§ 14.5. ОСОБЛИВОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ В ПРОЦЕСІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

У правовому регулюванні можна виділити три рівні.

Перший рівень - суспільний. На рівні суспільства правове регулювання здійснюється опосередковано, шляхом закріплення і підтримання певних умов життєдіяльності людей, насамперед, встановленням та закріпленням суспільного ладу.

На другому рівні (його можна назвати статусним) відбувається визначення правового стану - правового статусу громадян, установ, організацій, підприємств, органів держави. Встановлюючи структуру органів держави, підприємств та установ, цілі та порядок їх діяльності, правове положення особи тощо, право забезпечує регулювання суспільних відносин у певних межах, достатніх для нормального функціонування суб'єктів права.

На третьому рівні (індивідуальний рівень) правове регулювання має дещо інші особливості. Норми права прямо і безпосередньо адресовані певному суб'єкту. Вони зобов'язують, забороняють чи дозволяють певні форми поведінки. Поведінка індивіда визначається складною взаємодією зовнішніх і внутрішніх впливів, причому залежно від ситуації ті або інші її варіанти домінують. Правове регулювання пов'язане, насамперед, із зовнішнім впливом на поведінку людини. У процесі цього впливу реалізуються можливості, закладені в правовій системі та в організації діяльності державних органів, спрямованої на реалізацію норм права (інформування суб'єктів права, тлумачення норм права, контроль за їх виконанням, профілактика, застосування санкцій тощо)^[CCCXXXIX].

У випадку внутрішнього впливу неабиякого значення набувають сфера дії свідомості людини та її внутрішні мотивації. Мораль є внутрішнім регулятором поведінки людей.

Право по-справжньому дієве тоді, коли його норми реалізуються за внутрішнім переконанням - свідомо, і не потребують зовнішнього примусу. Мораль набуває в праві особливої форми свого існування. Тому дотримання всіх без винятку норм права (безвідносно до їх змісту) стає вимогою моралі. Проблема співвідношення моральних цінностей і права має не лише теоретичне, а й практичне значення, стосується гуманістичної спрямованості права, його доцільності та ефективності. В юридичній літературі підкреслюється, що норма права не може бути ефективною, якщо суперечить вимогам моралі.

Первинний рівень правового регулювання утворюється такими елементами: соціальними суб'єктами, що беруть участь в процесі правового регулювання, правовими засобами і методами, що використовуються в такому регулюванні, а також формами праворегулятивної діяльності.

Соціальні суб'єкти, що беруть участь в процесі правового

регулювання поділяються на суб'єктів юридичної діяльності і суб'єктів правореалізації. Поліція та її працівники в процесі правового

регулювання в більшості випадків виступають суб'єктами правоохоронної системи - носіями державно-владних повноважень. У той же час вони є учасниками внутрішньоорганізаційних трудових і службових правовідносин, а тому виступають суб'єктами правореалізації.

Діяльність поліції - державно-владна діяльність служб та підрозділів поліції, що спрямована на виконання завдань і функцій покладених на них суспільством.

Не дивлячись на те, що традиційно її відносять до діяльності правоохоронної, що обумовлено загальною функціональною спрямованістю в правовому регулюванні (обслуговуванням механізму правозабезпечення), вона органічно поєднує в собі різні види юридичної діяльності, що виділяється за різними підставами.

У процесі діяльності поліції має місце складне переплетення різних видів юридичної діяльності, а також взаємні переходи з однієї форми в іншу (з організаційно-розпорядчої в контрольну, з контрольної - в правозастосовну, з адміністративно-юрисдикційної - в кримінально- процесуальну і тому подібне).

Найбільш високоорганізований, рівень правового регулювання утворюється трьома соціально-правовими механізмами:

праворегламентація, правозабезпечення і правова саморегуляція.

Процес правової регламентації суспільних відносин забезпечується за допомогою правотворчої (законотворчої та підзаконно-нормотворчої), правосистематизуючої та інтерпритаційної діяльностей, що і складають єдиний механізм правової регламентації.

