Консерватизм

Однією з впливових політичних течій ось уже понад два століття виступає консерватизм, — визначальний характер та напрям суспільного розвитку в країнах Заходу та Сходу. Консер­вативність (англ.

Що ж таке традиційний і новий консерватизм? Консерва­тизм — суспільно-політична течія, що характеризується прихи­льністю до стійких суспільних порядків, соціальної та політич­ної спільності, певним ставленням до традицій і звичаїв, сис­теми духовних і політичних цінностей, раціональністю, стрима­ністю здійснення соціальних змін, протистоянням, постійною реалізацією і радикальністю перетворень, утвердженням по­ступального розвитку. Поштовхом до формування консерватив­них переконань у XVI сторіччі став виклик, кинутий ідеями Ре­формації та її релігійно-конфесійними конфліктами і війнами. Мислителі Роберт Хукер, Томас Гоббс та ін. відстоювали ідею суверенності та абсолютності існуючої держави у суперечці з пе­ршими політичними дисидентами — релігійними радикалами, що вважали можливими політичні потрясіння з метою поширен­ня та встановлення нової релігії. Фундаментальні основи консер­ватизму як політичної ідеології сформульовані англійським мис­лителем Едмундом Бьорком. Саме поняття консерватизм введене після заснування французьким письменником Френсісом Шатоб- ріаном журналу «Консерватор» (1815 р.). Фундатори консервати­зму протиставили висунутим Просвітництвом та Французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну і цілісну систему.

Безпосереднє оформлення консервативної ідеології викликане ексцесами Французької революції. Едмунд Бьорк вважав, що ра­дикали переоцінюють раціональний початок у людині, спираю­чись на її розважливість. Щоб стримувати темний та стихійний початок у людині, століттями створювалися інститути державної влади, виховувались традиції та основи моралі. Якщо їх раз і наза­вжди зруйнувати, то перш ніж виникне нове, «правильне», що ор­ганізує початок, енергія руйнування призведе до хаосу, що сприя­тиме створенню тиранії, гіршої за ту, проти якої радикали почали боротися. Встановлення нового порядку за допомогою гільйотини вилилось у логіку взаємознищення, а якобінська диктатура зако­номірно привела до реставрації монархії. Трепетний мотив суспі­льних інтересів — воля, рівність, братерство, їх цінність і значен- ня — консерватизм трактує з позицій іншого пріоритету — ідеї традиціоналізму, наступності, ієрархічності й аристократизму. По­літичним наслідком таких переваг стала повага до свободи як сві­домої слухняності та лояльності громадян держави, а також при­родної вдачі соціальної нерівності, властивої суспільству.

Власне, консервативними, на думку політолога Зенона Лейто­на Генрі, виступають лише дві ідеології: консервативно- реформістська та класична консервативна. Якщо консерватив­но-реформістська ідеологія допускає поступову зміну суспільства шляхом реформ зі збереженням природи існуючих інститутів влади і привілеїв, то класична консервативна ідеологія допускає збереження статус-кво всіх суспільних і державних порядків, традиційних правил, норм, ієрархії влади, опозиційність будь- яким змінам. Ідеологи консервативної ідеї прагнуть провести якомога більш глибоку борозну між консерватизмом, з одного боку, реакцією й екстремізмом, — з іншого. Разом з тим консер­ватори схильні применшувати відмінності між більш правим кла­сичним і більш помірним реформістським консерватизмом, зближуючи їх до таких меж, де саме реформістський консерва­тизм представляє взагалі консерватизм.

Сучасний неоконсерватизм став результатом характерних для еволюції уявлень в межах головної системи цінностей консерва­тизму. Первісно поняття неоконсерватизм адресоване «перебіж­чикам», групі американських ліберальних ідеологів, які перейш­ли на консервативні позиції. Неоконсерватизм означає реальний процес поновлення політики, здійснюваної в межах колишніх пріоритетів та названої «новою консервативною хвилею». Не ви­падково неоконсерватизм згадується паралельно з іменами конк­ретних політичних лідерів — Маргарет Тетчер і Рональда Рейга­на, а звідси — тетчерізм і рейганізм. Всім різновидам сучасного консерватизму притаманне засудження того соціально-еконо­мічного та політичного курсу, синонімом якого виступає поняття держава загального добробуту.

