Співвідношення релігії і політики — одна з найсклад­ніших проблем сучасності.

Її актуальність політична, правова, економічна, світоглядна безсумнівна. Порушуються інтереси су­спільства, класів, політичних партій і організацій, держав, окремих особистостей, індивідів.

Взаємодія політики і релігії на різних етапах історії зумовлена спільністю багатьох сторін їх існування та функціонування. По­літика і релігія мають справу з великими масами людей, спрямо­вані на все суспільство, всі соціальні спільності. Політика і релі­гія неминуче перехрещуються. Політика і релігія — частини політичної надбудови суспільства, займають різноманітне місце: політика, як і право, найбільш близька до економічного базису, релігія, навпаки, найбільш віддалена, стоїть далі від матеріально­го життя. Політика, по суті, явище класове і в кожній ситуації одноманітно відображає інтереси певної соціальної спільності. Релігія ж — явище загальнолюдське, але в тих або інших умовах може відображати інтереси різноманітних соціальних спільно­стей, на озброєнні яких перебуває. На відміну від релігії, політи­ка займає домінуюче місце в суспільній структурі, тому що в ній відображаються відносини між соціальними спільностями, кла­сами, від взаємодії яких залежить державний і суспільний лад. Від політики у вирішальному ступені залежить становище релігії та церкви в суспільстві, можливості здійснення нею своєї ролі як форми суспільної свідомості та культури, як світогляду великих груп людей, які вірують, через що релігія зворотно впливає на політику, на політичні рухи. Релігія, ілюзорно відображаючи зо­внішній світ, зовсім небайдужа до подій, що відбуваються у світі, здатна своєрідними шляхами і засобами відгукуватися на них, орієнтуючи людей, які упевнені, що вірять. Релігія, залежно від історичних умов, відволікає тих, хто вірить, від боротьби за по­ліпшення життя або, навпаки, активізує їх в такій боротьбі, тобто може відігравати прогресивну або негативну роль, спираючись на свої соціальні принципи і моральні норми.

Істотні зміни в релігійній догматиці і обрядовості, в її каноні­чній структурі не викликають змін у політиці тоді, як великі по­літичні зміни ведуть до змін у формах релігії, в політиці церков­них об’єднань, що активно пристосовуються до нових умов. На відміну від Людвіга Фейєрбаха, що перебільшував соціальну роль релігії, бачив в ній джерело соціально-політичних змін, кла­сики марксизму показали, що в дійсності спостерігається проти­лежна закономірність. Форми релігійної ідеології постійно міня­лися в зв’язку з політичними змінами, що виявляли себе вже на найранніших ступенях формування релігійних вірувань. В язич­ницьких релігіях первісно всі боги рівні, тому що в первіснооб­щинному ладі існувала загальна рівність людей. Виникнення майнової нерівності породжувало і нерівність серед богів — ви­ділення головних і підлеглих. Перехід від політеїзму (багатобож- ності) до монотеїзму (єдинобожності) тісно зв’язаний зі змінами в політичній структурі давніх східних деспотій. Єдиний Бог, пи­сав Фрідріх Енгельс, ніколи не міг би з’явитися без єдиного ца­ря... Єдність Бога, який контролює численні явища природи, є лише відображення єдиного східного деспота.

Виникнення держав, що прийшли на зміну родоплемінній роз­дрібненості, зумовило появу нового типу релігії. В умовах класо­вого суспільства складаються національно-державні релігії, що освятили існуючий соціально-політичний лад. Поворотним пунк­том в історії релігії стало формування світових релігій: буддизму (VI ст. до н. е.), християнства (I ст. н. е.), ісламу (VII ст. н. е.). Всі релігійні системи породжені соціально-економічними умова­ми. Раніше інших виникає буддизм, спочатку в Індії, згодом в інших азіатських країнах у період утворення рабовласницьких держав. Буддизм прийшов на зміну брахманізму як ідеології ро­доплемінної релігії жерців і військової верхівки, що займали привілейоване становище в країні. Повалення касти, що править, знайшло відображення у виникненні буддизму — ідеології рабо­власницького суспільства; він став більш прийнятною релігією не тільки для класу, який править, а й для широких соціальних спільностей, тому що виключав можливість боротьби за соціаль­ну перебудову суспільства і створював для пригноблених надію на переродження та побудову нового життя.