Значення правотворчої діяльності поліції зумовлюється тією обставиною, що від її рівня та якості, залежить досконалість правової бази діяльності поліції, наявність якої - це неодмінна умова ефективної роботи служб і підрозділів поліції з виконання покладених на них завдань щодо захисту прав та основоположних свобод людини і громадянина, охорони правопорядку і протидії злочинності.

У змістовому плані правотворча діяльність поліції пов'язана з виданням відомчих нормативно-правових актів і включає чотири основні стадії:

- виявлення потреби у правовій регламентації;

- розробка проекту нормативно-правового акта;

- проведення правової (юридичної) експертизи проекту нормативно-правового акта;

- прийняття нормативно-правового акта.

Пріоритетними напрямами участі поліції у правотворчому процесі виступають:

- забезпечення захисту конституційного ладу і територіальної цілісності держави;

- забезпечення особистої безпеки громадян, охорона їх прав, свобод і законних інтересів;

- протидія корупції та тіньовій економіці;

- підвищення ефективності роботи щодо розкриття і розслідування кримінальних правопорушень (проступків);

- протидія незаконному обороту спирту і алкогольної продукції, наркотичних засобів;

- посилення контролю за обігом зброї, приватною охоронною діяльністю;

- вдосконалення організаційно-правового положення поліції.

Механізм забезпечення процесу правомірної реалізації норм права їх безпосередніми адресатами - явище більш складне. Забезпечити - означає зробити можливим, здійсненим. Це - головна мета юридичної діяльності на даному етапі правового регулювання. Вона, у свою чергу, поділяється на більш конкретні цілі:

- створення необхідних юридичних умов, передумов для реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків;

- здійснення контролю за правомірністю процесу реалізації норм права;

- усунення перешкод, що виникають при реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків: захист і відновлення порушених права, в необхідних випадках - застосовувати заходи примусу щодо виконання покладених на суб’єкта юридичних обов’язків.

Належна реалізація норм права, забезпечується в процесі організаційно-розпорядчого, реєстраційного, засвідчувального і дозвільного видів юридичної діяльності.

У разі виявлення порушень за допомогою контрольної діяльності виникає необхідність в усуненні перешкод у правореалізаційному процесі (припинення правопорушень, захисту і відновлення порушених прав) і в притягненні правопорушників до відповідальності. У цьому випадку в правове регулювання включаються охоронні види юридичної діяльності (правозахисна, правообмежувальна, правовиконавча). У межах процесуальних форм до відповідних суб’єктів застосовуються заходи державного примусу, і забезпечується правомірна реалізація суб’єктивних прав і юридичних обов’язків безпосередніми адресатами норм права. Основними суб’єктами цих різновидів юридичної діяльності виступають державні органи, що утворюють правоохоронну підсистему держави (суди, прокуратура, поліція, служба виконання покарань та ін.), то можуть застосовувати правові засоби охоронного типу.

Таким чином, механізм правозабезпечення складають ті види юридичної діяльності, в процесі та за допомогою яких, здійснюється

піднормативне регулювання і охорона суспільних відносин, забезпечується нормальний процес реалізації норм права їх безпосередніми адресатами: організаційно-розпорядча, реєстраційна, засвідчувальна, дозвільна, правозастосовна, контрольна,

правообмежувальна, правозахисна, правовідновлююча та

правовиконавча.

Правоохоронна діяльність охоплює такі основні напрями:

- виявлення, запобігання й розслідування кримінальних правопорушень (проступків) та інших правопорушень;

- захист державної (національної) безпеки, державного кордону та правопорядку в Україні;

- забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства.

Правоохоронна діяльність спрямована на запобігання виникненню умов і можливих причин та вчиненню суспільно небезпечних дій, припинення їх розвитку та ліквідацію наслідків. Різним видам правоохоронної діяльності властива одна спеціальна ознака. Вона полягає в тому, що охорона прав фізичної чи юридичної особи здійснюється шляхом застосування публічно встановлених процедур. Як охоронний інструмент держави, правоохоронна діяльність впливає на поведінку суб'єктів правовідносин за допомогою використання дозволів, приписів, заборон, контролю за їх додержанням та застосування юридичної відповідальності.