Сучасний консерватизм не має стрункої ідеології, не прого­лошує себе відкритим ворогом будь-яких змін, тим більше — простого повернення до минулого. Вся система цінностей кон­серватизму базується на певності, що минуле ефективніше, ра­ціональніше, ніж сучасне. Звідси прагнення до змін, але ретро­градними (реакційними) методами протистоянням прогресу. Все це визначає основні риси світосприйняття сучасного консервати­зму (Генріх Карл Кальтенбруннер). Спадщина та вірність тради­ціям і цінностям, а, отже, турбота про створення умов, за яких традиції та спадщина сприймалися б та реалізовувалися суспільс­твом. Стабільність — головна умова утвердження істотної цін­нісної орієнтації на людину. Звідси — необхідність протистояти згубному процесу визволення людини від інституціонального об­ґрунтованого порядку, істотна риса якого — державний автори­тет, встановлення такого порядку, коли, базуючись на лояльності громадян, вимагається захист державного суверенітету. Держава повинна бути сильною, здатною чітко відображати політичну во­лю людей. Важливою рисою є також принцип волі, спроможність здійснювати індивідуальну й суспільну ініціативу в межах право­вих норм. Влада не може бути підпорядкована якійсь функціона­льній меті соціальної справедливості, рівності, волі тощо.

Зміст влади, на думку соціолога Роберта Скрутоні, зводиться до того, щоб командувати і впокорювати тих, хто в іншому ви­падку займався б реформами та руйнуванням. Залежно від того, в якій мірі державній владі вдається пов’язати в політиці автори­тет і традиції, складається її міцність та ефективність.

Прогрес суспільний, соціальний, науково-технічний заперечу­ється консерватизмом. I це не випадково. Саме в кінці XX ст. як ніколи гостро постало питання про цінність і важливість прогре­су, його взаємодію з соціальним і, насамперед, науково- технічним. Ускладнювалася взаємодія науково-технічного, сус­пільного прогресу з соціальним прогресом. Постала проблема виживання й збереження роду людського. Глибинні зрушення в усіх сферах примусили замислюватися над тим, чи виправданий прогрес, що веде до відчуження, руйнування традиційних зв’я­зків. Звідси — прагнення людей до вічних моральних і релігійних цінностей, традицій. Виникає сприятливий психологічний клімат для розповсюдження консервативних ідей. Серед постулатів нео­консерватизму виділяється природна та вічна (фізична й розумо­ва) нерівність людей, необхідність суспільних класів і соціальних верств, а, отже, абсурдність спроб соціального рівняння всіх за допомогою законів, недосконалість правління більшості, що схи­льна до потенційної тиранії, необхідність активної участі аристо­кратії у державному управлінні, важлива роль приватної власнос­ті — гаранта особистої свободи та соціального порядку. Все це свідчить, що неоконсерватизм — дуже складне й суперечливе явище і що спрощений його аналіз може ввести в оману.

«Ретроградні» ідеї та засоби безпосередньо спрямовані на змі­ну основи основ функціонування будь-якого суспільного органі­зму — відносин власності.

Важливою стороною процесу обмеження втручання держави у дебюрократизацію стали в 90-х роках зміни у функціонуванні самої державної влади і державних владних структур та держав­ного апарату. В США, Англії, частково у Франції, Німеччині де­які з державних і муніципальних служб передані на контрактних основах бізнесменам. Ще одним істотним напрямком діяльності неоконсерваторів стало їх активне сприяння поширенню різно­манітних систем участі персоналу у підвищенні якості продукції, у вдосконаленні технології виробництва і навіть у прийнятті ке­рівних рішень тощо. Здійснення нововведень означало досить масштабні й глибокі зміни у сфері виробничих відносин і відно­син власності. Їх головний зміст полягає в помітному послаблен­ні відчуження власника і робітника від засобів виробництва, про­цесу та результатів праці. У сфері соціальної політики корекція виявилася менш істотною. Неоконсерватизм відкинув питання про соціальні втрати модернізації. Повністю ігноруються про­блеми відчуження мас від політичних інститутів. Відкидається принцип рівності тощо. Неоконсерватизм перебуває на етапі пев­ної кризи, що створює умови для існування і розвитку інших ідейно-політичних концепцій та доктрин.