21. Філософія гуманізму доби Відродження у поглядах М. Коперніка, Дж. Бруно, Г. Галілея, М. Лютера, Т. Кампанелли, Т. Мора, Н. Маккіавеллі, Е. Роттердамського та ін.

Світоглядна установка Відродження складалася у відкритті самоцінності людської особи, у гуманістичній спрямованості пізнання. Ця епоха створила тип культурного індивідуалізму, що має загальнолюдське призначення.

В часи Відродження в Італії склалася соціальна група людей, що називалися гуманістами. Основним устремлінням свого життя вони зробили заняття філософією, літературою, древніми мовами, відшуканням і вивченням здобутків античних авторів, філологічними дослідженнями. Гуманістів не можна вважати інтелігентами в сучасному розумінні слова; вони представляли езотеричну елітарну групу, що своїми заняттями і способом життя стверджувала нову систему духовних цінностей. Головним у цій новій системі ціннісних координат було утвердження примата особистих достоїнств і особистої шляхетності над походженням, тобто родовою шляхетністю по крові. Ученість піднімає людину більше, ніж походження, багатство чи влада. Критерієм особистої шляхетності і достоїнства виступає в гуманістів духовна культура. Сутність гуманізму Відродження і полягала в концепції індивідуального удосконалювання шляхом залучення до культури. Змінюються світоглядні орієнтири: ціль людського життя вбачається тепер у творчості, пізнанні, служінні людям, суспільству. У такий спосіб гуманісти підходять до ідеї культурно-історичного безсмертя людини — особистість творця продовжує посмертне життя в продуктах духовної творчості, у загальнолюдській культурі. Світовідчування Відродження прагне, таким чином, перенести абсолют на природну площину й одночасно до космічного возвеличення людського єства, земного життя.

Культурноцентричний гуманістичний індивідуалізм Відродження знаходить своєрідне доповнення й обґрунтування у фундаментальному світоглядному перевороті в поглядах на світобудову, здійснений Миколою Коперником. Його праця "Про обертання небесних сфер" відродила і обґрунтувала як наукову істину древню ідею геліоцентризму. "Зрушивши" Землю з центра світобудови, Коперник завдав нищівного удару теологічним уявленням про Всесвіт і місце людини в ньому, відкрив нові шляхи для розвитку фізики й астрономії, усього природознавства. Геліоцентрична теорія перевернула не тільки уявлення про Всесвіт, але і панівну точку зору на пізнання світу, що полягала в ототожненні видимого і дійсного. Відтепер затверджується протилежна установка — видиме ще не є достовірним, воно лише "перевернене" відображення прихованої за явищем дійсності. Розбіжність сутності і явища, так переконливо продемонстрована геліоцентричною системою, зробила основним завданням філософії Нового часу, що зароджувалася, пошуки й обґрунтування адекватного методу пізнання дійсності.

На рівень філософського узагальнення коперниканську теорію підняв Джордано Бруно, що висловив ідею нескінченності Всесвіту і множинності населених у ньому світів. Джордано Бруно стояв на позиціях пантеїзму, він "розосередив" Бога у всій природі: природа і є Бог у речах, а тому метою пізнання повинна виступати тілесна, матеріальна природа, а не понадприродний Бог. Принцип індивідуалізму епохи Відродження Дж. Бруно узагальнив філософським поняттям "монад" (індивідуальна сутність, що сполучає у собі духовне і тілесне начала і виступає основною одиницею буття).

Дж. Бруно сформулював "символ" віри природознавства Нового часу, що зароджується: Всесвіт єдиний, нескінченний, нерухомий (у просторі рухаються лише тіла — його складові частини), не породжується і не знищується, не може зменшуватися чи збільшуватися. Особливе натхнення черпав філософ в ідеї нескінченності Всесвіту і, виходить, безмежності пізнання.

Другий напрямок, представником якого був Нікколо Макіавеллі, обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як виразника народного суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада світського государя, яка не рахується з будь-якими моральними традиціями та церковними вченнями, здатна привести до національного об'єднання і створити нову державу.

Якщо християнська теологія історії вчить, що людство рухається від гріхопадіння до Страшного суду, то Макіавеллі в «Розмислах на першу декаду Тита Лівія» каже, що світ завжди однаковий, в ньому завжди однаково добра та зла.

Держави звеличуються, стають могутніми, а потім занепадають та гинуть, це вічний кругообіг, що не має вищої цілі. Але вплив фортуни (якою мислитель заміняє Бога) не є фатальним. Виступаючи проти стоїцизму, Макіавеллі історію й політику розуміє як досвід минулих епох, з яким має рахуватись людина. Задача політика – зрозуміти природні закономірності історії, використати її уроки і діяти у згоді з часом. В поемі «Про судьбу» мислитель писав: «її природна міць долає будь-яку людину», «володарювання її не є зворотнім», але тут Макіавеллі додає: «Якщо не стримує її надзвичайна доблесть». Тобто філософ ні в якому разі не проповідує песимізму та апатії, в новій державі, на його думку, справи миру направляє не фортуна та Бог, але людський розумом, вірніше розум окремих видатних особистостей. Тобто проблему волі цей ренесансний мислитель вирішує поза рамками теології. Він казав, що половина наших вчинків вирішується долею, але інша половина – нами самими.

