Участь адвоката при допиті підозрюваного, обвинуваченого.

Важливим із точки зору захисту є етап досудового слідства, коли слідчий, зібравши достатньо доказів, що вказують на вчинення злочину або вчинення злочину певною особою, визнає її підозрюваною чи виносить постанову про притягнення її у якості обвинуваченого.

Наведене зовсім не означає, що адвокат намовляє чи підмовляє підзахисного давати неправдиві показання. Підозрюваний, обвинувачений сам визначить для себе стратегічну лінію поведінки: визнавати свою вину повністю чи частково, заперечувати свою причетність до злочину, а може, відмовитися від показань взагалі. Адвокат лише дає праву пораду, виходячи з обраної ним й підзахисним тактики захисту, підказує, якими законними методами й способами можна відстоювати свою позицію у справі. Якщо, приміром, не підготувати підзахисного до пред'явлення йому обвинувачення, то це може спричинити неадекватну поведінку клієнта після ознайомлення його з постановою про притягнення в якості обвинуваченого. Якщо підзахисний не визнав свою вину або визнав лише частково, а у постанові з великою «натяжкою», а подекуди упереджено слідство звинувачує обвинуваченого у всіх гріхах, в яких насправді він не винний, то це може вивести з рівноваги обвинуваченого. У присутності слідчого не просто пояснити, що таке обвинувачення не підтверджується доказами, що воно побудоване лише на припущеннях і при перевірці у судовому засіданні буде спростоване.

Законодавством не врегульовано те, як повинен діяти захисник під час допиту, чи має він право втручатися й рекомендувати підзахисному відповідати на те чи інше запитання слідчого.

Допит обвинуваченого - це найпоширеніша слідча дія, коли захисник бере участь у досудовому слідстві.

Завдання адвоката не в тому, щоб задати будь-яке запитання аби справити враження, що він є активним учасником процесу. Перш ніж задати запитання необхідно для себе вирішити: 1) яку мету ви ставите, задаючи таке запитання, 2) у який момент допиту найдоцільніше задати питання, 3) наскільки відсотків ви впевнені в одержанні бажаної, очікуваної відповіді. Лише після вирішення цього непростого логічного завдання, можна зважитися на запитання. І зовсім не біда, якщо слідчий, із своїх суб'єктивних міркувань, відхилить ваше запитання. Важливо інше. Відповідно до ч. 7 ст. 48 КПК слідчий мусить занести у протокол допиту зміст відхиленого питання.

Допит підсудного.

При підготовці до процесу захисник, як правило, знає чи буде підзахисний давати в судовому засіданні показання. Зрозуміло, що таке рішення приймає сам підсудний, але обов'язок захисника роз'яснити йому, що судова практика визначається щодо випадків, коли під судний відмовляється давати в судовому засіданні показання: показання підсудного, які він давав на досудовому слідстві, оголошуються й досліджуються судом та кладуться в обґрунтування вироку.

Інше питання, коли в конкретній справі тактично виправдано обрати лінію поведінки мовчання. Але це - виняткові ситуації.

Подекуди складно підзахисному сформулювати відповіді на запитання, суті яких він не розуміє, що може ви кликати розгубленість, а це, у свою чергу, прокурор відразу ж витлумачить таким чином, що підсудний намагається викрутитися, що він дає неправдиві показання.

Щоправда, це не означає, що підсудний повинен вивчити напам'ять усі запитання і в судовому засіданні, мов робот, стереотипно відповідати. Такий хід допиту наштовхне суд на думку, що відповіді підсудним завчені напередодні судового засідання, що може також негативно відбитися на завданнях захисту.