Правоохоронна діяльність, яку здійснюють правоохоронні органи, визначається правоохоронною функцією держави, що є об'єктивною потребою розвитку держави й суспільства та спрямована на забезпечення правопорядку. Забезпечення правопорядку може відбуватися лише в межах законності.

Підтримання правопорядку та припинення правопорушень покладено на компетентні державні органи (зокрема, поліцію), для яких діяльність із запобігання правопорушенням, дізнання та розслідування кримінальних правопорушень (проступків) є обов'язковою й полягає в невідкладному та відповідному реагуванні на факти невиконання або неналежного виконання вимог норм права з боку юридичних або фізичних осіб.

Державне регулювання всієї правоохоронної діяльності здійснюється шляхом правового визначення конституційних та інших законодавчих засад цієї діяльності, її стратегії, основних напрямків і завдань на певний період, забезпечення реальної координації зусиль усіх державних структур, зокрема правоохоронних органів, а також відповідних громадських формувань та органів місцевого самоврядування, які мають свою компетенцію з питань підтримки правопорядку на території обслуговування^[CCCXL].

Істотними гарантіями регулювання діяльності поліції є різні форми державного контролю та нагляду, які дозволяють своєчасно вносити відповідні корективи до організації діяльності її підрозділів і на підставі інформації про фактичні ситуації, явища чи зміни застосовувати заходи до усунення недоліків. Ефективність контролю забезпечується багатьма чинниками, і насамперед його спрямованістю, систематичністю, усеосяжним характером, дієвістю здійснюваних заходів і надійною правовою базою.

Природно, що безпосередня практична діяльність служб та підрозділів поліції є об'єктом внутрішньовідомчого контролю з боку МВС України та його відповідних структур чи підрозділів. Але важливим є і контроль з боку судових органів та нагляд за діяльністю поліції органів прокуратури. Певним чином на ефективність діяльності поліції впливають різні види громадського контролю, а також думка територіальних громад, ураховувати яку важливо в організації діяльності з метою подальшого розвитку партнерських відносин поліції з населенням.

У нових умовах розвитку суспільства основними напрямами правового регулювання діяльності поліції є:

- розгляд поліції як організації з надання сервісних (адміністративних) послуг населенню та діяльність якої спрямована на забезпечення (охорону та захист) прав і основоположних свобод людини та громадянина, інтересів суспільства і держави;

- розширення повноважень місцевого самоврядування (об'єднаних теритріальних громад) щодо створення підрозділів превентивної поліції (поліції в освітньому середовищі тощо);

- надання поліції статусу власне правоохоронного органу, що передбачає необхідність зведення до мінімуму функцій поліції, що безпосередньо не пов'язані з попередженням, припиненням і розкриттям кримінальних правопорушень (проступків);

- забезпечення балансу обов'язків і прав поліції, створення ефективних механізмів контролю за їх виконанням та гарантій їх реалізації;

- зміцнення кадрів поліції, поліпшення роботи з персоналом (створення резерву кадрів), посилення правового та соціального захисту її працівників, їх реабілітації (супроводження);

- підвищення рівня правового регулювання організації та діяльності поліції шляхом визначення головних аспектів її функціонування на законодавчому рівні.

Правові обмеження, стимули та заохочення як засоби правового регулювання.

Правове обмеження - це правове стримування протиправного діяння, що створює умови для задоволення інтересів контрсуб’єкта і суспільних інтересів по охороні та захисту.

Загальні ознаки реалізації правових обмежень:

- вони пов’язані з несприятливими умовами (загроза або позбавлення певних цінностей) для здійснення власних інтересів суб’єкта, бо направлені на їх заборону і одночасно на задоволення інтересів іншої сторони і суспільних інтересів по охороні та захисту;

- повідомляють про зменшення об’єму можливостей, свобод чи прав особи, що досягається за допомогою обов’язків, заборон, покарань і т.п.;

- позначають собою негативну правову мотивацію;

- припускають зниження негативної активності;

- направлені на захист суспільних відносин, виконують функцію їх охорони.

