ВИСНОВКИ

Проблема еволюції східнослов‘янського язичницького світогляду недостатньо висвітлена в історичних джерелах і тому її реконструкція можлива дише за умов комплексного використання писемних, археологічних, етнографічних джерел та паралелей з інших індоєвропейських язичницьких міфологій.

Історіографічний аналіз літератури у світлі даної теми дозволив автору виявити глибину дослідження і можливість критичного використання певних теоретичних поглядів та концепцій та прийти до висновку, що спеціального монографічного дослідження відносно теми, поставленої автором, у вітчизняній історіографії не існує.

Східнослов‘янський язичницький світогляд мав складну структуру та складався з кількох світоглядних моделей, які сформувалися в різний час в різних суспільно-економічних умовах.

Найархаїчніша модель східнослов‘янської язичницької світоуяви сформувалася в далеку родову епоху. Згідно з уявленнями наших предків родової епохи світ розподілявся на дві великі складові частини: «світ своїх» (до складу якого входили живі сородичі та померлі духи-берегині) та «чужий світ» (увесь простір, який знаходився за кордонами родового поселення).

Існування людини в свідомості наших предків родової епохи відбувалося в межах «свого світу» та уявлялося у вигляді своєрідного кола існування. Протягом життя людина повинна була пройти кілька великих етапів, початок та закінчення яких відзначалося певними ритуалами-ініціаціями.

Першою ініціацією, через яку повинна була пройти людина було посвячення немовляти, яке символізувало повернення померлого родича- берегині зі світу мертвих до світу живих.

Наступний етап існування людини починався у віці 5-7 років відзначався спеціальним ритуалом - постригом, який символізував посвячення дитини родовим духам-берегиням та ознаменовував початок навчання дитини у родовій школі життя, у якій навчали новачка мистецтву виживання -володіти зброєю, полювати, рибалити, обробляти землю.

По закінченню родової школи підліток повинен був пройти спеціальні випробування, після чого отримував статус повноправного члена родової громади та міг приймати участь у міжродових ігрищах. На ігрищах, присвячених доброзичливим духам - берегиням, молоді люди обирали собі пару для наступного вступу до шлюбу.

Після проходження весільних ініціацій для людини починався останній життєвий період. С кожним роком статус людини підвищувався. Наібільшою повагою у східнослов‘янській родовій громаді користувалися

літні люди, які мали богато дітей та онуків. Літні люди - старійшини мали релігійну та адміністративну владу усередині родових громад.

Померлі люди, похованні за всіма офіційними канонами ставали в свідомості наших пращурів язичницької епохи доброзичливими духами - берегинями, вони, нібито мали із часом знов повернутися до життя у вигляді немовляти.

У східних слов'ян родової епохи існували певні заборони - табу, порушників яких позбавляли не тільки життя, але й традиційного поховання, що символізувало вигнання святотатця з сакрального роду. В свідомості наших предків родової епохи такі небіжчики втрачали своє право на наступне відродження та перетворювалися на «чужих» небіжчиків - упирів - потенційних носіїв небезпеки.

До східнослов‘янських родових табу відносили вбивство або статеві відносини усередині родової громади, образу гостя або літньої людини - сородича, самогубство.

Окрім антропоморфних предків, вшановували також східні слов'яни деяких тварин - тотемів, у яких також бачили своїх предків та заступників - берегинь. Особливу группу східнослов‘янських зооморфних предків становили тотеми-охоронці, м'ясо та шкури яких було заборонено використовувати для своїх потреб. Тотеми-охоронці (ведмеді, коні, бобри, деякі птахи) в свідомості наших предків рахувалися заступниками людей та провідниками до царства мертвих.

Іншу групу зооморфних предків становили тотеми-годувальники. Вони нібито не тільки охороняли своїх нащадків - людей від зловмисного впливу «чужого світу», але й посилали їм у їжу подібних до себе тварин.

Особливу группу зооморфних предків-берегинь в свідомості древніх слов'ян становили синтетичні міфологічні істоти - птахи з людськими головами, крилаті пси й кони і т.п. Вони рахувалися уособленнями збройного добра й провідниками до царства мертвих.

В язичницькій свідомості древніх словян існували особливі тотеми, яких уважали не доброзичливими предками, а ворожими по відношенню до людини упирями.