Долю (якій можна протистояти) Макіавеллі порівнює із руйнівною річкою, яка губить своїми розливами людей. Але ж люди можуть знати про ці розливи заздалегідь і знайти засоби як протистояти стихії. Тобто мудра людина має діяти в згоді із часом, вгадуючи можливе. Однак розуму недостатньо, слід також бути сміливим та рішучим, відважним. Турбота про виживання згуртувала людей, які обрали із свого середовища найвідважнішого своїм начальником та стали слухатись його. Але не тільки влада виправдовується таким чином історичними обставинами, а й мораль, яку Макіавеллі визначає критерієм корисності. «Звідси виникло пізнання різниці між корисним та добрим і шкідливим та підлим», а для того, щоб ці принципи затвердити, люди «вирішились встановити закони, заснувати покарання для їхніх порушників; звідси явилось поняття справедливості та правосуддя».

Релігія не має божественного походження, вона є феноменом соціального життя, вважає філософ. Макіавеллі не уявляє суспільства без релігії, яка, на його думку, є фактором єднання народу в державі. Мислитель не відкидає важливості християнських принципів, що були запропоновані лідером релігії, але проблема в тому, що ці принципи не відповідають реальності: «народи, найбільш близькі до католицької церкви, голові нашої релігії, опиняються найменш релігійними». Саме завдяки християнству італійці впали у розпусту. Але Макіавеллі мріє не про повернення до першопочаткового християнства, яке не годиться для досконалого

управління, ціллю якого мислитель вважає укріплення держави.

Християнське виховання ставить за мету виховання смиренності, відмови від життєвих насолод. Воля до дії при цьому не є цінністю. Це виховання обезсилило світ, каже флорентійський філософ, «віддало його в руки мерзотникам.

Тому Макіавеллі вважає ідеальною язичницьку релігію, що виховувала доблесть, волю до дії, велич душі, «давня релігія боготворила тільки людей покритих земною славою, як, наприклад, полководців та правителів держави».

Таким чином, у Макіавеллі мораль підпорядковувалась політиці. Важко сказати, чи то є проповідь «аморалізму»: критерій політики – користь та успіх. Люди злі від природи, вони егоїстичні і завжди прагнуть власної вигоди. Тому, якщо їхній егоїзм не приборкати, разом люди жити не зможуть. Для усунення індивідуального егоїзму необхідна держава, правитель якої ніколи не повинен забувати про природний егоїзм підданих. Правитель має виглядати щирим та благородним, але не має бути таким в дійсності, оскільки благородство та щирість можуть в реальності призвести до негативних наслідків: він може бути повалений неблагородними супротивниками, а казна – спустошеною). Приватна власність та приватне життя громадян суверенні, правитель не має на них зазіхати. Але задля захисту держави від іноземного володарювання припустимими Макіавеллі вважає аморальні засоби – підкуп, інтригу, вбивство. «Мета виправдовує засіб» - таке гасло флорентійського мислителя. Це гасло, яким керуються реалістичні політики. «Государ» - настільна книга справжнього політика.

В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478–1535) "Утопія" та Томмазо Кампанелли (1568–1639) "Місто Сонця". Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних "природних" засадах: планове суспільне господарство; обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні; всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов'язана з трудовим вихованням, та ін.

Еразм Роттердамський написав багато творів енциклопедичного діапазону. В Ісусі Христі гуманіст підкреслював його людську природу і вважав, що треба дотримуватися не канонів чи догм релігії, а справжньої "філософії Христа". Тут на першому плані - етика, розв'язання проблем земного життя. Бо подвиг Христа виправдовує цінність та благо природи. Отже, природа - мати, а не мачуха для людини. Через споглядання природи людина осягає мудрість Творця, але оскільки всемогутність Бога людині недосяжна, треба любити людину.

Еразм Роттердамський – найвидатніший з гуманістів, його відому книгу «Похвальне слово дурості» буде цікаво прочитати і в наш час, аби, можливо, побачити вади власного світогляду. Критичний розсуд цього мислителя не щадив католицьких авторитетів, висміював паразитичний образ життя монахів, зовнішню обрядову релігійність, нетерпимість, грабіжницькі війни та спалення єретиків.

Читаємо різкі висловлювання Еразма щодо католицьких авторитетів: «Вони до такої міри поглинені своїми солодкими дурницями, що, проводячи за ними дні і ночі, не знаходять вже ні хвилини часу для того, щоб хоч раз перегорнути Євангеліє або Послання апостола Павла. Але, займаючись своїми ученими дурницями, вони цілком упевнені, що на їх силогізмах так само тримається вселенська церква, як небо - на плечах Атласа, і що без них церква не протрималася б і хвилини». Еразм виправдовує античну культуру, доводячи її близькість вірно зрозумілому християнству, яке продовжувало саме античну традицію: «ніщо благочестиве, ніщо, що призводить до добрих звичаїв, називати поганим або язичницьким не можна!»

Влучні, відверті, жовчні сентенції Еразма характеризують його як справжнього філософа: «Саме смішні звички людей роблять життя приємним і пов'язують суспільство воєдино», «Більшість людей дурні, і всякий дуріє на свій лад», «Лише одним дурням даровано вміння говорити правду, нікого не ображаючи», «Люди, повірте мені, не народжуються, а формуються», «А взагалі-то війна, настільки усімапрославлена, ведеться дармоїдами, звідниками, злодіями, вбивцями, тупими мужланами, боржниками, що не розплатилися, і тому подібними покидьками суспільства, але аж ніяк не освіченими філософами», «Інший скоріше відмовиться від батьківського надбання, ніж визнає себе позбавленим таланту; такі особливо актори, співаки, оратори і поети, з яких неосвіченіший і нахабніший у своїй зарозумілості, голосніше хвалиться, більше пнеться», «Потурати слабкостям своїх друзів, закривати очі на їхні недоліки, захоплюватися їхніми вадами, немов чеснотами, що може бути ближче до дурниці?», «Лестощі не сумісні з вірністю».