Запитання підсудному слід ставити у формі, яка б не до пускала двозначності. Кожне запитання має бути сформульоване якомога більш просто, ясно і коротко. Отримавши відповідь, захисник не повинен поспішати з наступним питанням, він має переконатися, що відповідь записано до протоколу судового засідання. Для цього захисникові достатньо подивитись в бік секретаря судового засідання, який має вже очікувати на наступні запитання. Недопустимою є постановка декількох запитань одночасно. Наприклад: «Поясніть, коли ви прийшли на місце події, хто там був і що ви побачили?». В таких випадках більш ймовірно, що підсудний щось у відповіді упустить, а захисник може цього не зауважити. Чим більше захисник поставить коротких, конкретних й точних запитань, на які буде дано чіткі однозначні відповіді підсудного, тим більше шансів для захисту добитися бажаного судового рішення. Адже, ухвалюючи вирок, судді за протоколом звіряють те, що сказав підсудний.

Неприпустимо розпочинати захиснику допит підзахисного із запитання, чи він добре пам'ятає свої показання, які пін давав на досудовому слідстві Підсудний відразу після такого запитання насторожується, в нього виникає занепокоєння, що на запитання прокурора він давав не ті показання, які були потрібні. Увага його розсіюється і, ймовірно, що в подальшому йому складно буде сконцентруватися. Якщо захисник виявляє, що показання підсудного, які він дав у судовому засіданні, дещо відрізняються від показань у якості обвинуваченого, то необхідно дуже поступово й методично правильно підводити підсудного до цих суперечностей.

Важливо пам'ятати, що з позицій вимог закону - адвокатові не випадає нагадувати підсудному про будь-які компрометуючі його дані: про попередню судимість, про аморальні вчинки тощо. Окремі адвокати, маючи намір показати ніби свою об'єктивність у справі, відсутність бажання вигороджувати підзахисного, серед іншого, нагадують і про аморальні факти з його життя. Вони помилково гадають, що порівняно із злочином такі факти не мають вирішального значення для долі підзахисного. Але це далеко не так. Інколи фатальною для підсудного може бути навіть, на перший погляд, незначна обставина, яка пов'яже ланцюг висновків, невигідних для нього.

Непривабливою виглядає ситуація, коли захисник, нібито намагаючись переконати суд, що хоче допомогти йому у встановленні істини, вимагає від підсудного говорити у суді лише правду. Така «ведмежа» послуга захисника ні до чого доброго не приводить, оскільки такий захисник втрачає в очах учасників процесу повагу й довіру.

Заборонено також захисникові висловлювати своє негативне ставлення до іншого підсудного. Коли є колізія інтересів підсудних, завдання захисника полягає в тому, щоб за допомогою лише доказів спростовувати невигідні для клієнта твердження інших підсудних, ведучи дискусію в рамках морально-етичних норм.

У криміналістичній літературі подаються різні прийоми і способи, які рекомендується використовувати слідчим при допиті підозрюваних, обвинувачених. Одним із таких є прийом форсування темпу допиту. Рекомендуючи цей спосіб, Г. Г. Доскулов зауважує: «Нав'язуючи допитуваному активність, слідчий бере ініціативу у свої руки, випереджує хід його думок, не даючи можливості для роздумів і викрутів. Надходження активної інформації від слідчого виключає сповільнення відповідей і використання видуманої брехні. Збудження, напруження примушують допитуваного відступати від наперед продуманих відповідей і виключає можливість пауз для обмірковування нової неправдивої інформації» [26, с.

Але автор залишає поза увагою, як правильно зазначає Т. В. Варфоломеєва, що особи з різними типами нервових систем (холерики, сангвініки, флегматики, меланхоліки) по-різному за темпом можуть обдумувати й висловлювати свої думки, в кожного з них за своїм темпом неоднаково відбувається процес мислення [27, с. 56]. Ось чому у своїй основі такий прийом є не чим іншим, як психічним тиском на допитуваного, оскільки він позбавляє можливості особу певною мірою використати своє право дати показання на свій захист.

Наведений прийом не узгоджується з психофізіологічними аспектами відтворення у пам'яті подій, явищ, певної інформації. Адже швидкість відповіді обвинуваченого також може залежати, і значною мірою, від часу, який пройшов із моменту події злочину і допиту.

Слідчі органи застосовують й інші «прийоми»: «розпалювання конфлікту», «дезінформація», «раптовість» тощо.

