Політичні вчення в Стародавньому Римі

Політичні вчення Стародавнього Риму мали багато спільного з політичними вченнями Стародавньої Греції. Поясню­ється це тим, що тут формувались держави на основі однотипних соціально-економічних і станових відносин, з глибокою спадко­вістю у розвитку їх культури.

Один з ідеологів римської аристократії, знаменитий оратор Марк Тулій Ціцерон (106—43 рр. до н. е.) в діалогах «Про держа­ву» і «Про закони», наслідуючи Платона, виклав вчення про дер­жаву. В дусі вчення аристократії твердить, що держава виростає, природно, з сім’ї, що державна влада вручена мудрецям, здатним наблизитись до осягнення світового божественного Розуму. Якби люди жили за заповітами і звичаями батьків, то держава могла б стати вічною. Мета держави — охорона майнових інтересів гро­мадян. Права мудрих і гідних громадян, включаючи право влас­ності, випливають безпосередньо з природи, з природного зако­ну. Марк Ціцерон твердить, що держава не тільки природний ор­ганізм, але й штучне утворення, «народне встановлення», визнає рівність усіх людей від природи і можливість досягнення мудро­сті кожним, хто одержить освіту. Майнові та соціальні відмінно­сті між людьми виникають не від народження, а через відносини приватної власності, що встановлюються в суспільстві. Приватна власність не буває від природи, а виникає або ж на базі давнього володіння нею, або ж володіння за законом і згодою та ін. Пози­тивно оцінюючи значні багатства і договори у житті суспільства, Ціцерон приходить до висновку, що держава тримається на кре­диті, народ вручає свої права монарху в кредит за справедливе управління суспільством.

Важливе місце в історії соціально-політичної думки в Старо­давньому Римі займає представник римського стоїцизму Луцій Антей Сенека (4 р. до н. е. — 65р. н. е.). Численні праці, і, зокре­ма, найбільший твір «Листи до Луцілія», дійшли в оригіналі до сучасності. Зберігаючи пантеїзм грецьких стоїків, тобто розгля­даючи світ як єдине матеріальне і розумне ціле, Луцій Сенека розробляє переважно морально-етичні проблеми, при правиль­ному вирішенні яких досягається спокій і непорушність духу. Не заперечуючи рабства як соціально-політичного інституту, Сенека разом з тим відстоював людську гідність рабів, закликав гуманно ставитись до них як до духовно рівних. Неминучий і божествен­ний за характером, закон долі набуває значення рольового права природи, якому підкорені всі людські відносини, в тому числі держава і закон. Всесвіт — природна держава зі своїм природним правом. Люди і є члени такої держави за законами природи. Окремі ж державні утворення — випадкові та значні для всього людського роду. Розуміння закону долі (природного права), бо­жественного духу власне і полягає в тому, щоб протистояти ви­падковості та в тому числі належності до тієї або іншої малої держави, визнати необхідність світових законів і керуватися ни­ми. Та Сенека свою, в основному індивідуалістичну етику, нама­гається зв’язати з завданнями суспільства і держави. Етика Сене­ки мала великий вплив на формування християнської ідеології.

Наростання кризи рабовласницького ладу вело до різкого по­гіршання становища трудящих. Могутня державна машина Рим­ської імперії жорстоко придушувала повстання рабів і вільних бідняків. Безсилля народних мас вело до посилення релігійних настроїв, надій на допомогу фантастичних сил. У I ст. виникає християнство — рух пригноблених, яке виступало спочатку як релігія рабів, бідняків і безправних, покірних або розсіяних Ри­мом народів. Християни чекали пришестя месії Христа — рятів­ника, божого посланця, який знищить царство Зла, скине гноби­телів у «геєну вогненну», встановить обіцяне пророками царство, де всі люди будуть рівні тощо. Християнство набирає широкого розмаху. Бурхливий розквіт політичної думки у Стародавньому Римі припадає на правління імператора Юстініана (527—568 рр.), який завершив кодифікацію римського права. Справа в то­му, що на період правління Юстініана нагромадилась величезна кількість законів, вердиктів, конституцій і праць римських юрис­тів поза всякої системи та ін., що частково застаріли. Деякі зако­ни, вердикти суперечили один одному, потребували системати­зації; модернізації потребувало і громадянське, преторське імператорське право. З ініціативи Юстиніана здійснено кодифі­кацію законів.

2.