За кордонами родового поселення знаходився «інший», або «чужий» світ. У людях, які мешкали у чужому світі, древні слов'яни бачили потенційних ворогів, які несли гіпотетичну погрозу. Ще більше наші предки боялися «чужих» небіжчиків, яких називали упирями та навь'ями. В зловмисних діях упирів та навь'їв древні слов'яни бачили причини всіх негативних явищ свого життя.

З культом упирів і берегинь у наших предків було тісно пов'язане шанування духів - уособлень природних стихій.

Місцем перебування вілл та русалок - особливої різновидності упирів у наших предків рахувалася вода - річки, озера, болота, моря. Водяні джерела, які 236

слугували джерелом питної води та знаходилися в межах поселення - криниці та колодязі на думку наших предків були домівкою предків - берегинь.

Особливо шанували стародавні слов'яни землю, яку уважали матір‘ю - берегинею всього живого. Саме у землі на думку наших предків мешкали духи- берегині та знаходилася сакральна частина «свого світу».

Вшановували наші предки вогонь, який рахували також своїм прабатьком та місцем перебування доброзичливих предків.

Прагнучи заручатися підтримкою померлих берегинь і пом'якшити гнів чужих упирів древні слов'яни в певні календарні строки (коли наші предки - хлібороби особливо залежали від капризів природи) приносили й тим і іншим спеціальні жертви - продукти харчування, худобу, інколи й людей.

В середині першого тис. н.е. в східнослов‘янських землях почався процесс розкладу родо-племінних відносин.

Зміни в суспільно-економічному житті суттєво відбилися на світогляді східних слов'ян. На грунті стародавньої родової системи світояви виникла нова народна світоглядна модель.

«Свій» світ для наших предків вийшов за кордони родових поселень. «Своїми» для східних слов'ян стали не тльки сородичі, а всі ті, хто входив в загальні численні, ієрархічно супідрядні спільності, починаючи від «слов'янства» у цілому й союзів племен і закінчуючи більш дрібними їхніми підрозділами.

Одночасно із трансформацією уявлень про рід, як «суспільно - економічне співтовариство», у давньослов'янському суспільстві змінилася й структура міфологічних уявлень. Колишні родові берегині почали набувати антропоморфних рис й із заступників окремих громад перетворилися на божеств слов'янських племен, племінних союзів, а згодом і всього «Роду руського».

На всій східнослов'янській території виник стійкий культ антропоморфного божества Рода - праотця всіх богів і людей - заступника східних слов'ян. Одним з імен Праотця-Рода був Сварог - небесний коваль, батько сонця та родинного вогню.

В середині першого тис. н.е. виник антропоморфний культ родинного вогню - Сварожича - одного з уособлень предків берегинь.

У другій половині першого тис. н.е. одержали антропоморфне втілення й жіночі доброзичливі духи - берегині. Саме з цього періоду у наших предків чітко простежується культ декількох жіночих божеств, називаних нашими предками рожаницями: богині праматері - Баби, матері - Лади й юної дівчини Діви. Всі вони персоніфікували певні етапи існування жінок усередині родових громад.

Богиня - Баба уособлювала собою жінок похилого віку та символізувала сакральний зв'язок між реальним світом і «царством мертвих».

Існував у древніх слов'ян у дохристиянську епоху досить авторитетний культ богині - рожаниці Лади, що персоніфікувала собою шлюбні відносини й була символом молодих замужніх жінок.

Уособленням юних дівчат і символом дівочих ініціацій у наших предків була богиня Діва, шанована у давнину в усьому слов'янському світі й у деяких балтійських племен. У дохристиянській Європі існували громади - шанувальників Діви, якими керували незаймані жриці.

Одночасно з появою - антропоморфних уособлень колишніх предків - берегинь і природних стихій у другій половині першого тис. н.е. з'явилися й аграрні божества - символи частин року, що персоніфікували собою, подібно до богинь - рожаниць, також певні етапи в житті людини.

У дохристиянську епоху східні слов'яни обожнювали зимове сонце, яке уявляли собі у вигляді божества - дитини. Сонце - дитина Коляда було пов'язане зі світом упирів і берегинь і від нього залежало здоров'я й благополуччя людей протягом року. Бог Коляда асоціювався у наших предків з початковим періодом людського існування й тому дане божество вважалося заступником немовлят, породіль, молодих жінок і дітей.