Види правових обмежень:

Залежно від елементу структури норми права виділяють:

- юридичний факт - обмеження (гіпотеза);

- юридичний факт - обов'язок, заборону, припинення (диспозиція);

- юридичний факт - покарання (санкція).

Залежно від предмету правового регулювання виділяють:

- конституційні обмеження (до досягнення певного віку обиратися на посаду президента);

- цивільні обмеження (заборона особі, яка зловживає наркотичними засобами, алкоголем, психотропними речовинами бути опікуном чи всиновлювати дитину);

- екологічні обмеження (заборона вилову риби під час нересту) тощо.

Залежно від обсягу виділяють:

- повні обмеження (обмеження дієздатності дітей);

- часткові обмеження (обмеження дієздатності неповнолітніх у віці від 14 до 18 років).

Залежно від часу дії виділяють:

- постійні обмеження (встановлені законом виборчі обмеження);

- тимчасові обмеження (позначені в акті про надзвичайне положення).

Залежно від змісту виділяють:

- матеріально-правові обмеження (позбавлення премії);

- морально-правові обмеження (догана).

Правовий стимул - це правове спонукання до законослухняної поведінки, що створює режим сприяння для задоволення власних інтересів суб’єкта.

Загальні ознаки реалізації правових стимулів:

- вони пов’язані із сприятливими умовами для здійснення власних інтересів особи, оскільки виражаються в обіцянці або наданні цінностей, а іноді у відміні або зниженні міри позбавлення цінностей (наприклад, відміна або зниження міри покарання є стимул);

- повідомляють про розширення обсягу можливостей, свободи, бо формами прояву правових стимулів виступають суб’єктивні права, законні інтереси, пільги, заохочення;

- визначають позитивну правову мотивацію,

- припускають підвищення позитивної активності;

- направлені на впорядковану зміну суспільних відносин, виконують функцію розвитку соціальних зв’язків.

Види правових стимулів:

Залежно від елементу структури норми права виділяють:

- юридичний факт - стимул (гіпотеза);

- юридичний факт - суб’єктивне право, законний інтерес, пільгу (диспозиція);

- юридичний факт - заохочення (санкція).

Залежно від предмету правового регулювання виділяють:

- конституційні стимули;

- адміністративні стимули;

- цивільні стимули;

- екологічні та інші стимули;

Залежно від обсягу виділяють:

- основні стимули (суб’єктивне право);

- часткові стимули (законний інтерес);

- додаткові стимули (пільга) стимули.

Залежно від часу дії виділяють:

- постійні стимули (право на власність);

- тимчасові стимули (разова премія).

Залежно від змісту виділяють:

- матеріально-правові стимули (зарплата);

- морально-правові стимули (подяка).

Правові заохочення - це форма і міра юридичного схвалення добровільної, заслуженої поведінки, внаслідок чого суб’єкт винагороджується, для нього наступають сприятливі наслідки.

Заслуга є підставою для правового заохочення і однією з головних його ознак.

Заслуга - це добросовісний, правомірний вчинок, який пов’язаний із значним перевиконанням суб’єктом своїх обов’язків або з досягненням їм загальновизнаного корисного результату і таким, що є підставою для застосування заохочення.

Заслуга характеризується наступними рисами:

- пов’язана з соціально-активною поведінкою, із здійсненням позитивних обов’язків;

- це добросовісне відношення особи до виконання свого обов’язку;

- це правомірна поведінка, що не суперечить юридичним нормам;

- вона пов’язана із значним перевиконанням особою своїх обов’язків або з досягненням їм загальновизнаного корисного результату (перевиконання означає поведінку, що втілюється в суспільно корисному діянні, що перевершує по своїх масштабах підсумки звичайних дій);

- є підставою для застосування заохочувальних заходів точно так, як і підставою для застосування заходів покарання виступають правопорушення (більш того, характер і ступінь заслуг визначають вид заохочення).