Усі ці «наукові» прийоми є нічим іншим, як психічним насильством над особою. Адже, приміром, що собою являє, по суті, такий прийом, як дезінформація. Остання є не чим іншим, як малою чи великою брехнею. Слідчий інформує обвинуваченого, що його співучасник уже затриманий і дає поширені показання на нього, заявляє, що саме він був ініціатором та організатором цього злочину. Для переконливості слідчий навіть дістає будь-який списаний аркуш і «цитує» показання співучасника. У такій ситуації залежно від інтелекту, типу нервової системи, рівня культури обвинувачений може вдатися до обмовляння, до помсти за «зраду», хоча слідчий буде задоволеним від отриманих показань. Можливий варіант, коли такий обвинувачений сам обмовить себе. Як справедливо пише О. Я. Баєв, самообмова може стати наслідком відчаю у зв'язку з інформацією, що стала йому відома. Внаслідок таких «прийомів» слідчого особі допитуваного може бути заподіяна тяжка психічна травма [28, с. 33].

Допит свідків, потерпілого.

Судове слідство є винятково важливим етапом стадії судового розгляду і вирішення кримінальної справи. Як зауважує П.

Як правило, у більшості кримінальних справ основним джерелом доказів виступають показання свідків. Ось чому захисник має добре бути підготовленим до отримання від свідків максимально вигідних для захисту показань.

Для захисника важливо пам'ятати, що завжди актуальним є питання встановлення психологічного контакту із свідком чи потерпілим безпосередньо під час їх допиту. Як зазначає Костицький М.В. створенню сприятливої психологічної атмосфери при допиті сприяє ряд обставин, на які слід зважати захисникові, саме: «Інтелектуальний рівень особи, що допитує, його знання, життєвий досвід, володіння матеріалами справи, а також особистісні якості: товариськість, вміння володіти словом, шанобливе ставлення до людей, вміння прихилити їх до себе, уважність, здатність слухати, стриманість, емоційна врівноваженість...»[30, с. 42].

У спеціальній літературі слушно наголошується, що допит свідка в судовому засіданні має свої психологічні особливості. Якщо допит свідка на досудовому слідстві відбувається, як правило, один на один із слідчим, то в судовому засіданні ситуація зовсім інша. Присутність в залі суду деколи великої кількості людей може сковувати свідка. Даючи показання в присутності підсудного чи потерпілого, свідок може побоюватися їх реакції, може відчувати жалість до підсудного, що спричиниться до пом'якшення показань. Можна очікувати також, що показання свідок буде давати, пристосовуючись до інтересів присутніх осіб чи відверто демонструвати знайомим свою обізнаність, використовуючи давання показань як засіб самоствердження й підвищення свого власного авторитету у присутніх. Наведене вище захисник має враховувати при допиті свідків у судовому засіданні.

Досвідчені адвокати стверджують, що навіть свідки обвинувачення будуть більш лояльні до адвоката під час їх допиту, якщо адвокат зуміє з самого початку допиту засвідчити увагу до свідка. Адже свідок - це, як правило, людина, яка не обізнана із всіма нюансами процесу. .

Інше питання - щодо свідків захисту. Захисник вправі підготувати таких свідків до процесу. В літературі наголошується, що досі ще побутує неправильне уявлення про поняття «підготовка адвокатом свідка» до допиту. Дехто під цим розуміє підкуп, підмову свідка давати в судовому засіданні потрібні для захисту показання. Це не так. Уже багато століть європейські правові системи допускали й допускають, що адвокат вправі свідків захисту готувати до допиту.

В таке поняття вкладається щось подібне (існує в США) до списку питань для підготовки свідків до допиту в суді присяжних, розроблений Американською Асоціацією юристів. Зокрема, в цьому списку є методичні поради, як себе підготувати до судового засідання [31, с. 87].