Божеством, що символізувало підлітковий період у житті людини у свідомості наших предків язичницької епохи був Яріло - уособлення весняного сонця, чоловічої сили й взагалі плодоносних сил природи.

Уособленням людини зрілого віку усередині родової громади був Купало. Купало вважався в наших предків символом сонця в зеніті його могутності, уособленням світла, літніх плодів і вже дозріваючого врожаю. Одночасно він уважався уособленням людей зрілого віку, що вже встигли одружитися й мають дітей, і онуків.

Антиподом великої богині-матері у наших предків рахувалася Мара - Морена, яка вважалася символом старості, зими, смерті та потойбічного світу.

Сакральний світ в уяві східних слов'ян в другій половині першого тис. н.е. розподілився на небесний та підземний світи - місця перебування богів та душ померлих людей. Сакральні світи стали вважати одночасно «своїми та чужими світами», місцем перебування, своїх небіжчиків- берегинь та богів-покровителів й чужих богів та мерців - упирів.

Володарем підземного світу та судьєю померлих вважали бога Велеса, культ якого поширився на всій східнослов'янській теріторії в другій половині першого тис. н.е., одночасно з культом інших народних божеств.

На відміну від народних богів - антропоморфних уособлень предків- берегинь, Велес уособлював собою увесь світ природи - свійських та диких тварин, вселякі рослини, підземний сакральний світ та «чужий лісовий простір».

Велеса вважали судьєю світу мертвих, від нього ніби-то залежала доля небіжчика у підземному світі. Потойбічний світ східні слов'яни уявляли собі у вигляді великого пасовиська, на якому Велес-пастух випасає свою величезну безлику отару - душі людей.

Одночасно з ускладненням поховальної обрядовості та системи язичницького богослужіння у східних слов'ян виник досить впливовий соціальний прошарок служителів язичницького культу. В язичницькій свідомості наших предків вони стали сприйматися як посередники між світом людей та сакральним світом богів.

Східнословянські жерці утримували у порядку священні місця - гаї, святилища і язичницькі храми, регламентували землеробські роботи (установлювали строки сівби, збору врожаю й т.д.) і ритуали (весільні, похоронні й поминальні обряди), лікували наших предків, пророкували майбутнє.

Самою авторитетною групою східнослов'янських жерців були волхви - жерці бога Велеса. Волхви мали свою ієрархію й досить жорсткий устав. Служителі Велеса стежили за святилищами свого божества, регламентували поховальні й поминальні обряди.

Великим авторитетом у наших предків користувалися також чарівники - професійні служителі язичницького культу, чиєю спеціалізацією було забезпечення належних природних умов (у першу чергу регулювання опадів) а також належної родючості землі. Чарівники у свідомості наших предків мали можливість впливати на особисте життя й здоров'я людей.

Значну роль у структурі східнослов'янського язичницького жрецтва грали служителі культу неслов'янських народів, що входили до складу Київської Русі. Жерці й шамани финно-угорских племен - кудесники значно впливали не лише на свідомість одноплемінників, але й серед східних слов'ян.

В загальній структурі служителів східнослов'янського

язичницького культу немаловажну роль грали скоморохи - бродячі музиканти, співаки, танцюристи, біснуваті, поводирі ведмедів, поети - сказителі. Скоморохи були невід'ємною частиною народних язичницьких ритуалів і свят майже до XVIII ст.

Зміни у світогляді східних слов'ян в другій половині першого тис. н.е. не означали автоматичного знищення старих родових вірувань та культів. В більшості областей східнослов‘янського світу родові культи упирів та берегинь, предків-тотемів та духів природи сусідили з культами антропоморфних богів.

На окраїнах східнослов‘янського світу розклад родових відносин відбувався вкрай повільно і старі родові вірування та культи продовжили домінувати тут повною мірою ще довгий час.

Наприкінці першого тис. н.е. з'явився досить впливовий соціальний прошарок - збройні воїни - дружинники, які групувалися навколо свого вождя (князя). Східнослов'янські князі та їхні дружини розповсюдили свою владу на великі території, створючі великі племена, спілки племен і, згодом держави.