Правові пільги, привілеї, імунітети

Як виняткові засоби правового регулювання виступають правові пільги, привілеї, імунітети.

Правові пільги - правомірне полегшення становища суб’єкта права через надання будь-яких переваг або часткового звільнення від виконання встановлених загальних правил і обов’язків.

Ознаки правових пільг:

- виражаються в створенні сприятливішого режиму для задоволення інтересів суб’єкта права;

- доповнюють основні права і свободи суб’єкта права специфічними можливостями юридичного характеру, створюють його спеціальний статус;

- фіксуються в нормативних актах відповідно до демократичних процедур правотворчості як правомірні винятки (законні вилучення).

Правові пільги встановлюються, як правило, для осіб:

1) інтереси яких не можуть одержати необхідного забезпечення (реалізації, охорони і захисту) у межах загальних правил (стан здоров'я, специфіка праці — у шкідливих умовах та ін.);

2) у корисній діяльності яких зацікавлені суспільство і держава.

Правові пільги виконують функції:

компенсаційну - формує приблизно рівні можливості для розвитку осіб, які перебувають в нерівних умовах у силу біологічних і соціальних причин. Наприклад, створення особливих умов праці для сліпих; надання пільг інвалідам і учасникам Великої Вітчизняної війни; поліпшення умов праці вагітним жінкам тощо;

стимулюючу - спрямована на суспільно-корисну діяльність, створює сприятливі умови для задоволення власних інтересів особи. Наприклад, податкові пільги, встановлювані з метою розвитку підприємництва, виробництва, фермерства, інвестиційної діяльності та ін. Стимулююча функція у пільг є більшою, ніж у дозволів, але меншою, ніж у заохочень. Компенсаційна і стимулююча функції правових пільг тісно взаємозалежні.

Правові привілеї - спеціальні (виняткові) правові пільги, встановлені для конкретних суб’єктів вищого ешелону влади, необхідні для повного і якісного здійснення ними обов’язків. У певних випадках правові привілеї встановлюються для громадян, підприємств, установ, організацій. Наприклад, надання відстрочки від призову на військову службу окремим категоріям громадян.

Відмінність правових привілеїв від правових пільг: Привілеїв не може бути багато, у противному випадку вони істотно послабляють значимість розуміння права як справедливої і рівної міри свободи. Пільги мають більш широку сферу застосування.

- привілеї встановлюються в спеціальних статусах особливої категорії осіб або однієї особи (дипломатів, депутатів, міністрів, президента тощо), тоді як правові пільги характеризують спеціальний статус відповідних груп населення (інвалідів, пенсіонерів, студентів, матерів одинаків та ін.);

- привілеї є більш персоніфікованими правовими засобами, ніж правові пільги, співвідносяться з ними як «окреме» з «особливим»;

- привілеями виділяється категорія осіб, якій вони необхідні для повноцінного здійснення функціональних непростих обов’язків і тим самим відшкодовуються «управлінські» витрати цих людей, тоді як за допомогою пільг «вирівнюється» фактична нерівність ряду соціальних категорій осіб.

Важливо, щоб привілеї не встановлювалися пануючою елітою в обхід закону.

Імунітети - особливі пільги і привілеї, пов’язані зі звільненням осіб від певних обов’язків і відповідальності, що конкретно встановлені в нормах міжнародного і національного права. Наприклад, імунітет дипломатичних представників.

Відмінність імунітетів від правових пільг і привілеїв:

- імунітети виявляються у вигляді негативних пільг (звільнення від сплати податків, звільнення від відповідальності та ін.), тоді як правові привілеї виражаються в позитивних пільгах, перевагах;

- імунітети мають на меті забезпечити виконання міжнародних, державних і суспільних функцій, офіційних службових обов’язків, тоді як правові привілеї є пільгами для владних органів і посадових осіб;

- імунітети поширюються на коло осіб, чітко визначених у нормах міжнародного права, конституціях та інших законах (в Україні — дипломатичний і консульський корпус, Президент, депутати, зареєстровані кандидати в депутати, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, члени виборчих комісій із правом вирішального голосу, члени комісій по проведенню референдуму з правом вирішального голосу, Голова Рахункової палати та ін.). Що стосується правових пільг і привілеїв, то їх носії не так чітко і певно названі в законодавстві.