Видається, що такий, чи, можливо, трохи розширений перелік питань для підготовки свідків до допиту в судовому засіданні може бути використаний захисником. Адже захисник не просить свідка давати неправдиві свідчення, але, запропонувавши методичні поради, роз'яснивши саму процедуру допиту свідка в судовому засіданні, він знімає без підставне хвилювання свідка, який дає показання впевнено, а учасники процесу не витрачають часу на тлумачення норм кримінального процесу.

До допиту свідків у судовому засіданні мусить також добре підготуватися і сам захисник. Для цього необхідно:

- знати детально всі показання свідків, що їх вони давали на досудовому слідстві;

- обов'язково занотувати виявлені суперечності в показаннях;

- скласти приблизний перелік запитань до кожного свідка окремо.

Методика записів показань свідків - різна. Одні адвокати вважають раціональним записувати у вигляді таблиці:

Інші - запитання до свідків, які допитуватимуться в судовому засіданні, записують на окремому аркуші, там же занотовують на них відповіді.

Захисник при підготовці до допиту свідків має з'ясувати у підзахисного його стосунки із свідками. Якщо є необхідність, звертає увагу суду на існування тих чи інших, приміром, неприязних взаємин свідка з підсудним, оскільки ця обставина може мати важливе значення для належної оцінки судом показань свідка.

Окремі судді наполягають, щоб свідок поставив свій підпис у протоколі, чим стверджує, що буде говорити лише правду. Це не суперечить закону, а свідка спонукає зважено ставитись до давання показань у суді. Адвокат Я. П. Зейкан пропонує, аби кожен свідок давав перед судом присягу, «яка діє через внутрішнє переконання, через самонавіювання» [32, с. 22].

Однак слід зазначити, що практика застосування присяги протягом століть у різних державах Європи не завжди і не обов'язково свідчить, що показання у цих випадках свідки дають тільки правдиві. Відомий російський адвокат В.Спасович із цього приводу сказав: “Присяга — все-таки ознака достовірності надто непевна, неточна; в іншої людини обіцянка - золото, а одне слово краще десяти клятв. Іншому, скільки він не клянеться, а вірити не хочеться тому, що він бреше і людина продажна. Достовірність криється не в присязі, а в особистому характері свідка й у змісті показань, у згоді підзахисних зі всіма обставинами справи.” [33, с. 38].

При допиті свідків у судовому засіданні найважливішими завданням для захисту є:

- отримання від свідка відповідно до вимог кримінально-процесуального закону повних, правдивих, об'єктивних і відображаючих істину показань;

- пояснення причин суперечностей у показаннях одного й того ж свідка при допитах, проведених у різний час на досудовому слідстві;

- виявлення невідповідності показань свідків матеріалам кримінальної справи, а також показам обвинуваченого (підсудного), потерпілого, інших свідків;

- виявлення й пояснення суперечностей у показаннях свідка, які він давав на досудовому слідстві, й показаннях даних ним у судовому засіданні;

- отримання від свідка показань, що виправдовують підзахисного або пом'якшують його відповідальність;

- підготовка матеріалу для захисної промови. Захисник повинен добре володіти тактико-психологічними прийомами допиту свідка в суді. З тактичних позицій питання захисту можна визначити за метою, яку очікує захисник досягти, задаючи їх свідкові.

1) Контрольні запитання дозволяють переконатися її об'єктивності існування умов, за яких свідок сприймав чи був очевидцем обставин, які мають значення для справи.

2) Уточнюючі і доповнюючі запитання сприяють поглибленому виясненню показань свідка, є також засобом контролю за правильним відтворенням свідком сприйнятих обставин, а також щодо правильності ним сприйняття певних подій.

3) Призначенням спрямовуючих запитань є спрямовувати мислення свідка на конкретні обставини, об'єкти чи осіб, які безпосередньо пов'язані із суттю кримінальної справи.

4) Нагадувальні запитання - нагадують про забуті обставини.