На підвладних землях східнослов‘янська військова еліта акумулювала в своїх руках значну супільно-економічну та політичну владу. Серед воїнів - дружинників швидко розповсюдилася нова світоглядна модель, яка сакралізувала владу князів та їхнього оточення, виправдовувала криваві походи на сусідів та міжплемінні зіткнення.

Нова дружинна світоглядна модель відрізнялася від інших в деяких важливих рисах, зокрема, уявленнях про загробне існування людини, поховальній обрядовості, ієрархії східнослов'янських богів.

В середовищі східнослов‘янської військової еліти сформувалося уявлення про те, що в загробному світі існування людини майже не відрізняється від його життя в реальному. У зв'язку із цим на нього поширювалися всі реалії світу людей - соціальна ієрархія, включаючи рабство, майнову нерівність, сімейні відносини.

Головними посередниками між світом людей та сакральним світом у середовищі східнослов‘янської військової еліти вважалися не професійні служителі язичницького культу, а володарі - князі, та близькі до них бояре. Давньоруські князі й бояри були вищими жерцями бога Перуна - патрона князівської влади й відігравали значну роль у системі східнослов'янського жрецтва.

Певної трансформації у свідомості представників східнослов'янської військової еліти піддалася й ієрархія язичницьких божеств. Місце прабатька богів і людей Рода-Сварога зайняв Перун - заступник дружинного стану й уособлення князівської влади, культ якого був тісно пов'язан з князівським правом.

Поважне місце серед дружинних богів зайняв також Хорс - небесний воїн, прабатько полян та древлян, захісник людей від нечистої сили. Культ Хорса був пов'язаний з тотемістичним культом вогненного птаха - півня.

Особливе місце в дружинному пантеоні займав Даждьбог - уособлення добра та сонця. Вшановували Даждьбога не тільки серед воїнів дружинників а й народному середовищі. Уявляли собі дане божество у вигляді якогось міфічного прабатька - берегині й зверталися до нього в критичній ситуації по допомогу.

Вшановували східнослов‘янські воїни-дружиники темних божеств - уособлень чужого ворожого світу - Чорнобога й Стрибога. Культ даних богів був генетично пов'язаний із шануванням упирів - зловмисних фантастичних істот.

Вшановували східнослов'янські дружинники також богиню Макош, яка уособлювала собою водні джерела, плодючость землі та була покровителькою жінок. Макош, подібно до Даждьбога була богинею не тільки воїнів-дружинників, а й покровителькою простого народу.

У східнослов‘янській дружинній міфології існував бог Симаргл - провідник в царство мертвих, ім'я якого, вочевидь, мало не автохтонне походження, але культ даного божества був архаїчно пов'язаний з родовим культом синкретичних духів-берегинь.

Дружинна модель світоуяви існувала довгий час ізольовано від більшості населення Київської Русі серед мешканців великих міст та військових поселень, значну частину яких становили професійні воїни - дружинники.

Вершиною розвитку дружинної світоглядної моделі стала релігійна реформа князя Володимира 980 року, під час якої великий київський князь зробив спробу надати пантеону східнослов‘янських дружинних богів статус державної релігії і, тим самим, нав‘язати її більшій частині населення Київської Русі.

В головних давньоруських містах - Києві та Новгороді (та деяких інших східнослов'янських поселеннях) були построєні великі язичницькі святилища, в яких стояв ідол Перуна - покровителя князя та інших дружинних богів. Іноді нові святилища будувалися на місці старих, присвячених неугодним князю богам.

В результаті релігійної реформи князь став верховним жерцем в своїй державі, а його намісники та бояре зайняли вищі щабелі жрецької ієрархії. В жрецькій системі бога Перуна та інших дружинних богів існували й професійні служителі культу, але вони займали підлегле положення стосовно князя і його дружинників.

Після приходу Володимира до влади людські жертвоприносини прийняли регулярний характер. Представники язичницького культу одержували платню за свої послуги й, можливо, мали право розпоряджатися частиною, принесених у жертву язичеським богам туш тварин.

Володимир не представив в державному пантеоні бога Велеса, і цим самим відсторонив його служителів волхвів від державної влади та замінив традиційний інститут народне віче на раду зі своїх найближчих сподвижників бояр - дружинників та старців - адміністраторів.

Інших народних богів - Рода-Сварога, рожаниць та богів-уособлень частин року Володимир не включив до державного пантеону, намагаючись таким чином послабити владу родових старійшин та найвпливовіших жрецьких кланів.