Види імунітетів:

Залежно від територіальної сфери дії: міждержавні;

внутрішньодержавні.

Залежно від субординації норм у правовому регулюванні: матеріальні (право безмитного ввозу особистого майна при первісному занятті дипломатичної посади та ін.); процесуально-правові (імунітет суддів, недоторканність депутатів, імунітет контролюючих органів та ін.).

Залежно від об’єкта, забезпечуваного імунітетом: імунітет на особисту недоторканність; імунітет на недоторканність службових і житлових приміщень; недоторканність службового листування; недоторканність майна і т. д.

Контрольні питання:

1. Чи можна розглядати правове регулювання як різновид правового впливу на суспільні відносини.

2. Сформулюйте поняття правового регулювання та вкажіть його ознаки.

3. Наведіть елементи механізму правового регулювання.

4. Розкрийте поняття правового впливу та вкажіть його основні види.

5. Охарактеризуйте типи правового регулювання.

6. Назвіть та охарактеризуйте методи і способи правового регулювання.

7. Охарактеризуйте елементи механізму правового регулювання.

8. Охарактеризуйте правові риси заслуги.

9. Назвіть відмінності правових привілеїв від правових пільг.

10. Відмінність імунітетів від правових пільг.

Корисні джерела для підготовки до занять:

1. Демків Р. Я. Правове регулювання як юридичне явище: окремі аспекти розуміння. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». 2015. Вип. 34. Т. 1. С. 19-23

2. Дрозд В. Г. Правове регулювання досудового розслідування: проблеми теорії та практики: монографія / В. Г. Дрозд; МВС України, Харків. нац. ун-т внутр. справ. - Київ, 2018. - 448 с. - ХБВЫ 978-966-916­792-7

3. Загурська-Антонюк В. Ф. Полістратегія та правове регулювання політики національної безпеки. Інвестиції: практика та досвід. 2020. № 19-20. С. 134-140

4. Ковалів М. В. Правове регулювання правоохоронної діяльності: навчальний посібник / М. В. Ковалів, С. С. Єсімов, Ю. Р. Лозинський. - Львів: ЛьвДУВС, 2018. - 323 с.

5. Островська Б. В. Міжнародно-правове регулювання права людини на життя в контексті біоетики : автореф. дис.... д-ра юрид. наук / Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Київ, 2021. 44 с.

6. Подковенко Т. Правове регулювання медіації у європейському праві [Текст] / Тетяна Подковенко, Наталія Фігун // Актуальні проблеми правознавства. - 2019. - Вип. 4. - С. 22-29

7. Правове регулювання організації та діяльності суб'єктів сектора безпеки і оборони: збірник документів і матеріалів / Упорядники: Беланюк М.В., Доронін І.М., Лебединська О.В., Радзієвська О.Г., Пилипчук В.Г., Шамара О.В., Фурашев В.М. - К.: Видавничий дім «АртЕк». - 2020. - 756 с.

8. Правове регулювання та економічні свободи і права : монографія / за ред. проф. Михайла Савчина. Ужгород : Видавництво «РІК-У», 2020. 224 с.

9. Хамула П. І. Правоохоронні органи в системі органів державної влади: дис.... канд. юрид. наук : 12.00.01 / Павло Іванович Хамула. - Харків, Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого, 2016. - 238 с.

10. Ярмакі Х. П. Механізм правового регулювання [Електронний

ресурс] /Х. П. Ярмакі // Південноукраїнський правничий часопис. - 2013. - № 2. - С. 81-87. - Режим

доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ Pupch_2Oi3_2_3O