Основною сферою зв’язку і взаємодії політики та релігії ви­ступають держава і її відносини з церквою: залежність церкви від держави, законів, що видаються і які регулюють економічне і правове становище церкви, можливість її участі в житті суспільс­тва та держави. Постійно виникають суперечності між держа­вою — суб’єктом політичної влади, і церквою — соціальним ін­ститутом, що претендує на участь у вирішенні політичних проблем, на право оцінки внутрішньої і зовнішньої політики держави, на здійснення політичного і морального впливу на ві­руючих, на масову свідомість.

Природно, релігія і церква мають ясно виражену соціально- політичну функцію і тому, поряд з компенсаторною, регулятив- ною, світоглядною, інтегруючою функціями, також є і політичні аспекти. Виконуючи такі функції, церква впливає на політику державної влади, політичні установи, політичну організацію сус­пільства; церква політично впливає на віруючих (частково і неві­руючих) багатьма каналами: через священні книги (Біблія, Коран, Талмуд та ін.), де викладені прозорі політичні настанови щодо відносин між багатими і бідними, щодо ставлення до державної влади, до її глав — царів та інших монархів, щодо ставлення до насильства, до війни і миру та інше; через церковні проповіді священики по-своєму тлумачать священні книги у світлі політи­ки церкви і умов сучасності. Соціально-політичні доктрини, що формуються церковною ієрархією і кадрами богословів, деклара­ції і заяви церковних об’єднань з питань внутрішньої і зовніш­ньої політики держави викладають свою думку про політичні по­дії тощо. За допомогою розгалуженого ідеологічного апарату церква здійснює вплив на широкі маси віруючих, формує їх релі­гійний світогляд. Здійснювані церквою періодичні видання, релі­гійна література, виступи по радіо та телебаченню, суспільно- політична діяльність церковних об’єднань, їх представництво в органах влади і місцевого самоврядування сприяють поширенню релігії, вірувань та обрядів. Церква постійно здійснює співробіт­ництво з державними та суспільними організаціями, з політич­ними партіями, що виникли на релігійній основі.

В історії суспільства, як і на сучасному етапі, виникають і діють різноманітні типи взаємовідносин держави з церквою: ре­алізується пріоритет держави, її панівна роль у ставленні до цер­кви; реалізується пріоритет церкви у ставленні до держави. Пані­вна роль держави у ставленні до церкви характерна для всіх сучасних держав, окрім ісламських. Пріоритет же церкви у став­ленні до держави притаманний лише деяким ісламським держа­вам (Іран, Саудівська Аравія та ін.). В минулому пріоритет церк­ви в державі мав місце на деяких етапах папської влади в Римі, на ранніх стадіях після хрещення Київської Русі.

Пріоритет держави у ставленні до церкви по-різному визначає становище церкви в державі: державна церква і церква, відділена від держави.

Державна церква є, по суті, зрощування церкви з державою, як це мало місце при царизмі, коли російська православна церква користувалася особливими правами і привілеями, будучи части­ною державного апарату, «департаментом релігійних справ» і очолювалася царем через призначеного ним обер-прокурора священного синоду. Священний синод мав необмежену владу над церквою у всій її діяльності, позбавляючи церкву будь-якого са­моврядування. Державною церквою є і протестантська — у Великобританії, очолювана англійської королевою і повністю залежна від урядових чиновників. Вищий орган церкви — гене­ральний синод підпорядкований парламенту; всі його рішення дійсні лише після утвердження їх королівською владою. Англій­ська церква користується перевагами та привілеями, має право брати участь у діяльності парламенту, виконує ряд державних функцій. Інші церкви безправні, їх діячі підлягають дискриміна­ції, особливо це стосується католицької церкви в Ольстері, де протягом багатьох років ведеться політика придушення прав ка­толицької меншості. Державну церкву представляють мусуль­манські релігійні об’єднання, на відміну від християнства і англі­канської церкви, займають чільне становище в країні у ставленні до державної влади і пригнічують громадянські та релігійні сво­боди на догоду ісламу.

Церква, відділена від держави, існує в країнах, де немає дер­жавних церков, де всі церкви рівноправні та не дискримінуються. Тут є два види держав: соціалістичні країни (Китай, Північна Ко­рея, Куба, в минулому СРСР та інші європейські соціалістичні країни), де відділення церкви від держави поєднується зі ство­ренням органів державного контролю над церковними об’єднан­нями і на деяких етапах з явищами дискримінації священнослу­жителів. Всі церкви в таких країнах рівноправні та мають само­врядування. Атеїзм зводиться в ранг державної ідеології, має пе­реваги перед релігією в питаннях пропаганди атеїстичних погля­дів.

