і право, як процес її реалізації не повинні аналізуватися окремо, натомість вони становлять одне ціле та мають розглядатися в тісному взаємозв’язку. Правом є і нормативне-правовий акт, і конкретна дія офіційної особи, і правова свідомість. Саме інтегративна юриспруденція, на його переконання, покликана стати найбільш «адекватною юриспруденцією», яка буде осередком переосмислених головних ідей, сумісних з багатьма правовими теоріями, концепціями, кожна з яких має власний доробок. Як підсумок інтегративна юриспруденція виступає синтезом таких класичних підрозділів правової думки як правова онтологія, правова аксіологія, соціологія права й формальна юридична наука.

У межах цього підходу стверджується, що сучасна юриспруденція потребує переосмислення своїх теоретичних підвалин у напрямі їх інтегральності, тобто адекватності цілісній природі права, системній єдності форм його виявлення. Центральною ланкою такої концептуалізації праворозуміння пропонується визнати ідею, згідно з якою природа права полягає не в його наперед заданості в організації самої дійсності чи осмислюючого її людського розуму, а в постійному «самостворенні» права в процесі інтерактивності його суб’єктів^{[CXXIX] [CXXX]. Серед некласичних концепцій інтегративного типу праворозуміння заслуговують на увагу комунікативна концепція (Ю. Габермас, Р. Алексі), згідно з якою право мислиться як таке, що констатується (обґрунтовується, існує, відтворюється) в комунікації через аргументацію в дискурсі або навіть ототожнюється з комунікативною взаємодією; феноменологічна концепція (А. Райнах, Г. Гуссерль), у межах якої право є полем чистих правових закономірностей, які в усіх сенсах існують незалежно від природи: людського пізнання, організації людини, фактичного розвитку світу. Таким чином, інтегративне розуміння права є наслідком теоретичного пізнання та практичного освоєння правової реальності, що базується на комплексному використанні досягнень різних підходів до осмислення права, які у своїй гармонійно синтезованій єдності відображають широке, багатоаспектне бачення права: його сутності (природи), джерел, процесів формування і функціонування, цінності та призначення в житті окремої людини, суспільства і держави в цілому.}

Поряд із проаналізованими вище основними підходами до праворозуміння юридичній науці відомі й інші напрями пізнання права, зокрема генетичний, системний, інструментальний, функціональний, марксистський, психологічний та ін. З метою комплексного висвітлення найбільш загальних закономірностей і тенденцій розвитку сучасного праворозуміння додатково охарактеризуємо останній підхід.

Так, психологічний підхід до розуміння права виник у XIX ст., а найбільшого поширення отримав на початку минулого століття. Його представниками були Л.Й. Петражицький, Є. Бірлінг, Г. Тард, Л. Кнапп, Ж. Гурвіч, М.А. Рейснер та ін. У межах психологічного підходу право розглядається як особлива форма (різновид) психічних переживань («юридичних емоцій»), що мають імперативно-атрибутивний характер і виконують дві функції: дистрибутивну (розподіл предметів, котрі наділені певною економічною цінністю) та організаційну (наділення одних осіб правом наказувати іншим). Іншими словами, все те, що людина переживає у своїй свідомості як взаємні права та обов'язки, є правом. Мораль і право належать до єдиної категорії психічних переживань (емоцій). Однак відмінність між ними полягає в тому, що мораль - це сфера обов'язків, тоді як право - це сфера пов'язаних між собою прав та обов'язків. У межах цього підходу право як феномен психічного світу диференціюється на інтуїтивне і позитивне право, а також офіційне й неофіційне. Позитивне право (наприклад, закони, прецеденти, звичаї) пов'язане з існуванням у свідомості індивіда «нормативних фактів», тобто тих явищ, які сприймаються індивідом у його свідомості як «зовнішні правовстановлені факти». Інтуїтивне право являє собою ті імперативно-атрибутивні переживання (переконання), які не виводять свого авторитету з якихось зовнішньо встановлених фактів («нормативних фактів»). Інакше кажучи, позитивне право має у свідомості людини гетерономний характер, тоді як інтуїтивне право є автономним. У свою чергу офіційне право - це те право, яке підтримується судами та іншими органами держави (тобто «офіційними» органами влади); тоді як неофіційне право - це те право, яке не користується визнанням і підтримкою держави та її органів. Психологічний підхід до розуміння права мав значний вплив на розвиток соціології права^[CXXXI].

Розглянуті вище підходи до розуміння права є свідченням його складної та багатоаспектної природи. Кожен з типів праворозуміння має свої переваги та недоліки, їх поява і розвиток зумовлені історичним поступом суспільства й засвідчують соціальну цінність права в житті людини. Підтримуючи зміст одних з цих підходів і відхиляючи інші, варто в кожному з них відшукати те раціональне зерно, яке допомагає краще осягнути сутність права та його соціальне призначення.

Таким чином, праворозуміння є ідейним фундаментом юридичної науки та практики. Засноване на науковому обґрунтуванні правових явищ, належній правовій культурі, відповідній правосвідомості людей, праворозуміння у громадянському суспільстві та правовій державі зорієнтоване на гуманістичне розуміння права як соціальної цінності й одного з найважливіших надбань цивілізації. Як складному соціальному явищу, праворозумінню, наділеному суб’єктивно-особистісним

забарвленням і специфічними значеннєвими акцентами, властиве усвідомлення не лише фактичної правової реальності, а й правових моделей майбутнього. Як наслідок, прогностична спрямованість праворозуміння є рушійною силою правової реформи.