Релігійна реформа князя Володимира не збільшила число прихільників Перуна та інших дружинних богів та викликала ряд повстань у східнослов'янських землях.

Наприкінці X ст. н.е. почався процесе християнизації, який вивився досить складним та довготривалим. В деяких східнослов'янських місцевостях релігійна політика Володимира викликала навіть збройний опір. Певна частина східнослов'янського суспільства не спийняла християнство та на чолі зі служителями язичницького культу мігрувала у малонаселені лісисті райони Західної, Північної та Північно-Східної Русі.

Служителі язичницького культу та їхні прихильники у період становлення християнства змогли зберегти певну частину своїх язичеських святилищ у багатьох великих містах і поселеннях Русі, а також створити у малонаселеному Галицькому Пониззі свою теократичну державу, на території якої знайшли притулок вищі служителі язичницького культу на чолі із правителем жерцем. Держава - святилище шанувалася не тільки жителями округи, але й всіма східнослов'янськими язичеськими громадами, а також можливо язичниками Польщі й поморянами.

Збруцький культовий центр становив собою теократичну державу, керовану служителями язичницького культу, на чолі з верховним жерцем. Жерцям підкорялися мешканці околишніх поселень, а також раби, яких приводили з походів або купували в сусідів - християн.

Увесь комплекс, мав дуже складну структуру й значні розміри. Язичеські культи, що відправлялися у святилищах Збруцького культового центра, були досить розвинені й складні. Тут перебували спеціальні місця для жертвоприносин, горіли ритуальні вогні, у довгих будинках відбувалися бенкети, вироблялися поховання померлих, якісь обряди були зв'язані й з колодязями, вибитими в скелях. Усередині городищ - святилищ перебували також і професійні воїни - сторожа, яка, імовірно, грала роль збройних сил язичеської держави.

Починаючи з другої половини XII ст. під тиском християнського духівництва та дружин східнослов'янських князів громади піздніх язичників стали занепадати. Збруцький культовий центр остаточно припинив своє існування в середині XIII ст. Останні східнослов'янські жерці та їхня паства, вірогідно, мігрували на землі своїх сусідів - язичників балтійських та фіноугорських народів.

Процесс християнизації привів до виникнення в східнослов'янських землях двох великих релігійних громад - новоспечених християн, в свідомості яких почався процесс синкретизму язичницьких вірувань та уявлень з кононами візантійського православ'я та язичників в середовищі яких продовжився розвиток сутто язичницького світогляду.

Світогляд пізніх язичників в епоху християнізації Русі піддався певній трансформації. У поселеннях вцілілих язичників, де знайшли свій притулок жерці різних богів відбулася певна консолідація їхніх прибічників. Цей процесс певним чином відбився на свідомості пізніх язичників.

До традиційних вже родових культів духів-берегинь та народних божеств, яких вшановувала більшість населення Київської Русі у дохристиянську епоху додалися культи дружинних богів, які також знайшли своє поважне місце у пантеоні вцілілих язичників. До того ж, на тлі довгого військового протистояння язичницький культ в пізніх східнослов‘янських громадах став більш жорстким.

В співвітчизниках - християнах, яких до недавнього часу сприймали як «своїх сородичів», в епоху християнизації язичники стали бачити чужаків-ворогів, носіїв небезпеки. Головних ворогів представники язичницької громади бачили у представниках християнського духівництва.

Найбільшою пошаною серед пізніх язичників в добу християнизації як і раніше користувалися народні божества - уособлення померлих предків і родючості землі (Рід, рожаниці, Велес) та духи-берегині, які символізували природні стихії - сонце, вогонь, воду. Поклонялися в пізніх язичницьких громадах й дружинним богам. В пізніх язичницьких громадах збереглися уявлення про структуру Всесвіту.

Після знищення останніх притулків піздніх язичників на східнословянських землях їхні вірування та уявлення не зникли остаточно, а, певною мірою вплинули на світогляд наших предків - християн ранньохристиянської епохи. Відгомони древніх уявлень про служителів язичницького культу кінця X - середини XIII ст., їхню паству й божеств, яким поклонялися язичники даної епохи, залишилися у свідомості наших предків у вигляді персонажів народної демонології - відьом, чаклунів, Солов'я Розбійника, Ідолища поганого.