Рекомендується інколи перед допитом свідка по суті справи задати йому декілька запитань, які б зняли з нього нервове й психологічне напруження. Приміром, це можуть бути питання щодо його способу життя, інтересів тощо. У процесі всього допиту свідка захисник мусить пам'ятати, що він не може принижувати гідність і честь свідка, вживати образливі вислови чи проявляти зневажливе ставлення, не може проводити допит у роздратованому стані. Захисникові не варто робити докори свідкові, що той дає неправдиві показання, навіть тоді, коли його показання викликають обґрунтовані сумніви. Неприпустимими є такі запитання захисника свідка: коли той говорив правду — на досудовому слідстві чи на суді. Адже причинами суперечностей у показаннях свідків можуть бути: прикра помилка у записах, добросовісна помилка свідка.

Тактичні й тактико-психологічні прийоми при допиті свідка у суді, якщо їх правильно застосувати, дають можливість впливати на свідка морально й психологічно й тим самим добиватися від нього правдивих показань або відмови від неправдивих свідчень. Принаймні, на гірший випадок, неправдивість показань свідка буде очевидною для суду. Арсенал тактичних і тактико-психологічних прийомів, які можуть бути реалізовані захистом при допиті свідка для досягнення поставленої мети захисником, досить великий.

1) Засіб максимальної деталізації показань. Він застосовується у випадках, коли є підстави припускати, що свідок:

- непевно сприйняв обставини, що виясняються, й прогалини заповнює своїми вигадками, фантазією, навіюванням чи засвоєними чутками про певні обставини;

- неправильно зрозумів окремі обставини чи деталі;

- добросовісно помиляється внаслідок неадекватного сприйняття обставин;

- забув окремі деталі сприйнятого;

- завідомо дає неправдиві показання.

2) Засіб стимулювання відновлення у свідка спогадів про окремі деталі його показань. Часто доводиться свідкові давати показання в суді після спливу значного проміжку часу, приміром, один рік і більше. Рідко хто може пригадати у суді без труднощів усі характерні особливості обставин, свідком яких була особа. Рекомендується у таких ситуаціях порадити свідкові взяти за вихідний момент певну подію, добре йому відому, і вже від неї відштовхуватись, послідовно перебираючи в пам'яті всі події, що відбувались до події, якою цікавиться суд. Таким способом свідок сам приходить до відтворення у пам'яті обставин, очевидцем яких він був.

3) Засіб асоціативного вибору, коли свідок достеменно знає обставини явища, яке він спостерігав, але не може пригадати час чи період події. В такому разі задаються запитання свідкові щодо інших достовірно існуючих і відомих подій, фактів і запитується свідка, чи обставини, про які він розповідає, мали місце до чи після цього. Так, крок за кроком свідок сам наближається у своїх роздумах і спогадах саме до події, якою цікавиться суд.

4) Засоби стимуляції згадування з використанням асоціації за подібністю й контрасту полягають у тому, що свідок у судовому засіданні взагалі не може пригадати обставини, щодо яких його викликали на суд. У такій ситуації захисник може використати наочний матеріал, наприклад, фотографічні знімки місцевості, яка була об'єктом спостереження свідка. Побачивши таку фотографію в суді, свідок пригадає, де відбувалася та чи інша подія. Правда, не у всіх випадках такий засіб можна використовувати. Коли, скажімо, свідок усе пригадав, а окрему деталь своїх показань не може уточнити, то представлення такої фотографії може стимулювати свідка давати показання, чого він раніше може взагалі не зауважив.

5) Засіб асоціативного стимулювання згадування за контрастом полягає в тому, що свідкові повідомляють ознаки й властивості, які не притаманні об'єкту, що досліджується, які свідок заперечує, наближаючись до істини.

Практика виробила певні рекомендації щодо допиту захисником у судовому засіданні свідків, а саме:

- не слід ставити запитання перед свідком про обставини, які є очевидними і достатньо повно встановленими;

- не запитувати про обставини, що байдужі для функцій захисту;

- не задавати питань, коли шанси сприятливої відповіді незначні;

- про обставини сумнівні й малоймовірні запитувати з великою обережністю;

- допит проводити спочатку в частині показань, яка найбільш важлива для завдань захисту;

- просто й зрозуміло формулювати запитання;

- слухаючи відповідь, дивитись в очі свідкові, що сприятиме психологічному контакту;

- необхідно своєчасно в допиті зупинитися, щоб запитання не перетворилися у питання заради питань.