Зрозуміло, існує в більшості країн світу нерозривний зв’язок політики та релігії. Але офіційно найбільші конфесії незмінно відрізняють політичну функцію церкви, стверджують, що церква стоїть поза всякою політикою, не бере в ній участі, тому що це мирська сфера життя, що не має спільного з духовною сферою церкви. З початку 90-х років ХХ ст. православна і католицька це­рква забороняють священикам займатися політичною діяльністю, бути членами законодавчої та виконавчої влади. Раніше ж багато ієрархів, в тому числі і патріарх, обиралися до складу Верховних і місцевих Рад народних депутатів. I в ряді зарубіжних країн де­путатами стають священики, як активні суспільні діячі, що кори­стуються авторитетом серед населення. В одному з звернень Ар­хієрейського Собору Російської православної церкви говориться, що «церква не зв’язує себе ані з яким суспільним або державним ладом, ані з якоюсь політичною силою, ані «правою» ані «лі­вою», і може вести діалог з будь-якими суспільними рухами, шу­каючи їх примирення і об’єднання в служінні добру людей». В 60-х роках аналогічна концепція схвалена і другим Всесвітнім Собором католицької церкви. Церква не зв’язана ані з якою фор­мою людської культури, особливо політичною, економічною або соціальною системою. Папа Іоанн Павло II підкреслив, що «місія церкви релігійна, а не політична і не соціальна». Прагнення ряду церков уявити соціальну позицію як політично нейтральну і без­сторонню до будь-яких політичних напрямків має, однак, полі­тичне підґрунтя. Це — спроба замаскувати дійсні політичні оріє­нтації на підтримку певного політичного напрямку. Зокрема, для Ватикану фіктивна нейтральність служить ширмою для прикрит­тя незмінної прокапіталістичної позиції. Церква враховує полі­тичну неоднорідність віруючих, що примикають або співчувають різноманітним політичним партіям. Відкрито стаючи на бік одно­го напрямку, церква ризикує втратити довіру прихильників іншо­го напрямку, тому балансує між ними, займаючи немовби загаль­нолюдську, а не політичну позицію.

Держава завжди зацікавлена в політичній підтримці церкви, че­рез посередництво якої може впливати на віруючих. Відсутність підтримки з боку церкви, навпаки, може завдати втрат керівництву країни, особливо в період виборчих кампаній, формування органів місцевого самоврядування. Правлячі верхи держави прагнуть ви­користати релігію, її вплив, перетворити її в знаряддя своєї політи­ки, нерідко протилежної інтересам віруючих. Цю мету переслідує і керівництво Російської Федерації та України, і не без успіху, зу­стрічаючи відповідну позитивну реакцію з боку православної цер­кви. Відомо, що в середині 90-х років в Росії в умовах політичної боротьби двох гілок влади, що загострилася, Російська православ­на церква виступила проти кривавого насильства, за мирні засоби вирішення конфлікту. Застерігалося, що той, хто проллє невинну кров — буде відлучений від церкви і відданий анафемі. Але, на жаль, попередження церква не реалізувала не тільки після розпра­ви з парламентом, але й в умовах авантюри російської вояччини в Чечні, яка коштувала багатьох тисяч жертв військових та мирних людей. Майже всі органи масової інформації піддавали гострій критиці дії уряду, а патріархія та її численна преса зберігали мов­чання. I надто певно, що в таких подіях церква силою морального авторитету могла б утримати правлячі кола Росії, агресивну вояч­чину від масового братовбивства, від злочинних акцій. Але так не трапилося. Дедалі більше змикаючись з державним режимом, цер­ква бере курс на клерикалізацію політичного, суспільного та духо­вного життя на основі її визнання державною церквою. Митропо­лит Санкт-Петербурзький та Ладозький Іоанн намагається обґрунтувати клерикальні претензії церкви, стверджуючи, що «критерієм державного устрою повинна стати його богоугодність, що співвіднесена з тисячолітніми святинями віри». Клерикалізації православної церкви в Україні, Росії сприяє діяльність політичних партій, створених в Україні та Росії на релігійній основі — народ­но-православного руху, Християнсько-патріотичного союзу, ро­сійського християнсько-демократичного руху, Української хрис­тиянсько-демократичної партії та інших об’єднань, що підтримують тісний зв’язок з церквою та її політичну доктрину.