Своєрідною формою судового допиту свідка є перехресний допит.

М. Е. Строгович вважав, що у такому допиті беруть участь тільки захисник і прокурор, а суд не може займати позицію однієї зі сторін [34, с. 47]. Цілий ряд авторів заперечує М. Е. Строговичу, вказуючи, що неприпустимо обмежувати будь-кого з учасників у справі вести перехресний допит, спрямований на уточнення, доповнення, конкретизацію відповідей, одержаних на запитання будь-кого з учасників процесу або суддів. Таке твердження видається обґрунтованим.

Перехресний допит малоприємна процесуальна судова дія для свідка, але дуже відповідальна й важлива для адвоката. «Якщо перехресний допит не є простим знущанням над свідком з цілями довести його до втрати самовладання і свідомості, то що ж таке перехресний допит? Це є вміння виставити у найбільш вигідному для інтересів вашого клієнта світлі ті дані, які містяться в показаннях свідків протилежної сторони, доповнити їх, якщо можливо, виясненням обставин, яких не торкнувся ваш противник, і закласти основи для спростування цих показань, коли це потрібно»,- зазначає Р. Гарріс [35, с. 179].

На його ж думку, перехресний допит - це одна з небезпечних процедур для адвоката. «У судовому бою цей допит подібний до того, що у морській тактиці називається «ходити під пострілами», і адвокат повинен володіти багатьма такими ж властивостями, які за цих умов необхідні для моряка: необхідні сміливість й обережність, рішучість й спритність, розміркованість й правильний погляд на речі. Не можна брати надто прямий курс, не можна надто неухильно триматися прийнятого напрямку, бо противник без труднощів визначить віддаль і, користуючись вашою простотою, потопить вас одним пострілом. Слід посилено маневрувати, посилаючи то тут, то там ядро в противника, поки, якщо посміхнеться щастя, не вдасться наздогнати його знецька і заскочити до нього на борт» [36, с. 62].

Застосовується як різновид допиту свідка так званий шаховий допит. Він полягає в тому, що під час свідчень свідка попутно йде те ж саме розпитування іншими особами, з метою перевірити чи підтвердити показання інших осіб. Наприклад, після відповіді свідка на певне питання таке ж задається підсудному, потерпілому, експертові чи навіть іншому свідкові.

При отриманні бажаної відповіді від свідка аж ніяк не слід прагнути чогось особливого і намагатися цю «корисність» поглибити чи розширити. Адже свідкові може набриднути допит і він несвідомо змінить свою відповідь, якщо ви будете приставати з одним і тим же запитанням.

Захисник, готуючись до допиту свідків у судовому засіданні, має передбачити доцільність й потребу застосування перехресного або шахового допиту в кожному випадку.

Практично майже все, що вище сказано стосовно допиту свідків, можна віднести і до допиту потерпілих.

У юридичній літературі мало уваги приділено питанням тактики в захисній промові, що є завершальним аналізом доказів. При її побудові і проголошенні виникає необхідність у використанні специфічних тактичних прийомів.

Досягнення задач захисної промови значною мірою залежить від її правильної побудови, визначення порядку аналізу доказів, доведеності обвинувачення, оспорювання кваліфікації діяння, дослідження мотивів злочину і т.д. Ці і багато інших її компонентів допоможуть здійсненню завдань захисної промови – представити суду аналіз матеріалів судового слідства, спрямований на з'ясування обставин, що виправдують підсудного чи пом'якшують його відповідальність, і відповідні аналізу висновки, при дотриманні тактичних рекомендацій, розроблених практикою.

Підготовку захисника до промови в судових дебатах умовно можна поділити на етапи: збирання матеріалів, вивчення й аналіз матеріалів, систематизація зібраних матеріалів й письмова підготовка до промови.

Захисна промова, здебільшого, складається з таких структурних елементів: вступ, аналіз фактичних і юридичних обставин справи, аналіз доказів, характеристика особи підзахисного, закінчення.

Серед учених не має єдиної думки щодо питання, з яких сам елементів має складатись захисна промова. М. Л. Шіфман стверджує, що «захисна промова складається, звичайно, із вступу, викладення обставин справи, розгляду донказів, характеристики підсудного, аналізу складу злочину і висновку»[37, с. 46]. Є. О. Матвієнко вважає, що, як правило, у колжній захисній промові є такі елементи: вступна частина, аналіз фактичних обставин справи, аналіз юридичної сторони пред'явленого обвинувачення й заключна частина [38, с. 17]. С. Б. Любимов кількість структурних елементів захисної промоїні дещо розширює. На його думку, промова захисника вклю чає такі розділи: вступ, аналіз доказів, мотив злочину, кваліфікації злочину, особи підсудного; визначення шкоди, спричиненої злочином; цивільного позову; причин та умон, що спричинили вчинення злочину; питання профілактики, висновки [39, с. 15].

Адвокат Я. П. Зейкан схильний думати, що захисна промова має містити як мінімум такі розділи: позиція по справі, вступ, аналіз й оцінка доказів, характеристика особи підсудного, аналіз причин, які сприяли вчиненню злочину, питання пов'язані із застосуванням покарання або звільнення від нього; питання, пов'язані із розв'язанням цивільного позову, заключна частина промови [40, с. 64].

Так чи інакше, треба погодитися із зауваженнями П. С. Бондаренка: «Але ще раз підкреслюємо, що в цьому питанні рецептів не може бути. Треба уникати стандартизації. Це творчий момент. План залежить від кваліфікації захисника, від його творчих здібностей, характеру й змісту справи» [41, с. 39].

Разом з тим, видається: правильним буде стверджувати, що серед структурних елементів захисної промови є такі, що мусять бути присутніми у кожній промові. Це: аналіз і оцінка доказів, кваліфікація злочину, характеристика особи підсудного, висновки захисника. Не можна уявити захисної промови без цих складових.

Отже, напрошується висновок: до певної міри умовно можна говорити, що існують обов'язкові й альтернативні елементи захисної промови. Такий поділ зовсім не свідчить, що альтернативний елемент у промові є другорядним. Зовсім ні. Може бути кримінальна справа, по якій головним питанням тактики захисту буде, приміром, проблема цивільного позову у розмірі сотень тисяч гривень. Гадаємо, що завжди головним у захисній промові є принцип послідовності.

Охарактеризуємо окремо тактичні засади кожної частини захисної промови.

Вступ - його завданням є підготувати суд, інших учасників судового процесу та присутніх до сприйняття промови. Мистецтво красномовства оратора простежується вже з перших речень вступу, який, за висловом М. Л. Шифмана, призначений бути також «словесним орнаментом» для того, щоб «прикрасити захисну промову, надати їй довершеної форми» [42, с. 38]. Проте, словесна орнаментація повинна бути до певних меж, щоб за нею не втрачався сам зміст.

Окремі захисники вступну частину настільки тісно переплітають із наступними елементами промови, що подекуди складно розділити ці елементи.

Слід сказати, що у будь-якому разі у звичайних кримінальних справах вступ до промови захисника має бути стислим, має зразу привертати увагу, коли оратор схвильований якоюсь подією, починає промову несподівано, не приховуючи від слухача почуттів, що охопили його.

Вступ є відповідальною частиною промови адвоката, задає тон всій промові. Непросто знайти необхідну тональність у вступі, коли, приміром, прокурор виголосив промову ляольну, виважену щодо підсудного. І здавалося б, за такої ситуації важко адвокатові настроїти аудиторію, щоб його слова її захопили. В таких випадках досвідчені адвокати радять вдаватися до психологічного маневру. Слід розпочати свою промову з тональності промови прокурора і поступово готувати слухача до думки, що не так усе правильно стверджував прокурор. Лише посіявши в душах слухачів зерно сумніву, адвокат може приступати до своєї атаки.